Зародження дисидентського руху

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

• Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована — 1961 р.
• Об'єднана партія визволення України
• Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.
• Український національний комітет (УНК)
• Демократичний союз соціалістів
• Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей
• Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

 

 

Стартові умови економіки незалежної України

 

Одним із головних своїх завдань обраний у 1994 р. Президент України Л. Кучма назвав оздоровлення економіки. Господарські підсумки 1994 р. показали, що затримка з реформами загрожує катастрофою. На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після офіціального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні потреби у військово-політичній сфері, західні країни на деякий час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США — на президентських виборах, Німеччина — на питаннях внутрішньої консолідації, Японія — на чотирьох островах Курильської гряди. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роззброєння. Зазначимо, що за обсягом американської допомоги в 1992/93 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії. Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України. В 1997-1998 рр. пріоритетними напрямами економічної політики було визначено фінансову стабілізацію, відродження вітчизняного виробництва, впровадження нових методів господарювання в агропромисловому комплексі. У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя з'явились ознаки економічної стабілізації, перш за все - подолання падіння валового внутрішнього продукту. На 4,3% зросли обсяги промислового виробництва. Найвищі темпи зростання були зафіксовані в галузях, які виробляли товари народного споживання. Скоротився дефіцит державного бюджету.

 

Білет №14

1. Незалежність і суверенітет УНР були проголошені Українською Центральною Радою в IV Універсалі. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Українська Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками».

Основними передумовами проголошення незалежності УНР були:

- віковічні прагнення українського народу до свободи і незалежності;

- традиції національно-визвольної боротьби;

- довготривала антиукраїнська політика імперського центру;

- руйнівні наслідки Першої світової війни для України;

- наступ більшовицьких військ на Україну, якій розпочався в грудні 1917 р., позбавив керівництво Центральної Ради ілюзій щодо можливості перетворення Росії в демократичну федеративну республіку й автономії України у складі такої республіки;

- зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у мирній конференції щодо припинення воєнних дій на фронтах Першої світової війни; така участь ставала реальною тільки в тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави;

- тільки як незалежна держава, як суб'єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну допомогу, у тому числі воєнну, для захисту від агресії ззовні, зокрема від московсько-більшовицької інтервенції.

11 (24) січня 1918р., коли більшовицькі війська, які рвалися до столиці України, знаходилися уже на підступах до Києва, Мала Рада прийняла ІV Універсал. Остаточний текст було розроблено на основі проектів Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, М. Шаповала. У день проголошення IV Універсалу Мала Рада прийняла закон про національно-територіальну автономію; право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками; білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли дістати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів. - Вперше в новітній історії український народ дійшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва. - Вперше в новітній історії український народ дійшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва.

- 3 проголошенням IV Універсалу автономізм і федералізм у складі Росії остаточно йде в минуле української суспільно-політичної думки.

- IV Універсал надав нового якісного статусу Українській державі; державна влада стала єдиною в межах своєї території, незалежною від інших держав.

- Українська Центральна Рада нарешті відкинула коливання і пішла на радикальне вирішення земельного питання - головного для країни, у якій переважало сільське населення.

- Український національний рух знову підтвердив свій демократичний характер: у найважчі для революції дні Центральна Рада продовжувала відстоювати демократичні свободи, права національних меншин (у тому числі - росіян).

- IV Універсал містив конституційні засади державного будівництва, став значним кроком на шляху побудови української державності.

Мета. Виходячи з актуальності теми і спираючись на досягнення вітчизняної історіографії в дослідженні розвитку антифашистського Руху Опору на території України, на основі комплексного і об'єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо ролі Руху Опору в розгромі німецького агресора і визволені території України. Метою продиктовані основні завдання, які необхідно розв'язати в процесі дослідження даної наукової проблеми:

– теоретично обґрунтувати основні передумови зародження антифашистського Руху Опору на території України;

– дати характеристику методам і формам боротьби;

– прослідкувати розвиток партизансько-підпільної боротьби на різних етапах її розвитку;

– з'ясувати внесок кожної з частин Руху Опору в розгром німецького агресора;

– висвітлити співпрацю польського і українського підпілля.

Об'єктом дослідження є роль антифашистського Руху Опору в розгромі ворога на території України в контексті розгортання Великої Вітчизняної війни.

Предметом дослідження є суспільно-політичні передумови зародження Руху Опору, етапи розгортання, форми і методи боротьби використовувані ними.

Методологічною основою дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний методи розгляду досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання, об'єктивності, історизму. Рух Опору, национально - визвольний, антифашистський рух під час другої світової війни 1939—45 проти німецьких, італійських і японських окупантів і місцевих реакційних елементів, що співробітничали з ними. У Д. С. брали участь робітники і селяни, патріотично налагоджені міська дрібна і частково середня буржуазія, інтелігенція і частина духівництва. У країнах Азії в боротьбу проти японських колонізаторів включилися в тій чи іншій мірі і деякі групи поміщиків.

3. З початком війни головні науково-дослідні центри України було передислоковано на Схід. У складі АН УРСР було евакуйовано майже 400 академіків, членів-кореспондентів та інших наукових працівників. Президія АН УРСР та основний склад наукових кадрів знаходилися в Уфі (з червня 1943 р. АН УРСР і провідні науково-дослідні установи України було переведено з Уфи до Москви).

Обставини воєнною часу змусили евакуювати школи України у східні райони СРСР. Середні загальноосвітні заклади з українською мовою навчання відкривалися в областях, де перебувала значна кількість українського населення.

Близько 5,5 тис. українських педагогів працювали в Саратовській, Куйбишевській, Сталінградські, Новосибірській, Пермській, Свердловській, Омській областях і в Середній Азії. Тут функціонувало близько 100 загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання. Серед школярів проводилася постійна виховна робота, спрямована на формування у них почуття патріотизму. Учнів постійно інформували про розвиток подій на фронтах Вітчизняної війни, у школах випускались бойові листки.

 

Білет № 15

1. Гетьманський переворот 1918 — переворот у Києві в ніч з 29 на 30 квітня 1918 року, коли гетьман Павло Скоропадський захопив владу в Україні, усунувши Українську Центральну Раду. У ніч з 24 на 25 квітня 1918 року з власної квартири в Києві невідомими особами був викрадений мільйонер, голова Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії Центральної ради Абрам Добрий.

Згодом з'ясувалося, що викраденням керував дехто Осипов — чиновник особливих доручень українського Міністерства внутрішніх справ, особистий секретар начальника політичного департаменту Української народної республіки (УНР) Гаєвського. Банкіра відвезли в автомобілі на вокзал Києва та доставили до вагона, що стояв на запасних коліях під охороною січових стрільців, який був причеплений до звичайного пасажирського поїзда на Харків. Є думка, що Осипов запропонував Доброму звільнення в обмін на 100 тисяч рублів.

Викраденого було вирішено розмістити в харківській в'язниці, але директор Холодногірської централу відмовився приймати Доброго без ордера на арешт і відповідних супровідних документів Міністерства внутрішніх справ. Банкіра відвезли в харківський «Гранд-Готель» і замкнули в номері. Там він на вимогу вимагачів підписав чек на 100 тисяч рублів.

Німецьке командування вважало Осипова виконавцем, а замовниками злочину оголосило міністра внутрішніх справ Центральної ради Михайла Ткаченка, військового міністра Центральної ради Олександра Жуковського і прем'єр-міністра українського уряду Всеволода Голубовича. Викрадення міністрами Ради людини, через банк якого йшли фінансові операції окупаційних військ з Рейхсбанком, викликало обурення німецького командувача на Україну Германа фон Ейхгорна. 26 квітня він видав указ, згідно з яким усі кримінальні злочини на території Україні вибірково могли підлягати німецькому військово-польового суду при збереженні паралельної роботи української правової системи. Видання такого наказу викликало стурбованість Голубовича, який через два дні після викрадення сказав з трибуни Центральної ради.

2. Поверхова і непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання і гіркі розчарування. Передова молодь, що відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.

З середини 60-х - у 80-і рр., з відходом влади від політики лібералізації, в республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини.

Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою.

Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої в 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Таким чином, основними напрямамиопозиційного руху в Україні 60-80-х рр. були:

- самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;

- національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;

- правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

- релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

Представники українського опозиційного руху в своїй боротьбі проти правлячого режиму використовували різноманітніформи і методи діяльності.

Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. З метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання – «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті.

Вперше такі «самовидання» в Україні з'явилисяв 1964 р., у них поширювались маловідомі твори «шістдесятників» В.Симоненка, Л.Костенко, І.Світличного, І.Дзюби та інших представників молодої української інтелектуальної еліти. Найбільш популярними видамитогочасного «самвидаву» були машинописні журнали Українського національного фронту «Воля і Батьківщина» та «Український вісник», створений В.Чорноволом. Переважна більшість їх згодом передруковувалася за кордоном українськими видавництвами «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США) та ін.

На відміну від радикалів, представники національно-культурницького спрямування в основному порушували національні проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях, прикриваючись при цьому інтернаціоналістській гаслами.

3.

Політична партія — об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Право громадян на свободу об'єднання в політичні партії є їхнім невід'ємним правом і гарантується Конституцією України. Обмеження цього права допускається виключно в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з неї. Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи за ознаками раси, кольору шкіри, статі або національної належності.

Органам державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї.

Політичні партії мають свою програму. Програма є викладом цілей та завдань партії, а також шляхів-їх досягнення. Партія може мати власну символіку, до якої належить партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз. Політичні партії України не можуть укладати угоди, які ставлять їх в підпорядковане або залежне положення до будь-якої іноземної організації чи політичної партії.

Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства.

До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна віднести:

— розширення демократизації суспільного життя, гласність;

— історичне коріння багатопартійності в Україні;

— виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

— нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила. Виникнення, становлення й утвердження політичних партій, тобто процес їхнього конституювання, контролюють державні інституції. Партійні формування обов'язково повинні мати нормативні документи (статут, програму), відповідну кількість членів, первинних організацій (не тільки в столиці, айв областях, містах, районах) тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. Так у 1994 р. нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р. - 53, то у 2002 р. - 127. Нині (після перереєстрації) зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, в т. ч. й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.

Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони малочисельні і не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, в період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення в свої ряди нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.

Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у виборчому законодавстві. У 1998 і 2002 pp. вибори до Верховної Ради України здійснювалися за змішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до ВРУ будуть проводитись за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.

 

 

№16

1 Внутрішня політика Гетьмана П.Скоропатського

Промисловість:

*Скасування законодавства УЦР щодо робітництва і промисловості.

*Відновлення права приватної власності.

*Збільшення робочого дня до 12 годин.

*Заборона страйків.

Сільське господарство:

*Відновлення приватної власності на землю.

*Видання “тимчасового закону про заходи боротьби розрухою в с/г”

*Відновлення помішетського землеволодіння, повернення селянам поміщикам земель, реманенту, відшкодування збитків.

*Опублікування Проекту загальних основ земельної реформи(липень 1918р.).

Збройні сили:

*Формування державної варти.

*Відновлення козацтва в губерніях.

8Згода Німеччини у вересні 1918р. на формування 8 корпусів та інших частин української армії кількістю 300тис.осіб.

Національно-культурна політика:

*Скасування національно-персональної автономії національних меншин.

*Прийняття закону про обов’язкове вивчення української мови.

*Реорганізація народного університету в м.Києві в державний український університет.

*Створення національної академії наук.

Зовнішння політика

Відносини з Німеччиною були пріоритетними. Біли встановлені дипломатичні відносини з країнами Четвертного союзу, основний зміст яких обертався навколо положень Брестського договору.Німці активно втручались у внутрішнє життя і зовнішню політику Української держави. Для розв’язання багатьох проблем Скоропатський зустівся з кайзером Вільгельмом ІІ.

2 Голодомори ХХст. В Україні: причини і наслідки.

Перший голодомор в Україні тривав з 1921 р. до середини 1923 р. Його причини:

— політика «воєнного комунізму» (зокрема продрозкладка — насильницьке вилучення хліба в селян);

— заборона селянам реалізовувати хлібні лишки за ринковими Цінами;

— падіння товарності сільського господарства внаслідок незацікавленості селян у розвитку виробництва сільгосппродукції;

— Перша світова та громадянська війни;

— руйнування матеріальної бази сільського господарства внаслідок надзвичайно жорстокої посухи, що спричинила неврожаї в 1921 і 1922 рр.;

—криза в сільському господарстві, яка була посилена скороченням промислового виробництва через його мілітаризацію під час громадянської війни. Лише з середини 1922 р. голодуючим в Україні було надано допомогу Американською адміністрацією допомоги (АРА). Владою було введено систему «голодних пайків» (спеціальні відрахування від підприємств і організацій), почалися вилучення і продаж за кордон музейного і церковного майна. Голод був ліквідований лише у середині 1923 р. — значно пізніше, ніж у голодуючих районах Росії. Під час голодомору 1921—1923 рр. померло від 500 тис. до 1 млн осіб.

Голодомор 1932—1933 рр. був страшним злочином сталінського режиму. Він був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими. Хоча політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але труднощі із заготівлею залишилися, у селах конфісковували продовольчі та посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточували загони НКВС.

Голодомор став для України національною катастрофою. За різними даними, голодною смертю померло від 3,5 до 9 млн осіб — точні цифри вже навряд чи будуть з'ясовані.

Голодомор 1946—1947 рр. стався в період повоєнного відновлення господарства. Причини голоду:

— повоєнна розруха;

— відновлення важкої промисловості за рахунок сільського господарства;

— запровадження для селян величезних податків (навіть на фруктові дерева);

— розширення посівних площ і виконання планів хлібозаготівлі за будьяку ціну;

— посуха 1946 р., що спричинила неврожай усіх сільськогосподарських культур. Голод охопив більшість східних і частину південних областей України. Унаслідок голоду в Україні померло близько 1 млн осіб.