Ознаки застосування норм права.

1. Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції — суди (загальні, арбітражні тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності.

2. Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин.

3. Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний порядок дій, складається з низки стадій.

4. Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.

5. Здійснюється на основі норм права.

6. Має юридична оформлений характер — завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правоза-стосовним актом.

7. У своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини).

Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов'язковою для правозастосовного органу.

2. Обґрунтованості:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосов-них органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;

б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

Акт застосування норм права (правозастосовний акт) — це індивідуальний правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права (компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює (змінює, припиняє) на основі юридичних норм права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення. У встановлених законом випадках він оформляється у вигляді письмового документа (акта-документа).

Правозастосовний акт (ПРИКЛАДИ) — вирок, рішення, визначення, висновок тощо (наприклад, нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду у конкретній кримінальній справі) — результат вирішення юридичної справи і підсумок застосування норм права.

 

55. Державний орган – це ств. в установленому законом порядку організац., що склад. з однієї ос. або колективу осіб, які реаліз. свою компетенцію на певній території від імені держави в одній із правових форм державної діяльності, застовосовуючи державно-владні повноваження.

Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за різними критеріями. За способом утворення: виборні (представницькі органи); призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи); що успадковуються (спадковий монарх).

Представницькі органи – це огани держ. влади, що представляють інтереси суспільства. Ці органи є виборними. Відповідно до Конституції України, в Україні існує певна система представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. 1) По-перше це український парламент – Верховна Рада України 2) По-друге – Верховна Рада Автономної республіки Крим 3) По-третє – обласні ради 4) По-четверте – ради громад – сільські, селищні та міські ради, а також районні у місті ради.

 

56. Норма права - це встановлене або санкціоноване державою, загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки загального характеру, яке регулює найважлив. суспільні відносини і виконання якого у разі необхідності забезпеч. застосув. державного примусу.

Ознаки:

1. встановлене або санкцію держ.;

2. загальообовязков. – норми пр. обов’язкові для всіх і кожного, кому вони адресов.

3. формальна визнач. – має зовнішню форму виразу і фіксації (письм. форма) в статтях відпов. НПА;

4. регул. не всі а лише найважлив. суп. відносини, узагальнюючи стандартні, типові життєв. ситуац. на які вона розрахов.;

5. діє у часі безперервно протягом всього періоду чинності того НПА в якому вона зафіксов. у письмов. формі;

6. загальність – норми права, як правила повед. адресов. колу неперсоніфікован. суб’єктів права. Ці суб’єкти діють відпов. до приписів норми права при наявності певних життєв. обставин і умов, які назив. юрид. фактами;

7. н.п. не вичерпує свою обов’язковість певною кількістю застосувань, а к-сть застосувань буде залежати від періоду чинності ітого НПА в якому вона зафіксов.

8. діє у просторі, на певній території, а сфера застосув. залежить від компетенц. владних повноваж. того органу, який її прийняв

9. це правило повед., яке встановл. прав та обов’язки суб’єкт. суп. відносин, або міру, зміст їх відповід. за протиправні діяння

10. прийм., змін. чи скасов. за певною процедурою, уповноважен. на те суб’єктами

11. забезпеч. до виконання у разі необхідн. засобами держ. примусу

12. є виразом волі панівної, керівної або значної частини чи більшості сусп.

 

57. Прихильники позитивістської концепції права (Огюст Конт) поділяли право на об’єктивне і суб’єктивне. Об’єктивне право – це сукупність прав. норм, що встановлен. чи санкціонов. держав.

Суб’єктивне право – міра або вид можливої чи дозволеної державою поведінки.

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

— об'єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

— суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта правазадовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про суб'єктивні права взагалі — безвідносно до конкретного суб'єкта[2].

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

Це можна зобразити так:

• природні права людини -> норми об'єктивного права -»суб'єктивні юридичні права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права

 

58. У первісному сусп. де не було держ. і права, панув. дисципліна, порядок, організов. Мала місце влада, як здатність та можливість визначити поведінку людей. Влада у первісному сусп. функціонув у формі самоврядув. – це означало що все доросле населення роду та племені приймало участь у здійснен. та реаліз.влади на основі двох базових принцип.: 1.самоорганізації; 2.самореалізації.

Самоорганізац. означ., що вищим інститут. влади були загальні збори населення роду та племені, на яких вирішув. найважлив. питання їх життєд.

Самореалізація – означ., що кожен з членів родута племені свідомо без будь-якого на це примусу, виконував прийняті рішення. Для вирішення поточних питань життєд. роду та племені обирали старійшин роді та вождів племен.

Самоорганіз. та самореаліз. на рівні первісного сусп. означ., що в цей період не існув. спец. апарату влади та управління, а також окремого апарату примусу. Соц. регуляторами відносин між людьми були норми моралі, традицій та звичаїв, а також релігійні норми.

 

59. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Проект Закону про громадські організації від 14.11.2008. Проект відкликано (11.03.2010).

Об'єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак, взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею.

Взаємовідносини держави і об'єднань громадян мають правовий характер.

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування людей, створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян не є об'єктами управління з боку державних структур, їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави, громадські організації та їх об'єднання реалізують права, передбачені статутами (положеннями).

До громадських об'єднань можна віднести політичні партії, соціально-економічні і соціально-культурні об'єднання, масові громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з них є політична партія і громадська організація.

Політична партія — добровільне об'єднання людей, що виражають волю певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту своєї діяльності.

В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни. Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.

Громадська організація — добровільне об'єднання людей, створене ними для досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи, об'єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад, профспілки - - громадські організації, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх членів.

В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції, місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

Усі громадські об'єднання рівні перед законом.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1) встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації) шляхом реєстрації;

2) реєструє об'єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В Україні діють Українська республіканська партія, Народно-демократична партія, Партія зелених, Соціалістична партія та ін., Спілка адвокатів, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо;

3) забезпечує дотримання прав і законних інтересів об'єднань громадян;

4) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об'єднань громадян зареєстрованому статуту:

нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури;

контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

5) передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об'єднань за порушення законодавства;

6) не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не є об'єктами державного управління;

7) створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і кошти.

Громадські об'єднання можуть:

1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального, культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із державними органами. Наприклад, «Спілка лідерів місцевої і регіональної влади України» (громадська організація, створена в 1999 р.) підписала разом із Президентом «Декларацію про державну регіональну політику», спрямовану на реформування державного устрою країни;

2) брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення спільних комісій із державними органами;

3) брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів державної влади, тобто бути суб'єктами фундаторської діяльності держави;

4) бути з ряду питань суб'єктами правотворчої діяльності держави (наприклад, укладення колективного договору);

5) вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);

6) бути з ряду питань суб'єктами правозастосовної (складання протоколу про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;

7)  проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

8) захищати права членів організації в державних органах та ін.

Громадські об'єднання не можуть:

1) втручатися в діяльність одне одного;

2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб. Так, організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37 Конституції України);

3) мати воєнізовані формування (ст. 37 Конституції України);

4) підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій, ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією метою і забороняються: громадські організації і партії, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення (ст. 37 Конституції України).

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленому державою.

Якщо держава — це суверенна політична організація всього народу, то партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних повноважень.

 

60. Юридичний факт — це життєва обставина, з якою норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Юридичний факт — передумова правовідносин. Наприклад, наявність норм права, які регулюють порядок спадкування, не означає, що індивід вступив у спадкоємні правовідносини і одержав спадщину. Необхідне настання певних обставин, що фіксуються в гіпотезах норм права.

Юридичні факти класифікуються за різними підставами.

Види юридичних фактів за юридичними наслідками:

правоутворюючі - юридичні факти, з якими норми права пов'язує виникнення правовідносин (наприклад, наказ ректора про зачислення абітурієнта К. до вузу)     

правозмінюючі - юридичні факти, з якими норми права пов'язує зміна правовідносин (наприклад, наказ ректора про переведення студента К. з очної на заочну форму навчання)          

правоприпиняючі - юридичні факти, з якими норми права пов'язує припинення правовідносин (наприклад, наказ ректора про видачу студенту К. диплома про закінчення вузу)

Види юридичних фактів за вольовою ознакою:

- дії — вольова поведінка суб'єктів права, з якою пов'язані виникнення, зміна та припинення правовідносин (наприклад, угода, постанова слідчого, рішення суду). Дії бувають: правомірні - відповідають вимогам норм права (договір); неправомірні - не відповідають вимогам норм права (правопорушення). Правомірні дії класифік.: юридичні акти — дії, пов 'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з наміром досягти певного юридичного наслідку (наприклад, звернення громадянина з заявою до державного органу про прописку); юридичні вчинки - дії, що не пов'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини і незалежно від їх наміру спричиняють юридичні наслідки (наприклад, фіктивний шлюб породжує у разі народження дітей всі юридичні обов'язки, пов'язані з утриманням і вихованням дітей). Неправомірні дії: - злочини - передбачені законом суспільне небезпечні винні діяння (дії або бездіяльність), що спричиняють за чинним законодавством, кримінальну відповідальність. Злочин відрізняється від проступку більшим ступенем суспільної небезпечності; - проступки - один із видів правопорушень, який полягає у винній дії або бездіяльності, що спричиняють за чинним законодавством, дисциплінарну чи адміністративну відповідальність. Проступок відрізняється від злочину меншим ступенем суспільної небезпечності

 

- події - юридичні факти, що виникають, змінюються і припиняються поза волею людей (наприклад, природне стихійне явище, смерть). Події бувають: -абсолютні - наприклад, смерть людини породжує наслідки: майно переходить до дружини, дітей, тобто виникають спадкоємні правовідносини, змінюється склад учасників правовідносин, суб'єктом яких був померлий); -відносні - (наприклад, смерть застрахованої особи в результаті вбивства спричиняє наслідки незалежно від того, з якої причини відбулося позбавлення життя — виплачується страхова премія сім'ї; у спадкоємців убитого виникають правовідносини з органом страхування).

 

- обставини - складні юридичні факти, які охоплюють своїм змістом дії та події (наприклад, безвісна" відсутність, місце проживання, недієздатність), їх використання об'єктивно необхідне в трудовому, сімейному, кримінальному праві та ін.

Види юридичних фактів за складом:

- прості        

- складні (фактичні склади) - сукупність юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків, передбачених нормою права (виникнення, зміна або припинення правовідносин).

 

61. Право – це систематизов. сукупність загальнообовязков. правил повед., встановлених або санкціонов. держ. для регулювання сусп. відносин, виконання яких у разі необхідності забезпечю засобами державного примусу.

Ознаки:

1. встанолен. чи санкціонов. держ.;

2. загальнообовязков.

3. системність – сукупність взаємоповзаних між собою правил повед., які утв. єдину цілісну систему

4. регулятивність – право регул. відносини між людьми, визначає їх права і обов’язки в певних життєв. ситуац., або міру покарання за соц.-шкідливі чи сусп.-небезп. діяння

5. інтелект.-вольових характер-право є виразом офіційної державної волі, а кожен окремий нормат.- прав. акт – волі того чи іншого державного органу, який його прийняв чи видав

6. формальна визнач. – свій зовн. вияв право знаходь. в прав., письмов. докум. і окремих нормах права, письм. виразом яких є стаття відпов. нормат-прав. акту

7. забезп. примусом

8. загальність – правила повед. мають загальний а не персоніфікований характер

9. сусп. характер – є продуктом сусп. розвитку на певному етапі

 

62. Законність — точне і неухильне виконання законів всіма держ. органами, посад. ос., громад. організ. і громадянами. Законність – це панування закону в сусп. житті, панування закону у відносинах між владою і особою. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів — посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації). Законність характеризується поєднанням двох ознак: -зовнішньої (формальної) — обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями; -внутрішньої (сутнісної) — наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

 

Запобігання й ефективна боротьба з правопорушеннями - важлива вимога законності. Правова держава створить необхідні матеріальні, політичні, соціальні та інші передумови для запобігання та припинення правопорушень. Сприятливі матеріальні умови життя, соціальна захищеність населення, політична стабільність в країні, наявність справедливих правоохоронних законів складають реальну основу режиму законності. Безпосередній захист інтересів суб'єктів права, будь-якого громадянина, що проживає на території держави, здійснюється спеціальними правоохоронними органами: судом, прокуратурою, арбітражем, міліцією. Забезпечуючи законне функціонування пробщественних відносин, ці органи в необхідних випадках застосовують до правопорушників різні примусові заходи.

Центральне місце в системі правоохоронних органів, покликаних підтримувати режим законності, належить судам, які здійснюють свою владу у формах конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних підприємців, які порушують права і свободи, можуть бути оскаржені до суду. Вищий нагляд за законністю здійснює конституційний суд. У ланцюгах захисту конституційного строя, основних прав і свобод людини, підтримки верховенства і безпосереднього дії конституції на всій території країни конституційний суд розглядає справи щодо конституційності нормативно-правових актів представницьких органів держави, Вищих і місцевих органів виконавчої влади, правозастосовчої практики за скаргами громадян та інші. Акти, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня офіційного опублікування конституційним судом відповідного рішення. Рішення конституційного суду є остаточними, опротестуванню й оскарженню не підлягають. Таким чином, вимоги законності в єдності і взаємодії забезпечують стабільність і гармонійність громадського життя, сприяють розвитку громад. суспільства.

 

 

63. Тлумачення норм права (інакше: інтерпретація норм права) — це розумова інтелектуальна діяльність суб'єкта, пов'язана зі встановленням їх точного значення (змісту).

Тлумачення норм складається з двох елементів:

1. з'ясування - розкриття значення юридичних норм «для себе»          

2. роз'яснення - розкриття значення юридичних норм «для інших»

Офіційне тлумачення — роз'яснення змісту і мети правових норм, яке сформульовано в спеціальному акті уповноваженим органом у рамках його компетенції і має юридичне обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються. Наприклад, правом офіційного тлумачення Конституції України наділений лише Конституційний Суд України. Його тлумачення є загальнообов'язковим, легальним (узаконеним).

Офіційним тлумаченням займається вузьке специфічне коло учасників.