Книговидавнича та редакторська справа

КНИГОВИДАВНИЧА ТА РЕДАКТОРСЬКА СПРАВА

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ДО СЕР. ХІХ СТ.

(ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ КИВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ)

План:

1. Передумови виникнення Київського університету

1.1. Становлення та розвиток університету.

1.2. Формування київського науко­вого і видавничого центру.

2. Значення видавничого досвіду Михайла Максимовича.

3. Видавничі плани Кирило-Мефодіївського товариства. (СРС)

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наук. думка, 1967. – 370 с.

2. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) /За ред. К.Костева й Г.Комаринського. – Мюнхен /Укр. техн.-госп. ін-т, 1993. – 204 с.

3. Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.): навч.посіб. / за ред. Н.В.Зелінської. – Львів: Світ,2003. – 612 с.

4. Дмитрук В. Т. Нарис з історії української журналістики ХІХ ст. – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1969. – 145 с.

5. Животко А. Історія української преси. – Мюнхен /Укр. техн.-госп. ін-т, 1989-90. – 334 с.

6. Качкан В. А. Українське народознавство в іменах: У 2 ч. – Ч.1. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.; Ч.2. – К.: Либідь, 1995. – 228 с.

7. Михайлин І. Л. Історія української журналістики ХІХ століття: Підручник для студ. ВНЗ. – К.: Центр навчальної л-ри, 2003. – 720 с.

8. Михайлин І. Л. Основи журналістики: Підручник для студ. вищих навч. закладів.- 3-е вид., доп. та поліпшене. – К.: ЦУЛ, 2002. – 384 с. (20 кн.)

9. Огієнко І. Л. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 445 с.

10. Огієнко І. Українська культура.Коротка історія культурно­го життя українського народа. – К.: Абрис, 1991. – 272 с. (Репринт ви­дання 1918 р.)

11. Тимошик М. С. Її величність – книга: Історія видавничої справи Київського університету. 1834-1999. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 308 с.

 

 

ВСТУП

 

Доволі довго вища освіта асоціювалась в Україні з Києво-Могилянською академією, яку 1632 р. заснував Петро Могила (обєднавши Братську школу зі школою Києво-Печерської лаври) – реформував за зразком західноєвропейських університетів.

Відомо, що цей навчальний заклад тривалий час був найавторитетнішим науково-освітнім осередком Східної Європи у якому справжнього розквіту набула видавнича справа. Випускниками академії були гетьмани І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Полуботок, а також Г.Сковорода. Відтак, академія стала постачати висоосвічених інтелектуалів для потреб Росії, згодом Російської імперії. А це дає підстави говорити про український вплив на розвиток російської науки, освіти і культури.

Таким чином, зрозуміло чому уряд Росії зробив все аби Києво-Могилянська академія втрачала авторитет світського вищого навчального закладу, а набувала релігійного статусу. Так і трапилось, адже 1817 р., коли вона була закрита, замість неї через два роки створено духовну академію.

Неодноразово були у планах відкрити на теренах Малоросії два університети, проте все відтягалось…

Пригадаймо історичні умови, у якиї перебували українські землі…

 

Історичний стан України

Упродовж 150 років (від кінця 18 до поч. 20 ст.) українці перебували під владою двох імперій: 80% підлягали російським імператорам, (таких українців називали малоросами), а решта населення жили на території Австрійської імперії та належали родині Габсбургів (тих українців називали русинами). Як і усі імперії, Російська імперія Романових була конгломератом, населення якої складалося із етнічно та культурно різних народів. Абсолютна влада була у руках імператора, які вимагали покори, а населення підпорядковувалось. За їхню підлеглість імператори обіцяли стабільність і порядок. Цим чимало людей була задоволена.

На поч. ХІХ ст. на престолі зявився молодий імператор Олександр І (1801-1825) думалось, що він подарує підлеглим конституцію, яка б змінила самодержавство владою закону. Цього не сталося, після його смерті Микола І (1825-1855), який любив військову муштру, запроваджує у суспільстві дисципліну і порядки милої йому армії. Тому, 1826 року впровадив російську таємну поліцію, утворив жандармерію (регулярну поліцію), посилив цензуру.

 

Політичні події, у яких перебувала підросійська Україна (Малоросія) на початку ХІХ ст.

1. Вторгнення Наполеона, (1812)

На Росію у 1812 р. напала армія Наполеона. Росія ціною власних втрат відбила загарбників і відігнала їх аж до Парижа. Наполеонові сили вдерлися на Україні на Волинь і завдали там чималих збитків. Українці дехто мріяв про Наполеона, який розіб’є царську імперію.

2. Повстання декабристів, (1825)

Царські офіцери після Наполеона, стали більш обізнаними із Заходу, зазнали виливів інших політичних інституцій, дістали інші цінності. Повернувшись із перемогою сподівались, що ліберальний Олександр І запровадить у Росії західні реформи. Так не трапилось. Тому розчарувавшись, самовіддані офіцери, представники найзначніших родів Росії, утворили таємні товариства, що ставили собі за мету повалити самодержавство і встановлення конституції. Зазнали згодом поразки.

3. Польське повстання, (1830-1831)

Згодом Україна стала ареною нового повстання. У листопаді 1830 р. таємне товариство польських офіцерів (натхненне революцією у Франції, Бельгії), підняло у Варшаві повстання проти росіян.

 

Початок українського національного руху:

ПЕРЕДУМОВИ:

1 Розвиток української мови.

- публікація «Енеїди» (1798) – першого художнього твору розмовною українською мовою, «Малоросійських оповідань» Квітки (1834);

2. 1818 р. О.Павловський написав «Граматику малоросійського наречія», в якій уперше розглянув граматичну будову української мови, принципи її літературного та розмовного вжитку.

3. Відкриття 1805 р. Харківського університету, що став центром українського відродження. Гурток «харківських романтиків» під проводом І. Срезневського, які впроваджували українське у вжиток.

 

Таким чином, видано перші літ, етнограф., істор. твори, відкрито університет, сформовано укр. літ мову, а це демонструє, що українці – окремий народ із власною культурою та традиціями.

Довгий час харківський університет був культурно-освтнім, видавничим осередком, проте цензура не давала розвиватись…

У 1834 р. із заснуванням Київського університету відбулось переміщення українського інтелектуального центру до Києва.

 

Заснування Київського університету

Тимчасової військової комісії,

викладачів Київського університету, а це:

М.Максимович – «История руской словесности» (1839);

О.Новицький – «Опыт психологии» (1840), «Руководство к логики» (1841) – неодноразово перевидавалась;

Р. Траутфетер – шеститомна «Русская флора» (1844 – 1845);

К. Кесслер – «Руководство для определения птиц» (1847); рос. зоолог досліджував фауну України; «птицы воробьиные» (1851);

О.Вальтера – «Курс анатомии человеческого тела» (1851 – 1853).

Археографічної комісії, зокрема

- чотири томи «Пам’ятников» з історії України ХУІ – ХІІІ ст.,

- три томи «Летописи» С. Величка,

- «Летопись» Г.Граб'янки,

- Два томи «Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волине».

Здавалося б, що гуманітарні інтереси залишилися обабіч інтересів молодого вченого, який швидко став відомим московським природознавцем. Що ж спричинило нове незвичайне перетворення «травника» (як називали юнака тогочасні приятелі) на гуманітарія й історика, врешті-решт — на київського ректора, а згодом ученого-відлюдника з Михайлової гори?

Слід пам’ятати, що Київський університет відкрили невдовзі після придушення польського повстання 1830—1831 років й закриття багатьох польських шкіл, які до того домінували на Поділлі, Волині, Київщині... Він мав стати форпостом «общерусизма» на берегах Дніпра. (Втім, серед викладачів нового університету було чимало поляків; римське право, наприклад, читав брат Адама Міцкевича). М.Максимовичу довелося займатися налагодженням навчального процесу, господарськими питаннями, тричі на тиждень проводити засідання університетської ради. Так тривало 15 місяців.

У грудні 1835 р. Михайло Олександрович подав у відставку з посади ректора. Передусім — через серйозні проблеми iз здоров’ям. Ще в 25-річному віці йому відмовило праве око, тепер же із зором стало зовсім кепсько. До всього додався жорстокий ревматизм...

Влітку 1859 року Михайлову гору відвідав Тарас Шевченко. В ту пору він був зайнятий думками про влаштування власного домашнього гнізда, і приклад старого Максимовича не міг не запалювати його мрії про затишок. «И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно!», — записав він у щоденнику після зустрічі в Москві з подружжям Максимовичів. У листах до Марії Василівни Тарас Шевченко просив її знайти для нього «молоду княгиню»? Звичайно, таку, як сама Марія Василівна — «милое, прекрасное создание... чистый, нетронутый тип моей землячки» («Щоденник»). На Михайловій горі поет написав поему «Марія». Тут і досі стоїть «дуб Шевченка», під яким він любив відпочивати... Через два роки Максимовичі хоронитимуть Тараса на канівській горі...

Життя ж самого Максимовича навесні 1860 р. осяє радість народження сина Олексія. «Ну вже хлоп’ятко в мене, — тішився він, — дай-то Господи йому ізрости таким гарним та прехорошим, як уродилось: то вже буде Українець на славу...». Підрісши, Олексій навчатиметься у Першій київській гімназії, а ось далі сліди його губляться

Скромна і призабута незалежною Україною Михайлова гора є однією з наших національних духовних святинь. Вона тому й Михайлова, що понад тридцять років, аж до самої смерті, тут жив і творив професор Михайло Олександрович Максимович (1804—1873). Чехи назвали б його «будителем» — цим словом наші західні сусіди- слов’яни вшановують тих, хто в страшних обставинах гніту й приниження не давав приспати свою націю, усе робив, щоб утвердити її культуру, гідність, славу. Доля поділила життя Михайла Олександровича на дві половини. Спочатку блискуча кар’єра вченого у Московському університеті, дружба з В. Одоєвським, О. Пушкіним, В. Жуковським, П. Кулішем, О. Бодянським, М.Гоголем. Т.Шевченком, у 30-річному віці — посада ректора у щойно відкритому Київському університеті імені Святого Володимира, — а потім... 1841 року М.О Максимович назавжди поселяється в хаті на Михайловій горі, подарованій йому дідом...

До 1845 р. він ще з’являвся за кафедрою у Київському університеті, але вже не як штатний професор, а як вільнонайманий: побоюючись розлучитися з пенсією, працював за угодою з навчальним округом. Дехто з друзів Максимовича вважав це фатальною помилкою. І справді, з 1846 р. йому постійно відмовляли у клопотанні про прийняття на службу. Та й сам він охолов до педагогічної роботи: «Около 20 лет преподавая разные науки, я утратил охоту к этому делу, да и самая рысь или сила преподавательськая довольно уже истаскалась...»

Але й «скудная проза буколической жизни» на Михайловій горі набридала, особливо взимку. Тому він час від часу виїздить до Києва або до Москви, живе там по кілька місяців, працює в архівах і бібліотеках. Губернатор І. Фундуклей якось запросив ученого відредагувати книгу «Обозрение Києва в отношении к древностям». Іншого разу покликали до Москви: треба було попрацювати з рукописами історика М. Погодіна, взяти участь у виданні журналу «Русская беседа»...

Тим часом здоров’я вченого, постійно зайнятого роботою, конче погіршилося. У 1845 році він подає у відставку з усіх посад, присвячуючи своє життя винятково науково-дослідницькій роботі.

 

 

Михайло Максимович

03.09.1804	Народився на хуторі Тимківщина, що на Полтавщині
1812-1819	Закінчив Новгород-Сіверську гімназію
1819-23	Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету)
	Залишається в університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку
	захистив магістерську дисертацію «О системах растительного царства»
	Отримав учений ступінь доктора, професор кафедри ботаніки Московського університету
	Працює у щойно відкритому Київському університеті на посаді професора російської словесності
	Ректор Київського університету св. Володимира
	Через поганий стан здоров’я пішов у відставку і решту свого життя присвятив науково-літературній діяльності
	Переїжджає з дружиною до Москви, де опікується слов'янофільським журналом “Русская беседа”
10.11.1873	Помер на хуторі Михайлова гора на Черкащині

 

Діяльність М.Максимовича як науковця поділяється на два періоди:

Домбровський Василь

Український історик, професор (1840). Народився у 1810 р. у м. Гомелі Могильовської губ. в сім'ї городничого. Після закінчення Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька (1831) викладав в гімназіях Ніжина, Києва.

З 1840 р. - професор новоствореної кафедри російської історії Університету Св. Володимира. Широкою популярністю користувались серед населення його публічні лекції з історії.

З 1843 р. - член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, один з чотирьох її співзасновників. Упродовж 1843-1844 рр. - редактор історичного відділу "Памятников, издаваемых Временной комиссией для разбора древних актов". Помер 1845 р. у Києві.

 

"Украинец", 1859, 1864

У 1859 і 1864 р. вийшли у світ випуски "Украинца", — нового задуму М. Максимовича, який відверто проголосив, що "Украинец" — спадкоємець "Киевлянина". Всі статті тут належали М. Максимовичу. Отже, по суті, "Украинец" не мав характеру альманаху, — це був, скоріше, збірник, перевага в якому надавалася історичним працям. "Украинец" 1864 р. виявився останнім виданням М. Максимовича.

Після закриття журналу М. Максимович зробив чергову спробу видавати альманах "Кіевлянин". Планувалося увести до нього розділ для жінок, щоб уникнути пильного ока цензури. Але видання все-таки не дозволили.

“Трансформація ідей “Кіевлянина” у виданні “Украинца” – наголос робиться на тому, що “Украинец” відрізняється від попередніх альманахів, виданих М. Максимовичем, насамперед тим тим, що в ньому надруковані роботи лише самого видавця. Це пояснюється тривалим у часі перебуванням М. Максимовича на Михайловій Горі і лише нечастими відвідуваннями Києва чи Москви, що позначилося на діяльності головного редактора.

Проблем з підбором матеріалу не існувало: у вченого було багато власних напрацювань, які й склали зміст обох видань “Украинца”. Але крім видавця у цих збірниках більше ніхто не друкувався. Хоча ми можемо припустити, що це не ознака самотності, а задум Максимовича систематизовано видавати власні твори.

“Украинец” отримав чимало негативних рецензій від сучасних йому критиків. Це пояснюється національним спрямуванням “Украинца”, що викликало роздратування та занепокоєння насамперед російських критиків, але на сучасному етапі ми з повагою можемо високо оцінити значення цього видання для трактування подій історії України.

 

Книги для народної освіти

Це виданя, які охоплюють більшість предметів, передбачених початковою освітою –

- основи грамотності і письма (“Короткий буквар для руського народу”),

- географія та астрономія (“Книга Наума про великий Божий світ”),

- історія (“Сказання про стародавніх людей Київської землі”).

Книги для народних шкіл та училищ, видані М. Максимовичем, відповідали вимогам, оголошеним Комітетом грамотності щодо книг: зрозумілий, послідовний і дохідливий для народу виклад матеріалу; правильна, проста народна мова; невисока ціна видань тощо).

 

ОТЖЕ,

У книговидавничій сфері М. Максимович виступив як новатор:

– його дослідження “Звідки йде руська земля. За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими” – це перша книга, надрукована в університетській друкарні;

– виданням “Книги Наума про великий Божий світ” він започаткував серію популярних книг для народної освіти.

 

Своїми освітніми книгами М. Максимович прагнув охопити усі вікові категорії населення, започаткувавши видання серії книг для народних училищ та підручників для вищих навчальних закладів.

Прикметно, що саме за допомогою цих видань, особливо книг для вищої школи, видавець прагнув донести до широкого загалу свої дослідження про походження українців та самобутність їхньої мови.

Крім того, М. Максимовичем називав Русь, руський у значені український.

Мало хто знає, що майже навпроти Тарасової Гори у Каневі є гора Михайлова. Розташована вона на лівому березі Дніпра над старовинним козацьким селом Прохорівкою.
На вершині Михайлової гори – старий парк, який переходить у сосновий бір. На високому схилі гори, відкриті вітрам з усіх сторін світу, ростуть два давні велетні, два дерева-патріархи – дуб і сосна. Біля одного дерева – мармурова табличка: «Дуб Тараса Григоровича Шевченка». Неподалік височить над урвищем інше, величезна сосна, біля якої напис: «Сосна Миколи Васильовича Гоголя».
Колись тут, на Горі, був невеликий (близько 10 га) маєток відомого видатного українського вченого, енциклопедиста, першого ректора Київського універститету Св. Володимира Михайла Максимовича. Тут він прожив понад тридцять років. Зараз тут лежать (і ростуть) квіти на його могилі з чорного гранітного обеліска-пам’ятника.
…Під час великої повені на Дніпрі, коли Гоголь гостював у Максимовича, він написав знамениті рядки: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои»… Відвідував Гоголь і старий прохорівський цвинтар. Раніше тут була дерев’яна церква, побудована козаками найстарішого Канівського полку зі своїх човнів-чайок після руйнування Запорізької Січі.
У гості до Максимовича приїжджав і Шевченко. Михайло Максимович на дванадцять років пережив свого друга і був похова-ний у своєму маєтку на горі Михайловій. І стоять гори одна навпроти іншої – Михайлова і Тарасова…

 

Зміст подано наприкінці.

Книжкові видання мають таку структуру: зміст, передмова, основний текст, примітки.

Слід зазначити про те, що структура вдосконалювалася у наступних виданнях М. Максимовича, наприклад: в “Історії стародавньої руської словесності” чіткіша система рубрикації, ніж у книзі “Звідки йде руська земля. За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими”.

2. Правдивість друкованого слова, чесна й відверта позиція редактора.

3. Правильна організація роботи, яка полягала у тому, щоб згуртовувати навколо себе талановитих авторів, дбати про те, щоб уміщені матеріали були цікавими.

4. Дотримання безкомпромісності та принциповості: особисте його ставлення до людини, симпатії чи антипатії не ставали на перешкоді оцінки рукопису.

5. Шанобливе ставлення до читачів, турбота про своєчасну доставку продукції до них.

6. На останніх сторінках видання видавець обов’язково зазначав виявлені у сигнальному примірнику друкарські помилки та виправлення до них.

7. До особливостей редакційно-видавничої діяльності М. Максимовича слід віднести його неабияку наполегливість у досягненні своєї мети, вміння вести справу в несприятливих умовах (йдеться про русифікаторську політику влади, відмови на видання “Ученых записок” та “Киевских новостей”, негативні рецензії на його окремі друки, особливо “Денницу”, матеріальні труднощі, проблеми зі здоров’ям). Але незважаючи на це, наполегливий видавець не зупиняється, хоч названі фактори значно зменшують його потенційні можливості. Наслідком стало те, що ряд видань, запланованих М. Максимовичем, не були видрукувані. Зокрема це стосується збірок українських народних пісень, українського словника, який уже був укладений, української енциклопедії, другого та третього тому “Історії стародавньої руської словесності” та ряду інших видань.

8. Автор дбав, аби книга була помічена читачами, фахівцями. Тому велику увагу він надавав опрацюванню рецензій та відгуків.

 

 

1. За формою і матеріальною конструкцією:

книжкові видання (“Малоросійські пісні”, “Українські народні пісні”, “Голоси українських пісень”, “Збірник українських пісень”, “Звідки йде руська земля. За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими”, “Історія стародавньої руської словесності”, “Книга Наума про великий Божий світ”, “Короткий буквар для руського народу”, “Сказання про стародавніх людей Київської землі”);

журнальні видання (альманахи “Денница”, “Кіевлянин”, “Украинец”).

2. За цільовим або соціально-функціональним призначенням:

літературно-художні видання (збірники українських народних пісень, альманахи “Денница”, “Кіевлянин”, “Украинец”);

навчальні видання (підручники для вищих навчальних закладів “Звідки йде руська земля. За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими”, “Історія стародавньої руської словесності” та книги для читання для народних шкіл та училищ “Книга Наума про великий Божий світ”, “Короткий буквар для руського народу”, “Сказання про стародавніх людей Київської землі”);

довідков і (не видані, але укладені М. Максимовичем й підготовлені до друку український словник та українська енциклопедія).

3. За читацькою адресою:

для широкого кола читачів (збірники українських народних пісень, альманахи “Денница”, “Кіевлянин”, “Украинец”);

для дітей та юнацтва (“Книга Наума про великий Божий світ”, “Короткий буквар для руського народу”, “Сказання про стародавніх людей Київської землі”).

4. За періодичністю випусків: усі видання є неперіодичними.

5. За способом укладання текстів:

однотомне (“Звідки йде руська земля. За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими”, “Короткий буквар для руського народу”, “Сказання про стародавніх людей Київської землі”);

багатотомне (українські народні пісні, планувалися як багатотомні “Історія стародавньої руської словесності”, “Книга Наума про великий Божий світ”);

серійні видання (серія книг для народної освіти: “Книга Наума про великий Божий світ”, “Короткий буквар для руського народу”, “Сказання про стародавніх людей Київської землі”).

6. За тематикою:

фольклор (видання збірок українських пісень);

історія України, археологія та археографія (альманахи “Кіевлянин”, “Украинец”, підручник “Звідки йде руська земля. За переказом Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими”, “Огляд Києва стосовно старожитностей”, “Огляд могил, валів та городищ Київської губернії”, “Пам’ятники”, видані Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів, деякі матеріали “Русской беседы”);

історія мови (“Історія стародавньої руської словесності”);

природознавство, граматика та інші дисципліни, що вивчаються в народних училищах (“Книга Наума про великий Божий світ”, “Короткий буквар для руського народу”, “Сказання про стародавніх людей Київської землі”).

КНИГОВИДАВНИЧА ТА РЕДАКТОРСЬКА СПРАВА