Походження та функції репортажу

 

Репортаж - оперативний жанр преси, радіо, телебачення, в якому динамічно та з документальною точністю, яскраво й емоційно відтворюються картини дійсності у їх розвитку через безпосереднє сприйняття автора.

Термін "репортаж" походить від французького "reportage" (англійського "report"), що означає повідомляти, передавати. Виник термін у середині ХІХ століття. Спочатку жанр репортажу представляли публікації, що сповіщали читача про хід судових засідань, парламентських дебатів, різних зборів і т.п. Пізніше такого роду "репортажі" стали називати "звітами". А "репортажами" почали іменувати публікації трохи іншого плану, а саме ті, котрі за своїм змістом, формою схожі на сучасні нариси. Саме західні нариси, з погляду їх імені, і є генетичними попередниками і найближчими "родичами" нинішнього репортажу. Це необхідно враховувати у випадку використання у вітчизняній теорії репортажу теоретичних міркувань західних дослідників. А відмінність сучасного звіту від репортажу полягає в тому, що в основі звіту лежать подія, що виражається у словесній формі, а в основі репортажу - події, явища, факти, що виражають момент зміни як в часі, так і в просторі.

Репортаж дозволяє побачити, звертається до почуттів за допомогою вражень. Репортаж - це очі та вуха читача. Автором репортажу може бути тільки та людина, яка сама спостерігала за подією чи була її учасником. Звідси - можливість та необхідність авторської оцінки того, що відбувається, особистого ставлення до подій, які описує журналіст.

Репортаж - це певна новела, есе, в якому присутні описи сцен, дійових осіб, запахів, звуків, кольорів; він передає життя картинками. Як спектакль театру часів класицизму, репортаж, на думку французьких дослідників, має свої правила, а саме триєдність часу, місця та дії. Ще одне правило - обмаль дійових осіб. Французький дослідник Жан-Домінік Буше вважає репортаж найближчим до кіно і телебачення з-поміж усіх журналістських жанрів і стверджує, що необхідно завжди продумувати сценарій до репортажу: "Сприймати подію як спектакль - це усвідомлювати її як щось, варте бути побаченим і почутим. Як і кожна вистава, репортаж користується декораціями, звуками, персонажами, костюмами, дією. Отже, в нього має бути сценарій, діалоги, постановка. Це ніби вправно змонтована зйомка. Репортаж має будуватися згідно з правилами драматургії, тобто йому необхідний зачин, розвиток подій, розв’язка".

Мета репортажу - оперативно, динамічно та достовірно розповісти історію події, причому автор є учасником події чи безпосереднім спостерігачем. Найперше завдання репортажу - викликати емоційну реакцію у читачів.

Об’єкт репортажу - реальна подія, динамічний, відносно закінчений відрізок життя. Але предметом уваги може бути не тільки подія: журналіст може використовувати подію як привід, поштовх до розвитку дії. В основі такого репортажу - завжди актуальне питання: або у формі одиничної події, або - у ланцюзі подій, фактів, що виростають у проблему. Своєрідність жанру репортажу визначається насамперед як наслідок "розгорнутого" застосування методу спостереження і фіксації в тексті його ходу і результатів.

Найбільш розширене й повне визначення жанру в українській науці дав І. Прокопенко: репортаж - це "такий літературний виклад, в якому мальовничо, в найбільш яскравих деталях i водночас стисло, документально точно зображується конкретна дійсність, правдиві факти i люди безпосередньо з місця події. До важливої характерної ознаки репортажу слід віднести створення ним зорової уяви читача про обставини і умови даної події чи явища. Репортаж примушує нібито власними очима бачити предмет опису, немовби відчувати дотик до нього. Ця властивість даного жанру обумовлюється тим, що репортаж зображує події i явища в деталях, в окремих виразних елементах, цікавими штрихами. Він не розповідає про них, а зображує дійсність динамічною, живою картиною" [25].

Не так конкретизоване визначення російських науковців: "Репортаж - найбільш розгорнутий та емоційний жанр серед інформаційних жанрів. Він обов’язково потребує: документальності, суворого дотримання фактів життя; емоційності, особистого сприйняття події, уваги до подробиць факту, явища".

Таким чином, репортаж - це жанр, покликаний передати подію таким чином, аби максимально надати аудиторії можливість відчути себе на місці події. Завдання будь-якого репортера полягає насамперед у тому, щоб дати аудиторії можливість побачити подію очима очевидця (репортера), тобто створити "ефект присутності". Репортаж - це наочне уявлення про подію через безпосереднє сприйняття журналіста, який залучає до побаченого ним і читачів.

Етапи становлення репортажу

 

Формування теорії жанру репортажу починається на межі ХІХ-ХХ ст., перші публікації про жанр датуються початком 20-х рр. ХХ ст. Метою репортажу було повідомлення про сенсації, відволікання свідомості мас або правдиве висвітлення економічних та соціальних процесів у суспільстві. У перші роки радянського періоду об’єктом зображення в репортажі стають важливі події суспільно-політичного життя. Як зазначають дослідники жанру, на початку 20-х років репортаж стає способом отримання, пошуку фактів, боротьби за факти, причому цілком було проігноровано особистість репортера. У цей період жанр трактують у більшості випадків як непотрібний, що не відповідає потребам вітчизняного читача. Л.Н. Федотова констатує, що слово "репортаж" на сторінках спеціальної преси у той час можна зустріти, але зміст поняття був іншим [35]. На думку дослідниці, у 1920-30-і рр. об’єктом радянських репортажів були події суспільно-політичної значущості. Уся вітчизняна журналістика цього періоду спрямована на популяризацію досягнень соціалістичного будівництва. Теорія репортажу в навчальних посібниках і дослідницьких працях формується тільки в 50-ті рр. Радянський репортаж набуває формальних ознак.

У період Великої Вітчизняної війни жанр репортажу набуває значного розвитку. У цьому жанрі писали К. Симонов, Б. Полевой та ін. Репортаж, як усі інші жанри радянської публіцистики, був спрямований на підняття народного духу, працездатності, зміцнення віри в перемогу. Основною метою репортажу стало висвітлення в конкретних подіях того, що було запорукою перемоги радянського народу.

У період з 1920 р. по 1950 р. розвиток репортажу був неможливий, оскільки журналісти стали своєрідними інструментами тоталітарної системи, які тільки передавали інформацію. Отже, журналіст був обмежений у вираженні своїх вражень. У цей період не було створено сприятливих умов для розвитку репортажу. Власні оцінки і враження журналіста були неможливі на сторінках преси. Дослідники жанру зазначають, що переламним моментом у розвитку репортажу став 1955 рік. Після однієї з публікацій у газетах масово почали з’являтись рубрики на зразок "репортаж дня". У цей період започатковано розробку вітчизняної теорії репортажу. Практика підказує правила створення побутового, спортивного, судового репортажів, проте відсутні фундаментальні праці щодо теорії і практики періодичної радянської преси.

Розглядуваний період характеризується першими інтуїтивними спробами визначення жанру. У кінці 50-х рр. репортаж позиціонують з інформаційним жанром. Інформація є важливим газетним жанром, який поділяється на багато інших жанрів, що відрізняються формою подання матеріалу та способом висвітлення новин. Репортаж названо "суперечливим" жанром інформації, оскільки для нього характерні елементи нарису, замальовки, бесіди тощо. В інших тогочасних джерелах репортаж трактують як жанр, який дає змогу в живій формі розповісти про події, нові факти. У 50-і роки в теорії репортажу виокремилася його основна жанроутворювальна ознака, яка поступово для журналістів стає своєрідною вимогою: автор обов’язково повинен бути свідком або учасником події.

У період становлення репортажу - в 50-і роки ХХ ст. - до цього жанру намагалися зарахувати і "виступ репортера" з розповіддю про подію, що відбулася, і "колективну бесіду" свідків події, і "дискусію за круглим столом", намагалися навіть визначити "репортаж-лекцію", "репортаж-нарис", "репортаж-композицію". Подібний розширений підхід до репортажу заважав виділити головне і визначити суть жанру.

У 1960-ті рр. С.М. Гуревич запропонував одне з перших визначень репортажу: "Оперативна, динамічна, емоційна розповідь про події, для якої характерна активна роль автора, який є свідком або учасником події" [9]. Проте в 60-ті роки не з’явилось жодного дослідження, в якому б простежувався процес становлення і розвитку жанру, його характерних особливостей.

У 70-ті роки були надруковані теоретичні праці про репортаж. У деяких із них не запропоновано структурованої схеми аналізу жанрів, дефініцій тощо. Наукове визначення репортажу подає М.О. Педашенко. На її думку, репортаж - це публіцистичний жанр, який відбиває соціально важливі події; його мета полягає в "показі" читачеві динаміки життя, практичного досвіду, конкретних подій загального процесу розвитку соціалістичного суспільства. Необхідність відображення дійсності у формі репортажу спричинена трьома умовами: потребою в знаннях про процеси розвитку нашого суспільства; намаганням зробити читача свідком, який може оцінювати прочитане; особливістю сприйняття, що визначає необхідність ілюзії фізичних відчуттів як основи для відтворення у свідомості читача картини дійсності [23].

У вітчизняній теорії публіцистики репортаж активно використовують як інформаційний жанр. Перед репортерами ставиться вирішення таких завдань: відтворюючи події, розкрити процес розвитку суспільства; чітко оцінити факти, поміркувати над ними, розкрити їх соціальний зміст; розповісти про одну подію; розкрити незвичайне у звичайному; залучити читача до узагальнення окремих фактів тощо.

Розходяться думки науковців щодо методу, який використовує автор для відображення дійсності. Одні дослідники наголошують на необхідності попереднього збору матеріалу з теми, без чого репортер не зможе вийти на рівень узагальнення, інші стверджують, що автор має право на існування різних за оперативністю видів репортажу та способів досягнення аналітичності й публіцистичності (спогади, документи, вивчення статистики тощо). Відомі спроби виділення різних видів репортажу, зокрема критичний, героїчний, інформаційний, колективний, репортаж-роздум, репортаж із майбутнього, аналітичний, проблемний та ін.

Тенденцію розмежування різновидів репортажу продовжено в навчальному посібнику "Теорія і практика радянської періодичної преси" (1980 р.). Його автори поділяють репортаж на три види залежно від інформаційного приводу й методу відображення дійсності: подієвий, пізнавальний і проблемний. Причому подієвий вид ґрунтується на суспільно значущій події і дуже оперативний; у пізнавальному автор повинен розповісти про виробничий або творчий процес; проблемний репортаж - це майже аналітичний жанр за метою і масштабом узагальнень. Отже, на підставі аналізу можна стверджувати, що у 1980-ті рр. спостерігається розвиток репортажу як із практичного, так і з теоретичного аспектів.

У радянській журналістиці вже існувало кілька наукових теорій про репортаж. Це зокрема дисертація Н.А. Педашенко "Становлення і розвиток радянського газетного репортажу", стаття Л.В. Шибаєвої "Жанри в теорії і практиці журналістики", праця Г.Ф. Вороненкової з історії німецької преси "Шлях довжиною в п’ять століть: від рукописного листа до інформаційного суспільства" [7]. Також питання інформаційних жанрів досліджували і розробляли: Ю. Лазебник "Творчість і догматизм преси" (1956), "Власний кореспондент газети" (1959), П. Аненков "Так народжується газета" (1958), І. Дем’янчук "Радянські журнали і організація їх роботи" (1958), "Власний кореспондент газети" (1966), Д. Прилюк "Про що і як писати до газети" (1959), Д. Григораш "Розповсюдження і експедирування преси" (1964), Г. Вартанов "Трибуна мільйонів. З досвіду роботи районних газет" (1969) та інші. Науковці (В. Ученова, В. Шибаєва, В. Здоровега, В. Качкан, В. Полковенко, В. Рубан, Г. Вартанов, Д. Григораш, Ю. Лазебник, М. Климова) відзначають трансформацію репортажу та появу його нових гібридів, зокрема різновиду "перевірено на собі" (В. Ученова, В. Шибаєва).

Проблема жанрових особливостей публіцистики залишається актуальною для сучасної лінгвістики. У новітній період розвитку мовознавства питанню велику увагу приділяють О.О. Тертичний, Л.В. Шибаєва, С.Г. Корконосенко, А.І. Акопов та ін. Зокрема описано нові тенденції в теорії репортажу, запропоновано авторські концепції репортажу, проаналізовано дискусію про жанри тощо.

О.О. Тертичний називає три головні жанротвірні чинники: предмет, мета й метод відображення, які свідомо чи несвідомо реалізуються конкретним автором у процесі створення тексту [32]. Своєрідність репортажу полягає в "розгорнутому" застосуванні методу спостереження і фіксації; завдання репортера - створити "ефект присутності", викликати у читача співпереживання. Серед способів досягнення потрібного ефекту науковець називає показ зовнішньої динаміки події, опис внутрішньої динаміки та своїх переживань. О.О. Тертичний зараховує репортаж до художньо-публіцистичних жанрів.

Іншої думки дотримується професор Л.Є. Кройчик, який вважає репортаж оперативно-дослідницьким текстом, в якому на першому плані постає тлумачення інформації. Крім наочності й граничної документальності, називає також послідовне відтворення події; образну аналітичність; емоційний стиль розповіді, що надає їй додаткової переконливості; активну роль особистості репортера, оскільки він не тільки дозволяє побачити події очима оповідача, але й спонукає аудиторію до самостійної роботи уяви [18]. На думку Л.Є. Кройчика, репортаж належить до найбільш ефективних жанрів публіцистики, поєднуючи в собі переваги оперативної передачі інформації з аналізом. Стрижневим жанровим елементом є правдиве, достовірне відображення події. Крім того, для репортажу характерне специфічне відтворення часу й простору.

У 90-х рр. XX cт. спостерігався бурхливий розвиток пізнавального репортажу, аналітичний трансформувався в розслідування-кореспонденцію, розслідування-статтю. Це пояснюється тим, що час дуже швидко плине, події відбуваються стрімко, не даючи можливості глибоко продумати їх. На перший план постало те, чого раніше не помічали, репортери почали висвітлювати темні сторінки буття. Проте саме це, на думку А.А. Кобякова, шкодить якості продукту.

Багато сучасних українських, російських, польських періодичних видань регулярно публікують репортажі. Зокрема газети "Дзеркало тижня", "День", "Високий замок", "Українська правда", "Комсомольська правда", "Аргументи і факти", "Московський комсомолець", "Gazeta wyborcza" тощо.

Вивчення наукової літератури дає можливість стверджувати, що виникнення теорії репортажу відстає на десятки років від практичного використання жанру. Політичні, економічні й суспільні зміни, які відбувались у країнах колишнього СРСР ХХ ст., не сприяли послідовному розвитку цього жанру. Розвиток теорії репортажу у вітчизняній лінгвістиці припадає на другу половину ХХ ст. Перспективним для подальшого дослідження є з’ясування типології, структурно-композиційної схеми та мовних рис репортажу у сучасній публіцистиці.