Розлилися води на чотири броди.

Коза-дереза

ули собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть.

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену! Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть!

Ведмідь і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть!

Вовк і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалась.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

— А я, рак-неборак, Як ущипну,— буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

 

Сиділа русалка

На білій березі.

 

Просила русалка

В дівочок сорочки.

 

Дівочки-сестрички,

Дайте мені сорочки!

 

Хоч не біленької,

Аби тоненької.

 

Сиділа русалка

На білій березі.

 

Просила русалка

В жіночок намітки.

Жіночки сестрички,

Дайте мені намітки!

 

Хоч не тоненької,

Аби біленької.

 

Дівчина — відьма

Один чоловік мав дочку відьму. Коли прийшло свято Юрія, вона взяла намазалася такою маззю, щоб її ніхто не бачив, сіла на кобилу і поїхала на свої відьомські розваги. Разом з іншими відьмами вона збирала росу і молоко від кожної звірини.

А у одного сусіда була корова, яка давала дуже багато молока. Отож унадилася відьма щоночі до сусідської корови забирати молоко.

Одного разу сусід цей не спав цілу ніч. На браму стайні він прибив борону із зубцями, котру робив майже цілий рік, яка й мала допомогти спіймати злодійку.

Отож відьма, прийшовши до стайні, потрапила у пастку і тому перекинулася на красеня коня. Чоловік визволив коня з борони, покликав коваля і попросив підкувати його. А потім запряг того коня у віз, навантажений мішками із збіжжям і погнав угору до млина. Кілька разів кінь зупинявся від утоми, тільки чоловік бив його немилосердно, той аж падав під батогом. Ото вже була важкою дорога!

Нарешті привів чоловік коня назад додому і прив’язав до жолоба в стайні. На другий день приходить, а при жолобі стоїть дівка — сусідова донька. Страшно було дивитися, як та дівка виглядала. Уся в синцях та шрамах, а руки і ноги попідбивані підковами.

Чоловік змилосердився над нею, повідривав підкови і провів її до хати, наказуючи:

— Щоб більше не приходила по молоко!

Відьма пішла додому і заснула. Спала вона, не просннаючись, чотири дні, наче мертва. А коли прокинулась, то сказала:

— Як же я довго спала!

Відтоді молода відьма вже не ходила до сусіда по молоко.

 

ДУМА ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ

Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в'язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віэ, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає,—
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий,
По горницях походжає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях
похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає,—
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляє,
Дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,—
Ой на татарина скрива поглядає,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я,— каже,— важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой на татарина скрива поглядає.
«Ой,— каже,— татарине, ой сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став.
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця у груди посилає:
Ой ще козак не примірився,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п'є-гуляє,
Поле киліїмське хвалить-вихваляє:
«0й поле киліїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили да гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!

 

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси,

Чия то дівчина розпустила коси?

Коси розпустила, гулять не ходила,

Молодого хлопця навік полюбила.

Проводжала мати сина у солдати,

Молоду невістку в поле жито жати.

Жала вона, жала, жала — не дожала

І до сходу сонця тополею стала...

Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!

Де ж моя дружина, що не йде стрічати?

Не питайся, сину, про свою дружину.

Бери топір в руки — рубай тополину. —

Як ударив вперше — вона й похилилась,

Як ударив вдруге — вона й попросилась:

Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,

На моєму листі спить твоя дитина.—

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?

Не спішіть, дівчата, розпускати коси.

 

Олексій Попович

На Чорному морі та на камені білому, Там сидів ясний сокіл-білозорець. Він смутно себе має і на Чорне море Спильна поглядає, Що на Чорному морі все недобре починає: Що на небі всі звізди потьмарило, Половина місяця у чорну хмару заступило. А із низу буйний вітер повіває, А на Чорному морі злая хуртовина і бистрая хвиля наступає, Якорі зриває, судна козацькі запорозькі На три часті розбиває. Що первую часть судна взяло — В землю агарську за[по]несло; А другу часть судна гирло дунайське пожерло, А третя часть судна, де саме Чорноє море, там потопає. А при тій часті був Грицько Зборовський, Отаман козацький запорозький, То він-то проміжду козаками проходжає І до козаків словами промовляє: «Гей, козаки-панове! Хтось-то міжду нами На собі великий гріх має. Сповідайтесь, козаки-панове, милосердному богу, Та Чорному морю, та й мені, отаману кошовому; В Чорноє море один упадіте, Козацького війська всього не губіте». Тоді козаки все це зачували Та всі замовчали, Бо вони на собі великого гріха не мали. А тілько міжду їми обізвався Писар військовий, козак лейстровий, Пирятинський Попович Олексій: «Добре ви, братця, зробіте, мене самого возьміте, Назад руки зв'яжіте, Чорною китайкою очі зав'яжіте До шиї камінь білий причепіте Та самого мене одного в море зіпхніте: Нехай я буду у Чорному морі сам-один потопати, Щоб козацького війська Запорозького всього не згубляти». То тоді ж козаки все це зачували Та до Олексія Поповича словами промовляли: «Ти ж, було, Олексію Поповичу, на день тричі святе письмо у руки береш, та й читаєш, Та й нас, козаків простих, на все добре навчаєш, А чого ж ти більше від нас на собі гріха маєш?» Тоді Олексій Попович став до козаків словами промовляти Та й сльозами ридати: «Хоч я, було, козаки, панове-молодці, І тричі на день святе письмо у руки беру, та читаю, Та вас, козаків, на все добре навчаю, А я сам негаразд починаю. То тим же я більше від вас на собі гріха маю: Як я з города Пирятина виїжджав, То я від отця й від матусі прощенія не прохав! [вар.: не брав] І отця, й матусі не почитав і не поважав, А на старшого брата гнів великий покладав, Сусіду ближню безвинно хлібом і сіллю оставляв; Та ще і на свого доброго коня сідав, По вулицях проїжджав, Малих дітей топтав, А старих людей стременами в груди штовхав. Та іще проти церкви, божого дому, проїжджав, Шапки з себе не скидав і хреста на себе не покладав; Та іще їхав селами й городами, Чужими сторонами, То старі люди стояли, вони думали та гадали, То, може, вони що й добре проти мене сказали, А я проти їх своєю гордостію та пишностію Противное слово старим людям сказав. Я не питався старих людей — яка в вас у селенії церква святая, Я питався старих людей — де у вас корчма новая Та шинкарка молодая? Що другі козаки у святу неділеньку у божім домі молебні наймали, Господа милосердного на поміч прохали, А ми тоді в корчмі пили, та гуляли, Та музики наймали, та танці справляли. Отим-то я, козаки-молодці, більше від вас на собі гріха маю. Тепер я сам погибаю, на Чорному морі потопаю. Це ж бо, козаки-панове, на Чорному морі Не бистрая хвиля наступає, А це мене отцева та матусина молитва карає. Коли б мене цяя злая хуртовина і бистрая хвиля На Чорному морі не втопила, Щоб отцева та матусина молитва Мене від смерті боронила, Тоді б я знав, як отця й матусю почитати й поважати, Старшого брата за рідного отця щитати, А рідну сестрицю за матусю в себе мати». Тоді ж козаки-запорожці усе добра дбали Та Олексієві Поповичу назад руки зв'язали, Чорним платком очі затьмили, Та все такого козака у Чорноє море пускати пожаліли. Та на правій руці палець мезинний Олексієві відрубали, Та в Чорноє море кров Олексієву пускали. Коли Чорне море стало християнськую кров заживати, То тоді на Чорному морі злая хуртовина І бистрая хвиля стала притихати, А судна козацькі під гору Як руками підоймати, до Тендрова-острова прибивати. Тоді ж ті козаки у судні стали дивом дивувати: «В якому ми страсі пробували, На Чорному морі та на бистрій хвилі потопали, Ані одного козака з межі войськової [?] не втеряли». То Олексій Попович став із судна на пристань виходжати, Та на вколінка впадати, Та святе письмо брати та й читати, Та всіх козаків на все добре научати: «Треба, козаки-панове, отця й матусю почитати й поважати. Котрий чоловік на світі живе, Отця-матусю почитає й поважає, То той собі навік щастя має, Того смертельний меч минає, Отцева-матусина молитва зо дна моря винімає, Од гріхів смертвених душу одкупляє. На полі та на морі отцева-матусина молитва на поміч призиває». То Олексію Поповичу пирятинському слава однині до віка, А вам пошли, боже, на здравіє та на многая літа.

Записано в 1908—1910 pp. від лірника І. Скубія з с. Лелюховки, Кобеляцького повіту, Полтавської губернії.

Друкується за виданням: Украинские народные думы, 1972, с. 395—398.

Дума про Олексія Поповича належить до найпопулярніших. Існує близько 30 записів твору. В більшості їх буря на морі стихає від одного визнання своїх гріхів Олексієм Поповичем. В даному ж варіанті море заспокоюється тільки після принесеної жертви, яку символізує кров з урубаного мізинця головного героя думи. Подібний старовинний мотив зустрічається в російській билині про Садка. Твір перегукується також з російською билиною про Альошу Поповича та з деякими південнослов'янськими піснями. Провідною темою в думі є не навернення грішника, а самопожертва козака-воїна в інтересах товаришів, тема мужності й колективізму. В цьому — її важливе виховне значення в умовах постійної боротьби козацтва з іноземними загарбниками.

Олексій Попович пирятинський — історичного прототипу цього героя не встановлено.

Зборовський Грицько — очевидно, йдеться про Самуеля Зборовського, який в 1580-х pp. був посланий польським королем з дипломатичною місією в Запорожжя, плавав з козаками як кошовий отаман до устя Дністра, щоб привернути козаків на свій бік. Козаки відмовили польському королю в підтримці.

Агарська земля — мусульманська чужина (назва узагальнена).

 

Нова радість стала,Яка не бувала,Над вертепом звізда ясна У весь світ засіяла. Де Христос родився,З Діви воплотився,Як чоловік пеленамиУбого повився. Пастушки з ягняткомПеред тим дитяткомНа колінця припадають,Царя-Бога вихваляють. Ой Ти, Царю, Царю,Небесний Владарю,Даруй літа щасливіїСего дому господарю. Сего дому господарюІ сій господині,Даруй літа щасливіїНашій славній Україні.

 

 

Пан Коцький

одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить».

Покинув його й сам поїхав.

Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:

— Що ти таке?

А він каже:

— Я — пан Коцький.

Лисичка й каже:

— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.

Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:

— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.

А вона йому:

— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.

Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.

Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть:

— А зготуймо обід!

І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:

— Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.

Дикий кабан каже:

— А я піду по буряки і картоплю.

Ведмідь:

— А я меду принесу на закуску.

Заєць:

— А я капусти.

От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.

Ведмідь каже:

— Я не підбіжу, як доведеться тікати.

Кабан:

— А я теж неповороткий.

Вовк:

— Я старий уже і трохи недобачаю.

Тільки зайчикові й приходиться.

Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:

— А чого ти прийшов?

Він і каже:

— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.

А вона йому:

— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.

Прибігає зайчик назад та й хвалиться:

— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.

Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.

Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:

— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..

А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»

Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.

А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!

Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.

Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! — та просто на вовка,— мало не роздавив сердешного.

Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:

— Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!

 

 

ГОДІ, КОНЮ, В СТАЙНІ СПАТИ

(Пісня про Семена Палія)

Годі, коню, в стайні спати, Пора ляхів налякати! В луччім чині з кремня збита, Гасне іскра з-під копита. То Палій, то Палій! Люлька в зубах зашкварчала, Шабля в ножнах забренчала — Шабля різанину чує, Люлька пожари віщує. То Палій, то Палій! Де був город — попелище, Де був замок — там кладбище; Хто в пожару пана шкварить І з пожару люльку палить? То Палій, то Палій! Хто в траві врівні з травою? Хто в воді врівні з водою? Хто у лісі врівень з лісом, Перевертень в лісі бісом? То Палій, то Палій! Ще й не мріло, й не світало, На Вкраїні ляхів як не бувалої А в Палія на причілку Крикнув півень: «Ку-ка-ріку!» То Палій, то Палій!

 

 

Коментар

Жартівлива пісня «Лугом іду, коня веду, розвивайся, луже» побудована у формі діалогу дівчини, до якої козак залицявся, та перебірливого козака. Козак не проти свататися, але хоче багатшої дівчини, незважаючи на те, що сам «ледачий». Поки перебирав, молоденька [дівчина вийшла заміж, а козак постарів нежонатим.

У пісні ужитий прийом паралелізму, казкові примовки, колоритні порівняння, які розкривають головну думку твору — обирають пару \не для збагачення кишені, а для збагачення душі, для розради серця, | а хто перебирає, залишається ні з чим.

 

Ой на горі вогонь горить,А в долині козак лежить. Постріляний, порубаний,Китайкою накриваний. Накрив очі китайкоюЧервоною козацькою. Не стій, коню, наді мною,Не бий землі під собою. Біжи, коню, дорогою,Степовою широкою. Щоб татари не зайняли,Сіделечка не здійняли. Сіделечка золотогоЗ тебе, коня вороного. Як прибіжиш під батьків двір,Стукни, грюкни об частокіл. Вийде батько – розгнуздає,А матінка – розпитає. "Ой ти коню вороненький,А де ж син мій молоденький?" Візьми ж мати піску жменю,Посій його на каменю. А коли той пісок зійде,Тоді син твій з війська прийде. Нема піску, нема сходу,Нема сина із походу. Нема піску, вода змила,Нема сина, куля взяла. "Не плач, мати, не журися:Бо вже син твій оженився. Взяв він собі паняночку –В чистім полі земляночку".

 

 

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ 3 АЗОВА, З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ

Ой то не пили то пилили,
Не тумани вставали,—
Як із землі турецької,—
Із віри бусурменської
З города Азова, з тяжкої неволі
три братики втікали.
Ой два кінними, третій піший-пішениця,
Як би той чужий-чужениця.
За кінними братами біжить він, підбігав,
Об сирі коріння, об білі каміння
Білі ніжки свої козацькі посікає,
Кров'ю сліди заливає.
Ой до кінних братів добігає,
Коней за стремени хапає,
Слізьми проливає,
Словами промовляє:
«Братики мої рідненькії,
Як голубоньки сивенькії,
Станьте, конів попасіте,
Мене обіждіте,
Із собою візьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте».
Тії брати теє зачували,
Словами промовляли:
«Братику ти наш рідний,
Як голубоньку сивий!
Гей, ми і самі не втечемо,
І тебе не візьмемо.
Буде з города Азова погоня вставати,
Тебе, братику, минати,
Будуть в тернах да в байраках
На спочинках минати.
А нас будуть, кінних, доганяти,
Стріляти, рубати
Або живцем в гіршу неволю завертати».
Теє промовляли,
Одтіль побігали.
.Найменший братець піший-піхотинець»
За кінними братами уганяв,
Коні за стремени бере, хапає,
Дрібними сльозами обливає,
Словами промовляє:
«Братики мої рідненькі,
Голубоньки сивенькі,
Не хочете ви мене з собою брати,—
Назад коней завертайте,
Із піхов гострі шабельки виймайте,
Мені з пліч голівоньку здіймайте,
Тіло моє порубайте,
.У чистім полі поховайте,
Звіру да птиці, туркам на поталу не подайте».
Тії брати теє зачували,
Назад коней завертали,
Словами промовляли:
«Братику наш милий,
Голубоньку сивий,
Що це ти кажеш,
Наше серце ножем мов пробиваєш.
Руки наші на тебе не здіймуться,
І шабельки на дванадцять частей розсиплються,
І душа наша гріхів до віку вічного не
відкупиться:
Зроду, братику, сього не чували,
Щоб рідною кров'ю шаблі промивали
Або гострим списом оброщеніє брали».
«Прошу же вас, братця,
Хотя ж ви до мене одно милосердіє майте:
Будете в терни да в байраки в'їжджати,
В запилі тернове верховіття стинайте,
На дорогу покидайте:
А нехай же я буду знати,
Куди за вами, кінними братами, тікати»,
Уже два кінні козаки
В терни да в байраки в'їжджали;
Середульший братець милосердіє має,—
В запилі тернове верховіття стинає,
На дорогу покидає,
Найменшому брату признаків зоставляє:
«А нехай же і він буде знати,
Куди за нами до отця, до матері, до роду
втікати»,
З тернів да з байраків виїжджають,
На полівку взбігають,
На степи високі,
На шляхи широкі,
На дороги розхильні.
Тоді середульший братець велике
милосердіє має,
До старшого словами промовляє:
«Що ти, брат, знаєш,— давай ми з себе сині
жупани скидати,
Червону да жовту китайку видирати,
На дорозі покидати,
Найменшому брату признаків зоставляти:
А нехай же і він буде знати,
Куди за нами, кінними братами, тікати».
Старший братець ізгорда словами промовляє:
«Що мені за вдобство своє турецьке добро на
шматки рвати
Та по шляху розкидати,
Найменшому брату признаків зоставляти?
Він і жив і здоров буде,
Так без всяких признаків додому прибуде».
Середульший братець велике милосердіє має,
У себе червону та жовту китайку видирає,
На дорогу стеле-постилає,
Найменшому брату признаків зоставляє:
«Нехай же він буде знати,
Куди за нами до отця, до матері, до роду
втікати!»
Тоді ж то середульший братець милосердіє мав,
До старшого брата словами промовляв:
«Тут, брате, води погожі, трави хороші,
Очерети вдобні,
Станьмо, конів попасімо,
Мало-немного обіждімо,
Чи не прийде до нас піший-піхотинець?»
Старший братець ізгорда словами промовляє:
«Чи іще тобі турецька каторга не увірилася,
Сира сириця в руки не в'їдалася.
Ото як будеш найменшого брата піджидати.
Буде з города Азова велика погоня вставати,
Його буде пішого на спочинках минати,
А нас буде, кінних, доганяти,
На три штуки рубати
Або живцем у гіршу неволю завертати».
Найменший братець, піший-піхотинець,
У терни да в байраки убігає,
Тернове верховіття ізнаходжав,
Бере в руки, хапає,
Дрібними сльозами обливає,
До серця козацького молодецького прикладає:
«Ой тут же мої братики проїжджали,
Велике на мене милосердіє мали,
Мені на дорогу признаків покидали».
Біжить він, підбігає,
Із тернів да з байраків, із мелюсів вибігав,
На полівку збігає:
Нема ні тернів, ні байраків
Да ніяких признаків,
Тільки поле леліє,
На йому трава зеленіє,
Біжить він, підбігає на степи високі,
На шляхи широкі,
На дороги розхильні,
Червону да жовту китайку знаходжає,
Бере в руки, хапає,
Дрібними сльозами обливає,
До серця козацького молодецького прикладає,
Словами промовляє:
«Недурно сяя китайка по шляху валяє,
А видно, моїх братів живих на світі немає,
Видно, з Азова велика погоня вставала,
Мене в тернах да в байраках на спочинках
минала,
А моїх братів доганяла,
На три штуки рубала
Чи живих у гіршу неволю завертала!
Ой якби міг би я знати,
Чи моїх братів постріляно, чи порубано,
Чи живих у руки забрано,—
Гей! Да пішов би я по степах блукати,
Тіла козацького молодецького шукати,
Тіло козацьке молодецьке ізнаходити,
В чистім полі поховати,
Звіру да птиці на поталу не подати».
Біжить він, підбігає,
Аж тільки своїх братів слідочки забачає.
Побило козаків в полі
Разом три недолі:
Нерва недоля — безводдє,
Друга недоля — безхліб'є,
А третя — буйний вітер із ніжок валяє.
До Савур-могили доходжає,
На Савур-могилі безпечно оддихать лягає,
Із неба води й погоди дев'ятого дня дожидає.
Що туда до його вовки-сіроманці доходжали,
Орли-чорнокрильці налітали,
У головках сідали,
Хотіли заздеголя живота
Темні похорони одправляти.
Він на їх соглядає,
Словами промовляє:
«Вовки-сіроманці,
Орли-сизокрильці,
Гості мої милі,
Мало-немного обіждіте,
Покіль душа з тілом розлучиться,
Тоді будете до мене находжати,
Тіло моє жваковати,
Жовту кість по балкам розношати,
Попід зеленими яворками ховати,
Комишами укривати».
От ногами не піде і руками не візьме,
Ясно очима на небо не взгляне.
Він на небо соглядає,
Словами промовляє:
«Голова моя козацька!
Голова моя молодецька!
Ти пробувала в землях турецьких,
В вірах бусурманських!
Дев'ять день у устах хліба-солі не маю,
На безводді погибаю».
То ж не хмари наступали,
Не дрібні дощі накрапали,
Як душа козацька молодецька
Із тілом розлучилась.
Що тоді до його вовки-сіроманці доходжали,
Біле тіло жваковали,
Орли-чорнокрильці налітали,
У головах сідали,
На чорні кудрі наступали,
З-під лоба карі очі висмикали;
А ще зозулі налітали,
У головах сідали,
Як рідні сестри, кукували;
А ще дрібна птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло оббирала;
Вовки-сіроманці находжали,
Жовту кість по балках розношали,
Попід зеленими яворками ховали,
Комишами укривали,
Жалібненько квилили-проквиляли:
То ж вони темний похорон одправляли.
Уже два кінні козаки
До річки Самарки стали вибігати,
Стала їх темна нічка обіймати.
Тоді ж то старший братець словами промовляє;
«Отут води погожі і трави хороші,
Очерети удобні й могили високі.
Станьмо, коні попасімо,
Покіль сонце обігріє,
Чи не прибуде до нас наш піший-піхотинець.
Тепер я на його велике милосердіє маю:
Усю добич із себе скидаю,
Його міждо коней хватаю».
«Було, братець, тоді хватать, як я казав,
А тепер уже дев'ять день, як хліб-сіль їв,—
Досі на світі немає».
Коней пустопаш попускали,
Кульбаки під себе слали,
Ружжа по комишах ховали,
Безпечно оддихать полягали,
Святої зорі дожидали.
Як став божий світ освітати,
Стали козаки на коней сідати,
Через річку Самарку у землі християнські
проїжджати.
Старший братець промовляє словами:
«Як будемо, брате, додому, до отця, до
матері доходясати,
Як будем їм правду казати?
Будем ми їм правду казати,
Дак будуть нас отець-мати
До віку вічного проклинати.
А будемо ми перед їми лгати,
Та буде нас бог відомо і невідомо карати.
А так, брат, скажемо: не у одного пана
пробували,
Не один хліб-сіль їли;
Ночної доби з тяжкої неволі втікали,
Дак ми до його заїжджали:
«Уставай, братець, з нами,— казали,—
з тяжкої неволі втікати».
Дак він нам, будто, так сказав:
«Утікайте ви, братця,
А я буду тут оставаться,
Чи не буду луччого щастя і долі собі мати»,
Старий отець-мати помруть,
Дак будем наполу грунти-худобу паювати,
Не буде третій меж нами мішати».
Теє промовляли,
Відтіль поїжджали.
То ж не орли-чорнокрильці заклекотали,
Як їх турки-яничари з-за могил напали,
Постріляли, порубали,
Коней, здобичу назад завертали.
Полягла двох козаків голова више річки
Самарки,
А третя у Савур-могилі.
А слава сяє,— не умре і не поляже
Од нині і до віка;
Даруй, боже, вам, господа,
Всім слушащим на многая літа.

 

Хмельницький та Барабаш