Відчуття як основа сенсорно-перцептивної організації людини.

Пізнання відбувається на чуттєвому та абстрактному рівнях.При чуттєвому пізнанні предмети і явища об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуттів людини – її зір, слух, нюх, тактильні, смакові та інші аналізатори і відображаються в мозку. До цієї форми пізнання належать пізнавальні психічні процеси відчуття і сприймання. Відчуття і сприймання несуть інформацію про зовнішні ознаки та властивості об’єктів, утворюючи чуттєвий досвід людини.Абстрактне пізнання як вища форма пізнання людиною дійсності відбувається за участю процесів мислення та уяви. У розвиненому вигляді ці процеси властиві тільки людині, яка має свідомість.Відчуття – пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їхній безпосередній дії на її органи чуттів. Існують також інтерорецептивні відчуття, які є такими, що йдуть від внутрішніх органів.Це найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відо­мості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, рівності або шорсткості, вологи, тепла чи холоду, болю, розташування тіла в просторі тощо. Це еле­ментарний чуттєвий (сенсорний) образ. Але це й ґрунт, на якому будується образ світу, чуттєва тканина свідомості індивіда. Втрата здатності відчувати – це втрата ка­налів зв’язку людини зі світом, про що переконливо свідчать випадки сліпоглухонімоти, та експерименти, в яких людина ізолюється від зовнішніх стимулів середовища.Отже, відчуття – основа пізнавальної діяльності, умова психічного розвитку, джерело побудови адекватного образу світу.Відчуття – це первинна форма орієнтування живого організму в довкіллі, це перший рівень (ступінь) пізнання людиною світу. За допомогою аналізаторів вона відбирає, накопичує інформацію про суб’єктивну та об’єктивну реальності.Органи чуттів або аналізатори – це єдині канали, по яких зовнішній світ проникає в свідомість людини.Аналізатори – це нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, що зумовлені впливом внутрішнього та зовнішнього середовищ на людину.Зоровий аналізатор виокремлює світлову енергію і коливання електромагнітних хвиль; слуховий – звуки, тобто коливання повітря; смаковий, нюховий – хімічні властивості речовин; шкірні аналізатори – теплові, механічні властивості предметів і явищ, що спричиняють ті чи інші відчуття і перетворюють їх у нервові процеси, суб’єктивні образи, власне – у відчуття.У кожному аналізаторі є його периферійна частина, або рецептор, тобто складова органу чуття, призначення якої – виокремити з навколишньої дійсності світло, звук, запах та інші властивості. Інша його частина – це шлях від рецептора до центральної частини аналізатора, розміщеної в мозку. В центральній частині аналізатора розрізняють його ядро, тобто скупчення чутливих клітин, і розсіяні поза ним клітини. Ядро аналізатора здійснює тонкий аналіз і синтез збуджень, що надходять від рецептора. За його допомогою подразники диференціюються за їх особливостями, якістю та інтенсивністю. Розсіяні клітини здійснюють більш грубий аналіз, наприклад, відрізняють лише музичні звуки від шумів, виконують нечітке розрізнення кольорів, запахів.

Класифікація відчуттів.

Класифікація відчуттів відбувається за кількома ознаками:

1. За наявністю безпосереднього контакту рецептора з подразником, який викликає відчуття, виділяють дистантні і контактні відчуття. Зір, слух, нюх відносяться до дистантних. Ці види відчуттів забезпечують орієнтування в навколишньому середовищі. Смакові, больові, тактильні відчуття - контактні.

2. За розташуванням рецепторів прийнято ділити відчуття на три групи:

а) екстероцептивні (від лат. - зовнішній) - відображають якості предметів і явищ навколишнього світу, рецептори знаходяться зовні тіла, до них належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні та інші відчуття;

б) інтероцептивні (від лат. - всередині) - рецептори розташовані на внутрішніх органах і відображають їхній стан, до них належать органічні відчуття;

в) пропріоцептивні (від лат. - власний) - рецептори розташовані в рухових апаратах нашого організму, вони дають нам інформацію про рух і положення тіла в просторі. Це кінестезичні та статичні відчуття.

У межах кожної з цих груп відчуття поділяють на види залежно від аналізаторів і адекватних (відповідних) їм подразників.

Адекватними називають ті подразники, до сприймання яких певний орган пристосований і які в звичайних умовах його збуджують (наприклад, світло - для ока, звукові коливання - для вуха).

Неадекватними (невідповідними) називають такі подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які, звичайно, його не збуджують (наприклад, світло - для вуха, механічна дія - для ока і т.д.).

40. Сприйняття та його властивості.

Сприймання – це відображення цілісних предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. Коли людина перебуває в оточенні звичайних речей, у неї формуються цілісні образи навколишніх предметів. Вона бачить речі, чує їхнє звучання, торкається їх.

Властивості сприймання:

1) активний саморегульований характер (для виникнення образу сприймання необхідна участь організму, рухи рецепторних апаратів). Проводився експеримент. Досліджувані були в окулярах, які перевертали зображення догори ногами. В підгрупі, якій дозволялося активно пересуватися, обстежувати кімнату, згодом досліджувані починали сприймати дійсність адекватно. В групі, діяльність якої обмежувалась, відновлення сприймання наставало пізніше, ніж в першій;

2) історичність: обумовленість конкретними умовами і минулим досвідом – аперцепція. Здатність до сприймання формується у дитини під впливом засвоєння сенсорних еталонів, прийнятих у суспільстві (шкала музичних звуків, система геометричних форм і кольорів). При сприйманні предметів людина виділяє ті частини, які відповідають сенсорним еталонам (художник у кольорі морської води бачить більше відтінків, оскільки система його еталонів повніша);

3) предметність – це віднесення всіх відомостей про навколишнє до об’єктивного світу. Виявляється предметність у структурності, цілісності.

Види сприймання:

1) за конкретним змістом об’єкту: сприймання тексту, мистецтва, природи, учбового матеріалу;

2) за формами існування матерії: часу, простору, руху;

3) за провідним аналізатором Арістотель виділяв зорове, слухове, нюхове, смакове, дотикове; кінестетичне (рухове).

Цілісність: образ виникає як результат послідовного обстеження предмета, коли він виник, то всі сприйняті ознаки постають одночасно в єдності. Людина сприймає цілісну структуру предмета, хоча інформація може надходити лише про його частину. Наприклад: у вікно ми бачимо дерева, будинки, вулицю, хоча на сітківку потрапляє інформація про певні їх частини. У телевізорі говорить диктор, а не його голова.

Константність – відносна постійність образу сприйнятого при змінах умов сприймання. Так при віддаленні від будинку його зображення на сітківці зменшується, але розмір будинку сприймаємо як постійний. Ця особливість формується. Проводилось дослідження серед племен, які проживають у лісі. Виявилося, що віддалені предмети вони сприймають як маленькі. Відсутність у них константності розміру пояснюється браком досвіду сприймання певних об’єктів здаля і зблизька.

Осмисленість – людина відображає значення предметів, усвідомлює їх функції. Називаючи предмет, людина відносить його до певного класу, групи. Образ сприймання – не набір подразників, а пошук пояснення сприйнятих даних. Особливо виявляється при сприйманні подвійних і невизначених зображень (конфігурацію хмар сприймають як літаючу тарілку, кущ у темряві – як постать). Ця ознака свідчить про нерозривність між сприйманням і мисленням.

Об’єм сприймання – він визначається тим, скільки предметів людина може сприйняти одномоментно. Число об’єму дорівнює 4-8 одиниць.

Сприймання часу - відображення тривалості, послідовності і швидкості подій, або явищ реального світу.

Основою процесу сприймання часу є умовні рефлекси. Проміжки часу, визначенню яких сприяють слухові, рухові відчуття, виробляються під впливом ритмічних процесів, що відбуваються в організмі людини. Ритмічне дихання, ритм режиму дня, навчальної і трудової діяльності сприяють виробленню рефлексу на час. Тривалі проміжки часу сприймаються, з одного боку, у зв'язку з процесами, що відбуваються в організмі (відчуття голоду, втоми), а з другого - зв'язку з ритмом явищ у природі (зміна дня і ночі, температури тощо). Спостерігається і суб'єктивна оцінка тривалості часу, що може бути пов'язано із зацікавленістю і характером діяльності людини, а також із захворюванням. Так, у хворих з депресивним, пригніченим станом час минає дуже повільно.

Сприймання руху - відображення просторового переміщення предметів визначається віддаленістю предметів, швидкістю переміщення їх або пересування самого спостерігача у просторі. У сприйманні руху беруть участь кілька аналізаторів, а особливе значення має переміщення зображення на сітківці ока і рухи очей і голови в бік руху предмета.

Простір - це одна з основних форм існування матерії. Основу сприймання простору становить пізнання непросторових властивостей об'єктів через зорові, вестибулярні, рухові та шкірні відчуття. У комплексі вони дають змогу судити про відношення тіла до вертикалі, про просторове положення і відстань до інших об'єктів. Сприймання простору не природжене, а виникає і розвивається у процесі життя.