Західноукраїнські землі в складі австрійської монархії в і пол. Хіх ст. .

Три поділи Польщі, здійснені в 70—90-х роках XVIII ст. трьома монархіями — російською, австрійською і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не тільки Правобережної України, а й Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Ці землі площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 3,5 млн. осіб, 2,4 млн. яких становили українці, увійшли до складу Австро-Угорської імперії.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії

У першій половині XIX ст. населення Західної України зазнавало соціального і національного гніту від уряду Австрійської імперії. У Східній Галичині з центром у Львові панувала адміністративна влада німецьких і польських землевласників, на Буковині, разом з німцями, при владі стояли румунські бояри, Закарпаття перебувало під владою залежної від Австрії Угорщини. Такий поділ дозволяв Габсбургам поглиблювати свою владу і розпорошувати сили гноблених українців у їхній визвольній боротьбі.

Серед близько 200 підприємств краю переважали сільські дрібні поміщицькі ремісничі майстерні та мануфактури. Майже такими були і 34 львівські міські мануфактури. Промисловість знаходилась у початковій стадії розвиткуБагатства українських земель не розроблялися.У вкрай відсталому сільському господарстві, що складало основу економіки краю, польські та німецькі пани володіли переважною більшістю орних земель і лісів. Лише незначна частина землі належала вільним селянам. Малопродуктивним залишалося і традиційне місцеве вівчарство.

Низький рівень культури землеробства спричиняв часті неврожаї та голодування, особливо у 1828, 1844-1847 pp. Тривалість життя галичанина обмежувалася 30-40 роками. Селян продовжували називати хлопами і бидлом. За будь-яку провину накладалися жорстокі покарання.

У 30-х pp. на Західній Україні пролунав слабкий голос передової української інтелігенції, котра лишилася вірною рідному слову і культурі. На чолі цих людей стали семінаристи Львівської духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич, які у 1830 р. організували гурток «Руська трійця». Діяльність «Руської трійці» відобразила розвиток національної свідомості у Західній Україні, процес формування єдиної української нації. Видання «Русалки Дністрової» було апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана владою, вона розпалася. Проте в історії національного руху «Руська трійця» залишила яскравий слід. її діяльність започаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.

 

У першій половині XIX ст. боротьба селян західноукраїнських земель набирала щодалі гострішого характеру. Росла кількість скарг, втеч кріпаків від своїх поміщиків, що супроводилися підпалами маєтків, у Східній Галичині відродилися бойові традиції опришків. У 1819 р. відбулося селянське повстання в селі Волі Якубовій, у 1824 р. - на Сокильщині, а в 1832 р. - у Нагуєвичах: На Гуцульщині діяв великий загін опришків, очолюваний Мироном Штолою. Виступи селян не припинялися в усьому краї. Але особливої гостроти набрали у 1838 р. виступи селян 29 сіл Чортківщини проти панщини.

Поширеною формою протесту були втечі селян, а також рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків та ін.

Західноукраїнські землі під час революції 1848-1849 рр.

У лютому 1848 р. в країнах Західної Європи - Франції, Італії, Німеччині - розпочалися революції, названі сучасниками «весною народів ». У березні революція спалахнула і в; Австрійській імперії. Під натиском повсталого народу імператор Фердинанд проголосив конституцію, дозволив організувати національну гвардію. 17 квітня він змушений був підписати акт про ліквідацію панщини в Галичині. Проте, обезземеленому селянству це не принесло полегшення. Селянські зворушення проходили у Галичині, на Закарпатті й особливо на Буковині, де знову розгорнув діяльність Лук'ян Кобилиця.Вийшовши у 1848 р. з в'язниці, він одразу ж поринув у вир визвольної боротьби. Селяни Буковини обрали його депутатом до австрійського парламенту (рейхстагу). Побачивши, що депутати тільки засідають та говорять, не приймаючи конкретних рішень, Кобилиця у своїй окрузі утворив кінний повстанський загін і поставив за мету визволити Буковину з-під іноземного ярма.

Протягом 1848-1850 pp. повстанці, діючи хоробро і мужньо, влаштовували напади на регулярні війська, громили за наказом Лук'яна ненависні гнізда землевласників, захоплювали і розподіляли поміщицькі землі, обирали своє управління. Парламент позбавив Кобилицю депутатських повноважень і почав полювання за народним месником. У 1850 р. урядові вдалося його заарештувати. Після жорстоких тортур Лук'яна Кобилицю відправили на заслання, де він у 1851 p. i помер. Тільки з його смертю селянський рух на Буковині почав затухати.

Українське духовенство, вчителі, лікарі та передові Промисловці утворили 2 травня 1848 р. у Львові «Головну Руську Раду» - першу політичну українську організацію на чолі з уніатським єпископом Григорієм Яхимовичем. Вона мала у своєму складі 66 чоловік і місцеві окружні філії. У подіях 1848 р. «Головна Руська Рада» виступала від імені українського народу і відіграла позитивну роль у боротьбі за національне визволення населення Галичини. У своїх відозвах до українського населення «Рада» оголосила ворогами «руського діла» тих селян, котрі повели боротьбу з поміщиками за ліси, пасовища і землі. Вона закликала: «Нехай вистерігається кожен селянин пориватись на власність давніх поміщиків».

На осінь-зиму 1848 р. припадає кульмінація розвитку революції в Австрійській імперії. He припинявся визвольний pуx i в Галичині. Особливо драматичні події відбулися в цей час у Львові.Коли командуючий австрійськими військами генерал Гаммерштейн зробив спробу роззброїти національну гвардію та «академічний легіон» студентів, у місті стихійно почалося повстання.

Пізно ввечері 1 листопада 1848 р. у місті почулася стрілянина. To урядові війська відкрили вогонь по беззбройних жителях. Тоді на вулиці вийшли українські, польські, єврейські робітники, студенти, ремісники. Протягом ночі на різних вулицях Львова виросли барикади, центр міста опинився в руках повсталих, котрі спішно озброювалися рушницями, сокирами, косами. Вранці 2 листопада війська Гаммерштейна, які відійшли до Високого Замку, почали артилерійський обстріл Львова. У місті виникли пожежі. Згоріли ратуша, приміщення університету, бібліотеки, 15 приватних будинків. Було вбито і поранено 130 чоловік.

 

Повстанці трималися героїчно.1848 р. були ліквідовані: «Руський собор» у 1848 p., а «Головна Руська Рада» - у 1851 р.

 

Розвиток культури в пер.пол.19 ст.

У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.

Освіта.

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. До того ж царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою.

Міністерство народної освіти, яке почало діяти в p., вирішило провести реформу системи освіти і затвердило «Попередні правила народної освіти», а в 1804 р. — статут навчальних закладів. За «Попередніми правилами» передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні — два. Це були університети: Московський (1755 p.), Петербурзький (1819 p.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 p.), Віленський (1803 p., закритий після польського повстання 1830—1831 pp.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 p.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 p., була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто підготовка державних чиновників.

Наука.

Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку наукової думки, особливо природничих наук, боячись поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології.

З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813—1820 pp. був ректором Тимофій Федорович Осиповський (1765—1832), який написав науковий тритомний «Курс математики» відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809—1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії.

Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О. І. Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 1842—1854 pp.

У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняев (1793—1871), а в галузі геології — Никифор Дмитрович Борисяк (1817—1882).

Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та інших природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (1804—1873). Значний позитивний вплив справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810—1881).

Значні заслуги відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського (1808—1877)

Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка ґрунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д. М. Бантиш-Каменський ( 1788—1859)

Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була «Історія Малоросії» М. Маркевича (1804—1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин.

Наприкінці 30-х — у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М. І. Костомаров (1817—1885). У 1842—1844 pp. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І. Бецького «Молодик» були надруковані перші історичні праці Костомарове «Русско-польские вельможи. Князья Острожские» и «Первые войны малороссийских казаков с поляками».