ТОП 10:

Лівобережжя. Іван Брюховецький таДем’ян Многогрішний.



Проросійська орієнтація Івана Самойловича

На Лівобережжі після скінчення другого гетьманування Юрія Хмельницького почалась запекла боротьба за владу. Тут господарювали промосковські погляди, особливо серед старшини, яка вирішила зосередити владу в своїх руках. Накзним гетьманом стає Яків Сомко, вихідець з багатого міщанського роду, представник заможної старшини, брат першої дружини Б. Хмельницького. В своїй боротьбі він об’єднується з представником рядового козацтва Ніжинським полковником Василем Золотаренком, братом третьої дружини Б. Хмельницького. Останнього старшина й хотіла вибрати гетьманом, таким чином забезпечивши собі панівне становище. Проти них виступив запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький , вихідець з нижніх верств козацтва. В червні 1663 року в Ніжині зібралась так звана “Чорна Рада” - галасливі виборчі збори , в яких крім козаків взяли участь міщани та селяни. Посланці російської корони, підозрюючи старшину в пропольських симпатіях підбурює постих козаків та селян напідтримку Брюховецького , одночасно шляхом арешту усуває від боротьби Золотаренка та Сомка. Згодом їх було страчено.

Гетьманом Лівобережної України обирають Івана Брюховецького (рік. народ. невід. – 1668). Певний час перебував на Січі, у 1661 – 1663 роках був кошовим отаманом. Це був яскравий представник доби Руїни. Типовий демагог, він був чудовим промовцем і вмів добре впливати на юрбу. В своїй політиці був антиподом Тетері – він повністю визнавав зверхність царя та був палким прихильником Москви.

На тлі спустошеного та затероризованого поляками Правобережжя контрольований Москвою Лівий беріг Дніпра виглядав більш привабливо, особливо для біженців. Під владу Многогрішного вступили два полки - Прилуцький та Переяславський. Сам Многогрішний взявся за встановлення правопорядку та спокою на Лівобережжі, використовуючи для цього загони компанійців. Активно бореться з старшинською олігархією. Сам призначає та змінює полковників, сотників, без суду їх карає, накладає податкина старшину та духовенство. Але його нетактовність та самовласність, абсолютизм та невміння порозумітися з старшиною стають основними причинами змови проти нього. Від козацької верхівки до Москви пішли доносии, в яких Многогрішного обвинувачено в зв’язку з Дорошенком та в намірах перейти під зверхність Туреччини. 1672 року Дям’яна Многогрішного скинуто з гетьманування, арештовано та ув’язнено іркутській в’язниці. По звільненню 1688 перебував на військовій службі в Сибіру, 1696 року залишив службу і постригся в ченці. Востаннє згадується в документах 1701 року.

Протягом трьох місяців в Україні правила старшинська олігархія, намагаючись обмежити владу наступного гетьмана. І це дуже подобалось офіційній Москві. На Генеральній Раді в Козачій Діброві біля Путивля було поновлено договір з Москвою та обрано нового гетьмана - генерального суддю Івана Самойловича (рік народ. невід. – 1690). Народився в Ходоркові на Житомирщині в сім’їсвященика. Навчався в Київському колегіумі. Служив писарем в козацькому війську, був сотником, а у 1668-1669 роках - чернігівськимполковником . У 1669 – 1672 роках - генеральний суддя. Людина освічена, з широким світоглядом, талановитий політик та патріот, він прагнув об’єднати українські землі та дати їм незалежність. Беручи в свої руки булаву, Самойлович прийняв ряд умов, які обмежували владу гетьмана, також проводячи лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Перед усім він не мав права судити та карати представників старшини. Компанійський полк, який підкорявся безпосередньо гетьманові примусилирозпустити. Самойлович не скликав Загальної Ради, а обмірковував всі справи з Радою Старшин. Створив інститут бунчуових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточені гетьмана й виконували спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільненні їхніми батьками. Поява такого інституту сприяла створенню старшинських династій на Лівобережжі. Та й взагалі, за 15 років правління І. Самойловича зформувалась гетьманська держава з монархічним характером.

В своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Він притягує під свою владу правобережних полковників, у 1674 році йому передає булаву Михайло Ханенко, а в 1676 на його користь зрікається гетьманства Петро Дорошенко. Це був піковий період в гетьмануванні Самойловича, коли його проголосили гетьманом усієї України. Правда через два роки турки з Ю. Хмельницьким витіснили його з Лівобережжя. Відступаючи, він організовуємасове переселення людей з Правобережжя на Лівий беріг, інколи й використовуючи примусово – силові методи. Це бу так званий “великий згін”. Довгий час свого гетьманування підтримував добрі відносини з Москвою. Там виховувались його сини, свою дочку вінодружив з боярином Ф. Шереметьєвим. Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну, Волинь, Підлящща, Поділля, Підгір’я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Також він намаговся приєднати до України Слободжанщину, яка була заселена українцями. Та ці обдва домагання не мали успіху.

На початку 1680-их років Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом з тим й антикримську коаліцію, так звану “Священу Лігу”, до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі в коаліції , розуміючи, що знищення татарського ханства може пошкодити втіленню його планів щодо створення незалежної держави, яка буде оточена московськими володіннями. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 році “вічного миру”між Польщею та Москвою імовірність реалізації його намірів стала досить примарною. В 1687 році починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити по Туреччині, Росія - на Крим. Та перспектива війни з Кримом була дуженепопулярна серед козацької старшини, серед якої було багато колишніх “дорошенківців”. Не розкриваючи справжніх причин свого небажання починати війну, Самойлович марно пробує переконати царський уряд, що похід величезної армії серез випалені сонцем степи буде зв’язаний з великою небезпекою. Але все марно, і в квітні 1687 року похід почався. 100 тисячне московське військо йшло під командуванням князя В. Голіцина, фаворита царівни Софії, майже 50 тисячне козацьке військо вів сам гетьман. Не доходячидо Січі, коло річки Карачокрак, Голіцин несподівано накозав військам повернути назад. Тільки 40 тисяч московського та українського війська під командуванням Неплюєва та середнього сина гетьмана Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя, де й потерпіли невдачу. Причини відступу Голіцина залишаються неясними. Офіційну версію – брак фуражу для коней - сучасники спростовують, бо паші було достатньо. Можливо, що Голіцин, знаючи про небажання старшини та гетьмана брати участь в цій компанії просто побоявсязаходити далеко в степи. Та потрібно було перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього було використано один з останніх доносів старшини на гетьмана. Взагалі, за час правління Самойловича старшина скаржилась на те, що він не скликав Ради, брав хабарі, роздавав родичам землю. Були нарікання на його некозацьке походження. Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію, створивши власну династію правителів. В доносі, поданому Голіцину гетьмана Самойловича звинувачено у зв’язках з татарами. Донос підписала стара, заслужена дружина, серед неї – Кочубей, Лизогуб, Дунін - Борковський, Забіла, Гамалій та інші. Військо знаходилось коло річки Коломак, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та його родини. Івана Самойловича та його сім’ю заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур страчено в Сєвську.

На першу звістку про арешт Самойловича козаки відповіли заворушеннями: в Гадяцькому та Прилуцькому полках побили старшину, а в інших - пограбували.

Таким чином, за часів гетьманування спочатку Многогрішного, а потім Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни і починається новий період - Гетьманщина.

Висновок

Отже, хотілося підвести деякі загальні підсумки і відповісти на питання, як могутня, сповнена рішучості відстоювати свою незалежність, свою тяжко здобуту волю, країна, маючи чималу міжнародну вагу та одну з найсильніших армій , країна, яка одна з перших в Східній Європі реалізувала та прийняла основні норми та принципи демократичного правління, керуючись якими існує сучасне людство, а саме такою була Україна за часів Богдана Хмельницького, втратила всі свої здобутки і через менш ніж 30 років після його смерті перестала існувати як цілісна територіальна одиниця, щезнувши з мапи Європи ? Як горда козацька нація, яка перед усе цінувала і відстоювала власну свободу, допустила прийняття зверхності хижаків - сусідів та дозволила знову загнати себе в кайдани, змарнувавши таким чином всі здобутки Визвольної війни 1648 – 1656 року ?

Однією з найголовніших причих виникнення доби Руїни в історії України треба вважати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними тенденціями в розвитку козацького суспільства. На протязі всього розглянутого періоду інтереси правлячої верхівки - козацької старшини та знаті завжди ставали поперек дороги інтересів та бажань простого народу : рядового козацтва, міщан, селян. Ще за часів створення Української держави Богданові Хмельницькому треба було кардинально оновити всі гілки влади, не допустити до керування країною людей, які були типовими уламками старого ладу, з своїми усталеними поглядами та абсолютним неприйняттям суспільства рівноправних людей. Після Хмельницького не було більше людини, яка б мала таку владу та вагу в суспільстві, імогла реалізувати хоча б схожу ідею. З іншого боку простий народ, звільнившись від кріпацького ярма, нав’язаного польською шляхтою отримав нарешті, те чого завжди хотів - волю. І цей свій головний здобуток, омитий кров’ю тисячів загиблих повстанців простий люд відстоював до останнього. Якщо з’являлась найменші ознаки зазіхань на ці завовання, мирні народні маси вибухали повстаннями та заколотами.

Іншою, але не менш важливою причиною невдачі українського народу в період 1657 – 1686 роки можна назвати повну відсутність у правлячої верхівки чітко окреслених політичних цілей, а також відповідних методів та інструментів управління всіма верствами українського суспільства. Якщо оглянути загальні риси осіб, які тримали владу в своїх руках в цей період (гетьмани, старшина, духовенство), то ми бачимо, що ці люди, більшість з яких мала чималий досвід керування, як державного так і військового, і розпочинавші свої перші політичні кроки біля Б.Хмельницького прагнули Україні тільки добра та процвітання. На жаль, шляхи та методи досягнення своїх благородних цілей вони вибирали не завжди такі, які б були бажані для простого люду й країни вцілому. І що найголовніше, це відсутність одностайності та взаємозгоди серед правлячого елементу в прийнятті важливих державних рішень, неспроможність знайти спільну мову та об’єднатися перед лицем загальної загрози. Схожі проблеми переслідують Україну на протязі усієї її історії, навіть у наш час.

І нарешті не треба забувати про зовнішнє втручання деяких зацікавлених країн в внутрішні справи України. Таких зацікавлених країн було три - Польща, Туреччина та Росія й кожна з них мала на Україні свої певні інтереси. Польща після повстання 1648 року втратила один з найприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміле її бажання повернути Україну в свій склад будь – якою ціною. Інколи йдучи на такі поступки, про які до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад, Гадяцька угода та інш.). Для Польщі Україна була ще захисною буферною зоною між татарами та турками. Для Туреччини Україна - це постачальник основного джерела доходів турецької казни - работорговлі. Але найбільші інтереси тут мала Російська імперія. На той час Україна знаходиласьна вищому щаблі культурного та економічного зростання ніж Росія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою був дуже важливий як з військово – політичних, так і з культурних питань. Таке собі “вікно” в південно – західну Європу. Ідля підкорення багатостраждальної України ці “сусіди” використовували любі матеріали та методи. Занадто вже “смачним” був цей шмат землі в центрі Східної Європи.

 

За всю свою історію Україна пережила багато горя та негараздів, але доба Руїни є одним з найсташніших періодів, передусім за те, що найкращі сини українського народу гинули не від чужої зброї загарбника, а від руки свого ж брата - українця. І гадаю, це стало гарним уроком для наступних поколінь.

Руїна 3

Утворення козацької держави – Гетьманщини – стало новим етапом розвитку нашої тисячолітньої державної історії. Гетьманська козацька держава, яка з'явилася на території Наддніпрянщини – в центрі нашої етнічної території, де ще в ІХ – ХІІ ст.. відбувалося творення східнослов'янської держави (Київської Русі) – була прямим продовженням Київської державної традиції.

 

Визначним явищем української історії ХVІ – XVII ст. став процес утворення і розвитку козацтва у двох його формах: козацтва на „волості” (у тому числі реєстрованого) і запорозького. Утворення Запорозької Січі та козацького військово-територіального устрою на Наддніпрянщині в другій половині XVI – першій половині XVIIст. й означало закладення підвалин майбутньої державності.

 

„Козацтво на Україні набуло широкого розвитку і, склавшись зрештою у певний суспільний клас, в особливий інститут, з побутового явища... стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе „державне будівництво України”, - писав М. Грушевський.

Визволення від панування Речі Посполитої стало для українського народу на початку XVII ст. історичною необхідністю, визначальною умовою його національного існування. Боротьба за визволення набула характеру всенародного руху. Ці повстання, пройняті прагненням українського народу до самовизначення, досягли своєї кульмінації в ході Великого повстання 1648 – 1657 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1595-1657), яке вилилось у справді всенародну боротьбу проти іноземного панування.

У результаті Великого козацького повстання український народ створив державність у формі козацько-старшинської Гетьманщини, яка відповідно до рішень Переяславської ради та Статей Богдана Хмельницького увійшла на основі автономії до складу Російської держави. У ході повстання 1648-1657 рр. та подальших воєнних дій збройні сили України одержали ряд визначних перемог. Український народ врятував себе від польсько-шляхетського і турецького поневолення, забезпечив ширші можливості для досягнення національного розвитку. [7,ст. 4]

Смерть Б. Хмельницького, писав М, Грушевський, була одним „з найбільш трагічних моментів в історії України”. Гетьманщина „в найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля, втратила свого довголітнього провідника – єдиного чоловіка, котрий міг покермувати нею...”

Гетьман залишив своїм сподвижникам та нащадкам дуже складну спадщину. Відносини зі всіма сусідами залишалися неурегульованими, соціальні протиріччя усередині українського суспільства наростали. Закони суспільного розвитку штовхали козацько-шляхетську верхівку в напрямку до створення нового благородного класу – шляхти, дворянства. Ті ж закони прирікали вільне селянство та козацтво на поступове загарбання, перетворення його з часом в клас закріпачених селян. А взагалі – йшов процес нормального історичного становлення структури українського феодального суспільства і держави.

А між тим не лише зовнішньополітичне, а й внутрішнє становище Гетьманщини було складним і напруженим.

Перш за все це стосувалося структури влади. Державний устрій Гетьманщини все ще мав військовий характер: військова канцелярія у центрі, полковники і сотники на місцях. Водночас гетьман і його адміністрація керували не лише військом, а й ставали реальною владою, якій підпорядковувалося все цивільне населення.

Незважаючи на потреби селян, міщан, простих та нереєстрових козаків, гетьман приймає політичні рішення, ледь згоджує їх зі своєю старшиною, серед якої теж був вже розкол на групи з різними поглядами, та і проти гетьмана вже виявляли невдоволення, що насправді Хмельницький ще був в змозі припинять. Гетьман, сподіваючись досягти своєї цілі, напружено шукав нові політичні комбінації, роблячи ставку то на шведів, то на трансільванського князя, то знову на Польщу і Туреччину. У тревогах і хвилюваннях, розчаруваннях і нових сумнівних планах, залишаючи Україну серед нескінченої боротьби, на роздоріжжі, гетьман захворів і помер в 1657 році. Не стало проводиря, що вмів з'єднати кругом себе народ Український, водив його до перемог; що вмів приєднати до своєї справи сусідні народи й примусити їх помагати визволенню України. [2,ст. 111]

Аналізуючи роботи деяких істориків, про ті часи, приходиш єдиного висновку, що період „Руїни” почався все ж зі смертю Богдана Хмельницького. Великий гетьман не зміг довершити і втілити в життя свої прагнення та ідеї, а його нащадки, взагалі, мали свої погляди на державність України, її суверенність та політичний стан, які різнилися між різними верствами в суспільстві.

Руїна– так в українській історіографії називається період громадянської війни, яка розгорілася в Україні після того, як 27 червня 1657 року помер Богдан Хмельницький. Ця ганебна і жорстока війна, названа ще й „парадом честолюбств”, привела спочатку до того, що українська козацька держава, створена генієм народу і політичним талантом гетьмана Б. Хмельницького, що зміг консолідувати на її будівництво всі суспільні сили країни, була розірвана навпіл, по Дніпру, на Ліво- і Правобережну Україну, потім – і повним сплюндруванням Правобережної України іноземними загарбниками, після чого вона надовго перетворилася на суцільну пустелю, в якій тільки покинуті людьми селища і міста нагадували про те, що тут ще донедавна буяло заможне життя... [5,ст. 3]

Суперництво двох сусідніх держав – Москви і Польщі – роздирало край навпіл: Лівобережна частина, природно, горнулася до Москви, маючи більше підстав боятися її сили і розраховувати на її допомогу, Правобережна, з тих самих причин, - до Польщі. Татари, за якими стояла Туреччина, пильно стежили за всім, що відбувалося в міжусобиці з метою грабунку та наживи. Зовнішні політичні сили підтримували внутрішнє безладдя в країні, тобто соціальну ворожнечу черні проти знатних. Що було їм тільки на руку: постійні заколоти і бунти сприяли не стабілізації, а навпаки розладу та сваркам в суспільстві. В свою чергу знатні більше тяжіли до шляхетської Польщі, чернь – до Москви. І, нарешті, Запорожжя, цей військовий табір, аж ніяк не схожий на звичайне цивільне суспільство, беручи участь у житті України, стояв на заваді унормуванню цього життя.

Довго боролися сусідні держави за Україну, роздираючи її на часті й руйнуючи, - та й потомились. Помирилися на тому, що Лівобережна Україна має бути в руках Москви, також і Запоріжжє; частина правобічної України трохи не до самого Київа, який зостався за Москвою, належала Ляхам. Подолія – Туркам. Краса й осередок козацької землі од Київа і до Запоріжжя, край що був найбільше зруйнований, мусів зоставатися пустинею.

І Причини

Що ж стало причиною „Руїни?

Чому не вдалося нащадкам довершити справу Богдана Хмельницького?

Велике діло почав Хмельницький – здобути державність і самостійність для своєї рідної України. Уся історія Гетьманщини – це безперервна боротьба за суверенітет і незалежність у своїх внутрішніх справах, боротьба героїчна, відчайдушна, але нерівна, боротьба - поразка, у якій коштувала українському народові свободи, а разом з її утратою обернулася різким зниженням рівня життя. 1.Зовнішня політика

Причини початку Руїни неможливо зрозуміти без аналізу зовнішньої політики України. Загалом в основі цієї політики гетьманів чи старшини був пошук підтримки ззовні, для необхідної боротьби за свої упевнення, з одного боку, з іноземною загрозою, з іншого – намаганням утримати власну владу під час внутрішньої незгоди та спробами захопити владу. Зовнішня політика Гетьманщини було точним дзеркальним відображенням внутрішньо українських процесів. Не просліджується згода ні серед гетьманом та його старшиною, ні між угрупованнями серед старшини, ні між простими козаками, селяни також були незадоволені своїм станом, складається враження, взагалі усіма процесами.

Утім, зовнішня політика відігравала значну роль в становленні України. Історики звертають увагу на три основні зовнішньополітичні моменти:

- політичне орієнтування гетьмана;

- політика Москви;

- дії інших іноземних держав.

Якщо провести маленьке дослідження стосовно політичної орієнтації гетьманів, то уявляється така картина;

Гетьман – Богдан Хмельницький – він, взагалі, сподівався знайти сильного союзника, який в лиху годину допоможе, при цьому не зазіхаючись на суверенність України. Який би допоміг в становленні молодої країни, захистить від других іноземних загарбників, та сам не жадав стати володарем в Україні. Нам відомо вже, що Хмельницькому, згідно Переяславської угоди, не вдавалося в обличчі Москви знайти такого союзника. Збереження певної незалежність від Москви гетьману не вдавалося, і він шукав підтримки, схиляючись до других іноземних держав. І врешті решт Хмельницький помер, залишивши країну на роздоріжжі, а людей – у сумнівах.

Гетьман – Іван Виговський – був православним польським шляхтичем, він об'єднав коло себе старшину і козаків, які прихилялися до Польщі. Спочатку свого гетьманування, Виговський намагався продовжити діло свого попередника, та Москва всяко заважала йому. Російська держава довго не признають за главу держави І.Виговського, водночас натякаючи, що зроблять це, якщо він погодиться поступитися хоч кількома пунктами підписаних Хмельницьким Березневих статей 1654 року, які обумовлювали широкий суверенітет України. Незважаючи на занепокоєння народними зворушеннями, царський уряд не забував про пропольську орієнтацію гетьмана. Тому Росія таємно та обережно підтримувала повстання Пушкаря та Барабаша проти нього. Зрозумівши, що згоди з Москвою він не найде, гетьман почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади. У червні 1658 року до Варшави вирушив представник гетьмана від старшини, який теж був прихильником Польщі, з дорученням прискорити їх виступ проти Росії.

Ці та інші причини подвигали гетьмана розірвати всякі стосунки з Москвою і видерти Україну зі складу Великого князівства Московського. [6, ст. 7]

І.Виговському належить видатний документ того часу „Гадяцькі статті”(1658р.), яким утверджувалися нові умови союзу України і Польщі. Та йому не судилося вижити, тому що він був жорстким до простого українського народу і невигідним для Польщі.

Гетьман – Юрій Хмельницький – взагалі був обраний на гетьманство за раді пам'яті його славетного батька. Його оголосили гетьманом ті полковники, які пішли проти І.Виговського, по зговору з Москвою. Згодом, при прийняті Переяславських статей (1659р.) , Москва, скориставшись невпевненістю та молодістю нового гетьмана, змінює більшість статей на свою користь, незважаючи на бажання та потреби українського народу.

Ця угода поставила Українську державу у надзвичайно складне становище. Цар чимдалі менше рахувався з гетьманом та його правлінням, грубо втручався через воєвод у справи місцевої адміністрації, розподіляв на власний розсуд природні багатства України, під'юджував окремих старшин, роздмухуючи пристрасті як серед панівної верхівки, так і простих козаків та посполитихст.

Та, все ж, в українському суспільстві ще були дуже сильні самостійницькі тенденції і всім, крім, мабуть, царських дипломатів, було ясно, що цей кабальний договір приречений.

За цих обставин, вирішив Ю. Хмельницький приєднатися до Польщі на умовах „Гадяцького договору” І.Виговського. Лівобережні полковники, прихильники Москви, виступили проти гетьмана та проти згоди з Ляхами, обравши собі гетьманом запорожця Брюховецького. Правобережці теж ненавиділи Ляхів і дорікали Хмельницькому. Правобережці ж вибрали собі гетьманом Тетерю.

Гетьман – Павло Тетеря – був прихильником Польщі. Його було обрано в той час коли відбувся розкол України, розкол поміж прихильниками Москви та козаками які ненавиділи Ляхів , але і не бажали жити під тиском царя Російського. Та за короткий час його змінив – Петро Дорошенко.

Гетьман – Іван Брюховецький – був залежним від Москві. Та щоб піддобритися цареві поїхав до нього на поклін і там віддав усю Україну на безпосереднє правуваня московської адміністрації. Пізніше, в 1668 році, Брюховецький схилився на умови правобережного гетьмана, та повстає проти Москви. Та козаки, на прихильність Дорошенкові , вбили лівобережного гетьмана та ухвалили називним гетьманом – Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного), який за відсутністю Дорошенко схилився до Московського підданства, тільки намагався повернуть умови Б.Хмельницького. але ж його теж зрадила його старшина і він був засланий у Сибір.

Гетьман – Петро Дорошенко – бажав єдиного – незалежності та самостійності України, щоб була вона „Річчю посполитою козацькою” (республікою). Ставши гетьманом, він вирішив, що боротися з Ляхами та Москвою треба з поміччю третьої сили. І Дорошенко оперся на Турків і Татар. Згодом, коли правобережна Україна була поділена між Польщею, Туреччиною та Дорошенком, гетьман зрозумів, що помилився із союзником, та пізно... Він втрачає авторитет, його поступово кидають соратники, пізніше він зрікається булави на користь лівобережного гетьмана – Самойловича.

В той час, поки Дорошенко у війнах добуває незалежності для своєї країни, на правому березі розпочинається та стрімко посилюється „Парад честолюбств”. Один за одним оголошують себе гетьманами „Московський партизан” полковник Дрозд, татарські маріонетки Опара і Суховій, польський протеже Ханенко, безвідповідальний авантюрист Вдовиченко. [2, ст. 124]

Гетьман – Самойлович – був лише підступною людиною. Його єдине бажання було отримання булави. Не бажаючи участі своїх попередників, новий гетьман дуже шанував старшину і робив усе, чого вона бажала. З Москвою Самойлович був у добрій згоді, й тільки добивався, щоб швидше скинути Дорошенка

Таким чином, можна казати, що невдала спроба Ю.Хмельницького об'єднати під своїм гетьмануванням всю Україну, спонукала іноземні країни, Росію, Польщу та Туреччину, посилити свої плюндрування.

Отже, військо Запорозьке розкололося на табори, що йшли, під тиском різних країн, протилежними шляхами й вели взаємну боротьбу. В історії України називають цей тяжкий період – Руїною.

Правобережжя вибрало собі одного гетьмана, лівобережжя – іншого. Українська державність вступила в період тяжкого випробування.

На правобережну Україну знов посунулися польська шляхта, на лівобережну – російський феодалізм, а турки і татари, як завжди, палили, грабували та уводили народ для продажу в рабство.

 

Іноземні держави, взагалі, ніколи не переймалися потребами українського народу. Складаючи той чи інший договір сусідні держави переслідували тільки свої інтереси, вони грубо нехтували інтересами України, фактично перекреслювали свої зобов’язання підписуючи між собою мирні договори, які для них були більш важливими.

І таким чином, згідно укладеному мирного договору, Росія та Польща, пішли війною проти Османської імперії. І взагалі, руками все того ж розколотого козацтва та своїми арміями – руйнували, палили знищували міста та села на Правобережній Україні. В обезлюдненні правого берегу України російський уряд бачив також кращий засіб для усунення різних зазіхань на неї з боку Туреччини і гарантію безпеки лівобережної сторони.

Отже, після тривалих та виснажливий військових дій, країни – загарбники почали укладати мирні договори та ділити землі. Росія і Польща уклали Андрусівське перемир’я на 13,5 років, поділивши Україну між собою. Між Росією та Туреччиною був укладений Бахчисарайський мир на 20 років. Цей договір зобов’язав турецького султана та кримського хана не допомагати ворогам Росії, він зміцнів становище Російської держави і змусив польську дипломатію змінити свою тактику. Цей мир був укладений, в значній мірі, ціною життя українського козацтва, їх ідей, та сподівань.

Таким чином, „Вічний мир” підтверджував права Російської держави на Лівобережну Україну, Київ та Запорожжя. Під владою Польщі надалі лишалися Північна Київщина, Волинь та Галичина. До Туреччини відходило Поділля. А красу і осередок козацької землі від Києва до Запорожжя, мусив зоставатися незаселеною пустелею.

 

2 Внутрішньополітичні відносини в суспільстві України

Правобережна Україна була зруйнована і перетворилася на пустелю. І все – через „праведних гетьманів”, як іронізував Т.Г.Шевченко, що заради задоволення власних амбіцій та честолюбства втратили всі здобутки української революції 1648 року, у тому числі основний – власну державу, що й призвело до довгого іноземного панування. [5, ст. 14]

В наукових роботах існує декілька оцінок політико – правовій формі козацької держави. Можна прослідити наявність різних висловлюваній від „гетьманської монархії” до „західної демократії”. Автори ж найновіших досліджень характеризують Українську козацьку державу як республіканську, демократичну. [3, ст. 57]

Де які історики стверджують, наприклад Ю.М.Ефремов, що в Українській козацькій державі був відсутній головний признак – признак, який обумовлює соціальну структуру, характер та форми політичної надбудови держави, принцип володіння земельною власністю, на якому ґрунтуються у феодальному суспільстві вся соціальна піраміда, всі державні інститути. [4, ст.48]

Наявність державних атрибутів та зовнішнє схожість українського суспільства зі своїми сусідами – Польщею, Молдовією, Трансільванією – неповинні вводить в оману. Подібність була і залишалась в XVII столітті тільки зовнішньою. Земельна власність козацького полковника визначалась його службовим статусом, лишившись полкового чину, він разом з цим губив і право на власність ранговими землями, та перетворювався в простого козака, хоча і заможного.

Гетьман же з булавою міг лишитися не тільки земель, а й часто, як просліджується, і своєї голови. Для гетьмана військове звання визначалося багатством. Точніше, саме багатство, приписане до булави, кріпилося для гетьмана за воїнським чином, без котрого він ставав бідняком. В цьому полягає велика різниця між двох фігур, так схожих зовнішньо – цар та гетьман: перший був власник, другий же – держатель по рангу. Чого і волів кожен новий гетьман – збагачення та влади. Гетьман не був царем, а гетьманщина, незважаючи на атрибути державності, не стала державою.

Гетьманщина – залишок могутньої за своїм потенціалом держави Богдана Хмельницького, яка утворилася внаслідок української козацької революції 1648 року. Держава ця була за своїм економічним строєм селянсько-буржуазною, де провідну роль у політичному житті відігравала нова для Європи соціальна верства – козацтво (що становить по-суті земельну буржуазію). Від часів Б, Хмельницького Гетьманщина зберегла послідовно демократичний, республіканський державний устрій, який опирався на виборність усіх державних посад. Адміністративно вона поділялася на 10 полків, кожен з яких – на сотні. Навіть штучно відділена від більшої за територією – Правобережної України, Гетьманщина мала всі підстави для того, щоб вирости в одну з найсильніших держав Європи.

І козацька старшина, і саме громадянство відчували потребу загальної, всестанової організації, й ця козацька організація виконувала її роль. Проте цей устрій не був продуманий до кінця і не отримав юридичного оформлення, що було причиною різних непорозумінь і непевності. Хибним у цій організації було те, що військові чини, старшинська чи військова рада, до котрої входили тільки козаки, а не всі стани людей – духовенство, міщанство, селянство, шляхта, - мали правити всім краєм і всією людністю. [7,ст. 114 ]

Як умер Богдан Хмельницький, то бувало часами у козаків по два, по три гетьмана, та кожний писав один на одного доноси та ябеди в Москву, а часами і в Москву і в Варшаву заразом, і цареві з боярами, і королеві з панами. [8, ст. 32]

Боротьба за владу розпочалась практично одразу після смерті Б.Хмельницького. вживалися за ради влади різні методи: обмани, доноси, підступність, громадянські війні, підбурювання одного на другого іншими державами. В цій боротьбі козацька старшина не зважала на потреби своїх нижчих верств.

Причини нездатності відстояти свої незалежність і утримати державність, як бачимо, потрібно шукати у внутрішніх, визначаючих умовах розвитку українського народу на протязі XVIIст., у відношенні протиборств серед соціальних сил станової структури українського суспільства того часу.

Просліджується тенденція, що селянство все менше довіряє козацтву, вони були впевнені, що козаки в деяких випадках можуть придатися до того, що пожертвують їхніми головами за раді своїх. Підтримка селянством, тобто, єдиною масовою силою українського народу, в сутності самім народом України, козацтва дедалі слабішала, тому гетьмани звертатися за допомогою до татар. Однак за таку допомогу приходилося платити страшною ціною – ціною відігнаних в татарське рабство, на рабські ринки тисяч і тисяч українських селян і обивателів, - ціною життя на волі самого народу.

Гетьман – політик, його сутність – це конкретні дії, його ціль – це незалежність української держави, цілком зрозуміло, що лишившись підтримки свого народу він шукає допомогу за кордоном, в іноземних державах. Звідси неминучість і татар на Україні, і натовпи українців на рабських ринках Крима і Турції.

Захоплення старшиною, шляхтою селянських земель, зайнятих селянами у ході Визвольної війни, загострювало соціальні протиріччя, призводило до широких селянських виступів. Водночас після смерті Б. Хмельницького між старшинськими угрупованнями розпочалася боротьба за владу.

Становище в Україні особливо загострилося в роки гетьманування І.Виговського (1657-1659 рр.). За походженням Виговський був шляхтичем і належав до тієї групи української старшини, для якої шляхетська Річ Посполита була бажаним зразком суспільного ладу. [7,ст. 116] І.Виговський не бачив нічого поганого в тому, що козацька старшина прагнула збагачення. Він був вихований у законах шляхетської Польщі, за походженням сам був шляхтичем і в годи свого гетьманства немало збагатився. Та українське селянство, визволившись з під польського гніту, вдихнув повною груддю повітря свободи, не мало бажання повертатися в кабалу як до Речі Посполитої, так і до нових українських шляхтичів, постійно воюючих за владу.

Найменша пауза у військових діях пробуджувала нові незадоволення та спалахи усередині країни. Ця ситуація, розладу в українському суспільстві, влаштовувала сусідні держави. Вони користувалися наслідками таких заворушень, де причинами були невдоволення, бездіяльність, розбрід, відсутність загальності. Головною причиною цих внутрішніх заколотів була відсутність засобів до існування у величезній більшості покозаченого населення. Не отримуючи платні, відчуваючи посилення сваволі з боку старшини, зневірившись у результатах виснажливої, кривавої війни, козаки починають серію повстань.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.227.250 (0.028 с.)