Наростання фашистської загрози

 

Під час першого періоду кризи у Франції при владі знаходилися уряди, представлені правими партіями (до травня 1932 р.). Серед правлячих кіл Франції мали широке поширення пропозиції про перегляд конституції з метою обмеження демократичних свобод і створення «сильної влади».

Найбільш відома з них належала прем’єр-міністру А. Тардьє. У дусі традиційного французького консерватизму він рекомендував обмежити права парламенту, розширити повноваження президента і прем’єр-міністра, заборонити державним службовцям страйкувати і об’єднуватися в профспілки.

Ще далі в цьому напрямку пішли французькі правоекстремістські організації, які пропонували встановити відкриту диктатуру. Найстарішою з них була «Ліга французької дії», заснована письменником і журналістом Ш. Морассом ще в 1889 р. Разом зі своєю філією «Королівськими молодчиками» вона не приховувала своїх цілей - скинути республіканський лад і відновити монархію [6, с. 128].

Екстремізм (від лат. крайній) - прихильність у політиці й ідеології до крайніх поглядів і дій. Екстремізм - характерна риса радикальних партій, груп, рухів з різною соціально-політичною орієнтацією (анархізм, фашизм, комунізм, релігійний фундаменталізм). У політичному житті екстремізм знаходить вираження в насильницьких діях, спрямованих на дестабілізацію і руйнування сформованих суспільних інститутів і структур (організацію безладь, терористичних акцій тощо).

Створена в 1924 р. бонапартистська ліга «Патріотична молодь» вважала своїми головними ворогами соціалізм і лібералізм. Вона вимагала покласти кінець «всесиллю парламенту», встановити в країні сильну виконавчу владу.

У 1927 р., спираючись на підтримку промисловців, приватних магнатів і правих парламентарів, відставний полковник К. де ля Рок організував лігу «Вогненні хрести» (чи «Бойові хрести»), що спочатку складалася лише з військових, нагороджених у роки війни медаллю «Бойовий хрест». Виступаючи з більш поміркованих позицій з туманним гаслом «Нехай усе зміниться!», «Вогненні хрести» вміло грали на націоналістичних і патріотичних почуттях французів. Чисельність ліги на 1934 р. становила 150 тис. чоловік, вона володіла власними збройними загонами, системою зв’язку і навіть літаками.

Антипарламентську й антиреспубліканську діяльність розгорнула фашистська організація «Французька солідарність», що фінансувалася з Рима і Берліна. Вона виникла в 30-ті рр. Але французький фашизм мав низку особливостей, які істотно відрізняли його від фашизму в Італії і нацизму в Німеччині [13, с. 261].

Але в умовах економічної кризи відбувалася консолідація французьких фашистів. Приводом для відкритого виступу проти парламенту й уряду став скандал у зв’язку з викриттям шахрайства якогось афериста Стависького, який від імені муніципального банку Байонни випустив фальшиві облігації.

Викриття махінатора і його заступників переросло в грандіозний політичний скандал. Виступивши під гаслом «Геть злодіїв!», крайні праві закликали покінчити з «продажними парламентарями» і «прогнилим режимом» Третьої республіки.

лютого 1934 р. близько 40 тис. колишніх фронтовиків і активістів з різних військових і фашистських ліг вийшли на вулиці Парижа і спробували захопити будинок французького парламенту. Однак спроба державного перевороту не мала успіху. На допомогу поліції прийшли рядові парижани. Так зародився стихійний антифашистський рух.

 

Уряд Народного фронту

 

Народний фронт (об’єднання демократичних сил країни) виступив зі своєю програмою на парламентських виборах у травні 1936 р. і здобув блискучу перемогу. Йому віддали свої голоси 57% виборців. Соціалісти одержали 149 мандатів, радикали - 109, комуністи - 72. Уряд Народного фронту сформував соціаліст Л. Блюм [18, с. 28].

Комуністи не стали членами уряду, але заявили про його підтримку в парламенті, якщо він буде виконувати програму фронту. Прихід до влади уряду Народного фронту ознаменувався новою хвилею страйків. У травні-червні 1936 р. страйкувало 2 млн. чоловік. У страйках і виступах різного роду брали участь в минулому зовсім пасивні верстви суспільства - службовці, персонал кафе, ресторанів, готелів, універмагів, ательє тощо. Страйкуючі вимагали підвищення зарплати, запровадження оплачуваних відпусток і визнання профспілок. Новий уряд був змушений почати свою діяльність з улагоджування найбільшого в історії Франції трудового конфлікту.

червня в резиденції прем’єр-міністра Франції було укладено угоду між Загальною конфедерацією праці і Загальною конфедерацією підприємців. За цією угодою страйк припинявся, заробітна плата підвищувалася, підприємці зобов’язувалися укласти колективний договір із профспілками. Законодавчо був встановлений 40-годинний робочий тиждень, запроваджувалися оплачувані відпустки [17, с. 42].

Потім були прийняті закони про великі кредити на громадські роботи, що дозволило зменшити безробіття; про соціальне страхування. Службовці одержали надбавку до заробітної плати і до пенсії, дрібні підприємці - кредити. Проти фашистів був спрямований закон «Про розпуск військових ліг», проти монополій - закон «Про часткову націоналізацію воєнної промисловості і встановлення державного контролю над Французьким банком». Загалом урядом Народного фронту було прийнято 133 закони.

Однак вже в лютому 1937 р. Л. Блюм оголосив, що з березня настала «пауза» у проведенні реформ. Представники великого капіталу зустріли реформи уряду явно вороже, більш того - вони бачили в них прояв небезпеки «червоної загрози».

Вони перейшли до неприхованого саботажу: через зниження розцінок провокувалися страйки; капітали переводилися за кордон, внаслідок чого золотий запас країни швидко скоротився вдвічі; підвищувалися ціни практично на всі товари.

При цьому провиназвалювалася на робітників, що нібито «не хочуть працювати» і «люблять страйкувати», а також на Народний фронт, який «не вміє управляти». Фашистські елементи розгорнули кампанію наклепів і терору. З березня 1937 р. почалися відкриті збройні напади на робітничі мітинги. Назрівала змова таємної фашистської організації, так званих кагулярів - «людей у каптурах» («кагуль» - каптур) [20, с. 199].

Суперечності і розбіжності в Народному фронті. Зростання цін і інфляція, саботаж реформ різко погіршили економічне становище країни. Виникло масове розчарування в Народному фронті. Ця обставина ще більше ускладнювала відносини між партіями, які входили до складу Народного фронту.

Л. Блюм, спираючись на підтримку соціалістів, провів девальвацію франка, що зробило французькі товари ще більш конкурентоспроможними на зовнішньому ринку і повинно було сприяти пожвавленню економіки в цілому, але комуністи рішуче виступили проти девальвації національної валюти, вважаючи, що вона спричинить зростання цін на внутрішньому ринку.

Різко загострилися всередині Народного фронту і суперечності з питань зовнішньої політики. Зростаюча загроза з боку фашистської Німеччини змушувала Францію інтенсивно шукати союзників на міжнародній арені. Комуністи головні надії покладали на СРСР, соціалісти і радикали за стратегічного союзника бажали мати Велику Британію. Солідарність з нею фактично означала прийняття курсу на «умиротворення» Німеччини і, зокрема, на невтручання в Громадянську війну в Іспанії, де одні проти одних протистояли республіканці і фашисти. Комуністи завзято виступали за надання допомоги, у тому числі і військової, республіканцям в Іспанії (серед них були сильні позиції іспанських комуністів).

В умовах наростаючих протиріч Л. Блюм у червні 1937 р. подав у відставку. Почалася швидка зміна кабінетів - свідчення нестабільності в країні. Радикали і соціалісти відійшли від програми Народного фронту.

У квітні 1938 р. уряд очолив Е. Даладьє [23, с. 14].

У вересні 1938 р. Е. Даладьє поставив свій підпис під Мюнхенською угодою, що привело до окупації Чехословаччини гітлерівською Німеччиною. Після Мюнхена Е. Даладьє залякував населення воєнною загрозою з боку Німеччини і провів надзвичайні декрети, що скасували 40-годинний робочий тиждень та інші закони 1936 р. Це відбулося в листопаді, а в жовтні 1938 р. партія радикалів офіційно вийшла з Народного фронту, який фактично припинив своє існування. На його зміну прийшов режим Віші.