Удосконалення понятійно - термінологічного апарату назв та типів адміністративно-територіальних одиниць у відповідності до сучасних умов.

У понятійно-термінологічному апараті адміністративно-територіальних одиниць є чимало суперечностей. Так у відповідності до с татті 133 ІХ-го розділу Конституції України с истему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Якщо з нормами Конституції порівняти існуючу схему адміністративно-територіального устрою, то можна виявити низку суперечностей.
По перше, поза переліку адміністративно – територіальних одиниць в нормах Конституції опинились міські, сільські та селищні ради.
По друге, перелік адміністративно-територіальних одиниць включає як власне адміністративно-територіальні одиниці такі, як області та райони, так і адміністративно-територіальні одиниці, які по суті є населеними пунктами: міста, селища та села. Це спричинило певну плутанину в поняттях „адміністративно-територіальна одиниця ” та „населений пункт”. Приміром, сільська рада та село, селищна рада та селище міського типу; місто обласного значення чи місто районного значення як адміністративно-територіальні одиниці та місто як населений пункт.
По третє, відсутність базового рівня адміністративно-територіальних одиниць: сільських та селищних рад неминуче приводить до порушення принципу повсюдності територій, за яким, значні території поза межами сел та селищ не належать ні до якої адміністративно-територіальної одиниці.

Удосконалення та упорядкування структури адміністративно-територіального устрою.

Існуюча схема адміністративно-територіального устрою України являє собою складну неупорядковану чотириступеневу ієрархічну структуру. Кожна адміністративно-територіальна одиниця наділена державою відповідними повноваженнями у сфері державного управління, а також виконує певні самоврядні функції.
У цій системі є чимало неточностей і суперечностей. Так, одні й ті ж адміністративно-територіальні одиниці: міста районного значення, селищні та сільські ради можуть належати як до третього, так і до четвертого рівня ієрархії. Відсутність в адміністративно-територіальному устрої України найнижчого базового рівня та різноманіття адміністративно-територіальних одиниць третього та четвертого рівнів: міста районного значення, селищні, сільські ради, ускладнюють адміністративно-територіальну схему по горизонталі. Особливої актуальності ця проблема набуває для специфічних міських адміністративно—територіальних утворень, на території яких діють кілька інших адміністративно-територіальних одиниць, але які не складають єдиної територіальної громади. Це передусім стосується 64 міст обласного значення, на території яких функціонують ще 202 інших адміністративно-територіальних одиниці, в яких діють органи місцевого самоврядування.

Пропорційність – кількість адміністративно-територіальних одиниць кожного рангу ієрархії повинна вписуватися в “межі оптимальності”. Диспропорції їх по території, кількості населення, соціально-економічному потенціалу не повинні бути надто великими.

Особливістю адміністративно-територіального устрою України є політичні регіональні відмінності у принципах його створення, що пов’язане з тим, що ці окремі регіони були протягом недавньої історії включені до адміністративних систем різних країн.
Так, наприклад, українська етнічна територія на початку ХХ ст. була периферійною в значній за розмірами Російській імперії і тому була поділена на досить великі за площею адміністративні одиниці ― губернії. Українські землі в складі Польщі (на 1931 р.) ділилися на воєводства. І якщо кожна окрема частина території України на той час була впорядкованою і майже однорідною за індексом параметрів по площі і кількості населення (мал.1.2, 1.3), то сучасний рівень індексу цих параметрів не можна вважати пропорційним. При тому, що найбільша за площею область Одеська (33,2 тис. кв. км) переважає найменшу ― Чернівецьку (8,1 тис. кв. км) більш ніж у чотири рази, площі з найменшими показниками сконцентровані на заході, що, напевне, відбиває події недавньої історії.
Показовими є індекси розмірів областей (і Автономної республіки Крим) до їх середнього значення по Україні. Так найменші індекси характерні для західних областей – Чернівецької (0,3), Івано-Франківської (0,5) тощо, в той же час найбільші для східних і південно-східних – Одеської (1,4), Дніпропетровської, Харківської, Чернігівської (1,3) і т.д. (мал. 1.4).
Диспропорції в розрізі областей спостерігаються і в кількості населення, що пов’язане з ступенем промислового розвитку. Регіонами з максимальною кількістю населення є Дніпропетровська, Донецька, а також Луганська, Львівська, Одеська та Харківські області, при цьому за деякими виключеннями все-таки виділяються регіони із максимальною кількістю населення ― на сході, та регіони з мінімальною кількістю ― на заході. Різниця досить відчутна ― у 4-5 разів (мал.1.5, 1.6).
Вказані історичні тенденції є однією з головних причин недосконалості сучасного адміністративно-територіального устрою держави.
До адміністративних одиниць вищої ланки відносяться Автономна республіка Крим і 24 області. Серед областей тільки дві (Волинська і Закарпатська) є такими, у яких назва не співпадає з назвами обласного центру. Стосовно кількості адміністративних одиниць у зазначених регіонах, то тут спостерігаються значні відмінності. Кратність (співвідношення кількості) сягає кілька разів. Так, наприклад, кількість сільських районів у Вінницькій і Харківській областях більша ніж у Чернівецькій та Івано-Франківській областях в 2,1 рази (мал.1.7). При цьому на один район Івано-Франківської та Тернопільської областей припадає понад 30 сільських рад, в той час як цей показник по Луганській або Дніпропетровській області складає 11-12 (мал. 1.8). Нерівномірність проявляється також у коефіцієнті співвідношення кількості районів в області до середнього по Україні. Різниця між мінімальними та максимальними складає 2,5 рази (мал. 1.9).
Дуже непропорційним по регіонах є показник кількості населених пунктів різного типу та підпорядкування, що зумовлює певну недосконалість адміністративно-територіального поділу на рівні середньої адміністративної ланки.
Значною непропорційністю відзначається кількість міст по регіонах. Територіальний інтервал цього показника досить значний (від 9 до 51 міста). Значною кількістю міст (в межах 19-51) виділяються традиційно промислові регіони (особливо Львівщина та Донбас).Найменша кількість відповідно в областях традиційно непромислових або слаборозвинутих у цьому відношенні. (мал.1.10, 1.11)
За кількістю міст обласного та республіканського підпорядкування на першому місці знаходяться також промислові регіони: Донецька область (28 міст), Дніпропетровська (13) Луганська (14), а також регіони, які концентрують управлінські функції: Київська область (13) та Автономна республіка Крим (11) (мал. 1.12).
Приблизно ж такі тенденції промислового розвитку відбиває показник кількості селищ міського типу по окремих регіонах України. Більш ніж третина з них (302 з 891) концентруються лише в трьох областях (Донецькій, Луганській та Харківській) (мал. 1.13, 1.14).
Протилежна територіальна тенденція спостерігається стосовно кількості сільських рад по регіонах. При значних територіальних диспропорціях (від 202 по Луганській до 662 по Вінницькій області) найбільша їх кількість припадає на західні та центральні регіони, найменша - на південні та східні (мал.1.15-1.20).
При визначені спроможності регіональних центрів до виконання своїх функцій важливим є показник людності. Усі такі центри в Україні за людністю переважають друге за показником місто регіону, причому, в деяких випадках цей показник досить значний, наприклад: Харків і Лозова – у 16 разів; Київ і Біла Церква – у 12 разів; Одеса і Ізмаїл – у 11 разів тощо). Мінімальний показник складає 1,4 рази - Ужгород і Мукачеве (мал.1.21, 1.22). При цьому усі регіональні центри належать до великих міст. З них у п’яти кількість населення перевищує 1 млн. мешканців: Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Одеса, Харків. Ще три центри мають більш ніж 500 тисяч мешканців: Запоріжжя, Львів, Миколаїв. Населення чотирьох найменших за людністю регіональних центрів становить трохи більше 200 тисяч мешканців: Ужгород, Тернопіль, Луцьк, Рівне.
Співвідношення між людністю регіонального центру та людністю другого в регіоні за величиною міста, а також значні співвідношення між такими показниками відносно центрів між собою свідчать про диспропорцію розселення, що певним чином впливає на функціонування адміністративно-територіальної системи.
Дуже помітні диспропорції адміністративно-територіальної системи на рівні районів і міст обласного підпорядкування. Майже в 40% районів кількість населення та площа території в 1,2 рази і більше перевищує середньообласні показники.
Середні значення площ районів в окремих регіонах характеризуються значною тенденцією зростання із заходу на схід і південний схід (мал.1.23). Найвищі значення спостерігаються в Автономній Республіці Крим, Херсонській, Чернігівській областях. Найменші – в Чернівецькій, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Однак в межах регіонів диспропорції ще більші. Наприклад, співвідношення між максимальним і мінімальним розміром площ районів у Київській області сягає 6 раз, в Херсонській області 5,1 разів тощо.
Середня кількість населення у районах окремих областей та Автономної Республіки Крим, коливається в межах двохкратного перевищення, найвищі середні значення населення по районах спостерігаються в західних областях та Автономній республіці Крим, в інших територіях України - цей показник приймає середні та найнижчі значення (мал. 1.24-1.29).