Управління освітою в Україні

Відповідно до Закону «Про освіту» в Україні створено систему органів державного управління освітою: Міністерство освіти і науки України, міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчально-виховні заклади, Вища атестаційна комісія (ВАК) України; Міністерство освіти Автономної Республіки Крим; місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Міністерство освіти і науки України є центральним органом державної виконавчої влади, здійснює керівництво освітою і має відповідні повноваження. Вони полягають у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, виробленні програми розвитку освіти, державних стандартів освіти; навчально-методичному керівництві, контролю за дотриманням державних стандартів, державному інспектуванні; забезпеченні зв'язку із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, що належать до його компетенції; проведення акредитації вищих та професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності та підпорядкування, видачі їм ліцензій, сертифікатів.

До повноважень Міністерства належать розробка умов прийому до закладів освіти, випуск підручників, посібників, методичної літератури, розробка проектів положень про заклади освіти, організація атестації педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань. Разом з іншими міністерствами і відомствами, яким підпорядковані заклади освіти, реалізує державну політику в галузі освіти, здійснює контроль за її практичним втіленням, дотриманням актів законодавства про освіту в усіх закладах освіти незалежно від форм власності і підпорядкування; здійснює керівництво державними закладами освіти.

Акти Міністерства освіти і науки України у межах його повноважень є обов'язковими для міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти, Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти незалежно від форм власності.

Вища атестаційна комісія України організовує і проводить атестацію наукових; науково-педагогічних кадрів, керує роботою з присудження наукових ступенів.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти і в межах їх компетенції. Вони встановлюють обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ; забезпечують розвиток їх мережі, зміцнення матеріальної бази, господарське обслуговування. Ними здійснюється соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створюються умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація обліку дітей дошкільного та шкільного віку; контроль виконання вимог щодо їх навчання. Вони вирішують питання, пов'язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної допомоги; створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів тощо.

Місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких спрямована на управління закладами освіти, що є у комунальній власності. Вони організовують навчально-методичне забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію; координують дії педагогічних, виробничих колективів, сім'ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей; визначають потреби, розробляють пропозиції щодо державного контракту, формування регіонального замовлення на педагогічні кадри, укладання договорів та їх підготовку. Вони уповноважені здійснювати контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти та атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.

Структурними підрозділами управління є відділи вузів, технікумів, ПТУ, шкіл, дошкільних установ, позашкільних закладів (планово-фінансовий, методичний, господарський та ін.), сектори (попереднього прогнозування, виховної роботи, атестації та перепідготовки педагогічних кадрів, методистів-координаторів, бібліотечних фондів та ін.), комісії (атестаційна, з питань орендних відносин, нових педагогічних технологій, комерційної діяльності закладів освіти, проведення випускних та перевідних екзаменів та ін.), фонди.

Безпосереднє керівництво навчально-виховними закладами здійснюють міські, районні відділи освіти, основні функції яких визначені в Положенні про відповідний відділ освіти. Основний апарат їх складається із завідувача міським (районним) відділом освіти, інспекторів по школах, дошкільних і позашкільних закладах, методистів, фахівця з питань охорони дитинства, бухгалтера, господарської служби тощо.

46. Й.Г. Песталоцці (1746 1827) видатний швейцарський педагог-демократ, яскраво виражений представник соціальної педагогіки.
Народився в Цюріху у родині лікаря. Навчався у Каролінському колегіумі. У 1774 1780 рр. у Нейгофі керував “Установою для бідних”; з 1798 по 1799 рр. створив і утримував притулок для сиріт у м. Станц. У період 1800 1804 рр. керував інститутом у Бургдорфі, який являв собою комплекс середніх шкіл базу для підготовки учителів. Цей інститут у 1804 р. переводить до м. Івердон і там керує ним до 1825 р. Останні роки життя провів у маєтку “Нейгоф”, де написав популярний твір “Лебедина пісня”. У приміщенні розореного маєтку Песталоцці організував притулок для бідних і обездолених селянських дітей. У Нейгофі він здійснив свій всесвітньо відомий педагогічний експеримент (1774 1780 рр.). Практика промислових шкіл Швейцарії та інших європейських країн могла наштовхнути Песталоцці на думку про те, що заклад, у якому навчання дітей поєднується з виробничою працею, не тільки в стані існувати на основі самоокупності, але може навіть приносити певний дохід.
Педагогічний експеримент в Нейгофі складає невід’ємну частину загальної програми Песталоцці з покращення становища народу і долі селянських дітей. У Нейгофському притулку, що прийняв 37 дітей убогих селян (17 хлопчиків і 20 дівчаток) він вперше спробував втілити в життя свій ідеал школи, яка готує молоде покоління до життя, поєднуючи навчання з безпосередньою участю у виробничій праці. Свій педагогічний експеримент Й.Г.Песталоцці продовжив у 1798 р. у Станці, де за дорученням уряду Швейцарської республіки прийняв керівництво дитячим притулком, у якому було розміщено біля 80 осиротілих і безпритульних дітей віком від 5 до 10 років. Притулок проіснував лише півроку і був закритий у зв’язку з військовими діями. Песталоцці вважав за потрібне побудувати дитячий заклад за типом сім’ї, в якій він взяв на себе роль люблячого і турботливого батька. Тут у нього зародилась ідея про елементарну освіту, яка згодом перетворилась у певну концепцію під назвою “метод Песталоцці”. Песталоцці – яскраво виражений представник соціальної педагогіки, разом з тим є пристрасним прихильником сімейного виховання. Для Песталоцці ця суперечність усувається тим, що сім’я – це перший елементарний осередок соціального виховання. При цьому Песталоцці справедливо підкреслює, що заклади суспільного виховання ніколи не зможуть взяти на себе повністю всю справу виховання і замінити собою повністю сім’ю. Заміною сімейному вихованню школи ніколи в житті стати не можуть, вони можуть служити світові як доповнення до такого виховання і для заповнення його прогалин.

Й.Ф.Гербарт (1776-1841) – німецький філософ, психолог і педагог. Він був прихильником асоціативної психології. Народився в сім’ї чиновника-юриста. Здобув університетську освіту. Працював на посаді професора в Геттінгенському та Кенінгсбергзькому університетах, де читав лекції з філософії, психології і педагогіки. Педагогічні ідеї Гербарта отримали розвиток у його творах “Загальна педагогіка, виведена з мети виховання“, “Нариси лекцій з педагогіки“ й ін. Гербарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння “найвищому духові“). Перші три види інтересу повинні задовольнятись вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три – гуманітарних дисциплін. Гербарт розробив теорію видів навчання: описового (виявити досвід учня і розширити його через наочність, розповідь та заучування матеріалу), аналітичного (розподіл матеріалу на складові частини і надання уяві учнів певної системи), синтетичного (узагальнення вже відомого матеріалу, зведення його до системи). Система морального виховання дітей у Гербарта базується на п’яти моральних ідеях: ідея внутрішньої волі (усунення “внутрішнього розладу“), ідея вдосконалювання (поєднання сили і енергії волі та забезпечення “внутрішньої гармонії“), ідея приязні (погодження волі однієї людини з волею інших), ідея права (розв’язування конфліктів між волею людей), ідея справедливості (визначення нагороди чи покарання тому, хто цього заслужив). Щоб моральне виховання дало бажані наслідки, Гербарт пропонує застосовувати засоби керування дітьми. Педагогічні ідеї Гербарта мали значний вплив на розвиток педагогіки, вони поширились у другій пол. XIX- поч. XX ст. по всіх країнах Західної Європи. Гербарт мав багато послідовників, які розвинули й оформили його ідеї у окремий педагогічний напрям – гербертіанство.
Ф. Фребель сформулював 3 закону виховання: 1. Саморозкриття божественного начала в душі людини. 2. Поступальний розвиток людини. 3. Закон природосообразности. Фребель вважав метою виховання розвиток природних здібностей дитини. Виховання має керуватися саморозкриттям, але саморозкриття неможливо без зовнішніх впливів, чому необхідні різноманітні засоби, що викликають розвиток внутрішніх тенденцій, потягів. Дитячий садок повинен здійснювати всебічний розвиток дітей, яке починається з їхнього фізичного розвитку. Ядром педагогіки дитячого садка Фребель вважав гру. Розкриваючи гру, він доводив, що гра для дитини - потяг, інстинкт, основна його діяльність, стихія, в якій він живе. Фребель широко використовував гру як один із засобів морального виховання. На його думку, гра сприяє розвитку уяви і фантазії, необхідних для дитячої творчості. Для розвитку дитини Фребель запропонував 6 «дарів». - ПЕРШИМ ДАРОМ ЯВЛЯЕТСЯ М'ЯЧ. ДРУГИМ ДАРОМ є невеликим ДЕРЕВ'ЯНІ ШАР, КУБІК, ЦИЛІНДР. ТРЕТІЙ ДАР - КУБ, поділених на вісім КУБИКІВ. ЧЕТВЕРТИЙ ДАР - тих же розмірах КУБІК, поділених на вісім ПЛИТОК. П'ЯТИЙ ДАР - КУБІК, розділених на 27 маленьких кубиків. ШОСТИЙ ДАР - КУБІК, розділених ТЕЖ НА 27 КУБИКІВ

Система Монтессорі – одна з перлин світової педагогічної науки, яка існує у всіх демократичних країнах світу вже понад 100 років. Незважаючи на такий поважний вік, система Монтессорі залишається сучасною і актуальною і у 21 столітті, бо ґрунтується на природних законах розвитку психіки дитини. Система Монтессорі готує дитину не до школи, а до реального життя. Різновіковий колектив Монтессорі допомагає дитині опанувати найскладнішу із наук – вміння бути одночасно особистістю і частиною колективу. Користуючись свободою вибору, дитина розкриває власну індивідуальність; завдяки свободі повторення і свободі часу, дитина формує уміння і навички. З кожним новим умінням дитина збільшує свою незалежність від дорослого і просувається до досягнення справжньої самостійності, яка є однією із цілей виховання за системою Монтессорі.

47. К. Ушинський Принцип народності виховання Ця ідея є центральною у педагогічній системі Ушинського. Вона характерна також для поглядів таких видатних українських педагогів як О.Духнович з Закарпаття, Ю.Федькович з Буковини та ін. Але цю проблему на дійсно науковій основі вперше розробив Ушинський.
Термін "народність" Ушинський пояснює як своєрідність кожного народу, яка зумовлена його історичним розвитком, географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність – це національна самобутність народу і коріниться вона, на думку видатного педагога, перш за все, у характері народу. Ушинський доводить, що не тільки на практиці, але і в теорії не існує за­гальної виховної системи для всіх народів. У кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою педагогічною системою.
Складовою частиною ідеї народності в Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він не уявляв суспільної системи виховання. Ушинський намагається творчо використати традиції народної педагогіки у своїй педагогічній системі. Це особливо добре проглядається у його підручниках "Дитячий світ" і "Рідне слово", де він ознайомлює дітей з народним життям, широко використовує народний фольклор: приказки, загадки, прислів’я, казки, вірші.
Найважливішою ознакою і найкращим виразником народності Ушинсь­кий називає рідну мову. У статті "Рідне слово" розкрив роль мови у житті народу. У ній сконцентровано весь історичний досвід народу, його куль­тура: " Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ ".Оскільки виховання повинно бути народним, то, як вказує Ушинський, рідна мова повинна займати центральне місце у вихованні людини. Він критикував політику російського царизму в українських школах і наголошував, що навчання у них повинно відбуватися рідною мовою.

Т.Г. Лубенець відомий як педагог, методист, громадський діяч. Серед багатьох його книг - найвідоміші "Педагогічні бесіди" (головна праця), дослідження "Про наочне викладання", книга для читання в початковій школі "Зернятко" в чотирьох частинах (витримала понад десять видань). Частково у цих книгах та багатьох статтях Т.Г.Лубенець розглядав проблеми поширення грамотності серед широких народних мас, розвитку навчальних інтересів та пізнавальних здібностей дітей, використання наочності та активних методів навчання.

І.Я. Франко (1856-1916) написав понад сотню наукових, художніх та публіцистичних творів, у яких торкнувся проблем педагогіки. У статтях " Освіта народу Галичини ", "Народні школи та їхні потреби ", "Великі діяння пана Бобринського", "Педагогічні невігласи", "Середні школи Галичини ", "Конечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах " критикував політику уряду в галузі освіти. Боровся за створення нових шкіл, які, будучи тісно пов'язаними з життям та потребами народу, були спрямовані на всебічний розвиток особистості, опиралися на використання надбань педагогічної науки. Важливим засобом виховання письменник вважав рідне слово, художню літературу, народну творчість.

Леся Українка (Л.П. Косач-Квітка) (1871-1913) в нарисі "Школа" критикувала умови роботи народних шкіл, які зазвичай знаходилися в тісних брудних приміщеннях, не мали елементарних зручностей для роботи учнів та вчителів, користувалися невдалими підручниками. У низці статей висміювала систему освіти у царській Росії ("Голос однієї російської ув'язненої"). Порівнювала імперську Росію з величезною Бастилією, у якій панує "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство".

Ще в юності Леся написала для молодших сестричок підручник "Стародавня історія східних народів", уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новгород-Волинського повітів", "Народні мелодії".

Софія Федорівна Русова (1856-1940)- яскрава представниця національно-визвольного руху українського народу, перший педагог-теоретик серед українських жінок, автор підручників, досліджень із педагогіки та історії, письменниця, літературознавець, перекладачка, співробітниця багатьох журналів. Вже у 15 років організувала свій перший дитячий садок на 20 вихованців. Пізніше працювала у Харківському Товаристві розповсюдження грамотності, редагувала київський журнал "Світло", працювала у відділі дошкільного виховання секретаріату освіти в уряді УНР, беручи безпосередню участь у розбудові української школи. У 1921 р. виїхала за кордон. У Празі Софія Русова заснувала Український педагогічний інститут. До кінця свого життя опікувалася жіноцтвом та дітьми, поєднуючи педагогічну діяльність із громадською.

48. Антон Семенович Макаренко (1888-1939) - вітчизняний педагог із світовим іменем, письменник. Залишив понад 150 творів різного жанру: романи, повісті, оповідання, п'єси, науково-публіцистичні статті. Досвід педагогічної діяльності та погляди на розв'язання проблем виховання виклав у творах: "Марш 30-гороку " (1932), "Педагогічна поема". В історію педагогіки ввійшов як новатор інтенсивної педагогіки, яка спрямовувала свої зусилля на виховання і перевиховання неповнолітніх бездоглядних підлітків, в основній своїй масі схильних до правопорушень. Дослідив на практиці теорію виховання у колективі та через колектив. Одним із перших визнав необхідність стихійно-синергетичного підходу педагога до вихованця як унікальної складно організованої нестабільної макросистеми.

A.C. Макаренко розробив теорію дитячого колективу, визначив основні його ознаки, стадії розвитку, сформував методику використання виховних можливостей колективу. Особливо виділяв такі його ознаки: наявність спільної соціально цінної мети, перспективних ліній розвитку, відносин відповідальної залежності, наявності органів самоврядування.

Григорій Григорович Ващенко (1878-1967)- відомий вітчизняний учений, педагог і психолог, праці якого в СРСР були заборонені. Написав понад 50 праць. Основні з них: "Виховний ідеал", "Виховання волі та характеру ", " Український ренесанс XX століття ", "Повідомляюча бесіда", "Виховнароль мистецтва", "Тіловиховання як засіб виховання волі та характеру ", " Засади естетичного виховання ". Важливе місце поряд із цими працями посідає підручник "Загальні методи навчання ", до якого пізніше ввійшли роботи дидактичного характеру: "Система освіти у самостійній Україні", " Система навчання" та "Організаційні форми навчання11. У цих працях в основному накреслив систему національної освіти, яка протистояла більшовизму та атеїзму. Пропагує християнську мораль як основу родини та здорового суспільства і як важливу складову виховного ідеалу поряд з українською духовністю.

Іван Огієнко (1881-1971)- педагог, учений, видатний організатор освіти в Україні. Найвідомішою сучасному читачеві науковою працею І.Огієнка с "Українська культура" (1918), у якій він досліджує історію освіти та культури України, на основі чого приходить до висновку про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Російській державі.

Мету освіти й виховання вбачав у формуванні національної свідомості, високої духовності, християнської доброчесності, вихованих, насамперед, у родинному колі рідним словом, а шляхи досягнення цього - в українізації всіх типів навчальних закладів, у підготовці відповідно налаштованих національних педагогічних кадрів.

Надавав вагомого значення активним методам навчання, зокрема, самостійній роботі з книгою, дискусіям, проблемному викладу навчального матеріалу, а також навіюванню. Ефективними засобами виховання вважав батьківський та материнський приклад, етнічне середовище, усну народну творчість, читання Біблії, народний календар, історію рідного народу, його традиції, свята, обряди.

У центрі педагогічної системи В.О.Сухомлинського стоїть особистість учня, на розвиток якої була спрямована його ідея " шкали самореалізації особистості". Головною метою виховання в її стінах вважався всебічний розвиток особистості на основі залучення до різноманітних видів діяльності та створення умов для розвитку здібностей. У такій школі діяльність планувалася на основі чотирьох культів: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова. Справжніми творчими знахідками в їхній реалізації стали "школа під відкритим небом", уроки мислення на природі, кімната думки, куточки краси, культ книги, свято казки та ін.

Великого значення надавав розумовому вихованню. Стверджував, що від характеру розумової праці у процесі навчання залежить активність інтересу, а відтак і активність духовного життя учнів. Радив школярам створювати " інтелектуальний фон навчання ". Вважав, що для цього підліткам необхідно щоденно читати хоч би дві сторінки наукової літератури, пов'язаної з предметом захоплення - своїм "факультативом". Чим багатший "інтелектуальний фон", тим легше вчитися, оскільки він має тисячі точок зіткнення з тим матеріалом, який вивчається на уроках. Такі точки великий педагог називав "якорями пам'яті", які прив'язують обов'язкові знання до того океану знань, що оточує людину.

 

49.Конвенція ООН

1. Значення Конвенції про права дитини багатогранно. У першу чергу необхідно відзначити, що її мета набагато більше, ніж захист прав та інтересів дітей як найбільш вразливої ​​групи суспільства. Вона являє загальнолюдську цінність, оскільки втілює в собі основу для виховання гідного покоління, в дусі ідеалів, проголошених у Статуті ООН, в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності (п. 7 преамбули), тобто звернена в майбутнє.

У зв'язку з цим пропонується поділ матеріальних положень Конвенції на три групи норм:

1) Норми, спрямовані на забезпечення спеціальної турботи і допомоги, а також захисту дітей від згубного впливу суспільства. До даної групи відносяться положення, що регламентують права дитини та кореспондуючі їм обов'язки держав-учасниць прийняти загальні або деякі конкретні заходи для здійснення даних прав.

2) Норми, що регулюють систему відносин дитина - сім'я - держава. Даний комплекс норм включає положення, що закріплюють: права дитини, пов'язані з родиною; гарантії цих прав через закріплення обов'язків держав-учасниць зберігати цілісність сім'ї, сприяти її відновленню, надавати підтримку, зокрема фінансову, права та обов'язки батьків і обмеження цих прав; обов'язки держави щодо захисту дитини від «безроздільної» влади батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про ребенке.3) Норми, що закріплюють права дитини, що характеризують його як активного члена суспільства.

Конвенція є комплексним міжнародним договором. Разом з тим, її не можна назвати всеосяжним документом у галузі захисту прав та інтересів дітей, оскільки багато її положень необхідно розглядати у світлі діючих міжнародно-правових документів, присвячених регламентації окремих прав дитини ігарантій їх реалізації.

 

50. Цей Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Цей Закон складається з 8 розділів та 37 статей. В ньому подані основні терміни, які використовуються в законі («дитина», «дитинство», «охорона дитинства», «дитина-сирота», «дитина-біженець» ті інші). Визначені статті про охорону дитинства та його завдання, про Основні принципи охорони дитинства, про систему заходів щодо охорони дитинства, про організацію охорони дитинства, про Право на ім'я та громадянство, про Право на вільне висловлення думки, отримання інформації, про Право на захист від усіх форм насильства, про Відповідальність батьків за виховання та розвиток дитини, про Право дитини на майно, про Заборону участі дітей у воєнних діях і збройних конфліктах та інші.