Тема 2. Суб'єкти та об'єкти інвестування

Тема 2. СУБ'ЄКТИ ТА ОБ'ЄКТИ ІНВЕСТУВАННЯ

2.1. Інвестор — самостійний суб'єкт підприємницької діяльності
2.2. Суб'єкти інвестиційної діяльності
2.2.1. Фінансово-кредитні установи
2.3. Інвестиційний ринок та його основні складові
2.4. Оцінка інвестиційного ринку
2.4.1. Макроекономічні показники розвитку інвестиційного ринку
2.4.2. Оцінка інвестиційної привабливості галузей економіки
2.4.3. Інвестиційна привабливість регіонів
2.5. Фактори та умови формування інвестиційної привабливості підприємства
2.6. Методика оцінки інвестиційної привабливості підприємства

Фінансово-кредитні установи

 

Для успішної інвестиційної діяльності має бути створена фінансово-кредитна система держави (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Фінансово-кредитна система держави

 

Важливе значення для здійснення інвестиційної діяльності має розвиток страхування. Страхові компанії забезпечують інвесторам страховий захист від ризиків різного походження. Договір страхування є підставою для фінансового забезпечення інвестиційних проектів, акціонування капіталу, одержання позичених і залучених коштів для інвестування.

Особливістю вітчизняного страхового ринку є відсутність транснаціональних страхових компаній або їх філій. Українське законодавство не дає змоги їх створювати, що зумовлено захистом вітчизняної страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній і використанням вільних коштів страховиків для інвестицій у власну економіку. Водночас іноземні страхові компанії активно проникають в Україну за перестрахувальними схемами, одержуючи чималі прибутки.

В Україні інвестиційною діяльністю безпосередньо займаються такі банки;

— AT "Український інноваційний ВА-банк" (м. Київ; рік заснування — 1991 p.). Статутний фонд — 20 млн грн;

— Український акціонерний комерційно-промисловий інвестиційний банк — 3AT "Промінвестбанк" (м. Київ; рік заснування — 1992 p.). Статутний фонд — 200 млн грн;

— Акціонерний комерційний банк "Київський інвестиційний банк" (3AT) (рік заснування — 1993 p.). Статутний фонд —14 млн грн;

— Акціонерний банк "Національні інвестиції" (м. Київ; рік заснування — 1993 p.). Статутний фонд — 15 млн грн;

— Акціонерний банк "Перший інвестиційний банк"(ЗАТ) (м. Київ; рік заснування — 1997 p.). Статутний фонд — 15,9 млн грн;

— Акціонерний комерційно-інноваційний банк "Укрсиббанк" (ВАТ; м. Київ — Харків; рік заснування — 1991р.). Статутний фонд — 90 млн грн;

— Акціонерний банк "Інвест-Банк — Україна" (ВАТ; м. Харків; рік заснування — 1993 p.). Статутний фонд — 21 млн грн (у минулому — це кредитно-інвестиційний банк).

Більше 120 банків України мають ліцензію № 11 — вкладання коштів у статутні фонди інших юридичних осіб, ліцензію № 26 — фінансування за дорученням власників коштів (130 банків).

Станом на 1 січня 2005 р. в Україні функціонувало 110 інвестиційних компаній та фондів; 76 взаємних фондів; 17 бізнес-інкубаторів. Харківщина посідає друге місце за кількістю інвестиційних компаній і фондів (відповідно 14 і 15).

Станом на 1 січня 2005 р. видано 90 ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Холдингові компанії, асоціації, корпорації та інші об'єднання здійснюють інвестиційну діяльність як в Україні, так і за її межами. Згідно із законодавством забезпечуються сприятливі правові засади щодо створення промислово-фінансових груп (ПФГ) — це об'єднання діяльності підприємств, організацій, банків, фінансово-кредитних установ у багатогалузеву господарську систему шляхом мобілізації ресурсів (концентрації та ефективного використання ресурсів) для формування раціональних технологічних і коопераційних зв'язків в умовах ринкової економіки, для підвищення експортного потенціалу і конкурентоспроможності продукції. До складу ПФГ можуть входити промислові та сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи й організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку.

Міждержавна промислово-фінансова група — транснаціональна ПФГ, яка створюється на основі міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надається Верховною Радою України.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають генеральну угоду про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції, яка має бути затверджена постановою Кабінету Міністрів України. Генеральна угода включає назву ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандидатуру президента, його права та обов'язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції; строк дії угоди; інші умови, передбачені законодавством, та ті, що визнають необхідними ініціатори створення ПФГ.

Кількість банків у складі ПФГ не обмежується. Кабінет Міністрів України бере до розгляду проекти створення ПФГ незалежно від розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції. Рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та надання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України й оформляється його постановою, а відмова у створенні (реєстрації) — протокольним рішенням: у тримісячний строк — у разі розгляду проекту за участю українських учасників ПФГ і головного підприємства; у шестимісячний строк — у разі розгляду проекту транснаціональної (міждержавної) ПФГ.

Про створення (реєстрацію) ПФГ повинні бути затверджені: генеральна угода про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції; назва ПФГ; головне підприємство ПФГ; президент; вичерпний перелік учасників ПФГ і перелік найменувань кінцевої продукції; інші умови відповідно до повноважень Кабінету Міністрів України в межах чинного законодавства.

У разі створення (реєстрації) транснаціональної ПФГ відповідно до міжнародного договору України про співробітництво, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою, вона набуває статусу міждержавної ПФГ. Створення (реєстрація) міждержавної ПФГ здійснюється у порядку, визначеному таким договором.

Найменування головного підприємства та учасників ПФГ повинно містити назву: відповідно "Головне підприємство промислово-фінансової групи (транснаціональної, міждержавної)" та "Учасник промислово-фінансової (транснаціональної, міждержавної) групи".

Пільги з оподаткування надаються головному підприємству та учасникам міждержавної ПФГ у межах, визначених міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою.

Реорганізація ПФГ шляхом виключення (виходу) з неї головного підприємства або учасника ПФГ може здійснюватися Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, на який покладається контроль за дотриманням податкового законодавства.

У 2000 р. було затверджено Положення про кредитні спілки в Україні. Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг шляхом об'єднання грошових внесків.

Кредитна спілка (КС) є юридичною особою, має самостійний баланс, банківські рахунки, які відкриває і використовує відповідно до законодавства у самостійно обраних банківських установах, а також печатку, штамп і бланки зі своїм найменуванням, власну символіку. Кредитна спілка діє на основі самофінансування, несе відповідальність за наслідки своєї діяльності та виконання зобов'язань перед своїми членами, партнерами і державним бюджетом. КС створюється на підставі рішення установчих зборів, на яких присутні не менш 50 осіб, які відповідно до Положення можуть бути членами кредитної спілки та об'єднані хоча б за однією з таких ознак: спільне місце роботи або навчання, належність до однієї професійної спілки, іншої громадської або релігійної організації, проживання в одному селі, селищі, місті, що не має районного поділу, районі в місті. Членами КС можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, об'єднані хоча б за однією з вказаних ознак і досягли вісімнадцятирічного віку, з урахуванням передбачених обмежень. Членство у КС настає з дня сплати особою вступного та пайового внесків у порядку, передбаченому статутом кредитної спілки. Члени КС несуть відповідальність за зобов'язаннями спілки лише в межах їх пайових внесків.

Вищим органом управління КС є загальні збори її членів. Загальні збори вважаються правомочними, якщо на них присутні не менше 50 % членів кредитної спілки, інше не передбачено статутом кредитної спілки. Правління КС є виконавчим органом, який здійснює управління поточною діяльністю кредитної спілки в період між загальними зборами її членів. Правління КС у складі не менше п'яти осіб обирається загальними зборами членів спілки. Членами правління не можуть бути особи, які перебувають у трудових відносинах з КС, за винятком виконавчого директора. Порядок обрання правління та строк його повноважень визначаються статутом КС. Правління спілки очолює голова, який обирається в порядку, визначеному статутом. Правління спілки може призначати виконавчого директора для оперативного здійснення функцій управління спілкою з переданням йому повноважень.

Нерозподілений дохід, що залишається у розпорядженні КС за підсумками фінансового року, розподіляється за рішенням загальних зборів, у тому числі між членами спілки пропорційно до обсягу їх пайових внесків у вигляді відсотків. Кредитна спілка та її посадові особи зобов'язані зберігати таємницю щодо вкладів, внесків і фінансових операцій своїх членів.

Кредитна спілка подає Національному банку України статистичну звітність для складання грошово-кредитної статистики в обсягах, формах та у строки, встановлені НБУ. З метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів спілки мають право на добровільних засадах заснувати між собою об'єднання кредитних спілок.

В Україні КС активно формувалися у 1992—1993 pp., і значно активізувався цей процес у 2004 р. Нині Національна асоціація кредитних спілок України (НАКСУ) нараховує більше 80 кредитних спілок, об'єднує понад 70 тис. членів, чиї загальні активи перевищують 12 млн грн. Підсумовуючи результати діяльності цієї організації, слід зазначити, що з часу утворення надано більше ніж 32 тис. позик на суму 25 млн грн (в основному на розвиток підприємництва).

На сьогодні в Україні зареєстровано декілька сотень КС. Спілки виконують банківські функції фінансового посередника. Частка кредитів, наданих спілками, досягла ЗО %, що становить 75 % їх загальних коштів. Проценти, отримані від кредитів, спілка спрямовує на формування фондів і нарахування процентів за внесками. Всі учасники спілки є одночасно і власниками, і клієнтами, а тому ризик неповернення кредиту значно менший, ніж у банку. Головна мета спілок — фінансовий та соціальний захист своїх членів у використанні особистих заощаджень для взаємного кредитування. Від банків спілка відрізняється тим, що фінансові ресурси є власністю необмеженої кількості осіб, тобто всіх членів, і контролюються ними.

У США, наприклад, кредитні спілки об'єднують приблизно 70 млн громадян. Забезпечені страхові гарантії — повернення кожному клієнтові до 100 тис. дол. США внесків у разі банкрутства спілки. Не без підстав емігранти-українці стверджують, що вони вижили завдяки спілкам. Перший кооператив такого профілю "Нова громада", створений 60 років тому в м. Сактауні (Канада) вихідцями з України, дуже швидко знайшов послідовників у всій країні. Нині кредитні спілки Канади та США мають в активі до 3 млрд. дол. Завдяки спілкам люди живуть заможно, мають високі можливості щодо діяльності та розширення виробництва.

Діяльність кількох кредитних спілок Івано-Франківщині свідчить про те, що попри економічну кризу та деструктивну дію фінансових пірамід вони все-таки вистояли, впевнено тримаються "на плаву" і є надійною опорою для малого і середнього бізнесу та фермерства. За шість років діяльності надано 1200 позик на суму 1,3 млн грн і, що важливо, під низькі відсотки (З—4 % місячних). Кредитні спілки вигідні й державі, бо допомагають поліпшувати сферу споживання для своїх членів, розширювати виробництво, сприяють появі нових робочих місць, а отже, і наповненню бюджету. Лише впродовж двох років одна така спілка "Самопоміч" відрахувала до бюджетів усіх рівнів майже 100 тис. грн. Тільки за один рік спілка поповнилася 90 новими членами.

За розпорядженням керівництва Івано-Франківської облдержадміністрації підвідомчі управління зобов'язані надавати технічну та фінансову допомогу районним кредитним спілкам. В області працює більше ніж ЗО кредитних спілок, і той факт, що лише за один рік кількість безробітних в області знизилась з 7,5 до 6,1 %, певно, є заслугою кредитних спілок.

Оцінка інвестиційного ринку

 

Порівняльний аналіз концепцій державного регулювання в контексті проблем функціонування інвестиційних ринків в умовах кризи доводить, що за зовнішніх розбіжностей і різних підходів до вибору об'єкта регулювання (платоспроможний попит або пропозиція ресурсів) розглядається єдиний об'єкт регулювання — інвестиційний ринок. За допомогою такого підходу, стимулюючи інвестиційну пропозицію, держава стимулює і попит на ресурси. Проте необхідно визнати, що саморегуляція ринкового господарства доповнюється та вдосконалюється регулюванням державою, яка може сповільнити або прискорити розвиток економічних процесів.

Проблему залучення інвестицій в економіку України треба розглядати в контексті особливостей трансформаційних процесів, які відбуваються в країні.

Економіка України на сучасному етапі перебуває у процесі трансформації, тобто перетворення економічної системи. Трансформація характеризується такими складовими, як поступове відмирання закономірностей минулого; розвиток сучасної ринкової економіки, яка базується на приватно-корпоративній власності, та зростання впливу суспільних цінностей в економічній поведінці.

Розбудова стабільної та дієвої ринкової економіки в країні стає можливою тільки за умови подолання кризи політики трансформації, тобто за наявної концепції системного переходу до ринкової економіки. Таку кризу було подолано в посткомуністичних країнах Європи, і, як доводять фахівці, це дало змогу зробити великий крок уперед у процесі трансформації економік цих країн.

У період трансформації економіки суттєво зростає значення інвестиційної діяльності в країні. Від інтенсивності та результативності інвестиційних процесів залежить успіх перетворень насамперед у сферах економічного, політичного та соціального життя. Ось чому нині необхідно приділяти увагу питанням, пов'язаним з інвестуванням, способам і методам його активізації, вивченням умов створення сприятливого інвестиційного клімату, залученням інвестицій та їх ефективним використанням на всіх рівнях: держави, галузі, регіону, підприємства.

В економіці, побудованій на ринкових засадах, інвестиційна діяльність є вільною і регулюється загальним економічним процесом. Проте в умовах, коли держава бере на себе функції управління інвестиційними процесами (перед суспільством поставлено певну суспільно значущу мету, і держава свідомо спрямовує політику економічних трансформацій, наприклад, під час структурної перебудови економіки; держава є стратегічним інвестором; держава є власником частки підприємств, яка впливає на структуру суспільного виробництва), вільний розвиток інвестиційних процесів загрожує національній економічній безпеці, і постає потреба в протекціонізмі.

Специфіка трансформаційного періоду зумовлює необхідність конструктивної інтенсивної інтервенції держави в інвестиційну сферу. Цю необхідність детерміновано як недорозвиненість і функціональну недостатність новостворених ринкових форм, насамперед інвестиційної інфраструктури і саморегулюючих механізмів, неспроможних самотужки забезпечувати оптимізацію протікання інвестиційних процесів на макрорівні, так і "неринковий" характер економічного середовища. Національна економіка не є ідеальним об'єктом саморегулювання, і це свідчить про відсутність у ній достатніх передумов для самоактивізації процесів капіталотворення. Як свідчать дослідження, провідним суб'єктом регулювання повинна бути держава.

Середовище, в якому здійснюються інвестиційні процеси, називають інвестиційним кліматом. Він формується під впливом взаємопов'язаного комплексу законодавчо-нормативних, організаційно-економічних, соціально-політичних та географічних факторів, які визначають умови інвестиційної діяльності на всіх рівнях (країна, галузь, регіон, підприємство).

Цільова результативна діяльність держави як суб'єкта регулювання — це встановлення кількісних та якісних (структурних) параметрів інвестиційних процесів, необхідних для нормального протікання розширеного відтворення, забезпечення динамічної макроекономічної рівноваги та поліпшення показників макро- та мікрорівнів.

У сучасних умовах інвестиційна політика повинна будуватися на розвитку, взаємозв'язку та взаємозалежності таких принципів: забезпечення та вдосконалення законодавчо-нормативної бази інвестиційної діяльності; здійснення концентрації на стратегічних напрямках розвитку; організації взаємодії з підприємствами та інвесторами з метою мобілізації інвестиційних ресурсів; виділення інноваційної політики в самостійний цілеспрямований напрямок діяльності.

Інвестиційна політика держави — це те навколишнє середовище, що оточує підприємства і від стану якого безпосередньо залежить успіх інвестиційної діяльності, та інвестиційна активність суб'єктів господарювання. Від ефективності інвестиційної політики держави залежить стан виробництва, рівень технічної оснащеності основних фондів підприємства, можливості структурної перебудови економіки, розв'язання соціальних та екологічних проблем. У період трансформації економіки головне в реалізації інвестиційної політики держави — створення умов для вкладення коштів і підвищення інвестиційної активності підприємств. Економічне зростання та інвестиційна активність є взаємодоповнюючими процесами, а підприємство має приділяти постійну увагу власній інвестиційній діяльності, яка органічно витікає з інвестиційної політики.

В умовах трансформації становище підприємств різко змінилося. Поява підприємств різних форм власності, ліквідація централізованого планування та акціонування сприяли переходу цілеформування на рівень підприємства. Підприємство відповідно до конкретної ситуації, діючого господарського механізму та загального диктату споживача самостійно визначає пріоритетність тих чи інших цілей.

В умовах ринку розвиток економіки має циклічний характер, що привносить елементи невизначеності, а тому під час прийняття інвестиційних рішень підприємство має враховувати цю особливість на підставі оцінки інвестиційного клімату та відповідного прогнозу розвитку інвестиційного ринку. Безпосередньо за результатами дослідження зовнішнього середовища і залежно від цілей підприємства формується його політика, яка корегується на підставі аналізу стану та потенціалу розвитку підприємства. Насамперед це стосується інвестиційної привабливості підприємства як об'єкта потенційного інвестування.

Здійснення інвестиційної діяльності на підприємстві потребує визначення стану справ із наявністю інвестиційних ресурсів і співвідношенням різних форм інвестування на всіх етапах розвитку. Аналіз можливих джерел інвестиційних ресурсів і форм фінансування та їх оптимальне співвідношення дадуть змогу забезпечити ефективність інвестиційної політики підприємства. Зона господарювання є самостійним сегментом у межах діяльності підприємства, яке функціонує у відповідній галузі, регіоні, державі (країні).

При формуванні інвестиційної політики підприємства необхідно брати до уваги умови, які подано на рис. 2.5.

 

Рис. 2.5. Схема впливу умов на інвестиційну політику підприємства

 

Отже, підставою для формування інвестиційної політики підприємства є оцінка інвестиційної привабливості всіх об'єктів інвестиційного ринку: держави, галузі, регіону, окремого підприємства. У зв'язку з циклічним розвитком економіки та постійними змінами на інвестиційному ринку необхідно систематично вивчати стан його кон'юнктури для формування ефективної інвестиційної політики і прийняття економічно обґрунтованих інвестиційних рішень. Постійне спостереження та аналіз кон'юнктури інвестиційного ринку на основі системи показників і виявлення тенденцій змін дадуть змогу спрогнозувати його розвиток на перспективу. Процес прогнозування кон'юнктури інвестиційного ринку включає такі послідовні стадії: оцінка макроекономічних показників визначає інвестиційний клімат у країні та ефективність умов інвестиційної діяльності; проведення оцінки інвестиційної привабливості галузей використовується для галузевої спрямованості, галузевої диверсифікації інвестиційної діяльності підприємств; визначення оцінки інвестиційної привабливості регіонів — для регіональної диверсифікації діяльності підприємств; оцінка інвестиційної привабливості підприємства — для розробки й обґрунтування інвестиційних рішень.

Оцінка об'єктів інвестування та прогнозування кон'юнктури інвестиційного ринку — це взаємозалежні, взаємопов'язані, взаємодоповнюючі складові для формування інвестиційної політики підприємства.

У ринковій економіці стабільність діяльності підприємства визначається такими основними факторами, як зростання обсягу реалізації продукції, стабільна прибутковість, фінансова стійкість. Незважаючи на складні ринкові обставини, жорстку податкову систему і недостатню державну підтримку в більшості випадків погіршення становища підприємств пов'язане з неефективною системою управління, неекономічним і нетехнологічним виробництвом, слабким урахуванням ринкових умов господарювання в усіх аспектах.

Заохочення вкладення коштів потребує забезпечення привабливості об'єктів інвестування для вітчизняних і зарубіжних інвесторів. Вивчення кон'юнктури ринку включає оцінку привабливості на трьох основних таксономічних рівнях: макроекономічному — на рівні країни; мезоекономічному — на рівні галузі та регіону; мікроекономічному — на рівні підприємства. У цьому розділі будуть розглянуті тільки перші два рівні.

Тема 2. СУБ'ЄКТИ ТА ОБ'ЄКТИ ІНВЕСТУВАННЯ

2.1. Інвестор — самостійний суб'єкт підприємницької діяльності
2.2. Суб'єкти інвестиційної діяльності
2.2.1. Фінансово-кредитні установи
2.3. Інвестиційний ринок та його основні складові
2.4. Оцінка інвестиційного ринку
2.4.1. Макроекономічні показники розвитку інвестиційного ринку
2.4.2. Оцінка інвестиційної привабливості галузей економіки
2.4.3. Інвестиційна привабливість регіонів
2.5. Фактори та умови формування інвестиційної привабливості підприємства
2.6. Методика оцінки інвестиційної привабливості підприємства