Основні етапи соціалізації, сім’я як фактор і важливий етап в формуванні особистості

Як говорилося, у будь-якому суспільстві|товариство| соціалізація людини має особливості на різних етапах. У найзагальнішому вигляді|вид| етапи соціалізації можна співвіднести з|із| віковою періодизацією життю людини. Існують різні періодизації, і тієї, що приводиться|призводиться,наводиться| нижче не є|з'являтися,являтися| загальновизнаною|загальнопризнаний|. Вона вельми|дуже| умовна, але|та| достатньо|досить| зручна з соціально-педагогічної точки зору.

Людина в процесі становлення особистості проходить|минати,спливати| наступні|слідуючий| етапи соціалізації: дитинство проходить від народження до 1 року; раннє дитинство – від 1 до 3 років; дошкільне дитинство від 3 до 6 років; молодший шкільний вік – від 6 до 10 років; молодший підлітковий етап – від 10 до 12 років, старший підлітковий етап – від 12 до 14 років; ранній юнацький – від 15 до 17 років; юнацький вік – від 18 до 23 років; етап молодості – від 23 до 30 років; етап ранньої зрілості – від 30 до 40 років; етп пізньої зрілості – від 40 до 55 років; літнього віку – від 55 до 65 років; старості (65-67 років) та довгожительства – понад 70 років [4; С. 40].

У шкільному віці дитина найбільше залежить від дорослих – батьків та вчителів. Проходження цього етапу становлення особистості визначається ти м, як складуться відносини у сім’ї. Поряд з цим батьки не завжди розуміють, що їхні особистісні якості стають прикладом для дітей і яке значення відіграють для дитини.

У тому числі, розуміючи та не розуміючи свою батьківську та педагогічну роль вони тим самим породжують в молодших школярів дефіцит неординарності, почуття власного достоїнства, невпевненість у собі і ще низку якостей, що унеможливлюють сприятливе становлення особистості [7; С. 347].

Таким чином стиль відносин батьків до дитини в сім’ї впливає становлення прискіпливості дитини до певного стилю дитячого поводження, та на її психіку, невпевненість дитини в позитивному відношенні до себе і слідом за цим - упевненість саме в неактивній оцінці, що спровокує в подальшому подавлену агресивність. Якщо дитина буде сприймати відношення батьків до себе як негативне, то спроби дорослого спонукати дитину до спілкування будуть викликати у неї стан зніяковілості й тривоги. Довготривалий дефіцит спілкування з батьками, породжує у дитини невпевненість в позитивному відношенні до неї дорослих взагалі та буде викликати почуття тривоги й емоційного неблагополуччя.

Під впливом набутих навиків спілкування з дорослими в дитини формуються критерії оцінки себе самої та інших людей, що її оточують, разом з тим у неї буде зароджуватись важлива навичка – співчувати людям та переживати з ними прикрості і радості як свої власні. Під час спілкування з дорослими і однолітками дитина буде усвідомлювати необхідність враховувати не тільки свою, але й чужу точку зору. Саме з такої (налагодженої) систематики взаємин дитини з дорослими і батьками починається орієнтація дитини на інших, потреба визнання оточуючих її людей.

Відомо безліч прикладів, коли діти, по багатьом причинами позбавлені можливості спілкуватися з батьками по декілька, потім так і не змогли навчитися мислити, говорити, не були здатні адаптуватися в соціумі. Яскравим прикладом цього твердження є феномен «госпіталізації», при якому взаємодія дитини з батьками обмежувалася лише доглядом за дитиною при виключенні можливості повноцінного спілкування між дитиною та батьками. Таке зазвичай відбувається, коли дитина в ранньому віці потрапляє в дитячий будинок.

Було доведено, що саме такі діти багато в чому відстають від своїх ровесників у різних факторах розвитку: фізичному, емоційному та інтелектуальному. Такі діти починали пізніше ходити, говорити, стиль гри у них одноманітний і обмежувався простими маніпуляціями з предметами. Такі діти були пасивними, не володіли навичками спілкування з іншими людьми. Безумовно, що ці приклади представляють собою крайні та нетипові явища, але вони є яскравим прикладом та ілюстрацією такого явища, що спілкування дитини в сім’ї є основною детермінантною розвитку психіки та інтелекту у дитини [6; С. 6].

Життя дитини насичене турботою рідних людей, і здавалося б, не повинно бути причин для занепокоєння. В той же час і серед дітей, які виховувалися в таких родинах, були виявлені рівні психічних захворювань, за включенням неврозів, які в свою чергу були зумовлені соціальними чинниками. Такі причини лежать у сфері людських відносин та взаємин.

До негативних обставин неможливо адаптуватися, також як і не можна перенести їх безболісно. Виходячи з цього стає неможливим переносити розлуку з матір’ю і звикати до ясел, конфліктність в родині і блокаду потреб, напруги, обмежень або непослідовного, негативного відношення до дитини дорослих. Неврози, які були спричинені в таких умовах обумовлюють моральну та етичну несумісність з подібним відношенням батьків. В наслідок цього дитина не може перебороти особливості свого психічного здоров’я і тиску, що перевищує її можливості.

Таким чином, формується конфлікт, що має тісно пов’язані рівні:

- мотивований невдачами дитинами в наслідок спілкування й та в досягненні соціально значимої позиції;

- обумовлення несумісністю з деякими сторонами відносин між батьками і погрозами втрати власного «я»;

- психофізіологічний рівень, який виходить з неможливості відповідати підвищеним вимогам і очікуванням батьків [7; С. 347].

У випадку наявності переживань в дитини треба виділяти хронічну психічну травму, яка формується з постійної психічної напруги в сім’ї. На цьому підгрунті мають місце додатково діючі психічні травми, як емоційні потрясіння. Оскільки дитина не завжди може пережити їх, як доросла людина. Поряд з внутрішнім конфліктом, проблемами в області спілкування та несприятливим збігом життєвих обставин, в цілому, дозволяє говорити про появу невдалого життєвого досвіду та стану хронічного стресу, як основного джерела хворобливої напруги у дитини.

Таке положення ускладнюється тим, що діти з психічними розладами не можуть емоційно правильно відреагувати на нервову напругу, що накопичується. Такі діти змушені пригнічувати її, що тягне за собою перевищення межі адаптаційних можливостей і змінює нервову реактивність організму. В той момент, коли стрес перевищує можливості дітей, останній не дає їм виразити себе та затвердити себе в життєво важливих ситуаціях.

У наслідок психічних захворювань відбувається непродуктивна втрата наявних психічних засобів та подальша перенапруга ресурсів та можливостей і хворобливе ослаблення організму. Також, наростає емоційна нестійкість, з'являється та підсилюються вегето-судинні та соматичні порушення, знижується витривалість і опірність організму.

У літературі по психології виділені ті самі фактори, що впливають на здоров’я і виникнення неврозів у дітей. Соціальний та культурний характер факторів яких роблять несприятливий вплив на психічне здоров'я людини, що водночас обумовлено прискоренням темпу сучасного життя, обмеженістю часу та недостатніми умовами для зняття емоційної напруги. Наслідком цього є завантаженість батьків, поява особистісних проблем з недостатньою про інформованістю про шляхи вирішення особистісних конфліктів. Така дисгармонія особистості у дорослих знаходить своє відбиття в розвитку дітей у сім’ї і впливає на їхню психіку [14; С. 56].

На емоційний та психічний стан у родині впливають соціально-економічні фактори, такі, як:

- незадовільні житлові та побутові умови;

- зайнятість батьків;

До соціально-психологічні фактори відносять насамперед: дисгармонією сімейних відносин і дисгармонію сімейного виховання [14; С. 57].

Психічне здоров'я або нездоров'я дитини нерозривно зв'язане з типом і стилем батьківського виховання, які утворюються від характеру міжособистісних взаємин дітей і батьків. Виділяють такі стилі виховання у родині [2; С. 7]:

- Демократичний;

- Контролюючий;

- Змішаний;

Демократичний – достатній рівень прийняття думки та поведінки дитини, віра в її самостійність. У результаті такого виховання діти починають уміло спілкуватися з однолітками, стають активними, та прагнуть контролювати інших дітей.

Контролюючий стиль виховання характеризується взяттям батьками функції контролю за поводження дитини, обмежують їх діяльність і пояснюють причину заборони. В таких випадках діти стають слухняними та нерішучими.

При змішаному стилі виховання в сім’ї діти діти стають емоційно чутливими.

Неабиякий інтерес визиває вивчення й класифікація неправильних типів виховання. Виділяють такі типи неправильного виховання [2; С. 14].

1. Усвідомлене або неусвідомлене нав'язування дитині типу поводження відповідно до батьківських понять про «гарних дітей».

2. Виховання, що створює недовірливе відношення батьків до здоров'я, успіхів у навчанні своєї дитини, її статусу серед однолітків, а також надмірна заклопотаність її майбутнім.

3. Езопове - надмірна увага до дитини всіх членів родини, присвоєння йому ролі «кумира родини», «сенсу життя».

Виходячи з цього можна зробити висновок, що найефективнішим засобом є гарні відносини батьків з дітьми є розуміння внутрішнього світу своєї дитини, уміння поставити себе на місце своїх дітей.