Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Тема 7. Проблема пізнання у філософії↑ ⇐ ПредыдущаяСтр 8 из 8 Содержание книги Поиск на нашем сайте
Після освоєння матеріалу треба: * Знати: – основні види, рівні і форми пізнання; – неспроможність агностицизму; – існуючі в філософії тлумачення істини, її співвідношення з життєвою правдою. * Вміти: – пояснювати принцип пізнаванності світу і неспроможність агностицизму; – пояснювати процесуальний характер пізнання у його рівнях і формах; – пояснювати відмінність між істиною і правдою.
* Розуміти: – цілісний, системний та процесуальний характер пізнавальної діяльності; – багатоаспектність філософського поняття істини; – практичне значення пізнавального процесу.
План викладу: 1. Проблема пізнаваності світу в філософії. Сутність пізнання. 2. Діалектика пізнання, його види, рівні і форми, 3. Поняття істини та її критерії. Істина і правда.
Ключові терміни і поняття Агностицизм (від грецьк. – непізнаний) – напрям у філософії, прихильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об’єктивної істини. Гносеологія (від грецьк. – вчення про пізнання), одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності людського пізнання. Істина – адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей. Релятивізм (від лат. – відносний), який абсолютизує мінливість, суб’єктивність істини. Догматизм (від грецьк. – думка, рішення, вчення) – надмірне наголошування на незмінності знань, ідей, принципів. Скептицизм (від грецьк. – недовірливий) – гносеологічна позиція, яка полягає у сумніві щодо існування істини і надійних критеріїв її встановлення.
Основний зміст викладу 1. Людина живе в світі, взаємодіє з природою, на основі природних явищ і процесів здійснює виробничу діяльність, тобто практично освоює світ, перетворює його в своїх інтересах. Практичне оволодіння світом передбачає його теоретичне освоєння, необхідність орієнтації у світі, потребу знань про нього і його закономірності. А це передбачає адекватне відтворення, відображення дійсності, її пізнання (див. англійський філософ ХVІІ ст. Ф.Бекон: “Знання – це сила”). Пізнання людиною дійсності є необхідною стороною всієї системи її відношення до світу. Не випадково гносеологія займає у філософії чільне місце. На питання, чи світ пізнаванний, більшість філософів відповідає ствердно, вважаючи, що наші знання вірно відображають світ. Це переважно представники матеріалізму та об’єктивного ідеалізму. Однак є філософи, які або заперечують або різним чином обмежують пізнавальні можливості людини. Така позиція дістала назву агностицизму, різновидами якого є скептицизм, релятивізм, догматизм. Пізнання – це цілеспрямоване, активне відображення дійсності у свідомості людини. З даного визначення випливає, що воно полягає у взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання, тобто того, хто пізнає, і того, що пізнається. Здавалось би, що тут усе просто: суб’єктом пізнання є людина, а об’єктом – оточуючий світ. Однак філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.) наштовхнулась у цьому питанні на певну трудність, розглядаючи в якості суб’єкта ізольованого індивіда, і виявила, що в останнього в процесі пізнання є такі пізнавальні здібності, які аж ніяк не можуть випливати з його власного індивідуального досвіду, контакту з речами. Ця обставина не одержала пояснення, тому суб’єкт розглядався як пасивний спостерігач, а саме пізнання – як дзеркальне відображення. Насправді ж суб’єктом пізнання виступає людина як суспільна істота, яка засвоїла вироблені історією людства специфічні людські здібності, в тому числі й пізнавальні. В акті пізнання у нас “спрацьовують” сили всього людського роду. Водночас суспільну природу має й об’єкт пізнання. Ним є не природа як така, сама по собі, а природа так чи інакше втягнута в людську практику. Так, наприклад, зоряне небо могло стати об’єктом пізнавального інтересу людини лише тому, що воно з давніх пір було втягнуто в життєдіяльність кочових і пастуших племен як компас і календар. Іншими словами, в основі пізнавальної взаємодії об’єкта і суб’єкта лежить їх практична взаємодія, тобто потреба реалізації людиною своїх потреб, цілей. І чим більше суб’єкт наповнює себе, свою діяльність об’єктивними характеристиками, об’єктивним змістом, тим ефективніша його діяльність. Таким чином, пізнання, взяте в своєму філософському сенсі, є така взаємодія суб’єкта і об’єкта, при якій суб’єкт виходить за свої межі і погружається у зміст об’єкта, або інакше кажучи, пізнання є процес входження об’єкта в досвід суб’єкта. Головним принципом пізнання є активність суб’єкта. Людина ніби задає природним і суспільним об’єктам запитання, змушуючи відповідати на них. В цьому насамперед полягає активність суб’єкта. Вона також у виборі об’єкта пізнання, перетворенні, удосконаленні його в процесі пізнання, а також в активному застосуванні набутих знань у практичній діяльності. 2. Пізнання – діалектичний процес, який полягає насамперед у взаємозв’язку чуттєвого і раціонального пізнання. Чуттєве пізнання – це безпосереднє сприйняття об’єктів, безпосередній контакт людини з предметним світом; це “живе споглядання”. Воно виступає у трьох формах. Перша з них – відчуття: відображення, образ окремих властивостей, сторін предмета чи явища /кольору, запаху, твердості, звуку, смаку, холоду тощо/. Друга форма чуттєвого пізнання – сприйняття: наочний образ усього предмета чи явища у сукупності всіх його сторін. І, нарешті, третя форма – уявлення: відтворений у свідомості людини наочно-чуттєвий образ об’єкта, який нами сприймався раніше. Здатність зберігати у свідомості відчуття і сприйняття і їх відтворювати становить те, що прийнято називати пам’яттю. Чуттєве пізнання – важливий рівень пізнавального процесу. Однак взятий сам по собі він недостатній для осягнення істини, бо має справу з явищами, з тим, що лежить на поверхні, а не з сутністю, внутрішньою стороною об’єктів, їх закономірностями. Осягнення сутності реалізується раціональним пізнанням: це – узагальнене, опосередковане пізнання. Його особливість у тому, що воно є процесом абстрагування, тобто відволіканням від безпосередньої наочності образів предметів та явищ і відображенням їх внутрішнього змісту, зв’язків, відношень, їх закономірностей. Формами раціонального пізнання є: поняття – розумовий образ об’єкта; форма думки, яка відображає його сутність і виражається з допомогою слова (дерево, людина, природа тощо); судження – форма мислення, з допомогою якої розкривається зміст понять, в якій що-небудь стверджується або заперечується (дерево зелене, серце – не камінь); умовивід – форма мислення, з допомогою якої з одних суджень виводяться інші (напр., всі люди смертні, Іван – людина, то, отже він смертний). Чуттєве і раціональне пізнання знаходяться у нерозривному зв’язку: чуттєве дає інформацію для абстрактного мислення, а раціональне збагачує чуттєве сприйняття. Абсолютизація однієї із сторін веде до “голого” емпіризму або раціоналізму. Окремі автори виділяють третій рівень пізнання – синтетичний, на якому поняття, умовиводи та концепції абстрактного мислення втілюються в реальність і набувають не лише інтелектуального, але й реального вигляду, його особливості виявляються у таких формах, як: досвід (особисте, свідоме нагромадження умов та обставин); експеримент (дослідження певних спеціально виділених властивостей у спеціально створених умовах); і практика (свідомо фіксований досвід застосування теорії, учень, концепцій в реальному житті). Розрізняють також такі види пізнання, як логіко-дискурсивний і інтуїтивний. Перший – це пізнання через логічне доведення, обґрунтування, судження і умовиводи. Інтуїція – здібність безпосереднього осягнення істини без попереднього логічного обґрунтування. Це “зрощення” суб’єкта і об’єкта, коли суб’єкт досконало володіє теоретичними і практичними знаннями, що може без проміжних пізнавальних операцій досягати істини. 3. В чому смисл пізнання і яка його мета? Відповідь може бути лише одна – досягнення істини. Проблема істини виявилась однією з найскладніших в історії філософії. Чи залежить вона від людини чи ні, остаточна, завершена чи відносна? Дехто вважає, що у кожного є своя істина, що те, що кожний вважає істинним, є істиною. Виходить, таким чином, що, наприклад, добро і прекрасне – лише те, що кожний вважає для себе добром і прекрасним. Проте це не так. Істина – це такий зміст наших знань, який не залежить від суб’єкта, тобто ні від людини, ні від людства. Іншими словами, істина полягає у співпаданні наших знань з самим об’єктом, з його змістом. У цьому полягає об’єктивність істини. Суб’єктивної істини по змісту не існує, вона суб’єктивна за формою (комусь їда може бути пересоленою, а комусь недосоленою). Протилежністю істини є заблудження, омана. Істину слід відрізняти від правильності, бо останнє є те, що відповідає “правилам”, а їх, як відомо, встановлюють люди. Та чи відповідають правила дійсності? Так само не слід змішувати істину з поняттям вірності /мовляв, вірна думка/. Якщо у пізнанні істина полягає у відповідності наших знань з об’єктами самими по собі, то в житті навпаки, істина є відповідність не поняття об’єкту, а об’єкта поняттю, “своєму” поняттю. Істинним є той предмет чи явище, які найбільш повно відповідають своєму призначенню, в якому найбільш повно виражена їх природа, їх сутність (напр., “істинна дружба”, “істинна любов”, “істинна віра”). Істина – це не щось застигле, вічне, незмінне, а є процесом інтелектуального складника суспільно-історичного життя. Людина не може осягнути істину відразу, цілковито, повністю, остаточно. У філософії існує проблема відносної і абсолютної істини. Відносна істина – це неповні, неостаточні, приблизні знання, які з часом змінюються, доповнюються, конкретизуються. Однак у системі відносних знань є щось таке, що вже ніколи не буде спростовано наступним пізнанням. Це абсолютна істина: повне, точне, всебічне, вичерпне знання (напр., знання про будову речовини зазнали і далі зазнають розвитку, конкретизацій, уточнень, однак поняття атома існує вже понад 2,5 тис. років). Абсолютним є те в кожній відносній істині, що дійсно співпадає із змістом об’єкта, і вже не може бути спростованим, а буде лише уточнюватися, поглиблюватись. Існують так звані вічні істини (напр., історичні дати). Відносна і абсолютна істини знаходяться у єдності і тому не можна одну з них абсолютизувати, як це робить догматизм і релятивізм. Абстрактної істини, однакової для всіх часів і обставин, не існує. Вона конкретна, залежить від місця, часу і умов (напр., питання про те, чи дощ корисний чи шкідливий). Це одна з вимог діалектичної логіки – конкретно-історичного підходу до дійсності. Однією з проблем теорії істини є її критерії. Ними є послідовність, несуперечність, очевидність знань, узгодженість їх з принципами наукової теорії, коректність і точність застосування термінології. Однак основним і всезагальним критерієм істини є практика. Проте не усяка практика, бо є практика використання і практика творчого перетворення. Лише остання є справжнім критерієм істини (напр., всі вміють користуватися телевізором, знають на яку кнопку треба натиснути, але коли телевізор вийшов з ладу, звертаємось у телеательє). Однак не можна зводити практику – до корисності, вигоди, як це роблять представники такого філософського напряму, як прагматизм. Слід розрізняти істину і правду. Правда – це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуками, досвідом, здобутками і втратами. Вона характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особисту позицію щодо світу і буття. Істина одна, а правда може бути різна (див. у Т.Шевченка: “В своїй хаті своя правда...”). Правда характеризує істину з людського боку. Її визнання як межі між добром і злом – аксіома духовності. Вона живе в людях у вигляді совісті, а та є загальна вість (вістка) про правду. План семінарського заняття 1. Поняття пізнання, його суб’єкт і об’єкт. Неспроможність агностицизму. 2. Пізнання як процес, його рівні, форми і види. 3. Проблема істини у пізнанні. Істина і правда. 4. Основні критерії істини. Теми рефератів 1. Пізнання як вид духовної діяльності. 2. Пізнання і його види. 3. Рівні та форми пізнання. 4. Істина, правда, омана в пізнанні та практичному житті. 5. Основні концепції істини. 6. Істина та життєва правда. Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю 1. Що таке пізнання і його принципи? 2. Охарактеризуйте особливості і форми чуттєвого пізнання, його переваги і недоліки. 3. Якими є об’єкт, форми, переваги та недоліки раціонального пізнання? 4. В чому полягає неспроможність агностицизму? 5. Доведіть, що чуттєве і раціональне пізнання – два рівні єдиного пізнавального процесу. 6. Дайте оцінку твердженням, що у кожного своя істина. 7. Покажіть на прикладах конкретність істини і неспроможність догматизму. 8. Як співвідносяться між собою істина і правда? Література 1. Йолон П. Теорія пізнання /Йолон П. Філософський енциклопедичний словник. – К., Абрис, 2002. – С.634-635. 2. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук /Кульчицький О. – Мюнхен-Львів, Український вільний університет, 1995. – Розділ 8. 3. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник /Петрушенко В.Л. – Львів, Магнолія плюс, 2004. – Тема 15. 4. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник /Авт. кол. Бичко І.В. – К., Либідь, І993. – Лекції 20-22. 5. Філософія. Посібник /Авт. кол. Причепій Є.М. – К., Академія, 2001. – С 292- 316. 6. Філософія. Навчальний посібник /Авт. кол. Надольний І.Ф. – К., 1997. – Тема 3. 7. Ярошовець В.І. Людина в системі пізнання / Ярошовець В.І. – К., 1996. 8. Практикум з філософії /Авт.кол. Петрусенко В.Л. – Львів. Магнолія плюс, 2003. – Тема 12.
Зміст Стор. 1. ФІЛОСОФІЯ І СВІТОГЛЯД ………………………………………… 3 – 8 2. ФІЛОСОІЯ, ЇЇ ПРОБЛЕМАТИКА І СУСПІЛЬНА РОЛЬ …… …9 - 16 3. ФІЛОСОФІЯ І ФІЛОСОФУВАННЯ ………………………………16 – 22 4. СТРУКТУРА ФІЛОСОФІЇ. ОНТОЛОГІЯ ………………………..22 – 26 5. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ ………………………………26 – 35 6. ДУХОВНИЙ СВІТ ЛЮДИНИ ………………………………………35 – 45 7. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ …………………………45 – 52
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2021-01-14; просмотров: 124; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.255.198 (0.009 с.) |