Німецька класична філософія.

Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки кінця XVIII – першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов’язана сучасна західна філософія.

До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Л.Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами: - Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, "душею" культури;

Філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

Зміст проблем буття

1. Проблема буття — це питання про те, яким чином навколишній світ існує як певна цілісність. Проблема буття для філософії — фун­даментальна: адже філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття — це найширше філософське поняття, воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

З XVIII ст. найширший, мабуть, розділ філософського знання, пов'язаний із вивченням буття, здобув назву онтології.

Можна говорити про три основні концепції буття в Історії філософії, а саме:

— матеріалістичну, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

— ідеалістичну, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласичну, що протиставляє буття як процесуальність, мін­ливість, незавершеність до сущого як усталеного, оформленого, за­вершеного.

Сучасна наука окреслює досить складну картину проявів буття та виділяє такі найважливіші характеристики буття:

— по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статич­ному вигляді;

— по-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто у зв'язку «всього з усім»;

— по-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні харак­теристики;

— по-четверте, багаторівневість проявів буття виявляє себе ще й еволюційно. Еволюційний процес рухається у напрямку дедалі то­тальнішого виявлення глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сущого є, так би мовити, більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі;

— по-п'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта й об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально поділяли, то тепер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта.

 

Основні форми буття

Виділяють чотири основні форми буття:

• буття речей;

• буття людини;

• буття духовного (ідеального);

• буття соціального.

Буття речей (явищ, процесів) містить у собі:

— буття речей «першої природи». «Перша природа» — це об'єктивна і первинна реальність, що існувала мільярди років до лю­дини (біо- і геосфера, атмосфера, близький і далекий космос);

— буття зроблених людиною речей, або буття «другоїприроди». «Друга природа» — це комплексна природно-духовно-соціальна ре­альність, що включає в себе створені людиною предмети повсякденно­го побуту, техносферу, виробничу і соціальну інфраструктуру.

Буття людини містить у собі:

— буття людини у світі речей. Це її існування як «речі серед ре­чей», пов'язане із законами, спільними для людини і природних речей, із необхідністю врахування передумов людського існування;

— специфічно людське буття. Це життєдіяльність людини у всій повногі її проявів, у єдності тілесного (фізичного), біологічного і со­ціального вимірів.

Буття духовного (ідеального) містить у собі:

— буття індивідуалізованого духовного — прояви свідомості ін­дивіда (потік усвідомлених потягів, спонукань, почуттів, переживань, думок, знань, переконань, стереотипів, цінностей і т. п.), а також різні форми несвідомого окремої особистості;

— буття об'єктивованого духовного — форми матеріалізації ду­ховних утворень (уявлення про світ, Бога, добро, істину, справедливість та ін.), породжені людською культурою.

Буття соціального містить у собі:

— буття окремої людини в суспільстві та історії, яке охоплює процеси соціалізації і життєдіяльності окремої людини в межах певної людської спільноти в конкретну історичну епоху;

— буття суспільство — сукупність проявів життєдіяльності сус­пільства як цілісного організму в єдності матеріально-виробничої і духовної сфер, рушійних сил і механізмів суспільно-історичного розвитку, культурно-цивілізаційних явищ і процесів.

Метод психоаналізу З. Фрейда

Як лікар-психіатр, Зіґмунд Фрейд (1856-1939) досліджував причини і методи лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.

3. Фрейд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка доти вважалася цілісною єдністю, що панує над усіма іншими людськими якостями, насправді є складним, багаторівневим явищем, де власне свідомості відводиться далеко не перше місце.

Згідно з фройдівською концепцією, у структурі особистості виді­ляються три елементи:

—Воно — неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки; —Я — її свідомий рівень;

—над-Я — внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).

Латинськими відповідниками цих термінів є і id (Воно), еgо (Я), sирег-еgо (над-Я).

Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фройд вважав сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник розвинув учення про два протилежні потяги — до життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Танатос — до руйнування. Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається механізмом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщують­ся» — проявляють себе у сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають причиною неврозів, спричи­няючи реальні психологічні проблеми.

На думку Фрейда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно:

1) сублімація — перенесення негативної енергії нереалізованого бажання, на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей механізм діє в людській свідомості автоматично. Наприклад, Леонардо да Вінчі, який у дитинстві був позбавлений рідної матері, свою тугу виразив у посмішці

Джоконди;

2) психоаналіз. Під час психоаналітичного сеансу пацієнт, зручно вмостившись на ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем - психоаналітиком. Завдання останнього полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього по­тягу з суспільної точки зору, себто, sирег-еgо (над-Я).

Свої погляди 3. Фрейд з успіхом застосовував для пояснення со­ціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колек­тивного неврозу він розглядав релігію.

 

Аксіологія

Цінності

1. Цінністю для людини є все, що має певну значущість, особистісний чи суспільний сенс.

Філософське вчення про цінності називається аксіологією (від грецького аксіос — «цінність»). Аксіологія — складова філософсь­кого знання, що вивчає закономірності створення систем цінностей, символів, їхнє функціонування в суспільній культурі.

Ціннісне ставлення людини до себе і світу приводить до формуван­ня ціннісних орієнтацій особистості. Зріла особистість уже встигає виробити досить стійкі ціннісні орієнтири, які мають характер норм, оскільки визначають форми поведінки людини в суспільстві. Ціннісні орієнтири людини реалізуються в емоціях, волі, творчості та ін.

Традиційними, класичними цінностями соціуму взагалі є істи­на, добро і краса. Якщо говорити про суспільні цінності конкретні­ше — виділяють економічні, політичні, естетичні, моральні, релігійні та інші цінності.

Серед цінностей людини визначальне значення має воля. У пов­сякденному розумінні воля — це свідома саморегуляція діяльності суб'єкта, що виявляється як цілеспрямованість, рішучість, самовла­дання.

Важливе значення для людини масі віра — суб'єктивний акт прий­няття чого-небудь за істину. Віра залишається одним із найбільш зна­чущих феноменів, духовного життя людини: візьмімо для прикладу віру в себе, яка дає нам упевненість у наших можливостях.

Віра як цінність співвідноситься з ідеалами, які впливають на життя людини. Образ бажаного майбутнього як регулятивна ідея стає метою. Людина — завдяки своєї здатності поєднувати почуття й дум­ки — створює образ бажаного-результату.

Філософська думка в Україні

Специфічними рисами української філософії, які формувалися на основі українського національного характеру («української ду­ші»):

а) кордоцентризм (від латинського кордос — «серце») — людина сприймає навколишній світ, оцінює своє місце в ньому не стільки «го­ловою» (мисленням), скільки «серцем» — емоціями, почуттями;

б) антропоцентричність, або людиновимірність — безпосередня спрямованість на людину, осмислення її сутності, шансів на самореалізацію та щастя в житті;

в) екзистенційність — гостро-емоційне переживання кожного конкретного моменту існування, життя взагалі. Людина шукає не абстрактну об'єктивну Істину, єдину для всіх, а свою особисту «прав­ду» — сенс, мету власного життя. Загальноприйняті цінності пропуска­ються крізь особистий життєвий досвід, і навпаки — особистий життє­вий шлях пропонується іншим як один із можливих способів буття;

г) толерантність і діалогічність. Українську філософську думку характеризує терпимість, шанобливе ставлення до виявів незгоди з її ідеями, прагнення вести коректну дискусію.

 

Свідомість.

Свідомість є філософською категорією і об'єктом філософських досліджень.

Матеріалісти вважають, що свідомість є породженням матерії: на їхню думку, матерія, еволюціонуючи, на певному етапі свого розвитку породжує свідомість.

На побутовому рівні розуміння свідомість є сукупністю психо­логічних явищ; це характеристика психіки, здатність оперувати ідеальними образами; здатність людини бачити навколишній світ і себе в ньому.

Поняття свідомості є вужчим, ніж поняття мислення. Свідо­мість — це вища, поняттєва форма мислення.

Головною ознакою свідомості є здатність людини відділяти себе від зовнішніх речей.

Свідомість передбачає перетворення об'єктивного змісту пред­мета в суб'єктивний зміст духовного життя людини. Інакше кажучи, природа свідомості ідеальна, в наших думках немає ані грама матерії, речовини.

Однак слід пам'ятати: свідомість не «фотографує» світ, не робить з нього достеменного зліпку; краще порівняти її з художником, який пише картину, не тільки вдаючись до копіювання предметів, а й при­вносячи їх авторське бачення.

Процес усвідомлення досить тривалий. Його можна умовно поді­лити на кілька етапів:

— «копіювання» зовнішніх обрисів предметів на основі даних органів чуття;

— розчленування (аналіз) цих образів;

— визначення внутрішньої сутності чуттєвих образів, які відобра­жають реально існуючі матеріальні речі;

— поєднання чуттєвих образів з усвідомленням їх внутрішньої сут­ності, внаслідок якого людина усвідомлює призначення матеріального предмета. Усвідомлюватиякий можна сісти. (Цікава довідка: мозок сприймає чуттєву інформацію об'ємом у 100 тис. біт/сек, однак усвідомлюється тільки 1/1000 частина цієї інформації.)

Джерелами свідомості є:

— матеріальні предмети;

— соціокультурне середовище;

— внутрішній духовний світ людини;

— космічне смислове та інформаційне поле.

 

Діалектика

Діалектика — це особливий стиль мислення і особливе сві­тосприйняття, побудовані на уявленнях про розвиток і взаємодію всього існуючого/Діалектичне світосприйняття має свою альтерна­тиву — метафізику.

Діалектика вважається також особливим, переважно філософським методом пізнання світу, хоча загалом цей метод універсальний, придат­ний також і для науки, подекуди і для повсякденного вжитку.

Діалектика розглядає дійсність:

а) як таку, що перебуває у процесі безперервного розвитку «по спіралі», коли кожен новий етап містить у концентрованому вигляді найзначніші досягнення попередніх етапів;

б) суперечливу, що складається з різних, частіш за все протилеж­них, аспектів;

в) цілісну і взаємопов'язану при всій своїй суперечливості (на­приклад, пов'язані між собою світло і тінь).

Виділяють три етапи в історії діалектики:

• антична суб'єктивна діалектика (Зенон, софісти, Сократ). Голов­ний зміст — використання діалектичних прийомів для обґрунтування своєї філософської позиції; діалектика як мистецтво дискусії;

• класична об'єктивна діалектика (Ґ.Геґель, Ф. Енґельс). Голов­ний зміст — розробка форм і методів логічного мислення, що дозво­ляють відтвори світ таким, яким він є насправді;

• сучасна нелінійна діалектика (герменевтика, П. Рікьор). Голо­вний зміст — розкриття і тлумачення множинності сенсів, прихованих у навколишньому світі.

Розвиток медицини пред'являє особливі вимоги до філософської культури медичного працівника. Це обумовлено тим, що з отриманням нової інформації забезпечити правильне мислення без застосування основних принципів матеріалістичної діалектики - об'єктивності та всебічності дослідження, вивчення явищ і процесів у розвитку, розкриття суперечностей у самій сутності предмета, єдності кількісного і якісного аналізу - стає практично неможливим. Серед фундаментальних наук саме філософія сприяє формуванню здатності до аналізу й синтезу фактів, логічного моделювання конкретної ситуації і системного мислення. Тільки філософія - гранично узагальнене теоретичне бачення світу здатна звести незліченні, здавалося б, розрізнені, приватні спостереження, факти, закономірності до деяких принципових положеннях.

 

Пізнання.

1. Пізнання — процес здобуття, переробки, передання та вико­ристання знання про

навколишній світ.

Теорія пізнання (гносеологія) — розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, від­чуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

Можливі два основні підходи до вирішення цієї проблеми:

1) гносеологічний оптимізм стверджує можливість об'єктивного пізнання світу таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю;. "«

2) агностицизм (І. Кант, Д. Юм) повністю або частково заперечує пізнаваність світу.

Структуру процесу пізнання становлять суб'єкт та об'єкт пізнання.

Суб'єкт пізнання — це той, хто пізнає. У ролі суб'єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяль­ність суб'єкта.

Матеріалізм проголошував: дійсність може бути об'єктом пізнання лише тією мірою, якою вона увійшла до сфери діяльності суб'єкта. Визначальним критерієм у межах такого підходу є практика: пізнання і практика взаємопов'язані, практика є основою пізнання, його метою. Практична діяльність — це різновид людської життєдіяльності, спря­мований на перетворення світу (наприклад, перетворення дерева на стіл). Тварина пристосовується до середовища і змінює себе (мутує), людина ж пристосовує світ до себе. Практик ставить питання не про те, що становить собою річ, а про те, до чого вона надається.

Об'єктом пізнання стають не лише феномени природи, але й сус­пільні явища, сама людина, стосунки між людьми; урешті-решт, сама свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж може бути об'єктом пізнання. Пізнання може спрямо­вуватися на дослідження не лише об'єктивного світу, але й ідеальних ц об'єктів: числа, площини і т. п. в математиці; абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; леї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавствітощо.

Отже, суб'єкт пізнає об'єкт, і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому та абстрактно-логічному рівнях. Згідно з класичним поділом, кожному з цих рівнів відповідають по три форми.

Істина

Істина розуміється як відповідність певного твердження до реаль­ного стану справ. Приміром, істиною може вважатися твердження, що молекула води складається з одного атома кисню і атома водню.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з'явилася прагматична теорія істини (Ч. Пірс, В. Джеме, Дж. Дьюй, Дж.'Мід). Істинними вони вважали поняття і теорії, які дають найбільший ефект, «спрацьовують», даючи користь. Таким чином, прагматизм ставить знак рівності між істинністю та практичною користю: наприклад, релігія — істина, бо. вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію.

Основні ознаки істини:

• об'єктивність. Об'єктивне знання не залежить ні від людини, ні від людства, а тільки від "специфіки предметів і процесів, тобто об'єкта;

• обґрунтованість. Це означає, що істинність будь-якого тверд­ження має бути певним чином засвідчено. Як правило, застосовують два способи такого доведення: або дослідну перевірку на істинність, або логічну аргументацію;

• конкретність. Принцип конкретності істини наголошує, що абс­трактної істини не може бути, істина завжди конкретна; кожен постулат наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

Істина поділяється на відносну та абсолютну.

Абсолютна істина — досконале, повне, точне, вичерпне знання про" яке-небудь явище. Абсолютну істину доречно розуміти як межу, мету, до якої, прагне людське пізнання.

Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, певна міра її точності, чіткості і повноти, досягнута на конкретному, перехідному етапі пізнання.

 

Філософія ІХ –ХХ ст.

19 і 20 сторіччя - це була епоха пробудження в Росії самостійної філософської думки, виникнення нових течій у філософії демонструючи граничне різноманіття підходів до проблеми людини. Протягом століть змінювалися духовні установки і пануючі світоглядні течії. Однак тема людини залишалася незмінною, вона служила фундаментом для самих різних теоретичних шукань.

Панорама концепцій людини, створених в цих століттях, обширна. До неї входять представники різних філософських напрямів.

Так, російська філософія постає перед нами як історія боротьби двох протилежних напрямків: прагнення організувати життя на європейський лад і бажання захистити традиційні форми національного життя від іноземного впливу, в результаті якого виникли дві ідейні програми:західництво і слов'янофільство.

західництво і слов'янофільство становить головний фокус, навколо якого і по відношенню до якого оформився ідеологічний горизонт епохи який зіграв вирішальну роль у формуванні російської національної самосвідомостіі що визначає подальші долі російської філософії.

Загалом російська філософія 19 - початку 20 століття стала відображенням ідейних шукань історичного шляху розвитку Росії.

У протиборстві ідей слов'янофілів і західників в кінцевому підсумку перемогла західна орієнтація, але трансформувалися на російському ґрунті в теорію марксизму - ленінізму.

 

23. Філософія історичних моделей медичної етики: