Конституційного права України 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Конституційного права України



Глава ІІ

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО
ПРАВА УКРАЇНИ

 

 

§ 1. Поняття, предмет і джерела

В Україні у 1990—1996 рр.

 

Як вiдомо, пiсля прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларацiї про державний суверенiтет України та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежностi України наша держава стала суверенною i незалежною. За роки, що минули пiсля цих вікопомних подій, вона пройшла непростий шлях. Розбудовувати державу за складних соцiально-економiчних умов при постiйнiй нестабiльностi політико-економічної ситуації, значних протиріччях мiж законодавчою i виконавчою владами, вiдсутностi нової Конституцiї та деяких iнших негативних факторах — справа не з легких. I до цього часу соцiально-економiчне i полiтичне становище у державному i суспiльному життi України має неоднозначний, суперечливий характер. Проте, як би там не було, Українська держава i суспiльство живуть за новою Конституцiєю, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Цей день назавжди став для сучасної iсторiї нашого народу та українського державотворення видатною подiєю, значущiсть якої з часом вiдчує кожний громадянин України. Адже тепер, за новим Основним Законом, забезпечення прав i свобод людини та їх гарантiї визначають змiст i спрямованiсть дiяльностi держави.

Прийняття Конституцiї завершило тривалу велику роботу конституційної комісії, народних депутатів України ІІ скликання, вчених, Верховної Ради України, працiвникiв її апарату та iнших державних структур. Таким чином завершився конституційний процес — система дій зазначених суб’єктів, спрямованих на розробку проекту, його розгляд та прийняття Конституцій України.

Зауважимо, що ця робота розпочалася вiдразу пiсля прийняття Декларацiї про державний суверенiтет України. Отже, складний i довгий конституцiйний процес має свою iсторiю i її теж, хоча б у загальних рисах, необхiдно знати. Уже 24 жовтня 1990 р. Верхов­на Рада прийняла постанову «Про Комiсiю по розробцi нової Конституцiї Української РСР», за якою цiй Комiсiї було доручено створити робочi групи з пiдготовки окремих роздiлiв проекту Конституцiї, залучивши до них провiдних учених i фахiвцiв вiдповiдних галузей знань. Перед Президiєю Верховної Ради було поставлено завдання внести на розгляд сесiї Верховної Ради в груднi 1990 р. Концепцiю нової Конституцiї.

1 листопада 1990 р. на першому засiданнi Комiсiї з розробки нової Конституцiї, яке вiв Голова Верховної Ради Л.М. Кравчук, що потiм став першим Президентом України, наголошувалось, що новий Основний Закон на конституцiйному рiвнi закрiпить основнi положення Декларацiї про державний суверенiтет України, стане надiйним фундаментом розбудови суверенної, правової держави.

Для оперативного вирiшення питань, пов’язаних з розробкою нової Конституцiї i пiдготовкою її загальної Концепцiї, на засiданнi було створено i затверджено робочу групу. До її складу ввiйшли народнi депутати України, провiднi вченi. Перед робочою групою було поставлено завдання вiдобразити в Концепцiї нової Конституцiї вузловi питання щодо майбутнього державного устрою республiки, її назви, полiтичної, економiчної та виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та обов’язкiв людини i громадянина, державної i нацiональної символiки, територiального устрою тощо. Також було затверджено план роботи Конституцiйної комiсiї, в якому визначено строки пiдготовки Концепцiї нової Конституцiї та її розгляду комiсiєю, Президiєю Верховної Ради i самою Верховною Радою на її сесії.

4 грудня 1990 р. вiдбулося чергове засiдання Конституцiйної комiсiї Верховної Ради, на якому розглядався проект Концепцiї нової Конституцiї України, розроблений робочою групою зазначеної Комiсiї. Вiдповiдно до Концепцiї Конституцiя мала ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет України, розвивати i конкретизувати її положення. Україна, зокрема, визначалася як суверенна держава, в якiй народ є єдиним джерелом влади. Повновладдя народу мало здiйснюватися на основi Конституцiї як безпосередньо, так i через народних депутатiв України, обраних до Верховної Ради України, а також через ради мiсцевого самоврядування.

Основним об’єктом конституцiйного регулювання захисту Основного Закону визнавалися людина, її права i свободи. Так, передбачалося проголошення прав громадян, якi ранiше не встановлювались у вітчизняній Конституцiї: право на особисту недоторканнiсть; право на свободу думки i слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на одержання та поширення iнформацiї; право на компенсацiю матерiальної та моральної шкоди, завданої незаконними дiями держави, державних органiв i посадових осiб; право на матерiальну компенсацiю в разi незаконного затримання, арешту, засудження, помiщення у психiат­ричну установу; право на свободу пересування та вибiр мiсця проживання; право залишати країну та повертатися до неї тощо. Передбачалося також створити при Верховнiй Радi iнститут парламентського уповноваженого з питань захисту прав людини. Забiгаючи наперед, зауважимо, що всi цi новели закрiплено новим Основним Законом.

З Концепцiї також випливало, що Конституцiя покликана пiдтвердити волю i рiшучiсть народу України забезпечити гiднi людини умови життя, утвердити справедливе, демократичне суспiльство, вiльну, суверенну, миролюбну правову державу, вiдкриту для мiжнародного спiвробiтництва. В цiлому Концепцiєю передбачалося створити мiцну державу з сильними законодавчою, виконавчою i судовою гiлками влади, покликаними забезпечити i захистити права людини i громадянина.

Наступне засiдання Конституцiйної комiсiї вiдбулось у лютому 1991 р., на якому обговорювався проект Концепцiї нової Конституцiї з урахуванням зауважень i пропозицiй, висловлених у порядку попереднього ознайомлення з ним народними депутатами України, вченими-юристами та iншими фахiвцями. Голова цiєї комiсiї Л. М. Кравчук у виступi зазначив, що час надзвичайно складний, полiтична обстановка в СРСР i республiцi загострена i постiйно змiнюється. Нещодавно було прийнято закон про вiдновлення Кримської АРСР, активно йде робота з пiдготовки Союзного договору, на полiтичнiй аренi з’являються новi партiї. Всi цi чинники тiєю чи iншою мiрою стримують прийняття нової Конституцiї України. Та й будь-яка поспiшнiсть у такiй серйознiй справi, на думку Л. М. Кравчука, була б недоречною. Проте багато народних депутатiв України, якi виступили на засiданнi, не погодилися з такою оцiнкою ситуацiї i закликали прискорити роботу з розробки проекту Конституцiї та її прийняття. Пiдкреслюва­лося також, що у новій Конституцiї слід чiтко вiдобразити вiдданiсть України загальнолюдським цiнностям, нормам мiжна­родного права. Червоною ниткою крiзь Основний Закон мали пройти iдеали гуманної, демократичної, правової держави i громадянського суспiльства, опорою якого покликана стати триєднiсть законодавчої, виконавчої та судової влад.

Варто зазначити, що у ходi обговорення Концепцiї виявилися рiзнi пiдходи до окремих її положень. Зокрема, активно дебатувалися питання щодо назви нашої держави («Україна», «Республiка Україна», «Українська Радянська Республiка»), форми державного правлiння (президентська або парламентська), структури Верховної Ради (одно- чи двопалатна), мiсця i призначення прокуратури, Рад народних депутатiв у системi органiв державної влади, необхiдності вiдмови вiд iмперативних депутатських мандатiв i переходу до вiльних тощо.

З метою широкої i всебiчної апробацiї розробленого проекту Концепцiї нової Конституцiї Президiя Верховної Ради Української РСР 18 березня 1991 р. прийняла постанову «Про проведення республiканської конференцiї на тему «Концепцiя i принципи нової Конституцiї Української РСР». Конференцiя, яка вiдбулася 18—20 квiтня 1991 р., виробила ряд цiкавих i конкретних рекомендацiй.

22 травня 1991 р. Верховна Рада розглянула Концепцiю нової Конституцiї i доручила Комiсiї з розробки нової Конституцiї доопрацювати її з урахуванням підсумків обговорення i внести на схвалення Верховної Ради, яке й вiдбулося 19 червня 1991 р. Необхiдно зауважити, що змiст Концепцiї нової Конституцiї зводився до визначення загальнометодологiчних принципiв самої Концепцiї, а також структури Конституцiї. Щодо загальнометодологiчних принципiв, то їх було сформульовано шiсть і змiст їх полягав у такому. Перший — нова Конституцiя повинна ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет України, через всю Конституцiю мають бути проведенi iдеї правової держави. Другий — у центрi уваги нової Конституцiї мають бути людина як найвища соцiальна цiннiсть, її права i свободи та їх гарантiї. Основним об’єктом конституцiйного регулювання повинні стати вiдносини мiж громадянином, державою i суспiльством. Регулювання Конституцiєю цих та iнших вiдносин спрямовувалося на забезпечення умов життя, гiдних людини, формування громадянського суспiльства. Третiй — Конституцiя має визначити прiори­тет загальнолюдських цiнностей, закрiпити принципи соцiальної справедливостi, утвердити демократичний i гуманiстичний вибiр народу України, чiтко відобразити прихильнiсть нашої держави загальновизнаним нормам мiжнародного права. Четвертий — нор­ми нової Конституцiї повиннi бути нормами прямої дiї. Встано-
влювалося, що неприпустимо вiдмовлятися вiд їх застосування внаслiдок вiдсутностi конкретизуючих законiв або iнших нормативно-правових актiв. П’ятий — нова Конституцiя має бути стабiльною. Для цього передбачався жорсткий механiзм її змiн. I нарештi, шостий — для забезпечення сталості та ефективностi Конституцiї необхідно запровадити iнститут конституцiйних законiв, посилання на якi будуть у текстi самої Конституцiї.

Характеризуючи структуру проекту Конституцiї України, слiд зазначити, що вона складалася з преамбули i дев’яти роздiлiв з такими назвами: І — «Засади конституцiйного ладу», ІІ — «Права людини i громадянина», ІІІ — «Громадянське суспiльство i держава», IV — «Територiальний устрiй», V — «Державний лад», VI — «Кримська Автономна Радянська Соцiалiстична Респуб­лiка», VII — «Нацiональна безпека», VIII — «Охорона Конституцiї», IX — «Порядок змiн i доповнень Конституцiї i конституцiйних законiв». Передбачалося, що в цих роздiлах будуть закрiпленi норми 26 глав.

Вiдповiдно до схваленої Концепцiї 1 липня 1992 р. Верховною Радою України був розглянутий проект нової Конституцiї нашої держави. Прийнято рiшення винести його на всенародне обговорення. За кiлька мiсяцiв до комiсiї надiйшло майже 50 тис. зауважень i пропозицiй.

8 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову, згiдно з якою проект нової Конституцiї мав бути доопрацьований за результатами всенародного обговорення та обговорення у Верховнiй Радi. Остаточний варiант проекту нової Конституцiї України, доопрацьований Конституцiйною комiсiєю, був датований 26 жовтня 1993 р. Таким чином, саме в цей день практично завершився перший етап конституцiйного процесу в Українi.

Пiсля цього згаданий процес загальмувався, якщо не сказати зупинився. Далася взнаки полiтична ситуацiя, що склалася на той час у нашiй державi. Загострилися вiдносини мiж законодавчою i виконавчою владами. Розпочалася пiдготовка дострокових виборiв до Верховної Ради i виборiв Президента. Як вiдомо, вибори до Верховної Ради вiдбулися у березнi, а вибори Президента — у червнi 1994 р. Були й iншi причини призупинення конституцiйного процесу. Він вiдновився, а точнiше, вступив у свiй другий етап лише 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада своєю постановою визначила чисельний склад Комiсiї з опрацювання проекту нової Конституцiї України (40 осiб). Очолили комiсiю на правах спiвголiв Голова Верховної Ради України О. О. Мороз i Президент України Л. Д. Кучма. До складу комiсiї Верховна Рада i Президент делегували по 15 членiв, Верховна Рада Автономної Республiки Крим — 1, судовi установи i Генеральна прокуратура України — 7. Слiд зауважити, що члени Конституцiйної комiсiї вiд Верховної Ради призначалися депутатськими групами та фракцiями за пропорцiйним принципом. Таким чином, склад Конституцiйної комiсiї вiддзерка­лював рiзнi гiлки державної влади. Верховна Рада 10 листопада 1994 р. затвердила повний склад Конституцiйної комiсiї, яким i був пiдготовлений проект нової Конституцiї України.

Цiлком зрозумiло, що затримка з розробкою та прийняттям нової Конституцiї України негативно позначалася на становищi в суспiльствi i державi, гальмувала економiчнi, полiтичнi i державно-правовi реформи. Продовжувався економiчний спад, знижував­ся рiвень життя, загострювалася полiтична ситуацiя, зростала
злочиннiсть, виникло чимало складних проблем у вiдносинах законодавчої i виконавчої влад тощо. Цi та iншi фактори зумовили розробку та укладення Конституцiйного Договору мiж Верховною Радою України та Президентом України «Про основнi засади органiзацiї та функцiонування державної влади i мiсцевого самоврядування в Українi на перiод до прийняття нової Конституцiї України», який було пiдписано 8 червня 1995 р. В його вступнiй частинi однiєю з причин укладення Договору було названо вiдсутнiсть нової демократичної Конституцiї України, що стало гальмiвним чинником на шляху здiйснення економiчних, полiтичних i державно-правових реформ у державі.

Структура Договору дає загальне уявлення про його змiст. Вiн складався, крiм вступної, з чотирьох частин. Найсуттєвiші положення були викладенi у ч. 1, яка, в свою чергу, мiстила вiсiм роздiлiв: І — «Загальнi положення» (ст. 1—5), ІІ — «Верховна Рада України» (ст. 6—18), ІІІ — «Президент України» (ст. 19—28), IV — «Уряд України — Кабiнет Мiнiстрiв України» (ст. 29—35), V — «Суди України» (ст. 36—42), VI — «Прокуратура України» (ст. 43—45), VII — «Мiсцевi органи державної виконавчої влади та мiсцеве самоврядування в Українi» (ст. 46—59), VIII — «Заключнi положення» (ст. 60, 61). Рiзнi оцiнки висловлювались щодо змiсту Конституцiйного Договору i самого факту його прий­няття. Не всi норми його були досконалi i вiдповiдним чином узгодженi, нерiдко навіть суперечили одна однiй. Але, безумовно, вiн сприяв певнiй стабiлiзацiї ситуації у державi i суспiльствi, активiзував хiд конституцiйного процесу тощо.

У той же час необхiдно було продовжувати роботу над проектом нової Конституцiї. Україна залишалася єдиною з держав колишнього Союзу РСР, в якiй не була прийнята Конституцiя як головний юридичний атрибут державностi, своєрiдний «паспорт держави».

З метою прискорення процесу доопрацювання наявних матерiалiв, вивчення та узагальнення пiдготовлених альтернативних проектiв нової Конституцiї (а їх було близько 10) розпорядженням вищезазначених спiвголiв Конституцiйної комiсiї — Президента України Л. Д. Кучми i Голови Верховної Ради України О. О. Мороза — 19 червня 1995 р. було створено її робочу групу. В результатi опрацювання матерiалiв, переданих до неї, бу­ло пiдготовлено проект Конституцiї України. 11 березня 1996 р. вiн був схвалений Конституцiйною комiсiєю, а 20 березня внесений на розгляд Верховної Ради. Практично вiдбувся публiчний акт передачi розробленого i схваленого проекту нової Конституцiї у Верховну Раду разом iз зауваженнями i доповненнями членiв Конституцiйної комiсiї для подальшої роботи над ним. Пiсля розгляду цих матерiалiв i з метою подальшого доопрацювання проекту Конституцiї постановою Верховної Ради України вiд 5 травня 1996 р. було сформовано Тимчасову спецiальну комiсiю, до складу якої ввiйшли за пропорцiйним принципом представники депутатських груп i фракцiй. Цiй комiсiї було надано статус головної. Комiсiя провела значну роботу. Про це свiдчить хоча б те, що нею було розглянуто i враховано понад 2 тис. пропозицiй і зауважень, якi були вiдображені в остаточно доопрацьованому проектi Конституцiї України. 4 червня Верховна Рада України його розглянула i прийняла в першому читаннi: лiва частина парламенту не погоджувалась з окремими положеннями проекту Основного Закону, особливо щодо приватної власностi, Президента як глави держави та деяких iнших. Звичайно, свої позицiї вони вiдстоювали як на засiданнях Тимчасової спецiальної комiсiї, так i в процесi голосування за проект у сесiйному залi, що певною мiрою негативно позначилось на процедурi прийняття Конституцiї. 26 червня 1996 р. Президент України Л. Д. Кучма видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму стосовно проекту Конституцiї, який було схвалено Конституцiйною комiсiєю 11 березня 1996 р. Таке нетрадицiйне «стимулювання» Верховної Ради України з боку Президента змусило її працювати цiлодобово з 27 по 28 червня. Результатом цiєї роботи стало те, що 28 червня 1996 р. нова Конституцiя України голосами 315 народних депутатiв України була прийнята, а Президент України свiй Указ визнав таким, що втратив чинність.

Прийняття Основного Закону нашої держави — визначна подiя в iсторiї України, життi її народу. Завершився тривалий i надзвичайно складний конституцiйний процес, а у розвитку суспiльства i держави розпочався якiсно новий етап.

 

 
 


Та форми його здійснення

Як зазначалось, народ України є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, здійснює владу прямо і через представницькі (виборні) органи. Безпосередня демократія здійснюється шляхом прямого волевиявлення народу. Існує багато форм безпосередньої демократії, але ст. 69 Конституції прямо закріплює лише дві — вибори і референдум.

Найдавнішою і найпоширенішою формою безпосередньої демократії, а також обов’язковим атрибутом представницької демократії є вибори. Цю форму безпосередньої демократії можна визначити як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати[7]. Залежно від органу, який обирається на виборах, вони бувають парламентські (тобто вибори народних депутатів України), президентські, вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів.

Враховуючи підстави проведення виборів, вони поділяються на чергові, позачергові (дострокові), проміжні (наприклад, замість народного депутата, який достроково припинив свої повноваження), повторні (у разі, якщо вибори були визнані недійсними або такими, що не відбулися).

Залежно від територіальних меж проведення вибори бувають загальнонаціональні та місцеві.

Виборче право у теорії конституціоналізму розглядається в об’єктивному і суб’єктивному аспектах.

Об’єктивне виборче право — це сукупність норм права, які регламентують порядок формування представницьких органів держави і органів місцевого самоврядування. Основними правовими джерелами, де сконцентровані відповідні норми, є Конституція України, Закони України «Про вибори народних депутатів України» від 18.10.01, «Про вибори Президента України» від 05.03.99, «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.98, «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим» від 12.02.98, «Про особливості участі громадян
України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих Рад в Автономній Республіці Крим» від 06.04.95, «Про Центральну виборчу комісію» від 17.12.97, норми законодавчих актів інших галузей права (наприклад, норми ст.ст. 157—160 Криміналь­ного кодексу України, які передбачають відповідальність за порушення виборчих прав громадян), рішення Конституційного суду України щодо тлумачення виборчого законодавства, рішення Центральної виборчої комісії, а також міжнародні договори.

Суб’єктивне виборче право — це закріплене у ст. 38 Конституції і гарантоване державою право громадян України обирати (активне виборче право) і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (пасивне виборче право). Суб’єктивне виборче право може бути здійснене належним чином лише за умови визнання і дотримання головних принципів, покладених в його основу. До них належать:

принцип вільних виборів, який полягає у добровільності участі громадян України у виборах. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. Ухилення громадян від участі у виборах називається абсентеїзмом;

принцип загальності, відповідно до якого право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років (ст. 70 Конституції). Будь-які пря­мі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, крім передбачених Конституцією України та Законами, забороняються. Має право голосу на загальнонаціональних виборах громадянин України, який проживає або перебуває за межами України на законних підставах. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Право голосу на місце­вих виборах мають лише громадяни, які проживають на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Крім того, встановлюються певні обмеження щодо пасивного виборчого права. Насамперед, це віковий ценз (досягнення на момент виборів 21 року кандидатом у народні депутати і 35 років кандидатом у Президенти України), ценз осідлості (проживання в Україні перед днем виборів 5 років кандидатом у народні депутати України і 10 років кандидатом у Президенти України). Окрім того, можуть встановлюватись й інші обмеження або вимоги (наприклад, не можуть бути висунуті претендентами на кандидати у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку);

принцип рівного виборчого права, згідно з яким кожний виборець має рівну кількість голосів з іншими виборцями;

принцип прямого виборчого права, який ґрунтується на положенні про те, що виборні особи (тобто ті особи, які користуються пасивним виборчим правом) обираються безпосередньо виборцями. У деяких країнах (наприклад, вибори президента США) застосовується непряме виборче право, коли виборці формують колегію виборців, яка вже безпосередньо визначає, хто буде обіймати виборні посади;

принцип таємного виборчого права, відповідно до якого контроль за волевиявленням виборців забороняється, що передбачає цілу низку заходів, як-то порядок утворення виборчих дільниць, участь спостерігачів, форма бюлетеня, відповідний порядок голосування;

принцип особистого виборчого права полягає в тому, що кожен виборець бере участь у виборах особисто, і це право не може бути передане ним іншій особі;

принцип свободи агітації,причому як «за», так і «проти» того чи іншого кандидата.

Вибори відбуваються з дотриманням певної процедури, яка передбачає наявність різноманітних складових. Одним з таких елементів виступає порядок формування виборчих округів, які за законодавством України можуть бути одномандатними (від одного округу обирається один представник) та загальнонаціональним (коли кандидат (кандидати) шукають підтримку у населення всієї країни (наприклад, вибори Президента).

Принцип організації виборчих округів у поєднанні з порядком визначення результатів виборів, встановлені в об’єктивному виборчому праві, носить назву виборчої системи. Існує три основних види виборчих систем — мажоритарна, пропорційна, змішана, які, в свою чергу, також поділяються на підвиди.

За мажоритарної системи територія (країна, область, місто), якщо її населення представлятиме колегіальний орган, розподіляється на приблизно рівні частини такої кількості, скільки осіб формує колегіальний орган, який обирається. Відповідно переможець визначається у кожній такій частині, а перемагає той кан­дидат, який отримує більшість голосів виборців. Але більшість може бути відносною (тобто потрібно отримати більше, ніж інші кандидати) та абсолютною (необхідна підтримка більше, ніж половини осіб, які взяли участь у виборах).

При застосуванні пропорційної системи, яка використовується лише для формування колегіального органу, відбувається розподіл мандатів між партіями або їх блоками, які уособлені в списках кандидатів, що їх представляють, залежно від отриманої кількості голосів. Ця система дає можливість активніше брати участь саме політичним партіям як одному з основних елементів демократичного, громадянського суспільства.

Змішана система полягає у поєднанні елементів мажоритарної і пропорційної систем. Якраз за такою системою відбувалися вибори до Верховної Ради України 2002 року. Це знайшло своє відображення в одночасному обранні 225 депутатів за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій (право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають кандидати у народні депутати, включені до виборчих списків партій або блоків партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні), а також 225 народних депутатів, що обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Інші вибори в Україні відбуваються за різноманітними системами. Так, усі депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у місті рад обираються в одномандатних округах із застосуванням мажоритарної системи відносної більшості. У той же час Президент України обирається у загальнонаціональному окрузі із мажоритарною системою абсолютної більшості. А от вибори сільського (селищного, міського) голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста.

Потрібно наголосити, що виборча система безпосередньо встановлюється не в Конституції, а в законах України, а тому це питання постійно дискутується в нашій державі і може зазнавати законодавчих змін.

Виборча процедура (процес) досить розтягнута у часі і не може зводитись лише до процесу голосування. Виборчий процес це нормативно врегульована діяльність суб’єктів виборів, пов’язана з їх підготовкою і проведенням (тобто здійсненням виборчих процедур). Така законодавчо врегульована діяльність складається з кількох стадій: складання списків виборців; призначення виборів; утворення виборчих округів і виборчих дільниць; утворення виборчих комісій; висування і реєстрація кандидатів; проведення передвиборної агітації; голосування; підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів та оприлюднення результатів; реєстрація обраних осіб.

Другою за поширеністю формою безпосередньої демократії є референдум, який являє собою спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум, що проводиться, як і вибори, шляхом голосування, відрізняється від останніх об’єктом і метою виборців. Об’єктом на виборах є кандидат або список кандидатів, а об’єктом референ­думу — певне питання або нормативно-правовий акт. Метою виборів виступає обрання свого представника, а метою референдуму — прийняття відповідного рішення. Іноді для позначення цієї форми волевиявлення народу використовують термін «плебісцит», що, як правило, проводиться з територіальних питань.

За юридичною силою прийнятого рішення референдуми поділяються на консультативні (проводиться з’ясування позиції виборців) та імперативні (мають обов’язковий і остаточний характер для державних органів і посадових осіб). За територією проведення вони можуть бути всеукраїнські, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць). За способом проведення бувають обов’язкові (з питань, які можуть бути вирішені виключно референдумом) та факультативні (з питань, які можуть бути вирішені й іншими шляхами).

Відповідно до ст. 74 Конституції проведення референдуму не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Проведення референдумів в Україні регламентується Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.91.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою України (обов’язково з приводу зміни території за ст. 73 Конституції), Президентом України (про внесення змін до розділів І, ІІ, ХІІІ Конституції за ст. 156 Конституції). Також всеукраїнський референдум проголошується Президентом України за народною ініціативою на вимогу не менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області.

Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. Предметом місцевого референдуму може відбутися будь-яке питання, віднесене до відання місцевого самоврядування і не віднесене законом до відання органів державної влади. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов’язковими для виконання на відповідній території.

Проведення нового всеукраїнського референдуму з питань, що вже виносились на референдум, може бути не раніше ніж через 5 років, а місцевого — не раніше ніж через рік від дня проведення референдуму з цього питання.

У сучасній українській історії було проведено два всеукраїнські референдуми — 1 грудня 1991 р., на якому була зафіксована підтримка народом України Акта проголошення незалежності, а також 16 квітня 2000 р., на якому населення нашої держави висловилося за зміни у структурі, порядку діяльності законодавчого орга­ну держави, а також у розширенні повноважень глави держави.

 

 
 


Діяльність судів проводиться у чітко визначених законодавством формах, закріплених у процесуальних нормах Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального, Господарського процесуального кодексів, Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Судову систему України складає сукупність усіх її судів. Згідно з ч. 3 ст. 124 Конституції судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Згідно зі ст. 18 Закону України «Про судоустрій України» цю систему складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України.

Принцип територіальності означає, що суди діють на певній території (хоча судові рішення відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України). Другий принцип означає здійснення судами своїх повноважень за певною спеціалізацією (відповідно до того, яку категорію справ розглядає суд). Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як такі. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях

Потрібно зазначити, що судова система країни побудована таким чином, що один і той же спір може розглядатися кілька разів, для того щоб звести до мінімуму можливість судової помилки. Невдоволена судовим рішенням сторона може звернутися з проханням розглянути справу повторно. Саме для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють, окрім судів першої інстанції, також суди апеляційної та касаційної інстанцій. Апеляційна форма розгляду справи передбачає з’ясування обставин справи по суті, тобто перегляд справи як з фактичних, так і юридичних підстав. Перегляд справи може відбуватися також у касаційній формі, яка передбачає лише перевірку правильності дій суду, що раніше розглядав справу. В Україні не допускається створення надзвичайних та особливих судів.

Конкретизація судової системи України здійснена у § 2 глави 14 цього підручника.

Проте правосуддя здійснюють не якісь утворення під загальною назвою «суди», а конкретні люди — професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні, які є реальними носіями судової влади. Судочинство може провадитись суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Правове положення суддів визначається Законом України «Про статус суддів» від 15.12.92. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

Для того щоб стати суддею, громадянин України має відповідати певним вимогам. Насамперед він повинен бути не молодший 25 років, мати вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше ніж три роки, проживати в Україні не менше 10 років та володіти державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Законодавством передбачаються додаткові вимоги до кандидатів на деякі суддівські посади. Наприклад, суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене законом, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше 5 років, в тому числі не менше 3 років на посаді судді.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом. Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України.

В Україні діє спеціалізований колегіальний, незалежний орган, відповідальний за формування високопрофесійного суддівського корпусу. Це — Вища рада юстиції, правовий статус якої визначається ст. 131 Конституції і Законом України «Про Вищу раду юстиції» від 15.01.98. До повноважень Вищої ради юстиції належать: внесення подання Президенту України про призначення суддів на посади або про їх звільнення; розгляд справ і прий­няття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів; розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції. Строк повноважень цих членів Вищої ради юстиції становить 6 років. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою голова Верховного Суду України, міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Конституцією і законами України гарантуються незалежність і недоторканість суддів. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; просмотров: 158; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.224.70.148 (0.051 с.)