Гей, ішли наші чумаки в дорогу

Гей, ішли наші чумаки в дорогу, Ішли наші чумаки в дорогу. Гей, в понеділок ярма парували, В понеділок ярма парували. Гей, у вівторок вози підчиняли, У вівторок вози підчиняли. Гей, а в середу воли годували, А в середу воли годували. Гей, а в четвер воли напували, А в четвер воли напували. Гей, а в п’ятницю з родом попрощались, А в п’ятницю з родом попрощались. Гей, а в суботу молилися богу, А в суботу молилися богу, Гей, а в неділю рушили в дорогу, А в неділю рушили в дорогу. Гей, а з неділі прийшли до перевозу, А з неділі прийшли до перевозу.

 

 

«Лугом іду, коня веду, розвивайся, луже.

Сватай мене, козаченьку, люблю тебе дуже: (2)

Ой хоч сватай, хоч не сватай, хоч так присилайся,

Щоб та слава не пропала, що ти залицявся». (2)

«Ой коли б ти, дівчинонько, трошки багатенька.

Взяв би тебе за рученьку, повів до батенька». (2)

«Ой коли 6 я, козаченько, була багатенька,

Наплювала б я на тебе й на твого батенька. (2)

Ой коли б я, козаченьку, та й забагатіла.

То я б тебе, ледачого, й за харч не схотіла». (2)

«Бодай же ти, дівчинонько, тоді заміж пішла.

Як край битої дороги рута-м'ята зійшла». (2)

«Бодай же ти, козаченьку, тоді оженився.

Як у млині на камені кукіль уродився». (2)

 

Не журися, дівчинонько, рута зелененька:

Цей покинув, другий буде, — ще ж ти молоденька! • (2)

Цей покинув, другий буде, другий буде кращий,

А цей буде у болоті над чортами старший. (2)

Край битої доріженьки рута-м'ята зійшла.

Молодая дівчинонька та вже й заміж пішла. (2)

А у млині на камені кукіль не зіходить.

Старий козак, як собака, по вулицях ходить. (2)

Ой у млині на камені кукіль не вродився.

Старий козак, як собака, й досі не женився. (2)

 

Коментар

Жартівлива пісня «Лугом іду, коня веду, розвивайся, луже» побудована у формі діалогу дівчини, до якої козак залицявся, та перебірливого козака. Козак не проти свататися, але хоче багатшої дівчини, незважаючи на те, що сам «ледачий». Поки перебирав, молоденька [дівчина вийшла заміж, а козак постарів нежонатим.

У пісні ужитий прийом паралелізму, казкові примовки, колоритні порівняння, які розкривають головну думку твору — обирають пару \не для збагачення кишені, а для збагачення душі, для розради серця, | а хто перебирає, залишається ні з чим.

 

Ой на горі вогонь горить,А в долині козак лежить. Постріляний, порубаний,Китайкою накриваний. Накрив очі китайкоюЧервоною козацькою. Не стій, коню, наді мною,Не бий землі під собою. Біжи, коню, дорогою,Степовою широкою. Щоб татари не зайняли,Сіделечка не здійняли. Сіделечка золотогоЗ тебе, коня вороного. Як прибіжиш під батьків двір,Стукни, грюкни об частокіл. Вийде батько – розгнуздає,А матінка – розпитає. "Ой ти коню вороненький,А де ж син мій молоденький?" Візьми ж мати піску жменю,Посій його на каменю. А коли той пісок зійде,Тоді син твій з війська прийде. Нема піску, нема сходу,Нема сина із походу. Нема піску, вода змила,Нема сина, куля взяла. "Не плач, мати, не журися:Бо вже син твій оженився. Взяв він собі паняночку –В чистім полі земляночку".

 

 

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ 3 АЗОВА, З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ

Ой то не пили то пилили,
Не тумани вставали,—
Як із землі турецької,—
Із віри бусурменської
З города Азова, з тяжкої неволі
три братики втікали.
Ой два кінними, третій піший-пішениця,
Як би той чужий-чужениця.
За кінними братами біжить він, підбігав,
Об сирі коріння, об білі каміння
Білі ніжки свої козацькі посікає,
Кров'ю сліди заливає.
Ой до кінних братів добігає,
Коней за стремени хапає,
Слізьми проливає,
Словами промовляє:
«Братики мої рідненькії,
Як голубоньки сивенькії,
Станьте, конів попасіте,
Мене обіждіте,
Із собою візьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте».
Тії брати теє зачували,
Словами промовляли:
«Братику ти наш рідний,
Як голубоньку сивий!
Гей, ми і самі не втечемо,
І тебе не візьмемо.
Буде з города Азова погоня вставати,
Тебе, братику, минати,
Будуть в тернах да в байраках
На спочинках минати.
А нас будуть, кінних, доганяти,
Стріляти, рубати
Або живцем в гіршу неволю завертати».
Теє промовляли,
Одтіль побігали.
.Найменший братець піший-піхотинець»
За кінними братами уганяв,
Коні за стремени бере, хапає,
Дрібними сльозами обливає,
Словами промовляє:
«Братики мої рідненькі,
Голубоньки сивенькі,
Не хочете ви мене з собою брати,—
Назад коней завертайте,
Із піхов гострі шабельки виймайте,
Мені з пліч голівоньку здіймайте,
Тіло моє порубайте,
.У чистім полі поховайте,
Звіру да птиці, туркам на поталу не подайте».
Тії брати теє зачували,
Назад коней завертали,
Словами промовляли:
«Братику наш милий,
Голубоньку сивий,
Що це ти кажеш,
Наше серце ножем мов пробиваєш.
Руки наші на тебе не здіймуться,
І шабельки на дванадцять частей розсиплються,
І душа наша гріхів до віку вічного не
відкупиться:
Зроду, братику, сього не чували,
Щоб рідною кров'ю шаблі промивали
Або гострим списом оброщеніє брали».
«Прошу же вас, братця,
Хотя ж ви до мене одно милосердіє майте:
Будете в терни да в байраки в'їжджати,
В запилі тернове верховіття стинайте,
На дорогу покидайте:
А нехай же я буду знати,
Куди за вами, кінними братами, тікати»,
Уже два кінні козаки
В терни да в байраки в'їжджали;
Середульший братець милосердіє має,—
В запилі тернове верховіття стинає,
На дорогу покидає,
Найменшому брату признаків зоставляє:
«А нехай же і він буде знати,
Куди за нами до отця, до матері, до роду
втікати»,
З тернів да з байраків виїжджають,
На полівку взбігають,
На степи високі,
На шляхи широкі,
На дороги розхильні.
Тоді середульший братець велике
милосердіє має,
До старшого словами промовляє:
«Що ти, брат, знаєш,— давай ми з себе сині
жупани скидати,
Червону да жовту китайку видирати,
На дорозі покидати,
Найменшому брату признаків зоставляти:
А нехай же і він буде знати,
Куди за нами, кінними братами, тікати».
Старший братець ізгорда словами промовляє:
«Що мені за вдобство своє турецьке добро на
шматки рвати
Та по шляху розкидати,
Найменшому брату признаків зоставляти?
Він і жив і здоров буде,
Так без всяких признаків додому прибуде».
Середульший братець велике милосердіє має,
У себе червону та жовту китайку видирає,
На дорогу стеле-постилає,
Найменшому брату признаків зоставляє:
«Нехай же він буде знати,
Куди за нами до отця, до матері, до роду
втікати!»
Тоді ж то середульший братець милосердіє мав,
До старшого брата словами промовляв:
«Тут, брате, води погожі, трави хороші,
Очерети вдобні,
Станьмо, конів попасімо,
Мало-немного обіждімо,
Чи не прийде до нас піший-піхотинець?»
Старший братець ізгорда словами промовляє:
«Чи іще тобі турецька каторга не увірилася,
Сира сириця в руки не в'їдалася.
Ото як будеш найменшого брата піджидати.
Буде з города Азова велика погоня вставати,
Його буде пішого на спочинках минати,
А нас буде, кінних, доганяти,
На три штуки рубати
Або живцем у гіршу неволю завертати».
Найменший братець, піший-піхотинець,
У терни да в байраки убігає,
Тернове верховіття ізнаходжав,
Бере в руки, хапає,
Дрібними сльозами обливає,
До серця козацького молодецького прикладає:
«Ой тут же мої братики проїжджали,
Велике на мене милосердіє мали,
Мені на дорогу признаків покидали».
Біжить він, підбігає,
Із тернів да з байраків, із мелюсів вибігав,
На полівку збігає:
Нема ні тернів, ні байраків
Да ніяких признаків,
Тільки поле леліє,
На йому трава зеленіє,
Біжить він, підбігає на степи високі,
На шляхи широкі,
На дороги розхильні,
Червону да жовту китайку знаходжає,
Бере в руки, хапає,
Дрібними сльозами обливає,
До серця козацького молодецького прикладає,
Словами промовляє:
«Недурно сяя китайка по шляху валяє,
А видно, моїх братів живих на світі немає,
Видно, з Азова велика погоня вставала,
Мене в тернах да в байраках на спочинках
минала,
А моїх братів доганяла,
На три штуки рубала
Чи живих у гіршу неволю завертала!
Ой якби міг би я знати,
Чи моїх братів постріляно, чи порубано,
Чи живих у руки забрано,—
Гей! Да пішов би я по степах блукати,
Тіла козацького молодецького шукати,
Тіло козацьке молодецьке ізнаходити,
В чистім полі поховати,
Звіру да птиці на поталу не подати».
Біжить він, підбігає,
Аж тільки своїх братів слідочки забачає.
Побило козаків в полі
Разом три недолі:
Нерва недоля — безводдє,
Друга недоля — безхліб'є,
А третя — буйний вітер із ніжок валяє.
До Савур-могили доходжає,
На Савур-могилі безпечно оддихать лягає,
Із неба води й погоди дев'ятого дня дожидає.
Що туда до його вовки-сіроманці доходжали,
Орли-чорнокрильці налітали,
У головках сідали,
Хотіли заздеголя живота
Темні похорони одправляти.
Він на їх соглядає,
Словами промовляє:
«Вовки-сіроманці,
Орли-сизокрильці,
Гості мої милі,
Мало-немного обіждіте,
Покіль душа з тілом розлучиться,
Тоді будете до мене находжати,
Тіло моє жваковати,
Жовту кість по балкам розношати,
Попід зеленими яворками ховати,
Комишами укривати».
От ногами не піде і руками не візьме,
Ясно очима на небо не взгляне.
Він на небо соглядає,
Словами промовляє:
«Голова моя козацька!
Голова моя молодецька!
Ти пробувала в землях турецьких,
В вірах бусурманських!
Дев'ять день у устах хліба-солі не маю,
На безводді погибаю».
То ж не хмари наступали,
Не дрібні дощі накрапали,
Як душа козацька молодецька
Із тілом розлучилась.
Що тоді до його вовки-сіроманці доходжали,
Біле тіло жваковали,
Орли-чорнокрильці налітали,
У головах сідали,
На чорні кудрі наступали,
З-під лоба карі очі висмикали;
А ще зозулі налітали,
У головах сідали,
Як рідні сестри, кукували;
А ще дрібна птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло оббирала;
Вовки-сіроманці находжали,
Жовту кість по балках розношали,
Попід зеленими яворками ховали,
Комишами укривали,
Жалібненько квилили-проквиляли:
То ж вони темний похорон одправляли.
Уже два кінні козаки
До річки Самарки стали вибігати,
Стала їх темна нічка обіймати.
Тоді ж то старший братець словами промовляє;
«Отут води погожі і трави хороші,
Очерети удобні й могили високі.
Станьмо, коні попасімо,
Покіль сонце обігріє,
Чи не прибуде до нас наш піший-піхотинець.
Тепер я на його велике милосердіє маю:
Усю добич із себе скидаю,
Його міждо коней хватаю».
«Було, братець, тоді хватать, як я казав,
А тепер уже дев'ять день, як хліб-сіль їв,—
Досі на світі немає».
Коней пустопаш попускали,
Кульбаки під себе слали,
Ружжа по комишах ховали,
Безпечно оддихать полягали,
Святої зорі дожидали.
Як став божий світ освітати,
Стали козаки на коней сідати,
Через річку Самарку у землі християнські
проїжджати.
Старший братець промовляє словами:
«Як будемо, брате, додому, до отця, до
матері доходясати,
Як будем їм правду казати?
Будем ми їм правду казати,
Дак будуть нас отець-мати
До віку вічного проклинати.
А будемо ми перед їми лгати,
Та буде нас бог відомо і невідомо карати.
А так, брат, скажемо: не у одного пана
пробували,
Не один хліб-сіль їли;
Ночної доби з тяжкої неволі втікали,
Дак ми до його заїжджали:
«Уставай, братець, з нами,— казали,—
з тяжкої неволі втікати».
Дак він нам, будто, так сказав:
«Утікайте ви, братця,
А я буду тут оставаться,
Чи не буду луччого щастя і долі собі мати»,
Старий отець-мати помруть,
Дак будем наполу грунти-худобу паювати,
Не буде третій меж нами мішати».
Теє промовляли,
Відтіль поїжджали.
То ж не орли-чорнокрильці заклекотали,
Як їх турки-яничари з-за могил напали,
Постріляли, порубали,
Коней, здобичу назад завертали.
Полягла двох козаків голова више річки
Самарки,
А третя у Савур-могилі.
А слава сяє,— не умре і не поляже
Од нині і до віка;
Даруй, боже, вам, господа,
Всім слушащим на многая літа.

 

Хмельницький та Барабаш

Як із день-години Зчиналися великі войни на Україні, От тогді ж то не могли обібрати, За віру християнську одностайно стати; Тільки обібрався Барабаш, да Хмельницький, Да Клиша білоцерківський. От тогді вони од своїх рук листи писали, До кроля Радислава посилали. Тогді ж то кроль Радислав листи читає, Назад одсилає, У городі Черкаськім Барабаша гетьманом настановляє: «Будь ти, Барабаш, у городі Черкаськім гетьманом, А ти, Клиша, у городі Білій Церкві полковничим, А ти, Хмельницький, у городі Чигрині хоть писарем військовим». От тогді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував, Тільки півтора года. Тогді ж Хмельницький добре дбав, Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав, А ще дорогими напитками його вітав І стиха словами промовляв: «Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий! Чи не могли б ми з тобою удвох королевських листів прочитати, Козакам козацькі порядки подавати, За віру християнську одностайно стати?» От тогді ж то Барабаш, гетьман молодий, Стиха словами промовляє: «Ей, пане-куме, пане Хмельницький, пане писарю військовий! Нащо нам з тобою кролевські листи удвох читати, Нащо нам козакам козацькі порядки давати? Чи не лучче нам із ляхами, Мостивими панами, З упокоєм хліб-соль по вік вічний уживати?» От тогді ж то Хмельницький на кума свого Барабаша Велике пересердіє має, Ще кращими напитками вітає. От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь, Дак у його і спать поваливсь. От тогді-то Хмельницький добре дбав, Із правої руки, із мезинного пальця щирозлотний перстень ізняв, Із лівої кишені ключі виймав, З-під пояса шовковий платок висмикав, На слугу свого повірного добре кликав-покликав: «Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького! Велю я тобі добре дбати, На доброго коня сідати, До города Черкаського, до пані Барабашевої прибувати, Кролевські листи до рук добре приймати». От тогді-то слуга, повірений Хмельницького, Добре дбав. На доброго коня сідав, До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував, До пані Барабашевої у двір уїжджав, У сіни ввійшов — шличок із себе скидав, У світлицю ввійшов — низький поклон послав, Тії значки на скам'ї покладав, А ще стиха словами промовляв: «Ей, пані,— каже,— ти, пані Барабашева, гетьманова молодая! Уже ж тепер твій пан Барабаш, гетьман молодий, На славній Україні з Хмельницьким великі банкети взчинають, Веліли вони тобі сії значки до рук приймати, А мені листи кролевські оддати, Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким Удвох прочитати І козакам козацькі порядки давати?» От тогді ж то пані Барабашева, гетьманова, Удариться об поли руками, Обіллється дрібними сльозами, Промовить стиха словами: «Ей, не з горя-біди мойму пану Барабашу Схотілося на славній Україні з кумом своїм Хмельницьким Великі банкети взчинати! Нащо б їм кролевські листи удвох читати? Не лучче б їм із ляхами, Мостивими панами, З упокоєм хліб-соль вічнії часи уживати? А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман молодий, На славній Україні огнів да тернів ізгашати, Тілом своїм панським комарі годувати — Од кума свого Хмельницького». От тогді ж то пані молодая Барабашевая Стиха словами промовляє: «Ей, слуго, повірений Хмельницького! Не могу я тобі листи кролевські до рук подати, А велю я тобі до воріт отхождати, Кролевські листи у шкатулі із землі виймати». От тогді-то слуга, повірений Хмельницького, Як сі слова зачував, Так скорим часом, пильною годиною до воріт отхождав, Шкатулку з землі з кролевськими листами виймав, Сам на доброго коня сідав, Скорим часом, пильною годиною до города Чигрина прибував, Свойому пану Хмельницькому Кролевські листи до рук добре оддавав. От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає, Кролевські листи у кума свого Хмельницького зоглядає, Тогді й напитку дорогого не пропиває, А тільки з двора тихо з'їжджає Да на старосту свого Крачевського кличе, добре покликає: «Ей, старосто,— каже,— ти мій, старосто Крачевський! Коли б ти добре дбав, Кума мого Хмельницького живцем узяв, Ляхам, мостивим панам, до рук подав,— Ще б нас могли ляхи, мостивії пани, за білозорів почитати». От тогді-то Хмельницький як сії слова зачував, Так на кума свого Барабаша велике пересердіє мав, Сам на доброго коня сідав, Слугу свого повіреного з собою забирав, От тогді-то припало йому з правої руки Чотири полковники: Первий полковниче — Максиме ольшанський, А другий полковниче — Мартине полтавський, Третій полковниче — Іване Богуне, А четвертий — Матвій Бороховичу. От тогді-то вони на славну Україну прибували, Кролевські листи читали, Козакам козацькі порядки давали. Тогді-то у святий день, у божественний, у вовторник Хмельницький козаків до сходу сонця пробуждає І стиха словами промовляє: «Ей, козаки, діти, друзі, молодці! Прошу я вас, добре дбайте, Од сна уставайте, Руський оченаш читайте, На лядські табори наїжджайте, Лядські табори на три часті розбивайте, Ляхів, мостивих панів, упень рубайте, Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте, Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подайте!» От тогді-то козаки, друзі, молодці, добре дбали, Од сна уставали, Руський оченаш читали, На лядськії табори наїжджали, Лядськії табори на три часті розбивали, Ляхів, мостивих панів, упень рубали, Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали, Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подали. От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, конем поїжджає, Плаче-ридає І стиха словами промовляє: «Ей, пане-куме, пане Хмельницький, пане писарю військовий! Нащо б тобі кролевські листи у пані Барабашевої визволяти? Нащо б тобі козакам козацькі порядки давати? Не лучче б тобі з нами, із ляхами, З мостивими панами, Хліб-соль з упокоєм уживати?» От тогді-то Хмельницький Стиха словами промовляє: «Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий! Як будеш ти мені сими словами докоряти,— Не зарікаюсь я тобі самому з пліч головку, як галку, зняти, Жону твою і дітей у полон живцем забрати, Турському салтану у подарунку одослати». От тогді-то Хмельницький, як сі слова зговорив, Так гаразд-добре й учинив: Куму свойму Барабашеві, гетьману молодому, З пліч головку, як галку, зняв, Жону його і дітей живцем забрав, Турському салтану у подарунку одослав. З того ж то часу Хмельницький гетьманувати став. От тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці, Стиха словами промовляли: «Ей, гетьмане Хмельницький, Батю наш, Зинов Богдане чигиринський! Дай, боже, щоб ми за твоєю головою пили да гуляли, Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подали!» Господи, утверди люду царського, Народу християнського, Всім слухающим, Всім православним християнам Пошли, боже, много літ!

Записано 1853 р. від кобзарів А. Шута та А. Бешка.

Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К., 1854, с. 385—391.

Подається за першодруком.

Відомо ще три записи цієї думи.

Хмельницький — Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (близько 1595—1657), гетьман України, видатний державний діяч і полководець, що очолив визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського панування.

Барабаш Іван. В думах змальований як негативний персонаж, запроданець шляхетської Польщі.

Клиша білоцерківський — полковник білоцерківського полку Яцько Клиша, що входив у коло ініціаторів повстання на чолі з Богданом Хмельницьким.

Король Радислав — йдеться про короля Польщі Владислава IV.

Королевські листи — йдеться про листи, в яких король Владислав IV доручив козацькій старшині готувати військо, будувати човни для походу проти Туреччини. Діставши в 1647 р. ці листи від Барабаша, Богдан Хмельницький використав їх як свідчення того, що король рахувався із Запорозьким військом і визнавав його право на самостійні бойові походи.

... Великі банкети взчинають — алегорія, яка говорить про початок масової антишляхетської боротьби селян і козаків.

На славній Україні огнів да тернів ізгашати... — алегорія, що ясно натякає на народні повстання проти шляхетського панування на Україні.

Крачевський — чигиринський полковник Михайло (Станіслав) Кричевський, якого польський гетьман посилав придушувати повстання на Україні, але він влився в загони повсталих, став другом Богдана Хмельницького, брав участь у Жовтоводській битві, був призначений Богданом Хмельницьким київським полковником.

... Ще б нас могли ляхи, мостивії пани, // За білозоров почитати — тобто за мудрих, ясноликих представників шляхетської верстви.

Максим ольшанський — Максим Кривоніс, ватажок повсталого селянства, герой визвольної війни 1648—1654 pp.

Мартин полтавський — Мартин Пушкар, учасник визвольної війни, борець проти політики І. Виговського після смерті Богдана Хмельницького.

Богун Іван — кальницький полковник, соратник Богдана Хмельницького, герой визвольної війни 1648—1654 pp., який особливо відзначився при обороні Вінниці, у битві під Берестечком, в другому поході в Молдавію тощо.

Борохович Матвій — особа, не зафіксована в історичних документах та джерелах, що стосуються визвольної війни 1648—1654 pp.

У святий день, у божественний, у вовторник // Хмельницький козаків до сходу сонця пробуждає — точна вказівка дня розгрому польських військ під Корсунем.

 

ПІСНЯ ПРО БАЙДУ

В Цариграді на риночку
Та п'є Байда мед-горілочку;
Ой п'є Байда та не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку;
Ой п'є Байда та й кивається,
Та на свого цюру поглядається:
«Ой, цюро ж мій молодесенький,
Та чи будеш мені вірнесенький?»
Цар турецький к ньому присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо та славнесенький,
Будь мені лицар та вірнесенький,
Візьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!»
«Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая!»
Ой крикнув цар на свої гайдуки:
«Візьміть Байду добре в руки,
Візьміть Байду, ізв'яжіте,
На гак ребром зачепіте!»
Ой висить Байда та й не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку;
Ой висить Байда та й гадає,
Та на свого цюру споглядає,
Та на свого цюру молодого
І на свого коня вороного:
«Ой, цюро ж мій молодесенький,
Подай мені лучок та тугесенький,
Подай мені тугий лучок
І стрілочок цілий пучок!
Ой бачу я три голубочки —
Хочу я убити для його дочки.
Де я мірю — там я вцілю,
Де я важу — там я вражу!»
Ой як стрілив — царя вцілив,
А царицю в потилицю,
Його доньку в головоньку.
«Отто ж тобі, царю,
За Байдину кару!
Було тобі знати,
Як Байду карати:
Було Байді голову істяти,
Його тіло поховати,
Вороним конем їздити,
Хлопця собі зголубити».

 

Ох!

Колись-то давно, не з моєї пам'яті, мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нізащо і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться... Батько й мати журяться:

— Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!

Так йому не до того; сидить та просцем пересипається... Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:

— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, куди найняв, то, може б, його чужі люди чому вивчили.

Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; заліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його побив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його побив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько бідкається — що робить?

— Поведу,— каже,— вражого сина ледащо у інше царство; де найму, то найму, може, він відтіля не втече.— Взяв його і повів.

Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а там над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:

— Притомився я, сяду, одпочину трохи.

От сідає на пеньок та:

— Ох! Як же я втомився! — каже.

Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

— Що тобі,— пита,— чоловіче, треба од мене?

Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:

— Хіба я тебе кликав? Одчепись!

— Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав!

— Хто ж ти такий? — пита чоловік.

— Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.

— Ні, кликав, ти сказав: Ох!

— Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав: ох!

— Куди ж ти йдеш? — пита Ох.

— Світ за очі! — каже чоловік.— Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече.

— Найми,— каже Ох,— у мене, я його навчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його — бери, а не впізнаєш — ще рік служитиме у мене!

— Добре,— каже чоловік.

От ударили по руках, запили могорич гарненько,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох, та й повів аж на той світ, під землею, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої, а в тій хатці усе зелене: і стіни, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!..

— Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та попоїси трохи!

Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.

— Ну,— каже Ох,— піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він його взяв, звелів наносить дров, положив на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох оп'ять звелів дрова рубать — той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та оп'ять живущою водою сприснув углину — і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов у той ліс до того пенька обгорілого, сів та:

— Ох!

Ох і виліз з того пенька та й каже:

— Здоров був, чоловіче!

— Здоров, Ох!

— А чого тобі треба, чоловіче? — пита Ох.

— Прийшов,— каже,— за сином.

— Ну, йди, як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалося до біса півнів!

— Ну, пізнавай,— каже Ох,— де твій син?

Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові: один у один — не пізнав.

— Ну,— каже Ох,— йди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому.

От виходить і другий рік; чоловік оп'ять йде до Оха. Прийшов до пенька:

— Ох! — каже.

Ох до його виліз.

— Йди,— каже,— пізнавай! — Увів його у кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.

— Йди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.

Чоловік і пішов журячись.

Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде — аж йому назустріч йде дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.

— Здоров, чоловіче!

— Доброго здоров'я, діду!

— Куди тебе бог несе?

— Йду,— каже,— до Оха виручать сина.

— Як саме?

— Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.

— Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме!

— Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі... Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?

— Знаю! — каже дід.

— Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молить! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!

— Слухай же,— каже дід.— Як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!

Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька.

— Ох! — каже.

Ох і виліз до його, і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх така сила, що господи, і все один в один.

— Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.

От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею, сам собі надувся та оскубається. Чоловік і каже:

— Ось мій син!

— Ну, вгадав! Коли так, то бери.

Взяв, перекинув того голуба — став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує... Раді обидва!

— Ходім же, сину, додому.

От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:

— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний... Служив ти три роки, та нічого не заробив!

— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя, от у нас і гроші будуть, розживемось!

Йдуть та йдуть, аж там на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекидається хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.

— Се твій хорт?

— Мій!

— Добрий хорт! Продай його нам.

— Купіть.

— Що тобі за його?

— Триста рублів без ретезя.

— Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто!

— Ні.

— Ну, бери всі гроші, давай хорта.— Одлічили гроші, взяли хорта — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

Йдуть та йдуть, батько й каже:

— Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись...

— Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— паничі їхатимуть по перепелиці з соколом: то я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів без шапочки.

От йдуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом, так зразу і насів на того перепела. Паничі побачили.

— Це твій сокіл?

— Мій.

— Продай його нам.

— Купіть.

— Що тобі за його?

— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

— Ми йому парчову зробимо...

Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицю, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

— Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько.

— Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.

От підходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває! Тут понаходилось купців — торгують.

— Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть!

— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п'ятсот.

— Ні!

А це підходить циган сліпий на одне око:

— Що тобі, чоловіче, за коня?

— Тисячу без недоуздка.

— Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!

— Ні, не рука,— каже батько.

— Ну шістсот... бери!

Як узяв той циган торгуваться, як узяв — так чоловік і шага не спускає.

— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

— Е, ні, цигане, недоуздок мій!

— Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...

— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.

— Ну, батю, я тобі п'ять рублів накину,— тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п'ять карбованців. Взяв і оддав. Запили могорич; чоловік пішов, взявши гроші, додому, а циган — на коня та й поїхав. А то не циган, то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари... От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.

— Не втік-таки від моїх рук, вражий син! — каже жінці.

От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить — та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме... От оце вона дожене та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

— Коли ти, кумонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я і так чую!

Та це що нажене щука окуня та:

— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та:

— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!

Довго ганялись щука за окунем — та ні! А це випливає той окунь на берег — аж там цариця шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:

— Який я, таточку, гарний перстень найшла! — Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіть: такий гарний!

Коли це через якийсь там час доложили царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов:

— Що тобі треба, старичок?

— Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?

— Ні,— каже цар,— моя дочка знайшла.

Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:

— Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! — А Ох так просить:

— Що хочете, та й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!

— Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю...

Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював... А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі...

А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього: