Принципи і джерела банківського права

Принципи банківського права як основоположні засади забезпечують єдність підходів до регулювання сукупності суспільних відносин, які складають його предмет.

Банківське право ґрунтується як на загальноправових принципах, притаманних всьому національному праву (законності, верховенства права та рівності всіх перед законом), так і на спеціальних, які мають свої специфічні ознаки і властиві банківській сфері.

О.А. Костюченко до спеціальних принципів банківського права відносить:

ü принцип свободи банківської діяльності;

ü принцип неухильного виконання обов'язкових економічних нормативів;

ü принцип поєднання публічних і приватних начал у банківській сфері;

ü принцип задоволення потреб клієнтів та максималізації отримання прибутку банками;

ü принцип добровільності взаємовідносин і взаємної зацікавленості банківських установ та їх клієнтів;

o принцип захисту економічної конкуренції та заборони діяльності, спрямованої на монополізацію й недобросовісну конкуренцію;

ü принцип нагляду за діяльністю банків та інших кредитно- фінансових установ.

С.В. Пихтін поділяє принципи банківського права на дві групи: 1) принципи організації банківської системи; 2) принципи здійснення банківської діяльності.

До принципів організації банківської системи належать:

ü принцип дворівневої побудови банківської системи. Даний принцип закріплено у ст. 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність», згідно з якої банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України. Отже, до першого (вищого) рівня належить Національний банк України, а до другого (нищого) рівня - банки та філії іноземних банків;

ü принцип єдиного (ценралізуючого) початку, який тісно пов'язаний з попереднім та диктується необхідністю забезпечення цілісності банківської системи. Згідно з ст. 2 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним банком України, виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування, а також встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

ü принцип монопольного права емісії грошових знаків центральним банком, який передбачено у п. 2. ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно до цього принципу емісія національної валюти України, організація її обігу та вилучення з обігу на території України здійснюється виключно Національним банком України.

О.П. Орлюк визначає такі основні принципи здійснення банківської діяльності:

ü незалежність банків у своїй діяльності, їх економічна самостійність (ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність");

ü невтручання органів державної влади та місцевого самоврядування в діяльність банків, за винятком випадків, установлених законодавством (напр., банківський нагляд та банківське регулювання з боку Національного банку України);

ü розмежування відповідальності між банками та державою;

ü обов'язковість отримання банками ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, передбачених законодавством;

ü обов'язковість дотримання банками встановлених НБУ економічних нормативів для підтримання стабільності банківської системи України та захисту інтересів клієнтів;

ü закріплення за банками права оперативної самостійності у виборі клієнтів та видів операцій, за якими він буде спеціалізуватися;

ü забезпечення фізичним та юридичним особам права вільного вибору банку;

ü забезпечення виконання банком взятих на себе майнових зобов'язань перед клієнтами та третіми особами, в першу чергу - повернення грошових коштів вкладникам банків.

С.В. Пихтін виділяє ще декілька принципів банківської діяльності:

ü винятковості;

ü забезпечення банківської таємниці;

ü обов'язкової ідентифікації клієнтів.

Принцип винятковості банківської діяльності полягає у тому, що банкам через підвищений ризик їх діяльності законодавством заборонено займатися певними видами діяльності: у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника (ч. 1 ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Принцип забезпечення банківської таємниці є складовою банківської діяльності. Оскільки будь-яка особа стане клієнтом банку і довірить свої грошові кошти лише тоді, коли буде впевнена в їх збереженні та конфіденційності інформації про їх розмір, операції з ними тощо. Зміст цього принципу закріплено у ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Принцип обов'язкової ідентифікації клієнтів передбачено ст. 9 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» від 28.11.2002 р. [44] та ст. 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

З теоретично правової позиції джерелом права є спосіб зовнішнього виразу юридичних правил поведінки. Основним джерелом банківського права є нормативно-правовий акт, який є результатом правотворчості та містить норми права, що регулюють певні суспільні відносини і розраховані на неодноразове (тривале) застосування.

В Україні на законодавчому рівні не закріплено коло джерел банківського права.

Діяльність банків регулюється за допомогою сукупності правових норм, які містяться у відповідних нормативно-правових актах. Згідно з ч. 6 ст. 334 Господарського кодексу України банки у своїй діяльності керуються цим Кодексом, Законом України «Про банки і банківську діяльність», іншими законодавчими актами. На жаль, законодавець чітко не визначає, що потрібно розуміти під терміном «законодавчий акт» та на підставі яких саме нормативних актів здійснюється правове регулювання банківських відносин.

До джерел банківського права України належать:

1) Конституція України.

2) Рішення Конституційного Суду України.

3) Міжнародні договори України.

4) Закони України:

ü загальні закони;

ü спеціальні закони.

5) Підзаконні нормативно-правові акти:

ü Постанови Верховної Ради України;

ü Укази Президента України;

ü Декрети Кабінету Міністрів України;

ü постанови Кабінету Міністрів України;

ü постанови Правління Національного банку України.

6) Локальні нормативно-правові акти.

7) Міжнародно-правові звичаї.

Як і будь-яка правомірна діяльність, банківська, насамперед, ґрунтується на конституційних засадах. Зокрема, ст. 85, ст. 92, ст. 93, ст. 99, ст. 100 Конституції України присвячені регулюванню банківської діяльності.

Серед джерел банківського права України потрібно виділити і рішення Конституційного Суду України, які певною мірою регулюють банківські відносини. Так, наприклад, положення частини 5 статті 5 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р. із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» та деяких інших законів України» від 21.08.2009 р. визнано конституційними згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11.05.2010 р. Зміст норми ч. 5 ст. 5 Закону України «Про Національний банк України» полягає у тому, що НБУ подає Кабінету Міністрів України та Верховній Раді України звіт про виконання кошторису доходів та витрат НБУ за формою, погодженою з Кабінетом Міністрів України, та є конституційним.

Значну роль у системі джерел банківського права відіграють міжнародні договори. У відповідності до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. При цьому, якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені національним законом, то застосовуються правила міжнародного договору. Прикладом міжнародного договору у банківській сфері можна назвати Договір між Україною та Європейським інвестиційним банком про співробітництво та діяльність Постійного представництва СІБ в

Україні який було підписано у Люксембурзі 15 червня 2010 року, а ратифіковано Законом України від 4 листопада 2010 року.

Закони у банківському праві можна поділити на загальні та спеціальні. До загальних законів, які регулюють банківські правовідносини, належать: Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України «Про господарські товариства», Закон України «Про акціонерні товариства», Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» тощо. Спеціальними законами, які повністю присвячені правовій регламентації питань банківської діяльності, є: Закон України «Про банки і банківську діяльність», Закон України «Про Національний банк України», Закон України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб", Закон України "Про організацію формування та обігу кредитних історій", Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» та ін.

У системі банківського законодавства важливе значення мають підзаконні нормативно-правові акти. До джерел банківського права України відносяться: Постанови Верховної Ради України, наприклад, «Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України і колишнього Укрдержстраху» від 13.09.1995 р., «Про усунення зловживань у процесі залучення суб'єктами підприємницької діяльності грошових коштів» від 22.12.1995 p.; Укази Президента України, наприклад, «Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб- вкладників комерційних банків України» від 10.09.1998 р., «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» у редакції від 11.05.1999 р. із змінами, «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 р.; постанови Кабінету Міністрів України, зокрема «Про затвердження Порядку участі держави у капіталізації банків» У редакції від 17.04.2009 р. № 429, «Про здійснення розрахунків за продані товари (надані послуги) з використанням спеціальних платіжних засобів» від 29.09.2010 р., постанови Правління Національного банку України, наприклад, «Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні» від 28.08.2001 p. № 368 із змінами, «Про затвердження Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства» від 28.08.2001 p., а також спільні акти Кабінету Міністрів України та Національного банку України, зокрема Постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 14.04.2004 р. № 471 "Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результативності регуляторного акта Національного банку України" [51], Постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 28.08.2001 р. № 1124 "Про сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)".

Серед зазначених вище підзаконних нормативно-правових актів слід звернути особливу увагу на нормативно-правові акти Національного банку України, оскільки переважну більшість джерел банківського права складають саме постанови Правління Національного банку України, а також інструкції, положення, правила, що, у свою чергу, затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність, (ст. 56 Закону України «Про Національний банк України»). Також ці акти підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та публікуються в офіційному виданні НБУ. Згідно з ст. 1 Закону України «Про Національний банк України» офіційним виданням Національного банку України є спеціальне друковане видання, визначене Національним банком як офіційне і зареєстроване в установленому порядку, в якому публікуються нормативно-правові акти НБУ, а також інформаційно-аналітичні, статистичні та інші матеріали, огляди стану банківської системи України, валютного і фінансового ринків тощо. Таким офіційним виданням є Вісник Національного банку України.

Нормативно-правові акти Національного банку набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації в Міністерстві юстиції України, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Нормативно-правові акти Національного банку, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Так, згідно з ст. З зазначеного Закону його вимоги поширюються лише на ті акти НБУ, які спрямовані на виконання ним функцій, визначених пунктами 4, б, 7,9,11 та 17 статті 7 Закону України «Про Національний банк України», і мають ознаки регуляторних актів. Слід навести приклади регуляторних актів НБУ: Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій» від 17.07.2001 р. № 275 із змінами; Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківським фінансовим установам» від 16.08.2001 р. № 344; Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України для оплати банківських металів та проведення окремих валютних операцій» від 17.06.2004 р. № 266 тощо.

Нормативно-правові акти Національного банку України можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України.

У зв'язку з тим, що на сьогодні кожна фінансово-кредитна установа розробляє цілий ряд різних внутрішніх документів, в яких переважно закріплюються оперативні правила обслуговування її клієнтів, здійснення нею певних банківських операцій, важливе місце у регулюванні банківських відносин займають локальні акти банків та небанківських фінансових установ.

У науці фінансового права існує багато поглядів щодо визначення локальних актів кредитних установ. При розгляді джерел банківського права дане питання у своїх працях порушували такі вітчизняні науковці як Орлюк О.П., Ващенко Ю.В., Костюченко О.А., а також російські вчені: Агарков М.М., Братко О.Г., Викулін и.ю., Тосунян Г.А., Кузнецов Н.Г., Барашнян М.М., Дружинін Д.Н., Рукавишнікова І.В., Еріашвилі Н.Д.

Локальні акти кредитних установ є правовими, але залежно від їх різновиду можуть мати як нормативний, так і ненормативний характер. При цьому слід відрізняти їх від індивідуальних правових актів Національного банку України.

До локальних нормативно-правових актів належать статути банків, положення про їх філії, відділення, представництва, а також окремі положення про органи управління цих фінансових установ. У більшості випадків статут є основним локальним нормативним документом будь-якого суб'єкта господарювання. Він містить у собі інформацію, прямо передбачену законами, а також іншу інформацію, що не суперечить законам. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. статут банку складається з урахуванням положень цього Закону, Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 p., Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. та інших законів України.

Потрібно зазначити, що фінансово-кредитна установа може приймати і локальні акти ненормативного характеру, які містять обов'язкові правила для її співробітників та клієнтів. До таких внутрішньобанківських документів належать різні положення, інструкції, правила. Наприклад, положення про кредитний комітет, інструкція про організацію внутрішнього контролю, правила, які встановлюють порядок відкриття, обслуговування, закриття поточних рахунків, положення про депозитні (вкладні) операції, положення про кредитування, порядок встановлення та зміни тарифів за певними банківськими операціями тощо. Зміст даних документів не повинен суперечити статуту банку та чинному законодавству. Також кожен банк сам для себе може вирішувати процедурні питання обслуговування клієнтів. Багато внутрішніх документів розробляється і затверджується керівниками кредитних установ щодо ведення бухгалтерського обліку, касових операцій, фінансової діяльності та ін.

Проте, на сьогодні ні Цивільний кодекс України, ні Господарський кодекс України, ні закони у сфері банківської діяльності не регулюють статус внутрішніх документів кредитної установи.

Підсумовуючи викладене вище, можна зробити висновок, що згідно з чинним банківським законодавством України локальні акти банків можна поділити на правові акти нормативного характеру (статути цих установ, окремі положення про їх органи управління, положення про їх філії, відділення, представництва) та правові акти ненормативного характеру (різні положення, інструкції, оперативні правила кредитних установ). Також потрібно виділити індивідуальні правові акти Національного банку України які стосуються конкретних банківських установ, їх обсягу прав і обов'язків. Це можуть бути банківські ліцензії, відповідні постанови правління Національного банку України про застосування заходів впливу за порушення банківського законодавства. На нашу думку, в умовах сучасного розвитку фінансово-кредитної системи джерелами банківського права України можна вважати лише локальні нормативні акти банків та небанківських фінансових установ.

У банківській практиці також застосовуються правові звичаї та правила ділового обороту, у тому числі міжнародно-правові звичаї. Так, наприклад, відповідно до Указу Президента «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» від 04.10.1994 р. № 566 розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати.