Види актів застосування норм права класифікуються за різними критеріями.

 

За формою зовнішнього вираження:

1) письмовий акт (таких більшість). Письмовий акт може бути, як мінімум, двох видів:

а) окремий документ (вирок суду);

б) резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);

2) усний акт (виклик понятих);

3) конклюдентний акт — акт дії (наприклад, застосування працівниками міліції табельної зброї або застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

 

За способом прийняття:

1) колегіальні;

2) одноособові.

 

За суб'єктами прийняття:

• акти парламенту;

• акти глави держави;

• акти виконавчих органів;

• рішення загальних судів;

• акти арбітражу;

• акти нотаріату;

• акти прокурорського нагляду;

• акти місцевих (муніципальних) органів влади;

• акти керівників підприємств, військових частин тощо;

• акти уповноважених органів громадських організацій тощо. Акти застосування норм права приймаються практично всіма органами держави.

 

За юридичною формою:

• укази;

• постанови;

• розпорядження;

• накази;

• ухвали (суду та ін.);

• протести, подання, розпорядження, вироки, рішення.

 

За функціями у правовому регулюванні (або функціями права):

1) регулятивні -- офіційно підтверджують або визначають права та обов'язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво про реєстрацію шлюбу);

2) охоронні — встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм (наприклад, квитанція про сплату штрафу).

 

За галузевою належністю:

1) кримінально-правові;

2) адміністративно-правові;

3) цивільно-правові та ін. (крім процесуальних).

 

За юридичними наслідками:

1) правовстановлюючі (про призначення директора, про присвоєння звання);

2) правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть);

3) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина Г.);

4) правозмінюючі (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд);

5) правоскасовуючі (винесення судом рішення про ліквідацію акта, про втрату ним юридичної сили).

 

За значенням у юридичному процесі:

- основні акти, що містять завершене рішення у справі (вирок, рішення суду);

- допоміжні акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова і порушення кримінальної справи).

 

За характером індивідуальних велінь (розпоряджень):

дозвільні

зобов'язуючі

заборонні

 

76. Типологія держав – це сукупність держав, що маю загалі схожі риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку; побудов. на однотипн. економ. відносинах; базуються на аналог. рівні культ.-дух. розвитку; виражають та облугов. інтереси певних груп і верств населення.

Родоначальн. формац. підходу є К.Маркс, Енгельс, Ленін. В основі класифікац держав на окремі типи вони поклали поняття формація. Згідно з формац. підходом існують наступні типи держав.: 1.рабовласницький; 2.феодальний; 3.буржуазний; 4.соціалістичний. Відпов. до Маркс.-Лені. доктрини формація – це істор. тип сусп., який базується на певному способі вир-ва, який назив. базисом. Базис – це тип економ., виробн. віносин, який формує так звану надбудову, до якої входять всі ін. сусп. відносини і інститути сусп. життя, які зумовлені базисом.

При формац. підході тип держ. визнач. на підставі економ. базису сусп. і при такому підході держава набуває суто класовий характер, тобто виступає як організац. влади економ. пануючого класу. При формац. підході всі інші фактори (крім економ.) які впливають на тип держ. не прийм. до уваги.

 

77. Функції права - це основні напрямки його впливу на сусп. відносини. Ф-ції права дають відпов. на пит. в чому соц. сутність, роль і призначення права. В науков. середовищі виділ.: 1.суто юрид. функції; 2.загальносоц.

Суто юрид. ф-ції – це такі напрямки його впливу на сусп. відносини, які можуть бути здійснені лише з допомогою права. До них належать: 1 .регулятивна – упорядкування, нормат. закріплення з допомогою права певних сусп. відносин, їх організ. оформлення. Має три прояви: - регулятивно-блокуюча, - регулят.-статична; -регулят.-динамічна. 2. охоронна – право охорон. сусп. відносини від протиправ. діянь, чітко визначаючи які діяння є право поруш. і які заходи держ. примусу мають застосов. до правопорушників.

Загально-соц. ф-ції – це це такі напрямки його впливу на різні сфери життя, на сусп. відносини, які є результ.исукупної дії не лише норми права, а й ін. соц. явищ. До них належ.: 1.гуманістична –право охорон. і захищ. людину; 2.комунікативна – право ін форм. людину про волю законод.; 3.орієнтаційна – право орієнтує кожного щодо бажаної, необхідної повед.; 4.оціночна – право яке є еталоном повед. дозволяє каліф. діяння як правомірні чи неправомірні.; 5.ідеолог. – право форм. світогляд люд.; 6.пізнавальна – право є джерелом знань про держ. і право.

Принципи права – це основополж. начала, відправні положення, керівні ідеї права, які характеризують його сутність, зміст і призначення у сусп.

Серед принц. виділ. загальноправ.:

1.соц. справедливості – в праві закріплені інтереси всіх верствсусп. в максим. можливій мірі;

2.гуманізм – в праві існують гарантії щодо поваги до кожної особист., її честі, гідності.

3.рівноправя

4.законність

5.єдність прав і обов’язків суб’єктів сусп. відносин;

6.юрид. відпов.

Спец. юрид. принципи права:

1.розпод. влади на три гілки

2.взаємна відпов. держави і особи

3.верховенство КУ в сист. НПА

4.загальнодозвол. принцип – громад. дозволено робити те, що не заборонено законом. А посд. ос., те що прямо визнач. законом.

 

78. Історична школа права виникла на поч.. ХІХст., її авторами були Гюстав Гюго та Пухта, Савіньї. На думку прихильників даної теорії у сучасному світі не може бути х класичних прав. сист. –мусульман., романо-герман. і англо-американ. Вони заявляють що у кожного народу своя прав система, яка не подібна до прав.сист. інших країн, тому що її зміст зумовлен. народним духом. Народ. дух-це спільна свідомість або спільні переконання того чи ін. народу і він передається з покоління в покол. з молоком матері. Виходячи з цього, вони ствердж., що право не створ., воно існує і проход. становлення разом із народом, а а спільне переконання і спільна свідомість закладена в кожну людину на генетичному рівні. Право- це історичне явище, котре як мова, так і звичаї народу виникає і розвив природ. шляхом, поступово, непомітно і його ототожн. зі звичаями і трад. кожного народу. Закони є похідними від звичаїв і традиц., які виникають з народної свідомості.

Позитивні риси теорії: 1.уперше значна увага приділ. культ.-істор. і націон. особлив. права, обгрунтов необхідність зважати на них у правотворчому процесі; 2.правильно помічено переваги прав. звичаїв, перевірених часом і стабільних норм повед.

Слабке місце теорії в тому, що значно переоцінена роль правов. звичаїв, які не завжди в умовах сучасного сусп. і держави спроможні повноцінно регулюв. відносини.

 

79. Вона сформув. в XVII-XVIIIст., а ъъ аторами э Гроцый, Локк, Руссо, Гобс та ін. Згідно з даною теор. держ. стану передує первісне сусп. У первісн. сусп. малма місце війна усіх проти всіх, тому що: 1.небуло чітких правил згідно з якими можна було вирішув. протиріччя між людьми; 2.небуло органів, які спроможні були забезпеч. стабільність та порядок у сусп.

Наслідком такого стану сусп. було те, що люди, їх життя, власність не були захищені, у сусп. панув. хаос та свавілля. Зрозумівши що такий стан сусп. є аномальним, люди домовились (на основі уклад.договору) про створення держави яка повинна була гарантув. стабільність, порядок та передбач. їх у сусп. відносинах.

 

80. Право – це систематизов. сукупність загальнообовязков. правил повед., встановлених або санкціонов. держ. для регулювання сусп. відносин, виконання яких у разі необхідності забезпечю засобами державного примусу.

Ознаки:

1. встанолен. чи санкціонов. держ. - держава встановл. правила повед. фікс. їх у письмов. докум. Окремі прав. повед. держ санкціон – це означ., що держава в чинному законод. фікс. деякі звичаї надаючи їм загальнообов’язкового значення;

2. загальнообовязков. –прав. повед. обовязков. для всіх і кожного

3. системність – сукупність взаємопов’язаних між собою правил повед., які утв. єдину цілісну систему

4. регулятивність – право регул. відносини між людьми, визначає їх права і обов’язки в певних життєв. ситуац., або міру покарання за соц.-шкідливі чи сусп.-небезп. діяння

5. інтелект.-вольових характер-право є виразом офіційної державної волі, а кожен окремий нормат.- прав. акт – волі того чи іншого державного органу, який його прийняв чи видав

6. формальна визнач. – свій зовн. вияв право знаходь. в прав., письмов. докум. і окремих нормах права, письм. виразом яких є стаття відпов. нормат-прав. акту

7. забезп. примусом

8. загальність – правила повед. мають загальний а не персоніфікований характер

9. сусп. характер – є продуктом сусп. розвитку на певному етапі

 

81. Юрид. відпов. це: 1. реакція держ. на скоєне право поруш.; 2.засотовуваний держ. примус до правопорушн. для відновлення порушеного правопорядку або покаран. особи, яка скоїла правопорушення. Юр. відпов. виник. з моменту скоєння правопор. Розрізн. ретроспект і позитивну відпов. Ретроспект – відпов. за поруш., яке вже відбул. в минулому; позит. – розгляд. з майб., перспект., відпов. ставлення до збереження майна.

Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну.

Конституційна(юридична підстава — Конституція) - настає за порушення норм Конституції України. Маючи високий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, норми Конституції є нормами прямої дії. Питання про притягнення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до конституційно-правової відповідальності вирішується судом.

 

Матеріальна(юридична підстава — КЗпП) - настає за вчинене майнове правопорушення, шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обов'язків. Притягає до відповідальності адміністрація підприємства. Захід матеріальної відповідальності — грошове стягнення. Правозастосовний акт — наказ.

 

Дисциплінарна(юридична підстава -КЗпП) — накладається адміністрацією підприємств, установ, організацій (особою, що має розпорядчо-дисциплінарну владу над конкретним працівником) внаслідок вчинення дисциплінарних проступків: 1) відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку; 2) в порядку підпорядкованості; 3) відповідно до дисциплінарних статутів і положень.

Реалізується виключно в рамках службової підпорядкованості. Засоби дисциплінарної відповідальності: догана, пониження в посаді, звільнення. Правозастосовний акт — наказ.

 

Адміністративна(юридична підстава — КпАП) - накладається за адміністративні правопорушення органами державного управління (органами так званої адміністративної юрисдикції) до осіб, що не підпорядковані їм по службі. Заходи адміністративної відповідальності — попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав (наприклад, прав водія) і т.ін. Правозастосовний акт — рішення.

 

Цивільна (юридична підстава - цпк) - настає з моменту правопорушення — невиконання договірного зобов'язання майнового характеру у встановлений строк або виконання неналежним чином, заподіяння позадоговірної шкоди (цивільно-правової проступку) або здоров'ю чи майну особи, її особливість полягає у добровільному виконанні правопорушником відповідальності без застосування примусових заходів. Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин. Питання про притягнення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до цивільно-правової відповідальності вирішується судом, арбітражним судом або адміністративними органами держави за заявою учасника правовідносини або потерплого. Заходи цивільно-правової відповідальності — відшкодування майнових втрат, скасування незаконних угод, штраф, пеня та інші міри, які полягають у примушуванні особи нести негативні майнові наслідки. Правозастосовний акт — постанова.

 

Кримінальна (юридична підстава -КПК) - настає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в КК кодексі, тобто встановлюється лише законом, настає з моменту офіційного обвинувачення, реалізується виключно в судовому порядку. Заходи кримінальної відповідальності — жорсткі заходи кримінального покарання, які впливають на особу винного іпозбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі та ін.; застосовуються лише в судовому порядку. Правозастосовний акт — вирок.

 

Види юридичної відповідальності залежно від її функцій.

1. Правовідновлююча (цивільно-правова і матеріальна) — примус, як правило, не виявляється; має місце добровільне виконання правопорушником відповідальності. Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин.

2. Штрафна (каральна) (кримінально-правова, адміністративно-правова) — примус проявляється: а) в обмеженні прав особи, яка притягається до відповідальності (позбавлення права обіймати певні посади, позбавлення права керувати автомобілем, тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності тощо); б) у накладенні додаткових обов'язків обтяжуючого характеру (штраф, встановлення режиму індивідуального ліцензування тощо).

 

82. Соц. норми- це правила повед. у взаємовідносин. поміж людьми, які напрацьовані на протязі всієї історії. Виділ такі види соц. норм: 1.норми права (з тої пори як існує держ.), 2.норми моралі, 3.норми традицій і звичаїв, 4.релігійні норми, 5.корпоративні норми, 6.естетичні норми.

Ознаки соціальних норм:

1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;

2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спря -мовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;

3. Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;

4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Норма права - це конкретне загально об. правило повед. щодо типових життєв. ситуацій, яке встановлено або санки. державою і яке в відпов законах чи під закон. актах має форму виразу і фікс. у вигляді тих чи ін статей даних прав. докум.

 

83. Принцип розпод. державної влади був теоретично обгрунтов. в XVII-XVIIIст. в працях Руссо, Монтескє, Джеферсона, Локка та ін. Відпов. до існуюч наук. уявлень, державна влада повинна функціонув на основі поділу на з гілки для тог, щоб: 1.гарантув. ефективність, дієвість даної влади; 2.блокувати б.-я. спробу надмірної концентрації держ. влади в руках однієї особи або групи ос.

Принцип розпод. влад на сучаному етапі включ.: 1розпод. функцій, повноважень, компет. між органами держ. влади; 2.закріплення певної сам ост. кожного органу держ. влади при здіснень. ними свої повноваж. і неприпустимість втручання і компетенц. одн. з гілок влади з боку ін. її гілок; 3.надання кожному держ. органу можливість протистав. свою позицію рішенню ін. органів; 4.наявність у органів держ. влади можлив. контрол. один одного через систем. стримань і противаг.

Відпов. до принц. розпод. влади законод. влада виконує такі ф-ції: законотворча, установча, представницька, фінансова, контрольна.

Викон. влада – це влада, що наділена правом управляти, керувати держ, різними сферами сусп. життя. ВВ існує на трьох рівнях: вища ланка – Уряд; центральна ланка – міністерства, держ. комітети і відомства; місц. органи держ. ВВ в ос. район., обл.., держ адміністрац.

Суд. влада відпов. до принц. поділу наділена слідуюч. ф-ціями: правосуддя, контрольно-наглядова.

Принц. розпод. влади доповн. ситему стримання і противаг, тому КУ передб. слідуючі механізми: 1.право презид. накладати вето на законопроекти парлам., 2.право парлам. ініціювати процедуру імпічменту щодо президента, 3.прийняття парламентом резолюц. недовіри щодо уряду і його до строк. відставка, 4.участь парлам. у формув КСУ, 5.контроль КСУ за відпов. законів, указів ПУ, постанов, розпоряджень уряду Конституції України

 

84. Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність компетентних держ. орг. на упорядкув. і вдоскон. норми права. Здійснювати систематизацію нормативно-правових актів необхідно для:

- усунення суперечностей між нормативними актами;

- підвищення якості та ефективності законодавства;

- забезпечення доступності його використання громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними корпораціями.

Розрізняють три способи (форми) систематизації нормативно-правових актів.

— кодификацію;

— інкорпорацію;

— консолідацію.

Кодифікація — це д-сть вищих правотворчих орг. по створенню нового систематизов. НПА.

Ознаки: 1.нею займаються вищу компетентні правотою органи; 2.як результ. приймається новий нормат. акт, який включає норми права, які суттєво відрізн. від раніше діючих; 3.кодифікац. акт є збірним актом, до нього можуть вход. інші норми, які раніше знаходил. в різних НПА; 4.кодиф. акт є основ. серед ін. НПА

Інкорпорація — це обєднання НПА у збірники діючого законод. в певному порядку без внесення змін. Результатом інкорпорації є збірники, де нормативні акти розташовуються в хронологічному або алфавітному порядку, за предметною ознакою, з урахуванням юридичної чинності об'єднуваних актів тощо.

Інкорпорація може бути:

— офіційною — здійснюється від імені компетентних державних органів (наприклад, «Відомості Верховної Ради України»);

— неофіційною — здійснюється видавництвами, науковими і навчальними закладами, практичними органами, окремими спеціалістами.

Позаяк в першому випадку збірники, що видаються, є офіційною формою опублікування і на них можна посилатися при розгляді юридичних питань, в другому вони мають лише довідково-інформаційний характер.

Найпоширеніші види інкорпорації:

- хронологічна — спосіб (форма) систематизації, в який упорядкування нормативно-правових актів провадиться за часом їх опублікування і вступу в дію     

- систематична — спосіб (форма) систематизації, в який упорядкування нормативно-правових актів провадиться за предметною ознакою: за галузями права, їх інститутами, сферами державної діяльності

Консолідація — обєднання декількох НПА, що діють в певній галузі права в єдин. збірний НПА, без зміни змісту. Вона використовується там, де відсутня можливість кодификації; є уніфікацією нормативних актів; усуває їх численність; позбавляє їх надмірної роздробленості; сприяє об'єднанню загальних положень поточної правотворчості в родинні групи; є проміжною ланкою між поточною правотворчістю і кодификацією. Результатом консолідації нормативного матеріалу є видання Зводу законів.

 

85. Система- це таке цілісне явище, яке склад. з окремих частин, які пов’язані між собою.

Ознаки: обєктивн. галузей права; структурність; системність – право є органічним явищем, а не випадков. набір прав. норм.

Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система — поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі.

На відміну від правової системи система права — правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності. Система права — це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підга-лузями та інститутами.

Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура — це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність). Структурні елементи системи права:

- норми права;

- інститути права;

- підгалузі права;

- галузі права.

 

86. Форма держ. устрою – це спосіб поділу держ на певні складові частини і розподілу влади між держ. в цілому і їх складов. частинами. Форма держ. устрою показує: 1.з яких частин склад. внутр. структ. держ.; 2.яке положення цих частин в держ.; 3.як буд. відносини між вищими та місцевими орг. держ. влади; 4.в якій формі вираж. в державі інтерси націй, що в ній проживають. Виділ. такі форми держ. устрою як проста(унітарна) і складна.

Проста або унітарна держ. – це така форма держ. устрою, за якої адм.-терит.одиниці не мають ніяких ознак держ. суверенітету.

Ознаки:

1.її склад. частини не наділен суверен.

2.єдина система держ. органів з суворим підпорядкув по вертикалі

3.єдина Конст. та єдина сист. законод.

4.єдине громад.

5.єдині збройні сили

6.єдине представ. в міжнарод. оргнізац. і на рівні міжнарод. спілкув. (Англія, Греція, Україна, Польща, Франція, Іспанія, Китай)

 

87. Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) -- відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) — поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн.

7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється на всю її територію» (ст. 2).

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного суверенітету.

Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в демократичній державі.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об'єктивно закономірним процесом.

 

88. Функції права - це основні напрямки його впливу на сусп. відносини. Ф-ції права дають відпов. на пит. в чому соц. сутність, роль і призначення права. В науков. середовищі виділ.: 1.суто юрид. функції; 2.загально-соц.

Суто юрид. ф-ції – це такі напрямки його впливу на сусп. відносини, які можуть бути здійснені лише з допомогою права. До них належать:

1 .регулятивна – упорядкування, нормат. закріплення з допомогою права певних сусп. відносин, їх організ. оформлення. Має три прояви: - регулятивно-блокуюча, - регулят.-статична (наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження). Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу; -регулят.-динамічна (наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки, відбувати військову повинність). Здійснюється за допомогою зобо-в 'язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу 

2. охоронна – право охорон. сусп. відносини від протиправ. діянь, чітко визначаючи які діяння є право поруш. і які заходи держ. примусу мають застосов. до правопорушників.

Загально-соц. ф-ції – це це такі напрямки його впливу на різні сфери життя, на сусп. відносини, які є результ.исукупної дії не лише норми права, а й ін. соц. явищ. До них належ.: 1.гуманістична –право охорон. і захищ. людину; 2.комунікативна – право ін форм. людину про волю законод.; 3.орієнтаційна – право орієнтує кожного щодо бажаної, необхідної повед.; 4.оціночна – право яке є еталоном повед. дозволяє каліф. діяння як правомірні чи неправомірні.; 5.ідеолог. – право форм. світогляд люд.; 6.пізнавальна – право є джерелом знань про держ. і право.

 

89. Правопорушення – це поруш. прав. норм. За своїми об’єкт. властив. це посягання окремого суб’єкта права на встановлен. в країні правопорядок. Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.

Суб'єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою серед них є вина — безпосередній вияв психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її негативних наслідків. Вина виражається у формі умислу чи необережності:

умисел:

прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання настання шкідливих або небезпечних наслідків

непрямий — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдужне ставлення до настання можливих негативних наслідків            

необережність:

протиправна самовпевненість -усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість запобігання негативним наслідкам

протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та небажання настання негативних наслідків, які в силу професіоналізму та посадового становища можна і треба було передбачити. Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.

Об'єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права

Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення:

протиправне діяння           

шкідливий результат, що спричинився    

причинно-наслідковий зв'язок між діянням і шкідливим результатом

Наприклад, тілесне ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості, легким — відповідно до КК кожне з них утворює самостійний склад злочину.

 

90. Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

Призначення процесуальної норми — встановити процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, закріплених у матеріальних нормах; сприяти досягненню результату, передбаченого нормою матеріального права.

Норми процесуального права походять від норм матеріального права: процесуальні норми регулюють вже не фактичні, а юридичні зв 'язки, що склалися в соціально-правовій сфері, у правовідносинах, викликаються до життя потребою реалізації норм матеріального права.

Норми процесуального права мають подвійну обумовленість:

- матеріальними умовами життя суспільства;

- особливостями норм тієї галузі матеріального права, із якою вони тісно пов'язані і потреби якої обслуговують.

Всі розпорядження процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої, правозастосувальної, правоохоронної, установчої і контрольно-наглядової діяльності держави. Багато розпоряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

Розпорядження процесуальних норм, як правило, адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями щодо застосування норм матеріального права (слідчим, суддям, прокурорам та ін.).

Таким чином, норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права:

- змістом, який виражається у своірідністі їх розпоряджень;

— особливостями адресата;

— структурою побудови.

 

91. Закон – це НПА, який приймається вищим предстанв. орг. в особлив. законод. порядку, має вищу юрид. силу і регулює найб. важливі пит. сусп. життя.

Законодавчий процес являє собою сукупність юридично значущих дій, пов’язаних між собою. Законодавчий процес має низку стадій:

І. Передпроектна стадія.

1. Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово.

Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення.

II. Проектна стадія.

2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти их робіт.

3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.

4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках — винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.; б) на всенародне обговорення.

III. Стадія ухвалення законопроекту.

6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

IV. Засвідчувальна стадія.

7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні --15 днів).