Поняття цивільного права, предмет, метод цивільно - правового регулювання.

Поняття цивільного права, предмет, метод цивільно - правового регулювання.

  Цивільне право – це приватне право, метою існування якого є захист приватних інтересів. Перевагу у приватному праві мають диспозитивні норми, які забезпечують використання в регулюванні суб’єктивного розсуду учасників відносин.

Цивільне право - це сукупність правових норм, які регулюють майново – вартісні та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності сторін.

Цивільне право забезпечує регулювання певної сфери відносин:

- відносин власності;

- відносин товаро – грошового обігу;

- відносин в сфері особистого життя громадян, їх творчої та інтелектуальної діяльності.

Вказані відносини і складають предмет цивільного права. Особливе значення мають майнові відносини, вони складають основну сферу регулювання цивільного права. За характером вони можуть бути кваліфіковані як фактичні економічні відносини, що підлягають правовому регулюванню і мають вартісний характер. Майнові відносини можна поділити на 2 групи:

- відносини власності;

- відносини у галузі товарообігу;

Перші поділяються на:

- відносини приватної власності;

- відносини державної власності;

- відносини комунальної власності;

- відносини власності українського народу.

Ознаки майнових відносин:

а) ці відносини є економічними;

б) носять еквівалентно – вартісний характер;

в) предметом цих відносин є майно;

г) учасниками цих відносин є фізичні, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Відносини у сфері особистого життя громадян, їх творчої та інтелектуальної діяльності називають ще особистими немайновими відносинами. Вони виникають у зв’язку із здійсненням особистих прав.

Наука цивільного права – це система теоретичних поглядів, понять, ідей, теорій та концепцій у сфері цивільно – правових відносин. Наукою цивільного права вивчаються: поняття цивільного права, його місце у правовій системі, закономірності розвитку цивільно-правових норм, їх зміст тощо.

   Цивільне законодавство регулює зазначені вище відносини на засадах:

- юридичної рівності їх учасників;

- вільному волевиявленні;

- юридичної рівності сторін.

Метод цивільно – правового регулювання – це як відповідні суспільні відносини регулюються нормами цивільного права. Ознаки методу відображені в загальному юридичному становищі суб’єктів, в диспозитивних началах цивільного законодавства, в особливостях цивільно - правових санкцій:

1) загальне юридичне становище суб’єктів цивільного права – це знаходження їх в однаковому становищі один до одного, кожна сторона має свій комплекс прав і обов’язків.

2) диспозитивність проявляється у тому, що учасники можуть діяти на свій розсуд, вирішуючи питання щодо прав та обов’язків у даному правовідношенні. Взаємовідносини сторін визначаються лише узгодженою волею. Вони мають право вибору поведінки.

3) особливості цивільно – правових санкцій:

- відновлення становища, яке існувало до порушення права;

- відшкодування збитків;

- сплата штрафів тощо. 

 

Цивільна правоздатність

Правоздатність – передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб’єктивні юридичні права і виконувати суб’єктивні юридичні обов’язки. Правоздатніть виникає з моменту народження і призупиняється зі смертю особи (ст.25 Цивільного кодексу України). Правоздатність – це не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійне громадянський стан особистості; не саме володіння правами, а здатність володіння правами, набувати суб’єктивні права.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов’язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна правоздатність не може обмежуватись. Винятком цього є тимчасове обмеження правоздатності на підставі чинного законодавства. Наприклад, деякі категорії державних службовців не можуть займатися підприємницькою діяльністю(працівники правоохоронних органів, державні службовці як такі). Поняття правоздатності включає в себе право особи вчиняти будь-які дії, що не протирічать законодавству.

Зміст правоздатності громадян.

Здатність мати цивільні права та обов’язки мають усі фізичні особи. Це означає, що фізичні особи мають здатність бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків, мати будь-яке право чи обов’язок з тих, що надаються чи допускаються законом, тобто юридичну можливість, що витікає із закону. Лише за наявності правоздатності можливе виникнення конкретних суб’єктивних прав і обов’язків. Правоздатність є лише основою для володіння, вона ще не означає фактичну, реальну наявність в особи конкретних прав і обов’язків з числа тих, що передбачені чи допускаються законом. Кожна особа може мати безліч майнових і немайнових прав, однак конкретна особа ніколи не може мати їх усі, вона має лише їх частину.

 

 

  4 Поняття дієздатності громадян.

Дієздатність – передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми свідомими діями, здійснювати (використовувати і виконувати) суб’єктивні юридичні права, обов’язки і нести відповідальність. Різновидами дієздатності є угодоздатність, тобто здатність (можливість) особисто, своїми діями укладати цивільно-правові угоди, і деліктоздатність — передбачена нормами права здатність нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієзатності. Наприклад, кримінальній відповідальності піддаються особи, яким до скоєння злочину виповнилось 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років. Потрібно зауважити, не досягнувши повної дієздатності, ці особи – деліктоздатні. Передумовою деліктоздатності є «вменяемость», тобто здатність в момент скоєння суспільно небезпечного діяння розуміти свої дії і керувати ними.

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки. На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров’я. Вона виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. У Цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності:

1.неповна(відносна) дієздатність: 14-18років

2.часткова дієздатність: до 14років. До 14 років дитина самостійно може здійснити лише дрібні побутові угоди: придбати хліб, газету, книгу тощо.

3.обмежена дієздатність виражається в наступному:

а) обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачена в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, духовності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

б) обмеження прав і свобод людини і громадянина можливе за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами. У цьому випадку особа позбавляється права розпоряджатися майном, коштами; самостійно вона може здійснювати лише дрібні побутові угоди, всі ж інші дії особа повинна здійснювати під контролем спеціально призначеного піклувальника.

4.абсолютна недієздатність встановлена для тих осіб, що визнані недієздатними за рішенням суду внаслідок психічного захворювання, відсталого розумового розвитку.

 

Виненкнення юридичноъ особи

 

Юридична особа в цивільному праві вважається створеною з моменту її державної реєстрації в органах юстиції.

Виникнення юр. особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут, або установчий договір і статут, або протокол зборів, тощо. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юр. осіб: розпорядчий, нормативно-явовий, дозвільний і договірний. Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. Нормативно-явовий порядок полягає в тому, що умови створення юр. особи зафіксовано у законі у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібен вияв ініціативи її організаторів і реєстрація у відповідному органі. Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об’єднуються для досягнення певних цілей. Дозвільний порядок утворення юр. особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл відповідного органу чи підприємства.

 

Принципи

Ст 3 ЦК України надає перелік принципів цивільного права:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом;

3) свобода договору;

1) свобода підприємницької діяльності;

2) судовий захист цивільного права та інтересу;

3) справедливість, добросовісність та розумність;

4) юридична рівність суб’єктів.

 

 12 характеристикаоб’єктів цивільних прав.

Об’єкт правовідносин – це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки.

Об’єкт правовідносин найтіснішим чином пов’язаний з інтересом управомоченої сторони і є благом, що знаходиться в його розпорядженні й охороняється державою. Об’єктами можуть бути різноманітні предмети, що представляють цінність для суб’єкта права. Наприклад, за житловим законодавством для наймача об’єкт — житлове приміщення, необхідне йому для проживання. В залежності від цього об”єкти поділяються на 3 групи: 1 речі (материальні явища, предмети природи, як у природному стані, так і пристосовані людиною до споживання, гроші і цінні папери) 2 діяльність (роботи, послуги, результати творчої діяльності) 3 особисті немайнові блага (честь, ділова репутація). Із прийняттям закону про власність режим право власності почав поширюватись на результати творчої діяльності, що мають нематеріальну природу. Нематеріальну природу мають також права вимоги. Таким чином умовно речі можна поділити на “матеріальні і нематеріальні”. В цив. праві існує також поняття майна як об’єкта цив. прав. Воно вживається як для визначення конкретних речей, так і при визначенні сукупності майнових прав і обов’язків суб’єкта. Це має місце зокрема при спадкуванні майна громадян, коли до спадкового майна входять як права так і обов’язки.

Громадяни та організації укладають угоди і, отже, вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Залежно від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов’язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі і гідності тощо. З цього можна зробити висновок, що об’єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто об’єктами цивільних правових відносин є: а) речі (об’єкти речових правовідносин, що виникають з договору застави. Речі також об’єкти цивільно-правових відносин, що виникають з договорів купівлі-продажу, обміну, дарування);б) дії, у тому числі послуги(об’єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об’єктом цивільно-правових відносин з договору перевезення є діяльність (система дій) перевізника, зобов’язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не пов’язаної зі створенням матеріальних благ. Послуги можуть мати юридичний характер. Об’єктом цивільно-правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо; в) результати духовної та інтелектуальної творчості(За чинним цивільним законодавством факти створення літературних, наукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо є юридичними фактами, що породжують авторські правовідносини. Їх об’єктом будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право); г) особисті немайнові благ (вони регулюються нормами цивільного права, і тому це різновид цивільно-правових відносин. Їх об’єкт — особисті немайнові блага: честь, гідність, ім’я, життя, здоров’я тощо.

Роль звичаїв

У ст.7 ЦК України передбачено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаями ділового обороту. Вони не є джерелом права, однак у тих випадках, коли держава правовим актом санкціонує діловій звичай, він здобуває юридичну чинність правової норми і входить до системи цивільного законодавства.

Звичаєм є правили поведінки, яке не встановлено актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай ділового обороту може бути застосований незалежно від того, чи зафіксований він в якому – не будь документі (опублікований в пресі тощо). Звичай, що суперечить актам цивільного законодавства або договору, у цивільних відносинах не застосовується.

 

 21 Дія цивільних законів.

Дія у часі. Закон набирає чинності після 10 днів з його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом. але не раніше дня його опублікування, Закон публікується державною та російською мовами Президією ВР у “Відомостях ВРУ”, а також у газеті “Голос України” і є офіційною публікацією. Укази і розпорядження Президента України набирають чинності через 10 дня після їх опублікування в газеті “Урядовий кур’єр”, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. Укази і розпорядження, які не підлягають опублікуванню, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. В постановах КМ У нормативного характеру має бути вказаний строк введення їх у дію. Якщо в постановах уряду не вказано строк введення у дію, вони набирають чинності з моменту їх прийняття. Розпорядження КМУ набирають чинності з моменту їх прийняття і опублікуванню у Зібранні постанов Уряду не підлягають. Нормативні акти, які видають міністерства, інші органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та контролю і які стосуються прав, свобод і законних інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію зазначених актів здійснює міністерство юстиції У. Нормативні акти відділів, управлінь, інших служб обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також органів господарського управлінь і контролю набирають чинності через10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Дія у просторі і за колом осіб. Закони ВРУ, укази президента У, постанови і розпорядження КМУ, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт може обмежити територію дії даного акта. Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на їй території, тобто громадяни У, юр особи, держава, територіальні громади, іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юр особи. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то він діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в акті передбачено або випливає з його змісту, що він застосовується лише до певної групи суб’єктів.

 

Серв ітути емфітезис

 

Сервітут — це право користування чужим майном. Таке право може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів. Сервітут може встановлюватися також щодо нерухомого майна (будівлі, споруди тощо) для задоволення потреб інших осіб, що не можуть бути задоволені інших способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, рішенням суду.

В ЗК дається таке визначення земельного сервітуту. Це — право власника чи землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безоплатне користування чужою ділянкою (ч. 1 ст. 98).

Серед видів земельного сервітуту законодавець наводить:

- право проходу чи проїзду на велосипеді через чужу ділянку;

- право проводити водопровід з чужого природного водоймища чи через чужу земельну ділянку;

- право проводити та експлуатувати лінію електропередач, зв'язку, трубопровід, інші лінійні комунікації;

- право відводу води з своєї ділянки на сусідню чи через сусідню;

- право забору води із сусіднього природного водоймища чи право проходу до нього;

- право напувати худобу із сусіднього природного водоймища чи право прогону худоби до нього;

- право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту споруд та будівель та ін.

Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Серед підстав припинення сервітуту законодавець називає:

а) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

б) відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

в) сплив строку, на який було встановлено сервітут;

г) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

д) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

є) смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Емфітевзис — це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис встановлюється за договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Строк емфітевзису, розмір оплати, її форма, порядок та строки виплати встановлюються договором.

Важливою особливістю емфітевзису є те, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Землекористувач не лише має право користуватися земельною ділянкою відповідно до договору, а й зобов'язаний своєчасно вносити плату, підвищувати родючість землі, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Землекористувачу надано право продати своє право на користування земельною ділянкою. При продажу власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на її придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

б) спливу строку, на який було надане право користування;

в) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.

Суперфіцій. Власник земельної ділянки має право надати її іншій особі не лише для сільськогосподарських потреб, а й для будівництва. Суперфіцієм є право передачі земельної ділянки в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

Суперфіцій може виникати на підставі договору або заповіту як на визначений, так і на невизначений строк.

Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, вносити плату за користування земельною ділянкою та інші платежі, встановлені законом. Він має право власності на будівлі (споруди), зведені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:

а) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

б) спливу строку права користування;

в) відмови землекористувача від права користування;

г) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

 

 

 

Види юридичних осіб

Види юридичних осіб, способи їх створення. Відповідальність юридичної особи.

Юридичні особи в залежності від порядку їх створення поділяються на:

 - юридичні особи приватного права;

 - юридичні особи публічного права.

Перші створюються на підставі установчих документів, другі – на розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування.

  Способи створення юридичних осіб права:

· розпорядчий – тобто на підставі розпорядження державного органу

Якщо законом передбачено обов’язкове створення юридичної особи – шляхом волевиявлення виборців.

· дозвільний – таким способом створюються наприклад, об’єднання громадян.

· договірній – шляхом укладення договору (це повне товариство. Командитне та інші.

Юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб (юридичних і фізичних). Вони можуть створюватися у формі товариств, які в свою чергу можуть бути підприємницькими і непідприємницькими. Перші мають за мету одержання прибутку, другі – не мають такої мети. Підприємницькі створюються у формі господарських товариств і виробничого кооперативу, непідприємницькі – релігійні громади, об’єднання громадян, благодійні організації, торгово – промислові палати, профспілки.

Юридична особа відповідає самостійно за своїми зобов’язаннями усім належним її майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників), крім випадків встановлених законом (ст. 96 ЦК). Особи, які створили юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників), що пов’язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дійвідповідним органом юридичної особи.

30 Характеристика Право власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об’єктів власності певному суб’єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об’єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у об’єктивному розумінні. Суб’єктивне право власності визначається законом України «Про власність» від 07.02.91 р. і Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Володіння – закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання даних осіб. Користування – отримання з речей корисних властивостей, що дадуть можливість задовольнити відповідні потреби індивіда або колективу. Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, розпорядження і користування речами (матеріальними благами) у своїх інтересах незалежно від волі та бажань інших людей.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об’єктів власності певному суб’єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об’єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у об’єктивному розумінні. Суб’єктивне право власності визначається законом України «Про власність» від 07.02.91 р. і Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Володіння – закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання даних осіб. Користування – отримання з речей корисних властивостей, що дадуть можливість задовольнити відповідні потреби індивіда або колективу. Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, розпорядження і користування речами (матеріальними благами) у своїх інтересах незалежно від волі та бажань інших людей.

 

 

Джрела цивільного права

Звичай, конституція

Джерела ЦП – це спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними органами держави і призначені регулювати майнові відносини, пов’язані з майновими особисті немайнові відносини та особисті немайнові відносини не пов’язані з майновими. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні. До основних законів належить КУ (28. 06. 96). КУ має найвищу юр-ну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі КУ і мають відповідати їй. КУ містить у собі норми різних галузей права, втому числі норми ЦП. Після КУ вищу юр-ну силу мають закони. Закон – це нормативно-правовий акт, що приймається ВРУ. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України, затверджений ВРУ 16.01.03, що вступив в дію з 01.01.04. він є єдиним кодифікованим актом цивільного законодавства. ЦК складається з 6 книг, норми кожної окремої книги становлять окремі цивільно-правові інститути. Актам цивільного зак-ва є також інші кодекси і закони: Сімейний кодекс, Земельний кодекс, „Про власність”, „Про заставу” тощо. Також до джерел цивільного права відносяться підзаконні акти: укази ПУ, постанови КМУ, відомчі нормативно-правові акти

 Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Він може називатися по різному: договір, пакт, угода, конвенція, протокол та інше. Договір може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін – двостороннім або багатостороннім.

Порядок набрання чинності міжнародними договорами встановлений ЗУ “ Про міжнародні договори України”. Чинності таки договори набувають з часу їх ратифікації Верховною Радою, або якщо в договорі вказано, що він набуває чинності з дня підписання. Міжнародні договори мають пріоритет перед національним законодавством. Це означає, що у випадках, коли міжнародний договір укладено раніше за видання акта цивільного законодавства, то останній не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства видано раніше, ніж було укладено міжнародний договір, то акт національного законодавства втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором.

Важливе значення для ефективного функціонування правової системи мають постанови Пленуму Верховного Суду України. В них даються керівні роз’яснення судам з питань застосування цивільного законодавства. Вони носять рекомендаційний характер. Роз’яснення вищих судових органів треба розглядати як форми тлумачення чинного законодавства, що застосовуються судами.

  Цивільні відносини регулюються нормами законодавства або угодою сторін. Сторони мають право укласти договір, який не встановлено актами цивільного законодавства, але він відповідає його загальним засадам. Сторони мають право врегулювати свої відносини в договорі відповідно до діючого законодавства, але можуть і відступити від їх положень, якщо в них прямо зазначено про це. А також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті відносин між сторонами.

Прогалини у чинному законодавстві можуть мати місце з різних причин. Це викликає необхідність застосовувати для вирішення питань інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом відносини (аналогія закону). Застосування аналогії закону можливе за таких умов:

1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільно – правовими відносинами;

2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;

3) існують норми, що регулюють подібні за змістом відносини.

Відносини, яки виникли, регулюються нормами, що регулюють подібні за змістом відносини.

   Якщо використати аналогію закону для врегулювання відносин неможливо, наприклад через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, застосовують аналогію права, тобто використовуються загальні засади цивільного законодавства.

  Умови застосування аналогії права таки:

1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами;

2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;

3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

 

35 Функції сучасного цивільного права - це певні напрямки впливу цивільно – правових норм, обумовлені змістом суспільних відносин (відносин власності, товарно – грошових, особистих немайнових), що включені до предмету цивільно правового регулювання. Функції поділяються на:

- регулятивну;

- охоронну;     

- попереджувально – виховну;

- попереджувально – стимулюючу.

  Регулятивна забезпечує врегулювання нормами цивільного права відносин власності, товарно грошових, особистих немайнових. (наприклад ст.ст. 665 –711 ЦК України регулюють відносини з приводу купівлі – продажу).

Охоронна забезпечує захист порушених прав суб’єктівцивільного права.

Попереджувально – виховна тісно пов’язана з охоронною і досягається через інститут цивільно – правової відповідальності. Сам факт існування цивільно – правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян , утримуючи їх від правопорушень.

Попереджувально – стимулююча полягає в стимулюванні різними цивільно – правовими засобами необхідної суспільству і державі поведінки громадян та організацій. 

 

Право спільної власності.

Майно може належати на праві власності не лише одній, а кільком особам (суб-м права вл-ті) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Право спільної вл-ті – це право двох або більше осіб на один О-т. Право СВ здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвлас-ми. Спільний О-т може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як О-т права вл-ті вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співуч-ів поширюється на весь О-т у цілому, а не на його частину. Об’єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності. 3 правової точки зору між двома різновидами спільноі власності існують певні вдмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власносп на спільне майно. Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливае на обсяг повноважень співвл-ів. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвл-ів, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток цих співвл-ів. У спільній сумісній вл-ті учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвл-ів рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом. Об’єктами права СВ можуть бути: жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення та ін.

 

 

 

 

47 В иди цивільно правової відповідальності

 Види цивільно – правової відповідальності:

1. Залежно від підстав застосування відповідальності:

а) договірна - це відповідальність, яка передбачена у договоріі наступає в разі порушення умов договору.

б ) позадоговірна - має місце у випадку заподіяння правопорушення боржником, який не був з кредитором у договірних правовідносинах.

2. Залежно від суб’єктів:

а) індивідуальна – один правопорушник;

б) спільна – декілька правопорушників;

3. Залежно від характеру поділу відповідальності між кількома порушниками: - а) часткова – застосовується при скоєнні правопорушення кількома особами. Воно має місце тоді, коли у ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов’язання у певній частці, яка припадає на нього відповідно до закону або договору. Частки визнаються рівними, якщо їхній розмір не визначений договором або законом.

б) солідарна - настає тоді, коли це вказано у законі або договорі, наприклад у разі неподільності предмета зобов’язання. Солідарна відповідальність дозволяє кредитору притягнути до відповідальності будь – кого з боржників у повному обсязі або частково. Усі боржники залишаються зобов’язаними до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано повністю.

в ) субсидіарна - настає тоді, коли в зобов’язанні беруть участь два боржника, один з яких основний, іншій – додатковий (субсидіарний). Така відповідальність випливає із закону або умов договору. Мета – встановлення гарантій забезпечення прав кредитора на відшкодування заподіяної йому шкоди за рахунок інших осіб. Додатковий кредитор несе відповідальність за основного боржника у разі, якщо кредитор не може задовільними вимоги кредитора. Це можливо у випадках, коли:

1) основний боржник відмовився задовільними вимоги кредитора (ст.619 ЦК);

2) кредитор не отримав у розумній термін від основного боржника відповіді на заявлену вимогу;

3) майна основного боржника недостатньо для задоволення вимог кредитора у повному обсязі (ст.1043ЦК – відповідальність управителя).

Залежно від розмірів і обсягу:

- повна; - обмежена; - підвищена;

Повна відповідальність -