В С т у п д о ф і л о С о ф і ї

С. М.  В О З Н Я К

 

В С Т У П Д О   Ф І Л О С О Ф І Ї

(Філософська пропедевтика)

 

Івано-Франківськ, 2010

УДК 101.1

ББК 87

Возняк С.М. Вступ до філософії /Філософська пропедевтика/. Навчально-методичний посібник. – Івано-Франківськ. Видавець Третяк І.Я. – 2010.

 

Посібник містить основи філософських знань, предмет /зміст/ філософії, її структуру, специфіку філософського світобачення, методичні рекомендації та основні вимоги до знання, розуміння філософських проблем та вміння їх відстоювати.

 

Розрахований на студентів філософських спеціальностей.

 

Рецензенти:

– доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Ларіонова В.К.

– кандидат філософських наук, доцент, професор кафедри філософії Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Голянич М.Ю.

 

Рекомендовано до друку Вченою радою філософського факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (протокол               № 2 від 8 вересня 2010 р.)

 

 

Мета курсу “Вступ до філософії /Філософська пропедевтика/ ” – ввести людину в світ філософського світобачення, дати загальне уявлення про філософію, її предмет /зміст/, специфіку філософського мислення, багатоманітність філософських напрямів і течій, суспільну роль філософії.

Завдання вивчення курсу:

Після освоєння курсу треба:

* Знати:

– що таке філософія, її предмет /зміст/;

– специфіку філософського мислення, його відмінність від міфології, релігії, мистецтва, науки;

– основні філософські напрями;

– структуру філософії, основні філософські дисципліни;

– функції філософії.

* Вміти:

– давати визначення основних філософських понять (категорій);

– розрізняти філософські та інші (міфологічні, релігійні, буденні, наукові) знання;

– пояснювати (на конкретних прикладах) основні функції філософії.

* Розуміти:

– світоглядний характер філософського знання;

– людиновимірну сутність філософії, її зв’язок з фундаментальними проблемами людського життя;

– значення філософії для людини і суспільства.

 

Тема І. ФІЛОСОФІЯ І СВІТОГЛЯД

Після освоєння матеріалу треба:

* Знати:

– що таке світогляд, його структуру, типологію та історичні форми;

– місце філософії в структурі світогляду.

* Вміти:

– розрізняти світоглядні та інші види знання;

– виділяти в структурі світогляду складові філософського світобачення.

* Розуміти:

– специфіку світоглядних питань;

– сутність і значення ціннісних орієнтацій у житті людини і суспільства;

– світоглядний характер філософського знання.

 

План викладу:

1. Поняття світогляду. Специфіка світоглядних питань.

2. Структура світогляду, його типологія.

3. Історичні форми світогляду.

 

Ключові терміни і поняття

Світогляд – сукупність узагальнених уявлень людини про світ, про себе, свої стосунки зі світом, своє місце в світі та життєве призначення.

Філософія (від грецьк. – любов до мудрості) – теоретична форма світогляду, знання про світ в цілому.

Релігія (від лат. – побожність) – духовний феномен, який виражає віру в існування надприродного.

Міф (від грецьк. – розповідь, переказ) – символічні, чуттєво-образні, антропоморфні уявлення людей про світ.

Міфологія (від грецьк. – переказ і слово, вчення) – 1) наука про міфи; 2) система міфів і міфічна свідомість певного народу.

Світ – навколишня реальність у її існуванні і відношенні до людини.

Ідеал (від грецьк. – первообраз) – уявлення про найвищу досконалість, котра як взірець, норма і мета визначає спосіб і характер діяльності людини і суспільства.

Переконання – погляди людей, які сприймаються активно і відповідають всьому укладу їхньої свідомості, життєвим устремлінням.

Цінність – значимий для людини універсальний зразок, вимога, ідеал.

 

Основний зміст викладу

1. Логіка мислення така, що сутність одиничного розкривається через його родове поняття, загальне (напр., стіл – це предмет, людина – мисляча істота). Таким загальним для розуміння філософії є світогляд.

Світогляд – це найбільш загальний погляд людини на світ, на себе, на своє ставлення до світу. Але не тільки погляд, це спосіб осмислення і практичної орієнтації людини в світі. Це єдність уявлень, слів і дій; це особливий рівень самосвідомості, що поєднує у собі теоретичне і практичне освоєння світу.

Специфіка світоглядних питань полягає у їх універсальності, всезагальності: що являє собою світ, виник він у часі, чи існує вічно, що ним рухає, яка його будова; чи світ хаотичний, чи впорядкований, закономірний; як відносяться між собою матеріальне і духовне, що таке дух; що таке людина, що рухає її вчинками; що таке совість, добро і зло, справедливість тощо. Саме на рівні світоглядної самосвідомості схоплюються смисложиттєві проблеми.

2. Світогляд – утворення інтегральне. Він має свою структуру: знання, цінності, світовідчуття і світорозуміння.

Освоєння людиною світу відбувається у формі знань про нього. На основі знань формуються цінності – соціальні характеристики об’єктів, значимі для людини, виробляється ціннісна орієнтація, певна шкала ціннісних пріоритетів. У свою чергу на ґрунті ціннісних пріоритетів формуються ідеали.

Уявлення людини про світ і саму себе, своє ставлення до світу здійснюється на двох рівнях – чуттєвому (світовідчуття) і раціональному (світорозуміння). Світовідчуття – емоційно-психологічна сфера (почуття, емоції, афекти, стереотипи). Звідси залежать емоційні настрої (радість, оптимізм, песимізм, відчуття щастя тощо). Світорозуміння – інтелектуальний рівень, осягнення світу в категоріальній (понятійній) формі. На цьому рівні формуються переконання. Світорозуміння має два рівні – життєво-повсякденний (здоровий глузд, буденна масова свідомість) і теоретичний              (осмислений, впорядкований), до якого належить філософія. Вона є ядром світогляду. Філософія дає теоретичне обґрунтування як змісту, так і способів досягнення узагальнених знань, а також принципів та ідеалів, які визначають мету, засоби і характер діяльності людини.

На основі різних спільних ознак світогляд прийнято класифікувати за видами: за носієм (індивідуальний, груповий, колективний, національний, релігійний та ін.); за рівнем світобачення і усвідомлення (усвідомлений, неусвідомлений, буденний, філософський та ін.); за історичними епохами /архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, сучасний світогляд та ін./; за морально-ціннісними орієнтирами (егоїстичний, альтруїстичний, гуманістичний, цинічний, шовіністичний та ін.); за будовою (цілісний, фрагментарний, суперечливий та ін.); за ступенем адекватності сприйняття світу (реалістичний, фантастичний, викривлений та ін.); за ставленням до визнання існування вищих сутностей (релігійний, атеїстичний, скептичний, агностичний). Є також типізація світогляду за ознакою соціальних станів та верств суспільства (селянський, міщанський та ін.).

3. Існує три типи світогляду – міфологічний, релігійний та філософський. Міфологія була історично першою формою світогляду. Її характерні риси: антропоморфізм (уособлення природи, тобто перенесення на природу людських рис, одушевлення, олюднення явищ і сил природи), фантастичність (нереальність та чуттєво-образна форма відображення – думка виражалась в конкретних емоційних образах, метафорах). Міфологічна свідомість мала синкретичний характер, в ній різні уявлення пов’язані в одну образну картину, яка поєднує в собі реальність і фантазію, природне з надприродним, знання і віру, думку і емоції.

Друга історична форма світогляду – релігія. Їй властиве подвоєння світу на земний, який піддається сприйняттю органами чуття, і надприродний, надчуттєвий. Основою релігійного світогляду є віра в надприродне.

Віра – категорія світоглядна, – це одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне за суще, бажане за дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичними чи індивідуальним практичним або ж пізнавальним досвідом знання. Існує буденна віра (віра в людину, віра в любов тощо), наукова (напр., у політ людини на Марс) і віра релігійна. Особливість останньої - її догматичний характер. Як сказано в Катехизмі християнської віри: “Віра – це беззастережне прийняття за правду того, що Бог об’явив, а свята церква подає до вірування” (курсив наш – С.В.).

Філософія є третьою історичною формою світогляду. Вона постає свідомою та усвідомленою індивідуальною діяльністю, знаменує виділення людини із природи, постає індивідуальною формою світоглядного самовизначення людини, характеризується дискурсивним, тобто аналітико-синтетичним мисленням. Філософія має творчий, критичний характер; вона є формою індивідуального вільнодумства.

План семінарського заняття:

1. Світогляд як форма самосвідомості, спосіб теоретичного і практичного освоєння світу. Специфіка світоглядних питань.

2. Структура світогляду. Ціннісна орієнтація. Світогляд як світовідчуття і світорозуміння. Переконання.

3. Історичні форми світогляду. Філософія як світоглядне знання.

 

Теми рефератів

1. Світогляд як спосіб духовно-практичного відношення до світу.

2. Духовні цінності та їх роль у житті людини і суспільства.

3. Ідеал як взірець досконалості; сутність національного ідеалу.

Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю

1. Чи вірною є думка “У кожного своя філософія”, “Кожний сам собі філософ”?

2. Зміст світогляду, його значення в свідомому регулюванні людиною свого життя.

3. Складові світогляду та їх взаємозв’язок.

4. Шляхи гармонізації ціннісних пріоритетів.

5. Національний світогляд: сутність, складові, форми.

6. Основний зміст національного ідеалу.

7. Політичний міф, його прояви, соціальна сутність.

 

Література

1. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика. Підручник /Авт. кол. Волинка Г.І. – К., Вища школа, 1999. – С.14-20.

2. Возняк С.М. Ціннісні пріоритети українського народу: методологічний аспект /Авт. кол. Возняк С.М.. – І Духовні цінності українського народу, – Івано-Франківськ, Плай,1995. С. 9-27.

3. Діденко В. Світогляд /В. Діденко, В. Табачковський. Філософський енциклопедичний словник, – К., Абрис, 2002. – С.569-570.

4. Практикум з філософії /Авт. кол. Петрушенко В.Л. – Львів, Магнолія плюс. – 2003. – С. 6-10.

5. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник.3-тє вид. /Петрушенко В.Л. – Львів, Магнолія плюс, 2004. – С.18-23.

6. Філософія. Посібник/ Авт. кол. Причепій Є.М, – К., Академія, 2001. – С.19-15.

7. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / Авт. кол. Бичко І.В. – К., Либідь, 1993. – С.16-19.

 

Ключові терміни і поняття

Мудрість – “знання істини ї життя в істині”, різновид практично орієнтованої свідомості, яка підпорядковується завданням засвоєння норм та правил “праведного життя”.

Матеріалізм (від лат. – речовинний) – філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух вторинні.

Ідеалізм (від лат. – першообраз) – філософське вчення, згідно з яким свідомість, дух первинні щодо матерії.

Монізм (від грецьк. – один, єдиний) – філософський концепт, який визначає першість “одного”, “єдиного” стосовно множинного.

Дуалізм (від лат. – подвійний) – філософська позиція, що виходить із визнання подвійності (двоїстості) субстанцій (першооснов світу).

Субстанція (від лат. – сутність, підстава) – гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого; деяка реальність, розглянута в аспекті її внутрішньої єдності.

Емпіризм (від грецьк. – досвід) – філософський напрям, що вважає досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання.

Раціоналізм (від лат. – розумний) – напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей.

Метод (від грецьк. – шлях, теорія, вчення) – систематизований спосіб досягнення теоретичного і практичного результату.

Методологія (від грецьк. – шлях дослідження чи пізнання) – сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності.

 

Основний зміст викладу

Термін “філософія” грецького походження. Він походить від двох грецьких слів: “філео” – любов, “софія” – мудрість, тобто “любов до мудрості” – любов до глибоких теоретичних міркувань (у Г.Сковороди – “любомудріє”). Вперше цей термін вжив давньогрецький мислитель Піфагор, а як назву специфічної галузі знань його вперше вжив давньогрецький філософ Платон.

Філософія є теоретичним світоглядом, заснованим на розумі, є знанням загального, універсального. Це споріднює філософію з наукою, яка, як і філософія, є знанням загального і націлена на пізнання, на істину. Обидві базуються на дискурсивному мисленні. Однак наука охоплює загальне як таке, само по собі, безвідносно до людських інтересів, тобто вона є “незацікавленим” знанням. Філософія ж знання “зацікавлене”, вплетене в суспільні інтереси, ідеологію, політику.

Основні риси філософського мислення: 1) Філософське мислення має гранично широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходять за межу буття і небуття. Філософське – значить максимально універсальне, всеохоплююче, істотне. 2) Воно постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвого вибору. 3) Філософське мислення окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, але й такою, якою вона має бути. 4) Філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, ніж мисленням та думкою про якусь реальність.            5) Воно постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, аргументованим і обґрунтованим. 6) І, нарешті, філософське мислення прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського життя.

2. Поняття “філософія” не дає прямої відповіді щодо її предмету. Спочатку філософія охоплювала все знання про світ. Але вже з Аристотеля (ІV ст. до н.е.) починається виділення філософії з нерозчленованого знання. Цей процес був тривалим (до ХVІІ ст.). Але і в XX ст. від філософії відокремились психологія, соціологія, політологія.

Сьогодні визначився предмет філософії, ним є світ у цілому /природа, суспільство, мислення/. Цим філософія відрізняється від конкретних наук. Якщо науки мають своїм предметом певний зріз реальності, то філософія прагне охопити всю реальність в єдності, як єдине ціле. Український філософ О. Кульчицький предмет філософії визначає як “світоглядне універсальне знання, спрямоване на тотальність (тобто цілісність – С.В.) і сутність буття”. Якщо філософія є знання про світ в цілому, то її предметним полем є відношення “людина-світ”, тобто філософськими є ті проблеми, що містяться в межах цього відношення.

За своїм методом філософія є раціональним способом пояснення дійсності. Вона не задовольняється емоціями, символами, а прагне до логічного обґрунтування і аргументації.

Філософія є знання вільне від утилітарних практичних інтересів. Корисність не є її метою. Аристотель писав, що всі інші науки більш необхідні, ніж філософія, але “кращої її немає ні однієї”. Значення філософії в духовному очищенні, в моральному пафосі. Г.Сковорода писав, що філософія “дає життя духові нашому, благородство серцю, світлість думкам яко голові всього”. А німецький філософ XX ст. М.Шелер твердив, що філософія не є “знанням заради досягнень, панування”, а є “знанням заради спасіння”.

3. Як і в багатьох галузях культури і науки, у філософії є багато напрямів і шкіл. Хоч часто великий мислитель неповторний і його вчення можна трактувати як самостійний напрям, однак дослідники історії філософії мають право об’єднувати близькі між собою вчення у певні групи. Але не виправданим і не продуктивним є розведення усіх філософів на два ворожі табори – матеріалістів та ідеалістів, на “своїх” і “чужих”, як це було прийнято в офіційній радянській філософській школі. Насправді існує не два протилежні напрями, матеріалізм та ідеалізм, а багато напрямів, які розрізняються за різними параметрами.

Багатоманітність філософії проявляється насамперед у способі постановки і вирішення проблем. Передусім це питання субстанції, тобто основи буття світу. Одна частина філософів вважала і вважає, що цією основою є матеріальне, речовинне. Ці філософи належать до матеріалізму. Інші – що в основі світу знаходиться духовне, ідеальне (дух, свідомість). Такий напрям дістав назву ідеалізму. Є різні види матеріалізму: наївний, метафізичний, механістичний, вульгарний, діалектичний, історичний. Існує два різновиди ідеалізму – об’єктивний, який вважає субстанцією буття ідею, дух, існуючі незалежно від людини, тобто об’єктивно, та суб’єктивний, який розглядає предмети, явища як продукти людської свідомості, відчуттів. Визнання однієї, єдиної субстанції, матеріальної чи духовної, дістало назву філософського монізму, двох субстанцій – дуалізму, а багатьох – плюралізму.

Іншим суттєвим філософським питанням є питання “розумності” чи “нерозумності” світу, а звідси – питання пізнаванності світу. Поряд з філософами, що не сумніваються у можливостях пізнання (гносеологічний оптимізм), є ті, хто заперечує або бере під сумнів можливості досягнення істини. Такий погляд дістав назву агностицизму (від грецьк. – незнання), різновидами якого є скептицизм, релятивізм, догматизм.

У галузі теорії пізнання одне з чільних місць посідає питання джерел пізнання. Частина філософів такими джерелами вважає досвід, це – емпіризм, інші – відчуття, це – сенсуалізм, а ще інші – розум, це – раціоналізм.

Важливим є питання: про те, чи в світі існує певна закономірність, необхідність, чи світ – це хаос, нагромадження випадковостей. Відповідно існує два напрями – фаталізм (від грецьк. – доля), який виходить з положення про те, що в світі все наперед визначено необхідністю і людина є рабом долі, і волюнтаризм (від лат. – воля), згідно якого не існує жодної необхідності, закономірності, все залежить від людини.

Відмінність між філософськими вченнями полягає також у тематиці, яка залежить від постановки проблем, а також від актуальності тієї чи іншої теми в контексті відповідної епохи і певного суспільства, потреб суспільного розвитку, особливостей культури, розвитку наукового знання, уподобань окремих мислителів. Так, головною темою давньокитайської філософії була етико-політична тематика, європейської філософії Нового часу ХVІІ-ХVІІІ ст. – питання гносеології і методології, української філософії – проблеми людини.

І, нарешті, багатоманітність філософії проявляється у відмінності фундаментальних ідей і відповідних висновків з них. Наприклад, в німецькій класичній філософії – ідея активності суб’єкта в процесі пізнання (І.Кант), діяльно-творчої ролі людини (Й.Фіхте), в українській філософській думці ХІХ-ХХ ст. – національна ідея.

То, отже, під напрямами в філософії прийнято називати ряд учень (що належать різним авторам) близьких за постановкою проблем, за тематикою, фундаментальними ідеями і за відповідними висновками.

4. Філософія виконує певні функції. Основні з них – світоглядна, гносеологічна і методологічна. Як теоретичний світогляд, філософія допомагає людині знайти і обґрунтувати життєві орієнтири, виробити і надати їй інтелектуальні засоби для свідомого здійснення життєвого вибору. Як знання про світ в цілому, філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками досягнення істини. Філософія є методологія науки і практики. Вона узагальнює, синтезує, раціоналізує наукове знання і людський досвід, на основі яких формує загальні принципи, методи, категорії, які “повертає” науці і практиці в якості методологічних засад.

Окремі автори, крім названих, виділяють ще й такі функції філософії, як онтологічну, аксіологічну (І.Надольний), логічну, соціально-адаптичну, критичну (В.Петрушенко), прогностичну, гуманістичну, виховну (Є.Причепій). Такий плюралізм у поглядах на функції філософії відбиває багатство філософії, її суспільну роль. Цим самим підкреслюється її значимість для людини і суспільства.

 

План семінарського заняття:

1. Сучасні уявлення про філософію, її особливості у порівнянні з міфом, релігією, мистецтвом і наукою.

2. Природа філософських проблем, їх зв’язок з фундаментальними проблемами людського буття. Людиновимірна сутність філософії. Філософське обґрунтування гуманізму.

3. Предмет філософії. Проблема взаємовідношення буття і духу. Відношення “людина-світ” як предметне поле філософії.

4. Основні функції філософії.

 

Теми рефератів

1. Тотожність та відмінність філософії, міфології та релігії як форм світогляду.

2. Філософія як форма індивідуального вільнодумства.

3. Відмінність між філософським мисленням і здоровим глуздом.

4. Роль філософії в індивідуальному розвитку людини.

5. Соціальна функція філософії.

Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю

1. У якому сенсі римський філософ Цицерон говорив, що “філософія є культура душі”, а Маркс – що вона є “жива душа культури”?

2. Як Ви розумієте, що предметним полем філософії є відношення “людина –світ”?

3. З чого починається філософія?

4. На основі яких чинників філософія є методологією науки і практики?

5. У чому полягає людиновимірність філософії?

6. Як Ви уявляєте значення філософії для себе?

Література

1. Вступ до філософі ї: історико-філософська пропедевтика. Підручник /Авт. кол. Волинка Г.І. – К., Вища школа, 1999. – С. 20-32.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук /Кульчицький О. – Мюнхен-Львів, Український вільний університет, 1995, – Розділ І.

3. Петрушенко В.Л. Філософія: Навчальний посібник, 3-є вид. /Петрушенко В.Л. Львів, Магнолія плюс., 2004. – Тема І.

4. Філософія.Посібник /Авт. кол. Причепій Є.М. – К., Академія, 2001.              – С. 15-35.

5. Філософія: Курс лекцій /Авт. кол. Бичко І.В. – К., Либідь, 1993.   – Лекція І.

6. Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії /Шинкарук В.І Філософська і соціологічна думка. – К.,1991. – № 1.

7. Шинкарук В. Філософія /В.Шинкарук, П.Йолан. Філософський енциклопедичний словник. – К., Абрис, 2002, – С. 670-674.

8. Степин В.С. Философия /Степин В.С. Новая философская энциклопедия, т. 4. – М., Мысль, 2001. – С. 195-200.

9. Лісовий В. Філософія як різновид діяльності / Лісовий В. Філософська і соціологічна думка, – К., 1992, № 3.

10. Практикум з філософії / Авт. кол. Петрушенко В.Л. – Львів, Магнолія плюс. – 2003. – С. 10-17.

 

Ключові терміни і поняття

Філософування – категоріальне (понятійне) мислення, що прагне осягнути сутність, головне, загальне, в основі якого лежить відношення “людина-світ”, причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності.

Софійний спосіб філософування – плюралістичний, діалогічний підхід, націлений на пошуки відповіді на корінні питання буття у їх багатоманітних проявах і варіантах тлумачення.

Епістемний спосіб філософування (від грецьк. – епістема – знання, наука) – унітарний, однозначний погляд, спрямований на осягнення істини.

Рефлексія (від лат. – обернення назад) – здатність людської свідомості і думки осмислювати і усвідомлювати свої власні форми і передумови.

Закон (від грецьк. – звичай, закон) – об’єктивний, істотний, необхідний, сталий зв’язок або відношення між явищами.

Діалектика (від грецьк. – вести бесіду) – теорія і метод, згідно яких будь-який предмет і явище слід розглядати у взаємозв’язку, взаємодії і розвитку.

Принцип (від лат. – основа, першопочаток) – корінна ідея, логічна підстава теорії, вихідні положення, які систематизують увесь зміст теорії в систему взаємозв’язаних логічних тверджень.

Метафізика (від грецьк. – після фізики) – 1) філософське вчення про надчуттєві принципи і першооснови буття; 2) метод, протилежний діалектиці.

 

Основний зміст викладу

1. Існують різні види осягнення дійсності – науково-природничий, міфологічний, релігійний, художній, історичний тощо. Особливим його видом є філософування. Це не просто розмова на філософську тему. Філософування – це осмислення найзагальнішого, універсального через призму відношення суб’єкта і об’єкта, ідеального і матеріального, духа і природи. Філософування – це не просто констатація фактів, а з’ясування їх сутності, причинності, закономірності. В центрі філософування знаходиться людина, її життєва доля, сенс існування, місце в суспільстві. Предметом філософування є людські екзистенціали – добро і зло, щастя, доля, справедливість, совість, краса, мудрість тощо. Розмисли про них є, власне, тим, що ми називаємо філософуванням.

Особливістю мислення, і передусім філософування, є його рефлексивний характер. Рефлексія – принцип людського мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення “Я”; це самопізнання і самосвідомість. Це предметний розгляд самого знання, критичний аналіз його змісту, діяльність самосвідомості, яка розкриває внутрішню будову і специфіку духовного світу людини.

Розрізняють три види рефлексії: 1) елементарну рефлексію, яка полягає у розгляді і аналізі знань, роздумах про її межі і значення; 2) наукову рефлексію – критика і аналіз теоретичного знання, які проводяться на основі застосування і з’ясування тих методів і прийомів, які властиві даній галузі наукового дослідження; 3) філософську рефлексію – усвідомлення і осмислення граничних основ буття і мислення, людської культури в цілому.

2. Розрізняють два способи філософування – софійний та епістемний. Софійний спосіб полягає не у однозначності, завершеності відповіді на світоглядні питання, а у пошуках різних її варіантів. Це досягається шляхом діалогів, суперечок, критичного підходу. Засновником цього способу є старогрецький філософ Сократ, а реалізував його у творах-діалогах його учень Платон. Софійний, діалогічний спосіб філософування враховує множинність буття, багатоваріантність можливостей людського вибору.

Епістемний спосіб філософування – однозначний, монологічний варіант мислення, метою якого є досягнення істини, знання, однакового для всіх. Цей спосіб започаткував Аристотель, якому приписують слова: “Платон мені друг, але істина дорожча”. Саме Аристотель оголосив філософію наукою про суще як таке. Прирівнявши філософію до науки, яка прагне до наукової істини (а істина, як відомо, може бути лише одною), філософ обмежив філософування прагненням до однозначності, істинності.

Софійний і епістемний способи філософування реалізуються у двох методах пізнання – діалектиці і метафізиці. Якщо діалектичний метод вимагає розглядати явища і процеси з різних сторін, у взаємному зв’язку і взаємообумовленості, а також у розвитку, то він логічно веде до визнання багатоманітності проявів реальності у її постійних змінах, перетвореннях, тому не може бути єдиної думки, незмінної і на всі часи і для всіх однакової.

Метафізика ж, на протилежність діалектиці, виходить з думки про ізольованість, однобічність, незмінність, стабільність явищ, то звідси випливає однозначність оцінок, поглядів, як раз назавжди даних, однакових, непорушних. Це фактично догматичний підхід до дійсності.

3. Діалектика – теорія розвитку і метод пізнання. Розроблена представником класичної німецької філософії Г.Гегелем. Вона являє собою систему принципів, законів і категорій.

Є два основні принципи діалектики – взаємозв’язок і розвиток.

Принцип взаємозв’язку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Зв’язок відбиває взаємообумовленість речей і явищ, роздвоєних у просторі і часі. Існують зв’язки механічні, необхідні і випадкові, зовнішні, сталі і несталі, причинно-наслідкові тощо. Взаємодія – це процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміна їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими. Відношення – взаємозалежність певної системи.

Принцип взаємозв’язку лежить в основі вимоги діалектичної логіки – конкретно-історичного підходу до явищ і процесів дійсності – враховувати час, місце і обставини. Порушення цього принципу веде до шаблонного, догматичного підходу.

Розвиток – незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об’єктів. Це не будь-яка зміна, а якісна, докорінна.

За Г.Гегелем, існує три основні закони діалектики: взаємного переходу кількісних і якісних змін, єдності і боротьби протилежностей та заперечення заперечення.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває характер розвитку: процес розвитку – перехід від однієї якості (внутрішньої визначеності предмета) до іншої якості шляхом нагромадження кількісних (незамінних, поступових) змін. Формою переходу є стрибок (одноактний, раптовий чи поступовий).

Закон єдності і боротьби протилежностей розкриває джерела, рушійні сили розвитку. Умовою існування речей і явищ є єдність протилежностей – сторін, які взаємно себе покладають і взаємно виключать (позитивне і негативне, асиміляція і дисиміляція, добро і зло тощо). Єдність  протилежностей тимчасова, відносна, а їх боротьба – абсолютна. Відношення між протилежностями становлять суперечність, яка і є джерелом саморуху, саморозвитку. Розрізняють суперечності внутрішні і зовнішні, основні і неосновні, антагоністичні і неантагоністичні.

Закон заперечення заперечення вказує на напрям розвитку, його тенденцію, наступність, нездоланність нового. Згідно з ним, розвиток є процес заперечення старого новим, причім при збереженні всього позитивного із старого. Проте нове в процесі розвитку устаріває і підлягає другому запереченню. Звідси – розвиток є заперечення заперечення. Заперечення заперечення має спіралеподібну форму – ніби повернення назад, але на вищій основі. Цим забезпечується прогресивний характер розвитку.

Філософське мислення має категоріальний характер, тобто реалізується з допомогою категорій (найзагальніших понять). Категорії – такі поняття, у яких виражені істотні властивості, зв’язки, відношення, що належать усім або майже всім предметам, явищам і процесам, які вивчаються певною наукою. Кожна наука має свою систему категорій. Особливість філософських категорій – їх універсальність. Вони поділяються на субстанційні (буття, світ, матерія, свідомість), атрибутивні (рух, простір, час, якість та ін.) і релятивістські (відношення). Останні є категоріями діалектики: одиничне і загальне, сутність і явище, причина і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, зміст і форма.

 

План семінарського заняття:

1. Сутність філософування. Софійний і епістемний способи філософування.

2. Рефлексивний характер філософії. Види рефлексії.

3. Діалектика і метафізика як методи реалізації софійного і епістемного способів філософування.

Теми рефератів

1. Філософування як особливий спосіб осягнення дійсності.

2. Поняття рефлексії та її основні види.

3. Принципи, закони і категорії діалектики.

 

Питання для самостійного опрацювання і самоконтролю

1. Що означає філософувати?

2. Чим відрізняється філософування від інших видів мислення?

3. У чому полягає конкретно-історичний підхід до дійсності,

4. Спільне і відмінне у поняттях "рух" і "розвиток".

5. Що зумовлює прогресивний характер розвитку?

6. Що означає бути діалектиком?

Література

1. Булатов М. Рефлексія /Булатов М. Філософський енциклопедичний словник. – К., Абрис, 2002. – С.547.

2. Кизима В. Діалектика / Кизима В. – Там само. – С.158.

3. Петрушенко В.Л. Філософія: Навчальний посібник, 3-є вид. /Петрушенко В.Л. – Львів, Магнолія плюс, 2004. – Тема 19.

4. Філософія: Курс лекцій /Авт. кол. Бичко І.В., – К. Либідь, 1993. – с.23-27.

 

Ключові терміни і поняття

Онтологія (від грецьк. – суще) – вчення про буття як таке.

Буття – філософське поняття, яке означає існуючий навколишній світ і об’єднує всі його явища і процеси спільною ознакою – існування.

Матерія (від грецьк. – речовина) – філософське поняття на означення об’єктивної реальності.

Основний зміст викладу

1. Філософія має свою структуру. До неї входять певні підрозділи і дисципліни. Це – онтологія (вчення про буття), філософська антропологія (вчення про людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках), гносеологія (теорія пізнання), соціальна філософія (вчення про суспільство), історія філософії, епістемологія (вчення про знання), аксіологія (теорія цінностей). Крім них існує ціла низка філософських дисциплін: логіка (наука про закони і форми людського мислення), етика (філософське вчення про мораль), естетика (філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності), соціологія (дослідження суспільства і людини), а також культурологія, політологія, філософія релігії, філософія історії, філософія науки, філософія техніки тощо,

2. Відношення “людина-світ” розкривається через поняття буття. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також єдності світу як цілого. Буття – найширше філософське поняття і тому воно постає як граничний, цільовий стратегічний орієнтир. Це поняття фіксує певні характеристики світу, а також певні ознаки, за якими ми можемо відрізняти буття від небуття. Воно постає у чотирьох значеннях:

1. Синонім існування, котрий виражається граматичною та логічною зв’язкою “Є”. В цьому сенсі буття універсальне, може стосуватися будь-яких природних і штучних утворень, речей, людей тощо, воно беззмістовне, абстрактне, бо байдуже до чого застосовується. У Гегеля буття в логіці має назву “чисте буття”.

2. Визначене буття, “ось це”, існуюче “тут” і “тепер” (дерево, камінь та ін.), “наявне буття”. Гегель позначає ним конкретні речі й явища.

3. Безпосередня дійсність, ще не розділена на явища і сутність; з неї починається пізнання.

4. Протилежність свідомості, тобто одна із частин опозиційної пари “буття і свідомість”.

Сучасна наука (природнича і гуманітарна) наділяє буття такими характеристиками:

1. Буття постає переважно в динамічному, а не статичному стані.

2. Буття системно-ієрархічне, тобто воно постає в окресленню зв’язку “всього з усім”, а також в рівнево-ієрархізованій будові – макро-, мікро-, мегапроцесів (субатомного рівня, рівня і тіл, і рівня зоряних і галактичних процесів).

3. Буття характеризується еволюційними процесами, які рухаються у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття.

А в цілому всі статуси буттєвих процесів можна звести до двох – матер