Працюйте на перспективу, А не на проміжні результати.

9. підсумуйте результати бесіди. Важливі рішення бажано зафіксувати на папері.

Спілкування – це один із виявів соціальної взаємодії, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.

- Спілкування відбувається за певними визначеними правилами і вимагає серйозної, ґрунтовної підготовки.

- Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно оволодіти його «технікою» та застосовувати її у щоденній практиці.

Під «технікою спілкування» розуміємо сукупність стандартів культурної поведінки, етичних і естетичних норм у послуговуванні вербальними (словесними) і невербальними (погляд, міміка, жести) засобами комунікативної взаємодії.

Поєднання цих елементів і становить мистецтво спілкування.

Через спілкування виявляється стан мовної культури суспільства, рівень володіння усним мовленням та характер взаємин між людьми.

Умови успіху у спілкуванні:

1. Ввічливість, привітність, доброзичливість, поважне ставлення до співрозмовника.

2. Вміння відчувати співрозмовника, враховувати його настрій.

3. Необхідно стежити за реакцією співрозмовника на мовлення, апелювати до нього: Зверніть увагу, будь ласка, на…

Як Ви переконалися, що…

Вам уже відомо, що…

4. Змінити тему розмови, якщо вона не подобається співрозмовникові.

5. Брати до уваги статусні ознаки співрозмовника (стать, вік, посаду, рівень освіченості).

6. Уміти слухати й не перебивати співрозмовника. Увага до мовлення засвідчується фразами, що спонукають до спілкування:

Говоріть, будь ласка, я Вас слухаю!

Я Вас уважно слухаю!

Продовжуйте, будь ласка!

Мені приємно це чути!

Це дуже цікаво, розповідайте далі!

7. Бути максимально делікатним, не ставити запитань, які б виявились недоречними.

8. Своєчасно реагувати на запитання співрозмовника. Якщо відразу не можете відповісти, скористайтеся такими фразами:

Я не готовий зараз на відповідь.

Дозвольте подумати.

Дозвольте поміркувати.

На (превеликий) жаль, не володію достатньою інформацією, щоб відповісти одразу.

9. Вдало обирати тему, логічно будувати текст, дотримуючись норм у використанні мовного матеріалу.

10. Уникати багатослівності, надуживання термінами, професіоналізмами, цитуванням.

11. Належно обґрунтовувати свої думки.

12. Добирати мовні засоби, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації.

13. Брати до уваги присутність третьої особи. Якщо під час спілкування присутня третя особа, то слід приділяти увагу і їй, тобто адресувати певні звернення:

А Ви що з цього приводу скажете?

А Ви, добродію Кравченко (пане Петре), не хотіли б висловитися (щось додати до наших міркувань)?

Гадаю, що й пан Петро такої ж думки.

Цікаво було би почути думку пана Петра.

14. Послугуватись у спілкуванні формами ввічливості, - словами, що підкреслюють шанобливе ставлення до людей:

Даруйте!

Вибачте!

Будь ласка, не ображайтесь!

Перепрошую, чи не могли б Ви…

На жаль, так вийшло…

Щиро дякую за…

Дозвольте подякувати Вам за…

Щоби стати цікавим співрозмовником, необхідно:

- мати всебічні знання та інтереси, які постійно слід розвивати і поглиблювати;

- запам’ятовувати й записувати все цікаве, що чуєте або читаєте;

- обдумувати початок розмови, щоби він привернув увагу слухачів;

- розмову будувати за принципом логічної послідовності; коли наступне випливає з попереднього, коли тези підкріплюються аргументами, а висновки закономірні й умотивовані;

- наводити цікаві факти;

- залучити слухачів до дискусії.

Вимоги до усного ділового мовлення:

- точність у формулюванні думки, недвозначність;

- логічність, послідовність;

- стислість;

- відповідність між змістом і мовними засобами;

- відповідність між мовними засобами та ситуацією спілкування;

- відповідність мовними засобами і стилем викладу;

- різноманітність мовних засобів;

- нешаблонність у побудові висловлювання;

- доречність;

- виразність дикції;

відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Вибір форми комунікації (співбесіда, нарада, засідання, семінар тощо)

Умови, в яких відбувається усне ділове спілкування, дуже неоднакові: адже зовсім інші вимоги ставить перед нами розмова з одним співбесідником, з кількома — і з цілим залом слухачів; по-іншому ми будуємо свою роз­мову, якщо людина сидить перед нами — і якщо вона звернулась до нас по телефону та ін.

Тому усне ділове спілкування звичайно поділяють на публічне й приватне (залежно від кількості співрозмов­ників і завдань спілкування). Ми розглянемо обидва ці види усного ділового спілкування за ситуаціями мовлен­ня. Оскільки добір мовних засобів підпорядковується по­замовним факторам (меті спілкування, суспільній сфері спілкування), то розглядати ми їх будемо як єдине ціле, не відриваючи мовних засобів від позамовної, життєві ситуації, і враховуючи загальні етичні вимоги в діловому спілкуванні.

ПРИЙОМ ВІДВІДУВАЧІВ.

Приватне усне ділове мовлення є засобом повсякденного спілкування людей у процесі виконання ними службових

 

 

обов'язків, а також засобом спілкування працівників установи чи підприємства з відвідувачами в години прийому їх, з представниками інших установ тощо. У цьому — другому — випадку мовлення, начебто залишаючись приватним, перестає бути лише приватною справою працівника, бо це мовлення офіційне, мовлення від імені установи, яку представляє працівник.

Час прийому відвідувачів повинен бути суворо регламентований. Крім повідомлення про години прийому, до цільно в деяких випадках вміщувати оголошення на видних місцях про те, з яких питань, до кого й куди краще звертатися. Ця необхідність зумовлюється тим, що часто відвідувачі звертаються не за адресою, відриваючи від роботи того чи іншого працівника й не досягаючи при цьому своєї мети.

Ділові зустрічі з представниками інших підприємств, організацій та установ повинні бути ретельно продумані, сплановані в часі й організаційно забезпечені (ділова людина цінує свій і чужий час: вона намагається завжди розрахувати, спланувати й раціонально використати його, а тому не запізнюється, не відриває через дрібниці зайнятих людей від їх прямих обов'язків, намагається бути небагатослівною й точною).

У тих випадках, коли розв'язання питання не вимагає особистої зустрічі працівників, доцільніше обмежитися телефонною розмовою.

Усне мовлення в цій сфері спілкування характеризується такими рисами: голос не форсується, не напружується; до кінця фрази він помітно знижується, протягом бесіди часто змінюється; темп залежить значною міра від тематики й ситуації мовлення та від індивідуальних рис мовця; пауз порівняно небагато (якщо вони є, то це або паузи психологічні — покликані увиразнити, підкрес­лити сказане, або паузи, викликані пошуками потрібного слова); слова вимовляються менш виразно й старанно, ніж при публічному мовленні, окремі звуки можуть по­слаблюватися.

Вимоги до складу лексики в мові службової особи до­сить високі: повна відсутність елементів просторіччя (слів із забарвленням грубої зневажливості, образливої іронії, негативних експресивних оцінок та ін.), уникання елементів професійного жаргону, діалектизмів; багатство лексики нейтральної, загальнолітературної; знання фра­зеології (зокрема крилатих висловів, афоризмів, літера­турних цитат), володіння формулами ввічливості різних типів та ін.

Тон такої розмови повинен бути діловим, спокійним, стриманим, темп розмови — неспішним (але й не мля­вим, байдужим).

Стиль поведінки людини в цій ситуації, як і її мовлен­ня, визначають не лише внутрішні якості та індивідуаль­ні риси (вік, освіта, темперамент, характер), а й обста­вини спілкування, становище людини в суспільстві (спе­цифіка професії, службове становище, стаж роботи, мож­ливо, популярність, слава та ін.). Цілком очевидно, що ті самі риси поведінки, доречні в манері триматися одні­єї особи, в іншому випадку можуть справити різко нега­тивне враження (це трапляється з людьми, у яких немає «вродженої інтелігентності», один з найважливіших про­явів якої — доброзичлива увага до співрозмовника).

Від працівника установи відвідувачі чекають ділови­тості (а не бюрократизму), чіткості в роботі, уважності, ввічливості й коректності.

В обов'язки працівника установи входить: спокійно й привітно вислухати відвідувача, діловито й чітко дати йому пораду, якщо виникає потреба, — уточнити щось по телефону чи особисто та ін.

Відвідувач, зі свого боку, повинен бути з працівником установи ввічливим, стриманим, своє прохання висловлювати ясно, чітко й коротко (елементарні правила: просити дозволу зайти, вітатися, знімати головний убір, чекати, якщо працівник зайнятий, не сідати без дозволу, не палити, не забувати про «будь ласка», «дякую» та ін.).

Службова особа, яка приймає відвідувачів, повинна пам'ятати, що вона представляє установу, підприємство чи організацію і — як представник цієї інституції —повинна відповідним чином поводитися.

Нагадуємо ще раз: «відповідним чином» — це значить:.

1.) ввічливо (встати, привітатися, запропонувати відвідувачеві сісти, потім сісти самому й звернутися до співрозмовника зі словами заохочення до початку розмови);

2.) доброзичливо (атмосферу доброзичливості створює вираз обличчя, голос, тон розмови, манери, жести, способи звертання та ін.);

3.) уважно (не так, як це часто робиться: «Мабуть багатьом знайома така картина: ви прийшли в установу, дочекались прийому, почали, нарешті, викладати свою справу і в цю хвилину задзвонив телефон. Господар кабінету бере трубку й починає розмову, яка вас зовсім не торкається. Нарешті, трубка покладена, й вам доводиться знову починати викладати свою справу. Але тут знову лунає дзвоник, і все повторюється знову й знову. Цілком очевидно, що господар кабінету не розбереться ні у вашій справі, ні у справі, яку він поспіхом вирішує по телефону ”);

4) з повагою до відвідувача

І ще одна деталь: якщо відвідувач розпочав розмову по-українськи — так само відповідаєте йому Ви, якщо він розмовляє по-російськи — Ви теж переходите на російську мову (адже Ви господар, а він — Ваш гість).

ДІЛОВІ ЗАСІДАННЯ (НАРАДИ).

Рользасідань

Колективне розв'язання поставлених завдань привчає працівників підходити до проблеми широко, по-державному, дивитись на явище очима інших, підвищує інди­відуальну й колективну відповідальність за рішення та їхнє втілення в життя. Тому колективні ухвали, прийняті на нарадах, засіданнях, конференціях — це не лише одна з форм діяльності управління, а й засіб політичного вихо­вання, засіб підвищення ділової кваліфікації як кожного працівника, так і всього колективу.

Перевагою ділової наради — у порівнянні з багатьма іншими методами управління — є й те, що тут, як пра­вило, присутні майже всі майбутні виконавці тих рішень, які приймаються і потреба передавати інформацію, неуникно збіднюючи й спрощуючи її в чомусь, тим самим відпадає.

На ділових нарадах «швидше й легше приходять до важливих висновків і рішень, ніж якби ті самі питання обговорювалися в багатьох індивідуальних бесідах, які не лише забирають багато часу, а й призводять до витрат творчих зусиль. До того ж в результаті багаторазово по­вторюваних обговорень ідея, яка спочатку викликала великий інтерес, починає втрачати у своїй значимості... При колективному обговоренні всіх учасників інформу­ють водночас, і вони можуть тут же висловити свою дум­ку, спірні питання розв'язуються негайно, особливо якщо на таких зборах присутні не лише керівні працівники, а й «вузькі спеціалісти» з цього питання».

У наведеній думці висувається ряд переваг наради перед іншими формами діяльності управління. Проте в неї є й негативні риси, які неодмінно слід враховувати.

«Ділова нарада — високоефективний метод управлін­ня, і саме тому не слід вдаватися до нього для розгляду другорядних, дрібних питань, які неодмінно виникають у великій кількості щодня й щомісяця. Скрізь, де подібні питання намагаються розв'язати, скликаючи ділові на­ради, процвітає той поганий стиль роботи, який ми нази­ваємо «засідательською метушнею».

Наради не повинні бути також ширмою, за яку хова­ються від персональної відповідальності.

І ще одна сторона справи: не можна перетворювати. ділові наради на універсальний засіб розв'язання всіх питань. Адже ділова нарада — це робота колективного розуму, а його шкода витрачати на дрібниці.

Отже, впорядкування й регламентацію ділових нарад необхідно вести двома шляхами: перший — скорочення робочого часу на ділову нараду, другий — одержаний максимальної користі від неї.

Види нарад.

Класифікація нарад у нашій спеціальній літературі ще не розроблена. Проте серед наявних описів можна виділити, як найчастіше згадувані, такі види нарад: інформаційні (їх ще звуть директивними або інструктивними), оперативні (або диспетчерські) і дискусійні. До інформаційних відносять ті наради, на якихучасників знайомлять з певними новими даними, новими положеннями й настановами. Ця нова інформації! повинна бути по-справжньому важливою, інакше нарада зводиться до загальних закликів «підвищувати продуктивність праці», «поліпшувати виробничі показники», що і є саме непродуктивною витратою робочого часу працівників.

Тому вважається значно доцільнішим познайомити працівників з новою інформацією в писемній формі без проведення наради (якщо це директивні матеріали) або попередньо роздати текст доповіді для ознайомлення, на нараді лише обговорити її й прийняти конкретні рішення. Диспетчерські наради мають на меті охопити всі три стадії процесу управління — збір інформації, її переробку і прийняття рішень. Вони мають завершуватися повідомленням конкретних розпоряджень. Цей вид нарад вважається застарілим і викликає багатої

критичних зауважень на свою адресу. Тому вважається доцільним проводити такі наради з допомогою рапортів по телефону (селектору), що дає значну економію часу й зусиль.

Дискусійні наради — це найдемократичніший за структурою вид нарад. На такому засіданні кожен може вільно висловити свої думки, навіть якщо вони й розходяться з думкою більшості чи з думкою керівницт­ва (така нарада підвищує у працівників почуття відпові­дальності, розвиває почуття згуртованості, солідарності, активізує їх).

Час проведення засідань. Насамперед потребує роз­гляду питання про регулярність нарад. З одного боку, «позапланові наради знижують рівень культури службо­вих взаємин», працівники «змушені порушувати свої обі­цянки, зривати ділову зустріч, консультацію та ін., про яку домовлялися заздалегідь» (Б. Волгін), а з другого — «на підприємстві лише тоді доцільно скликати збори й наради, коли виникає конкретна проблема, яка вимагає колективного обговорення. Тому прихильники регулярно­го скликання нарад (за календарним планом) повинні потурбуватися про те, щоб у проміжки часу, встановлені між черговими нарадами й зборами, були знайдені теми, які б заслуговували обговорення» (Р. Вернебург).

Визначаючи дату наради, необхідно враховувати ре­альну можливість підготовки до неї. Дата наради не по­винна змінюватися (якщо ж виникають виняткові обста­вини й нараду треба переносити, то всі учасники її по­винні бути заздалегідь попереджені про це).

Щоб не примушувати працівників протягом робочого дня кілька разів переключатися з одного виду роботи на інший, щоб по можливості довше зберегти послідовність і систематичність у їх роботі, наради краще планувати на другу половину дня (на кінець робочого дня або одра­зу ж після обідньої перерви). Зранку слід дати працівникам можливість виконувати найскладніші завдання дарма ж вранішній час вважається найбільш творчим продуктивним).

Засідання й наради громадських організацій та комісій (як і будь-яка інша громадська робота) у робочий час неприпустимі.

Прагнення до скорочення робочого часу засідань, як це не парадоксально звучить, не виправдовує себе. Справа в тому, що крім «відкритих» витрат часу на самому засіданні, є ще й «приховані» витрати часу: на підготовку людини до засідання (припинити роботу, привести в порядок робоче місце, перейти з одного приміщення до іншого), на переключення з одного виду роботи на іншім на зосередження уваги та ін. От і виходить, що короткі, але часті засідання «коштують» у часі дуже дорого; рентабельніше обговорити на одній нараді кілька коротких питань. Чомусь вважається, що обговорення кількох питань обов'язково веде до «ковзання по поверхні» проблем, якірозглядаються. Насправді ж якість обговорення значно більшою мірою залежить від ретельної підготовки й умілого проведення наради, ніж від кількості питань у порядку денному її. Як показує досвід, тривалість наради при зміні кількості питань у порядку денному збільшується порівняно мало (одно питання обговорюється приблизно годину, два-три питання — до двох годин і більше). Зі збільшенням порядку денного якість розгляду кожного питання часто навіть зростає, якщо обговорення йде діловито й чітко.

Слід заздалегідь повідомляти учасників не лише пре час, коли розпочинається нарада, а й про орієнтовний час її закінчення (як правило, таке повідомлення, зроблена на початку наради, скорочує її очікувану тривалість на 5-10%).

Підготовка наради включає в себе цілу низку питань: визначення тематики, порядку денного, завдань наради, приблизного складу учасників, дати й початку наради; підготовку доповіді й проекту рішення, підготовку примі­щення та ін.

Так, приміщення повинне забезпечити нормальні умо­ви для роботи: воно повинно бути теплим, добре освітле­ним, не надто великим, з доброю акустикою й вентиляцією (відсутність вентиляції, як відомо, знижує продук­тивність розумової праці на 10%).

На засідання слід запрошувати мінімальну кількість працівників: тільки тих, участь яких справді необхідна (відсутність їх може зробити засідання неефективним).Повідомлення про засідання може бути зроблене ус­но, по телефону й у писемній формі. «На наш погляд, — пише В. І. Новоселов, — треба рішуче гнати з повідом­лень формулювання типу «Ваша явка обов'язкова», «Яв­ка суворо обов'язкова» й аналогічні їм. Чому? Тому що, по-перше, більшість наших службовців дисциплінована, вони звикли брати з ділових масових заходів потрібну для процесу управління інформацію, по-друге, авторитет органу управління створюється не шляхом введення та­ких розпоряджень у повідомлення, а конкретністю, "діло­витістю керівництва, вимогливістю, негативним ставлен­ням до будь-якої розхлябаності й недисциплінованості. Вводячи формулювання «Ваша явка обов'язкова», орган управління зарані ставиться з недовір'ям до всіх учасни­ків наради, що передбачається, в тому числі й до тих, які акуратно відвідують кожен такий захід, а таких пере­важна більшість».

Проте ступінь ділової зацікавленості — не єдиний критерій при доборі учасників наради. Не менш важли­вий і ступінь компетентності в питаннях, що виносяться на обговорення. Іноді при доборі учасників наради слід враховувати й достатність їх службових прав.

Необхідно заздалегідь оголосити порядок денний на­ради і, в разі потреби, дати учасникам ті матеріали, які вимагають вдумливого розгляду (це насамперед допо­відь). Як відомо, слухачі важко сприймають читання до­повіді з тексту, тому — залежно від її тематики, обсягу й призначення — доповідь або друкують повністю, або у вигляді тез, пунктів, і роздають для попереднього ознайомлення.

Добра підготовка наради — це не підміна наради, як колективного органу, кількома людьми, що її готують. «Якщо в залі сидять десятки, а то й сотні людей, покликаних всебічно обговорити й розв'язати питання, — написала газета «Правда», — що стоїть на порядку денному, а все, по суті, вершать один або кілька чоловік, які готували вали збори, які самі склали й доповідь, і проект рішення, і виступи спрямовують у наперед передбачене русло, то колективність тим самим явно послаблюється».Зворотною стороною цієї «медалі» можна назване конформізм (переважаючий вплив думки більшості на думку меншості внаслідок авторитету, природно наявного в усякої більшості). Людині, яка відчуває, що більшість не підтримує її, звичайно важко відстоювати свою думку, і вона припиняє суперечку, навіть не використавши всіх своїх доказів, хоч істина може бути на її боці. Загальновідомо, що демократія більшості вимагає обов'язкового виконання рішень, прийнятих більшістю. Проте часом забувається той факт, що немає справжньої демократії більшості без уважного ставлення до думки меншості.

Регламент наради звичайно визначається самими учасниками наради. Вважається, що найскладніше навіть питання потребує для свого ефективного розв'язання не більше 40 хвилин, якщо доповідь була роздана учасникам наради заздалегідь^. Велика роль у дотриманні регламенту належить голо­ві зборів: іноді трибуну може захопити безвідповідаль­ний базіка, іншим разом присутні «грають у мовчанку». Соціологи ретельно перераховують усі випадки можли­вих невдач: «коли учасники наради не хочуть виступати», «коли виникає суперечка», «коли деякі не виступають», «коли учасники наради говорять надто багато», «коли група учасників наради приходить до неправильного вис­новку» та ін. І в усіх цих випадках голова зборів повинен знайти розумний вихід: це не повинен бути «адміністра­тивний тиск», ані жалісливі риторичні запитання на зра­зок «Ну, що ми ще не обговорили?», «Які питання слід ще підняти?», ані мовчазний дозвіл керівникові зневажа­ти регламент.Рішення (ухвала зборів) може готуватися двома цілі хами.

1) спеціально обрана комісія заздалегідь готує його проект; проект заслухують на засіданні, учасники вносять до нього зміни й доповнення; після цього рішення затверджується;

2) головуючий прямо на засіданні підбиває підсумки обговорення та формулює рішення.