Політична ситуація в Західній Європі

 

Для характеристики міжнародного становища слід зупинитися на з’ясуванні ситуації, в якій знаходилися країни, що мали спільні кордони з тогочасною Францією.

У ХV ст. в Італії, не дивлячись на її політичну роздрібленість, відбувалися глибокі, хоча й поступові перетворення.

В політичному відношенні феодальна анархія змінилася повним хаосом. За виключенням разташованого на півдні Неаполітанського королівства, Апеннинський п-ов був поділений на багато дрібних міст - держав, майже повністю незалежних як від імператора, так і від папи римського. Звісно, відбувалися різного роду захоплення та приєднання, але багато містмали змогу успішно за себя постояти, і ніякі угоди або сили не могли примусити їх до об’єдння. В цей період відбувалося значне расширення більш великих держав за рахунок дрібних, і до 1494 р. залишилося лише п’ять великих держав й ще менше міст – держав.

Міланське герцогство, Флорентійська і Венеціанська республіки, Папска область й Неаполітанське королівство були найбільш значними політичними утвореннями Апеннінського п-ова. Мілан під управлінням сім’ї Сфорца став одним з багатших держав й центром мистецтв та просвітництва. В середині ХV ст. Італія зіткнулась з двома новими несприятливими факторами міжднародного життя. На Заході, за Альпами, підходила до кінця довготривала боротьба між феодальними династіями Європи, зокрема, англо-французський конфлікт. Тому можна було чекати, що в італьянські справи скоро втрутяться великі континентальні держави - Франція, Іспанія й Австрія.

Майже сорок років, з 1454 до 1494 рр., Італія насолоджувалась миром й розквітом культури епохи Відродження, що проявилося в мистецтві, науці й філософії. До 1492 р. Лоренцо Медічі виступав як арбітр в политиці й правив Італією, не втягуючи її в союзи з іноземними європейськими державами. Однак не пройшло й двох років після смерті Лоренцо, як страх та егоїзм породили серед правителів італійських держав атмосферу взаємного недовір’я.

У ХV ст. Іспанію роздирали внутрішні конфлікти й громадянські війни., що були пов’язані передусім із боротьбою за владу та внутрішніми протиріччями у відносинах правлячої верхівки та селянством.

У 1479 р. відбулося об’єднання в одну єдину державу двох незалежних держав у вигляді станових монархій – Кастилії та Арагона під владою подружньої пари – Фердинанда Арагонського й Ізабели Кастильської, що поклало початок формуванню Іспанського королівства.

Іспанське королівство спиралося на підтримку церкви, особливо інквізиції, введеної в 1480 р. У 1492 р. Іспанське королівство перемогло Гранадський емірат – останнє володіння арабів на Піренейському півострові. Влада Фердинанда та Ізабелли поступово стала безмежною – установилася абсолютна монархія.

Що стосується Німеччини, то і ця країна потерпала від політичної боротьби.

У 1438 р. був обраний королем зять Сигізмунда з роду Габсбургів, герцог Альбрехт II Австрійський (1397–1439), з цього моменту династія Габсбургів правила імперією до закінчення її існування (1806).

Спадкоємцем Альбрехта у 1440 р. став Фрідріх III (1415–1493), останній імператор, коронований в Римі. Чехія вибрала гуситського короля, а в Угорщині на престол було обрано Матіаша Хуньяді (Матвій Корвін). Побоюючись втратити владу, Фрідріх зробив королем свого сина Максиміліана I "римським королем" (1486) й одружив його на Марії Бургундській, дочці й спадкоємиці герцога Карла Сміливого.

Коли Максиміліан та Марія успадкували бургундськие землі, почалась династична ворожнеча між Габсбургами й французькими королями, яка продовжувалась до ХVІІІ ст. Максиміліан став королем Римським (1493) й імператором Священної Римської імперії (1508) й керував до 1519 р. Він реформувати імперські інститути, поділив імперію на 10 округів або районів для зручності оборони й збирання податків. Однак всі його намагання централізувати імператорську владу наштовхувалися на спротив князів.

Наприкінці ХV ст. у Південно – Західній Німеччині утворюється військово – політичне об’єднання – Швабський союз, який намагається провести "імперську реформу", що зміцнює централізовану владу в Німеччині, але невдало. Німеччина аж до ХІХ ст. залишалася роздробленою країною.

Розглянувши політичну ситуацію в країнах, що були безпосередніми сусідами Франції, слід згадати найголовнішого з яким Франція напередодні вела війну, що тривала аж цілих сто років.

Столітня війна мала негативні наслідки для Англії. Величезні видатки на Армію виявилися марними. Багата здобич, захоплена у Франції, і кілька тисячні викупи, отримані від французьких міст і знатних полонених, були витрачені на походи. Тягар війни ліг на англійський народ. Слава перемог швидко минула.

Після остаточної поразки у Столітній війні англію охопила тривала міжусобна війна. Боротьбу за королівський престол вели дві могутні родини – герцоги Ланкастерські і герцоги Йоркські. Оскільки на гербі перших була зображена червона троянда, а на гербі других – біла, то цю війну називають війною Червоної і Білої троянд (1455 – 1485). Поштовхом до неї стала програна війна з Францією. Всі англійські знатні роди поділилися на прихильників Йорків і Ланкастерів. Війна була дуже жорстокою: утвердився звичай знищувати полонених на полі бою, страчувати противників у в’язницях і діяти підступно. Війна завдала горя всій країні, але найбільше потерпіла англійська знать. Майже всі заможні сеньйори загинули, а їхні володіння перейшли до рук короля. В останній, вирішальній битві загинув і сам король Річард ІІІ Йорк, перемога дісталася Генріху Тюдору з роду Ланкастерів. Під іменем Генріха VІІ він став королем Англії і започаткував правління династії Тюдорів. Поступово Англія перетворилася у державу, яка суттєво впливала на розвиток усієї Європи в наступні століття.