Співвідношення цивільного права з іншими галузями

Основними галузями права, що стикаються з цивільним правом є адміністративне, трудове, фінансове, сімейне, цивільно – процесуальне, природно- ресурсне та кримінальне право.

  Від адміністративного права цивільне відрізняється тим, що адміністративне належить до сфери зобов”язувального правового регулювання, а цивільному властивий дозвільно – диспозитивний характер.

Кримінальному праву властива чітко визначена правоохоронна функція, яка виражається у тому, що ним встановлені заборони і порушення цих заборон тягне за собою кримінальну відповідальність.

Цивільне та трудове право межують між собою, мають багато рис, але є і відмінності. Майнові відносини, які регулює трудове право, позбавлені застосування методу рівності сторін. Предметом трудового права є відносини, що регулюють найману працю.

Цивільно – правові відносини близькі до сімейно – правових, проте відмежовуючою ознакою є відсутність у майнових сімейно – правових відносинах вартісної ознаки і в значній мірі сімейно – правовий характер визначення їх учасників.

Майнові відносини у фінансовому праві виникають у процесі діяльності органів державної влади, вони засновані на адміністративному або іншому владному підкоренні однієї сторони іншою, застосовуються в податкових та інших фінансових і адміністративних відносинах.

Дискусійною є проблема відмежування цивільних правовідносин від відносин у сфері господарювання, тому що новий Господарський кодекс охопив і ту сферу відносин, що регулюються цивільним правом (договір поставки, договір міни та інші). Провести розмежування тут можна, лише взявши за основу положення, що ЦК України регулює всі майнові відносини, тобто таки, які мають і повинні мати приватно – правовий характер, а особливості правового регулювання, зокрема особливості правового регулювання укладення та виконання певних договорів у сфері майнових відносин, мають регулюватися ГК України.

 

 

Види юридичних осіб

Види юридичних осіб, способи їх створення. Відповідальність юридичної особи.

Юридичні особи в залежності від порядку їх створення поділяються на:

 - юридичні особи приватного права;

 - юридичні особи публічного права.

Перші створюються на підставі установчих документів, другі – на розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування.

  Способи створення юридичних осіб права:

· розпорядчий – тобто на підставі розпорядження державного органу

Якщо законом передбачено обов’язкове створення юридичної особи – шляхом волевиявлення виборців.

· дозвільний – таким способом створюються наприклад, об’єднання громадян.

· договірній – шляхом укладення договору (це повне товариство. Командитне та інші.

Юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб (юридичних і фізичних). Вони можуть створюватися у формі товариств, які в свою чергу можуть бути підприємницькими і непідприємницькими. Перші мають за мету одержання прибутку, другі – не мають такої мети. Підприємницькі створюються у формі господарських товариств і виробничого кооперативу, непідприємницькі – релігійні громади, об’єднання громадян, благодійні організації, торгово – промислові палати, профспілки.

Юридична особа відповідає самостійно за своїми зобов’язаннями усім належним її майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників), крім випадків встановлених законом (ст. 96 ЦК). Особи, які створили юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників), що пов’язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дійвідповідним органом юридичної особи.

30 Характеристика Право власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об’єктів власності певному суб’єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об’єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у об’єктивному розумінні. Суб’єктивне право власності визначається законом України «Про власність» від 07.02.91 р. і Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Володіння – закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання даних осіб. Користування – отримання з речей корисних властивостей, що дадуть можливість задовольнити відповідні потреби індивіда або колективу. Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, розпорядження і користування речами (матеріальними благами) у своїх інтересах незалежно від волі та бажань інших людей.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об’єктів власності певному суб’єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об’єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у об’єктивному розумінні. Суб’єктивне право власності визначається законом України «Про власність» від 07.02.91 р. і Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Володіння – закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання даних осіб. Користування – отримання з речей корисних властивостей, що дадуть можливість задовольнити відповідні потреби індивіда або колективу. Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, розпорядження і користування речами (матеріальними благами) у своїх інтересах незалежно від волі та бажань інших людей.

 

 

Джрела цивільного права

Звичай, конституція

Джерела ЦП – це спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними органами держави і призначені регулювати майнові відносини, пов’язані з майновими особисті немайнові відносини та особисті немайнові відносини не пов’язані з майновими. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні. До основних законів належить КУ (28. 06. 96). КУ має найвищу юр-ну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі КУ і мають відповідати їй. КУ містить у собі норми різних галузей права, втому числі норми ЦП. Після КУ вищу юр-ну силу мають закони. Закон – це нормативно-правовий акт, що приймається ВРУ. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України, затверджений ВРУ 16.01.03, що вступив в дію з 01.01.04. він є єдиним кодифікованим актом цивільного законодавства. ЦК складається з 6 книг, норми кожної окремої книги становлять окремі цивільно-правові інститути. Актам цивільного зак-ва є також інші кодекси і закони: Сімейний кодекс, Земельний кодекс, „Про власність”, „Про заставу” тощо. Також до джерел цивільного права відносяться підзаконні акти: укази ПУ, постанови КМУ, відомчі нормативно-правові акти

 Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Він може називатися по різному: договір, пакт, угода, конвенція, протокол та інше. Договір може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін – двостороннім або багатостороннім.

Порядок набрання чинності міжнародними договорами встановлений ЗУ “ Про міжнародні договори України”. Чинності таки договори набувають з часу їх ратифікації Верховною Радою, або якщо в договорі вказано, що він набуває чинності з дня підписання. Міжнародні договори мають пріоритет перед національним законодавством. Це означає, що у випадках, коли міжнародний договір укладено раніше за видання акта цивільного законодавства, то останній не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства видано раніше, ніж було укладено міжнародний договір, то акт національного законодавства втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором.

Важливе значення для ефективного функціонування правової системи мають постанови Пленуму Верховного Суду України. В них даються керівні роз’яснення судам з питань застосування цивільного законодавства. Вони носять рекомендаційний характер. Роз’яснення вищих судових органів треба розглядати як форми тлумачення чинного законодавства, що застосовуються судами.

  Цивільні відносини регулюються нормами законодавства або угодою сторін. Сторони мають право укласти договір, який не встановлено актами цивільного законодавства, але він відповідає його загальним засадам. Сторони мають право врегулювати свої відносини в договорі відповідно до діючого законодавства, але можуть і відступити від їх положень, якщо в них прямо зазначено про це. А також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті відносин між сторонами.

Прогалини у чинному законодавстві можуть мати місце з різних причин. Це викликає необхідність застосовувати для вирішення питань інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом відносини (аналогія закону). Застосування аналогії закону можливе за таких умов:

1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільно – правовими відносинами;

2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;

3) існують норми, що регулюють подібні за змістом відносини.

Відносини, яки виникли, регулюються нормами, що регулюють подібні за змістом відносини.

   Якщо використати аналогію закону для врегулювання відносин неможливо, наприклад через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, застосовують аналогію права, тобто використовуються загальні засади цивільного законодавства.

  Умови застосування аналогії права таки:

1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами;

2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;

3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

 

35 Функції сучасного цивільного права - це певні напрямки впливу цивільно – правових норм, обумовлені змістом суспільних відносин (відносин власності, товарно – грошових, особистих немайнових), що включені до предмету цивільно правового регулювання. Функції поділяються на:

- регулятивну;

- охоронну;     

- попереджувально – виховну;

- попереджувально – стимулюючу.

  Регулятивна забезпечує врегулювання нормами цивільного права відносин власності, товарно грошових, особистих немайнових. (наприклад ст.ст. 665 –711 ЦК України регулюють відносини з приводу купівлі – продажу).

Охоронна забезпечує захист порушених прав суб’єктівцивільного права.

Попереджувально – виховна тісно пов’язана з охоронною і досягається через інститут цивільно – правової відповідальності. Сам факт існування цивільно – правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян , утримуючи їх від правопорушень.

Попереджувально – стимулююча полягає в стимулюванні різними цивільно – правовими засобами необхідної суспільству і державі поведінки громадян та організацій. 

 

Право спільної власності.

Майно може належати на праві власності не лише одній, а кільком особам (суб-м права вл-ті) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Право спільної вл-ті – це право двох або більше осіб на один О-т. Право СВ здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвлас-ми. Спільний О-т може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як О-т права вл-ті вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співуч-ів поширюється на весь О-т у цілому, а не на його частину. Об’єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності. 3 правової точки зору між двома різновидами спільноі власності існують певні вдмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власносп на спільне майно. Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливае на обсяг повноважень співвл-ів. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвл-ів, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток цих співвл-ів. У спільній сумісній вл-ті учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвл-ів рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом. Об’єктами права СВ можуть бути: жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення та ін.

 

 

 

 

47 В иди цивільно правової відповідальності

 Види цивільно – правової відповідальності:

1. Залежно від підстав застосування відповідальності:

а) договірна - це відповідальність, яка передбачена у договоріі наступає в разі порушення умов договору.

б ) позадоговірна - має місце у випадку заподіяння правопорушення боржником, який не був з кредитором у договірних правовідносинах.

2. Залежно від суб’єктів:

а) індивідуальна – один правопорушник;

б) спільна – декілька правопорушників;

3. Залежно від характеру поділу відповідальності між кількома порушниками: - а) часткова – застосовується при скоєнні правопорушення кількома особами. Воно має місце тоді, коли у ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов’язання у певній частці, яка припадає на нього відповідно до закону або договору. Частки визнаються рівними, якщо їхній розмір не визначений договором або законом.

б) солідарна - настає тоді, коли це вказано у законі або договорі, наприклад у разі неподільності предмета зобов’язання. Солідарна відповідальність дозволяє кредитору притягнути до відповідальності будь – кого з боржників у повному обсязі або частково. Усі боржники залишаються зобов’язаними до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано повністю.

в ) субсидіарна - настає тоді, коли в зобов’язанні беруть участь два боржника, один з яких основний, іншій – додатковий (субсидіарний). Така відповідальність випливає із закону або умов договору. Мета – встановлення гарантій забезпечення прав кредитора на відшкодування заподіяної йому шкоди за рахунок інших осіб. Додатковий кредитор несе відповідальність за основного боржника у разі, якщо кредитор не може задовільними вимоги кредитора. Це можливо у випадках, коли:

1) основний боржник відмовився задовільними вимоги кредитора (ст.619 ЦК);

2) кредитор не отримав у розумній термін від основного боржника відповіді на заявлену вимогу;

3) майна основного боржника недостатньо для задоволення вимог кредитора у повному обсязі (ст.1043ЦК – відповідальність управителя).

Залежно від розмірів і обсягу:

- повна; - обмежена; - підвищена;

Повна відповідальність - відшкодування заподіяної шкоди повинно бути здійснено в повному обсязі – це основній принцип повного відшкодування шкоди.

Обмежена відповідальність встановлюється в окремих випадках законом або договором. Це означає, що за порушення обов’язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються, або хоч і відшкодовуються, але не повному обсязі (наприклад, підприємства транспорту відповідають за втрату, пошкодження вантажу у розмірі фактичної шкоди, неодержані доходи не відшкодовуються).

Підвищена відповідальність може встановлюватися по окремих видах зобов’язань, так за ЗУ “ Про бібліотечну справу” користувач за втрату, пошкодження книг несуть відповідальність у кратному розмірі.

        Зменшення розміру відповідальності допускається, якщо:

1) доказана вина обох сторін у невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання;

2) кредитор навмисно чи необачно сприяв збільшенню розміру збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення;

3) суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, враховуючі матеріальне становище порушника, крім випадків, коли шкода заподіяна вчиненням злочину.

 

 

Деліктна відповідальність

Сервітут — це право користування чужим майном. Таке право може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів. Сервітут може встановлюватися також щодо нерухомого майна (будівлі, споруди тощо) для задоволення потреб інших осіб, що не можуть бути задоволені інших способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, рішенням суду.

В ЗК дається таке визначення земельного сервітуту. Це — право власника чи землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безоплатне користування чужою ділянкою (ч. 1 ст. 98).

Серед видів земельного сервітуту законодавець наводить:

- право проходу чи проїзду на велосипеді через чужу ділянку;

- право проводити водопровід з чужого природного водоймища чи через чужу земельну ділянку;

- право проводити та експлуатувати лінію електропередач, зв'язку, трубопровід, інші лінійні комунікації;

- право відводу води з своєї ділянки на сусідню чи через сусідню;

- право забору води із сусіднього природного водоймища чи право проходу до нього;

- право напувати худобу із сусіднього природного водоймища чи право прогону худоби до нього;

- право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту споруд та будівель та ін.

Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Серед підстав припинення сервітуту законодавець називає:

а) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

б) відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

в) сплив строку, на який було встановлено сервітут;

г) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

д) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

є) смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Емфітевзис — це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис встановлюється за договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Строк емфітевзису, розмір оплати, її форма, порядок та строки виплати встановлюються договором.

Важливою особливістю емфітевзису є те, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Землекористувач не лише має право користуватися земельною ділянкою відповідно до договору, а й зобов'язаний своєчасно вносити плату, підвищувати родючість землі, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Землекористувачу надано право продати своє право на користування земельною ділянкою. При продажу власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на її придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

б) спливу строку, на який було надане право користування;

в) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.

Суперфіцій. Власник земельної ділянки має право надати її іншій особі не лише для сільськогосподарських потреб, а й для будівництва. Суперфіцієм є право передачі земельної ділянки в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

Суперфіцій може виникати на підставі договору або заповіту як на визначений, так і на невизначений строк.

Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, вносити плату за користування земельною ділянкою та інші платежі, встановлені законом. Він має право власності на будівлі (споруди), зведені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:

а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

б) спливу строку права користування;

в) відмови землекористувача від права користування;

г) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

 

 

60 характеристика представництва

  Представництво, це правовідношення в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на договорі, законі, акту органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов’язки особи, яку представляють.

   Учасниками відносин є 3 особи:

· особа, яку представляють;

· представник;

· третя особа, з якою в особи, яку представляють, внаслідок вчинення представником правочину виникають цивільні права й обов’язки.

Особа, яку представляють, може бути як фізична особа, якщо вона має повну дієздатність, юридична особа – якщо це визначено її статутними документами.

Представником може бути фізична дієздатна особа, юридична особа, якщо це передбачено її статутними документами.

   Третьою особою може бути будь який учасник цивільних правовідносин, який має потрібну для вчинення правочину цивільну дієздатність

Представник зобов’язаний вчиняти правочини особисто. Передавати свої повноваження він може тільки з метою охорони інтересів особи, яку представляє та, якщо це передбачено законом. При передачі свої повноважень іншої особі представник обов’язково повинен повідомити про це особу, яку представляє. Невиконання цього обов’язку представником накладає на нього обов’язок відповідати за дії особи, якої він передав повноваження.      

Правовідносини з представництва поділяються на зовнішні і внутрішні.

До внутрішніх належать правовідносини між представником та особою, яку представляють. Вони, як правило, визначаються договором доручення. Для них характерним є те, що вони:

- спрямовані на упорядкування правових зв’язків між тим, кого представляють і третьою особою, тобто мають характер організаційних майнових правовідносин;

- мають щодо цих зв’язків службовий (допоміжний характер);

- виникають і реалізуються з метою здійснення інтересу того, кого представляють.

До зовнішніх належать правовідносини між представником і третьою особою. Ці відносини є представницькими і бувають 2 видів:

- відносини між представником і 3 особами, які мають організаційний характер;

- правові відносини між тими, кого представляють і третіми особами, встановлення яких є результатом дій представника.

Для вчинення представником відповідних повноважень він повинен мати необхідний обсяг повноважень. Повноваження представника виражаються у праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правовчинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (т.238ЦК). Він не може вчиняти правочини, які можуть бути вчинені тільки особисто особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти право від імені особи, яку він представляє. У своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він є одночасно (винятком є комерційне представництво).

Предст вицтво може виникати:

- на підставі закону (ст.242ЦК,ст. 177СК – це представництво малолітньої та неповнолітньої осіб;

- на підставі договору;

- на підставі акту органу юридичної особи (представництво продавців, касирів тощо). Цей перелік не є вичерпним.

 

Види представництва

      1.Добровільне, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Таке представництво здійснюється на підставі договору, зокрема договору доручення, довіреності або акта органу юридичної особи (наказ, посадова інструкція тощо).

Різновидом такого представництва є комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.Воно ґрунтується на підставі договору або довіреності.Для такого представництва закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. Таке представництво має таки особливості:

- воно відбувається у сфері підприємницької діяльності і комерційним представником може бути лише суб’єкт підприємницької діяльності;

- можливість здійснення такого представництва поставлена законом у залежність від наявності у представника відповідних повноважень на укладення договору від усіх його сторін;

- договори доручення в такому представництві завжди мають відплатний характер.

2. Обов’язкове представництво – воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють (представництво опікунів, батьків тощо). Різновидом такого представництва є статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, яким за їхніми статутами надано право представляти інтереси членів їхніх організацій (профспілки тощо).

Якщо представник вчинив правочин без відповідних повноважень від особи, яку він представляє, то він дійсній при схваленні його цією особою. Якщо особа, яку представляють (при відсутності повноважень у представника(не схвалює дії представника, то такий правочин не породжує для прав та обов’язків для сторони, яку представляють. Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі (наприклад, шляхом здійснення конклюдентних дій, які б свідчили про прийняття виконання). Для інших правочинів схвалення може бути проведено шляхом направлення листа, телеграми тощо.