Реформи освіти та науки в 50-60-х

Народна освіта.
Перебудова загальноосвітньої школи:

Уведення обов’язкової восьмирічної освіти; Перетворення 10-річних шкіл у 11-річні; скасування плати за навчання в старших класах; створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл виробничими професіями; політехнізація школи, тобто зв'язок зі виробництвом; русифікація освіти - сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах, за допомогою переходу чи переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції.
Розширення мережі вищої, середньої спеціальної і професійної освіти:
Збільшується кількість вузів, технікумів, профтехучилищ; розгорнулася підготовка фахівців з нових спеціальностей (обчислювальна техніка, автоматичне та телемеханічне устаткування); матеріальна база спеціальних навчальних закладів залишається недостатньою; вузи переходять, в основному, на викладання російською мовою.
Наука:
Створення наймогутнішого у світі прискорювача електронів(фізико - технічний інститут АН УРСР); розвиток кібернетики (Інститут кібернетики під керівництвом В. Глушкова), космонавтики; Створення штучних алмазів; нові методи електрозварювання; Квантова теорія поля і статистичної фізики; теоретичні розробки впровадження в клінічну практику методів хірургічного лікування пороку серця.

Білет №34

Розвиток культури України в 1930-ті рр..

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М.Холодний.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

Реформи 1988-1991 рр.

Наростання негативних тенденцій у суспільстві призвела до того, що країна в середині 80-х років опинилася на межі серйозної економічної кризи. Становище в країні поставило суспільство перед необхідністю радикальної перебудови всіх сторін життя. Спочатку ледь непомітно, потім все сильніше стали позначатися нові явища, процеси, досі мало передбачувані. Стали говорити про пріоритет загальнолюдських цінностей. Закінчився майже десятирічний період перебування радянських військ в Афганістані, почався перегляд відносин до цієї війни. Мітинги, демонстрації, запальні промови, страйки. Зустрічі лідера країни з президентами і лідерами інших країн. Створення перших неформальних організацій. У національних республіках взвиваются прапори з національною символікою. Укладається договір про знищення цілого класу ядерної зброї - ракет середньої дальності. Проголошується гласність. Преса поступово поляризується. Партійне керівництво один за іншим залишають люди, десятиліттями перебували при владі. Припиняється глушіння західних радіостанцій. У побут входять такі поняття, як "вільні вибори", "багатопартійність", "права людини", "свобода слова". Болісно йде пошук шляхів підйому економіки країни. Порожніють магазини, зупиняються підприємства, з'являється безробіття. 1.Общественно-політичне життя країни / 1985-1991 рр.. / У березні 1985 р. на позачерговому пленумі ЦК Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М.С. Горбачов. Початковий період діяльності нового керівництва характеризувався спробою модернізувати соціалізм. Це проявилося в рішеннях квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС, XXVII з'їзду КПРС (1986 р.), XIX партконференції (1988 р.). XIX партконференція висловилася за реформу політичної системи в СРСР, сутність якої полягала в тому, щоб повністю демонтувати тоталітарний політичний режим, відновити повновладдя народу; радикально перебудувати радянське багатонаціональна держава, сформувати і забезпечити гарантії багатопартійності і політичного плюралізму. Стратегічною метою перебудови політичної системи було формування правової держави і громадянського суспільства, де буде забезпечено верховенство закону і рівність усіх перед законом, де гарантовані права і свободи кожного громадянина, де громадянин і держава будуть виступати рівноправними суб'єктами права. У березні 1989 р. вперше в СРСР відбулися вільні вибори. На I і II З'їздах народних депутатів відбулося оформлення депутатських фракцій. III З'їзд народних депутатів СРСР (1990 р.) вперше в історії країни ввів посаду Президента СРСР як глави виконавчої влади, їм був обраний М.С.Горбачов. З'їзд скасував 6-ту статтю Конституції, яка законодавчо закріплювала керівну роль КПРС в Радянській державі. Скасування 6-ої статті сприяла активізації діяльності нових політичних партій. Першою, опозиційної КПРС партією проголосив себе "Демократичний союз" у травні 1988 р. На першому етапі перебудови (перші три роки перебудови) найважливішим елементом політичного життя стала постійно расширявшаяся гласність. У 1990 р. вона отримала правову основу - Верховна Рада СРСР прийняла закон про пресу та інші засоби масової інформації. Істотним елементом суспільного життя стали вибори нових органів влади в республіках. У 1989-90 рр.. республіки прийняли декларації про свій суверенітет, про верховенство республіканських законів над союзними, про введення посади президентів. У березні 1990 р. вищий орган влади - З'їзд народних депутатів обрали росіяни. З травня 1990 р. Головою Верховної Ради Росії став Єльцин Б.М. 12 червня 1991 в Росії пройшли всенародні вибори першого Президента - Єльцина Б.М. Навесні-влітку 1991 р. в підмосковній резиденції Президента СРСР Ново-Огарьово проходили наради глав республік. Було підписано угоду "9 +1", яке регулювало відносини між центром і республіками. Підписаннядоговору було намічено на 20 серпня. Однак, спроба державного перевороту, розпочата групою високопоставлених осіб 19 серпня, змінила ситуацію. Практично всі республіки оголосили про свою самостійність і незалежність. V Позачерговий з'їзд народних депутатів СРСР (вересень 1991 р.) оголосив перехідний період для формування нової системи державних відносин. Вищим органом влади став Верховна Рада СРСР, частина якого формувалася з представників республік. Було створено Державний Рада СРСР, що складається з Президента і вищих посадових осіб республік. У грудні 1991 р. в Мінську зустрілися лідери Росії, Україні та Білорусі. Вони заявили про припинення дії Союзного договору 1922 р., про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якого увійшли 11 колишніх союзних республік. (Без Грузії та Прибалтійських держав). Президент М.С. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. 2.Економічна реформа. На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС, а потім на XXVI з'їзді партії в 1986 р. був поданий курс на прискорення соціально-економічного розвитку, який зазнав невдачі. У 1992 р. була висунута абсолютно нова за своєю суттю реформа. Сутність економічної реформи - перехід від командно-адміністративної до регульованої ринкової економіки. Вона передбачала: 1.Разгосударствленіе економіки і ліквідацію монополізму. 2.Многообразіе форм власності та рівність їх перед законом. 3.Преодоленіе відчуження трудящих від засобів виробництва і результатів праці. 4.Основние регулятором економічного життя повинен бути ринок, попит і пропозицію, держава ж розробляє і забезпечує здійснення великих, стратегічних завдань, виділяючи для цього кошти з бюджету. 5.Ізмененіе пріоритетів у розвитку економіки, яка повинна бути орієнтована на людину (на виробництво не заради виробництва, а виробництво заради людини) Здійснення економічної реформи. На початку другої половини 80-х рр.. проголошувалися різні шляхи виходу з кризи. На II з'їзді народних депутатів СРСР у кінці 1989 р. уряд запропонував свою програму переходу до "планово-ринковій економіці", розраховану на 6 років. На першому етапі (1991-1992 р.) повинен був бути здійснений комплекс надзвичайних заходів. Передбачалося використовувати як директивні методи управління, так і економічні важелі, роль яких поступово повинна була зростати. На другому етапі (1993-1995 р.) провідне місце відводилося економічних методів керівництва. Крім урядової, був ряд альтернативних програм, в тому числі програма міжрегіональної депутатської групи, яка пропонувала більш радикальні заходи: прискорений перехід до ринкової економіки, для нормалізації споживчого ринку та забезпечення соціальної захищеності трудящих пропонувалося створити два сектори на ринку: 1.ввести картки та забезпечити всіх необхідним мінімумом продуктів і товарів за нижчими цінами. 2.ввести вільний ринок (комерційні ціни), який повинен був поступово розширюватися. З'їзд народних депутатів СРСР затвердив урядову програму. Однак, вже незабаром стало ясно, що вона не діє. Становище на споживчому ринку ускладнилося. У сформованій обстановці уряд терміново приступило до підготовки цілого пакету законопроектів з метою прискорити перехід до регульованої ринкової економіки. На третій сесії Верховної Ради СРСР уряд виступив з новою програмою здійснення економічних реформ (доповідач М. І. Рижков), в якій намічалося різке підвищення цін на продукти (на хліб в 3 рази) і на промислові товари з частковою компенсацією. 31 липня 1990 відбуласязустріч Президента СРСР М.С. Горбачова з Головою Верховної Ради РСФСР Б.М. Єльциним, на якій була досягнута домовленість про розробку альтернативної програми. Була створена комісія під керівництвом академіка С.С. Шаталіна і Г.Я. Явлінського. Комісія підготувала загальносоюзну "Програму 500 днів". У чому її суть? В якості першого кроку передбачалася стабілізація фінансово-грошової системи. При цьому, ціни на основні продукти і товари планувалося зберегти на незмінному рівні і лише у міру стабілізації рубля вони повинні були "відпускатися" по групах товарів при збереженні контролю над цінами по інших товарах. Автори програми чітко розписали по періодах, які заходи повинні бути здійснені протягом кожного з них. Це дало можливість здійснювати постійний контроль за виконанням програми. У ній були також опрацьовано питання роздержавлення та приватизації економіки, структурної перебудови господарства, зовнішньоекономічної діяльності та валютної політики, соціального захисту населення і т.д. На початку вересня 1990 сесія Верховної Ради РРФСР в цілому схвалила "Програму 500 днів" і визначила її початок-1 вересня 1990 Потім ця програма була викладена на Верховній Раді СРСР. Одночасно було заслухано доповідьН.І. Рижкова про урядову програму. Обговорення не призвело до прийняття ні тієї, ні іншої програми. Запропозицією М.С. Горбачова була вироблена єдина / компромісна / програма, хоча ці програми концептуально були не сумісні. 19 жовтня 1990 Верховна Рада СРСР затвердила новий варіант програми, який отримав назву "Основні напрями щодо стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки". Вона носила загальний, не конкретний характер, не вказувала строки здійснення конкретних заходів. Президентська програма фактично блокувала "Програму 500 днів", породила конфлікт між Центром і Росією. Після придушення серпневого путчу 1991 р. склалися більш сприятливі умови для переходу до ринку. У жовтні 1991 р. на X з'їзді народних депутатів РРФСР Президент Росії Б.М. Єльцин оголосив про здійснення програми реформ, що включають лібералізацію цін, приватизацію підприємств, створення сприятливих умов для підприємництва. Проте час було втрачено, і реформи почали здійснюватися з великими ускладненнями. 3. Зовнішня політика СРСР 1985-1991 рр.. З початком перебудови у зовнішній політиці СРСР відбулися серйозні зміни. В її основу лягла філософсько-політична концепція, що отримала назву нового політичного мислення. Ця концепція виходило з тези про різноманітному, але взаємозалежному і цілісному світі. У системі взаємопов'язаних держав всі глобальні проблеми: ядерного роззброєння, екології, медицини і т.д. можна вирішувати тільки спільно, виходячи з визнання: а) пріоритету загальнолюдських цінностей перед класовими, б) переходу від конфронтації до діалогу, як основної форми міжнародних відносин, в) деідеологізації міжнародних відносин, м) суворого поваги права кожного народу на вільний вибір своєї долі, д) розуміннянеможливості військового вирішення міждержавних суперечок і важливості пошуку балансу інтересів. У Заяві М.С. Горбачова від 15 січня 1986 р, у підписаній ним Делійський декларації / листопада 1986 /, у виступі на XXVII з'їзді КПРС підкреслювалося визнання радянським керівництвом пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, прихильність новому політичному рішенню, мирного вирішення конфліктів, роззброєння. Новий курс зовнішньої політики, в тому числі і по відношенню до своїх союзників у Східній Європі, привів до краху комуністичних режимів у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, НДР, Румунії, Болгарії, до об'єднання Німеччини, до розпаду організації "Варшавського Договору" і Ради Економічної Взаємодопомоги. Найважливішими подіями стали: висновок радянських військ зі Східної Європи, і з Афганістану. Центральним стрижнем радянської зовнішньої політики продовжували залишатися радянсько-американські відносини. За ці роки відбулося кілька зустрічей М.С. Горбачова з президентом США Р. Рейганом і Дж. Бушем. У 1987 р. був підписаний договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Влітку 1991 р. було підписано угоду про значне скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Через декілька місяців сторони обмінялися новими ініціативами в галузі роззброєння. У березні 1989 р., під час візиту М.С. Горбачова до Китайської Народної Республіки були нормалізовані радянсько-китайські відносини. На початку 1991 р. під час війни в Перській затоці СРСР разом з країнами світового співтовариства засудив дії Іраку. Влітку 1991 р. вперше на щорічну зустріч лідерів семи провідних країн світу був запрошений і радянський Президент. У жовтні 1991 р. СРСР брав участь у роботі міжнародної конференції з врегулювання становища на Близькому Сході.

3. Конституція України 1996 р. Основні положення.

Конституція України 1996 р. — це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто "державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Кон­ституція — це Основний закон не лише держави, а й сус­пільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звер­нута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризуєть­ся властивостями останнього і приймається державою в осо­бі її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народно­го суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром ви­ступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє пого­дженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Основні положення Конституції України.

Конституція складається з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.
Розділ І “Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20).
Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).
Розділ ІІІ “Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74).
Розділ ІV “Верховна рада України” (ст.ст. 75-101).
Розділ V “Президент України” (ст.ст. 102-112).
Розділ VІ “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120).
Розділ VII “Прокуратура” (ст.ст. 121-123)
Розділ VIII “Правосуддя” (ст.ст. 124-131).
Розділ ІХ “Територіальний устрій України” (ст.ст. 132, 133).
Розділ Х “Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139).
Розділ ХІ “Місцеве самоврядування” (ст.ст. 140-146).
Розділ ХІІ “Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153).
Розділ ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” (ст. 154-159).
Розділ ХІV “Прикінцеві положення” (ст.ст. 160, 161).
Розділ ХV “Перехідні положення” (пп. 1-14).
Таким чином, структура конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів.

 

 

Білет №35