Проголошення Української Народної Республіки

 

З падінням Тимчасового Уряду вся влада в Україні перейшла до Центральної Ради. Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року вона ухвалила III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв’язням; скликання 9 січня 1918 року Українських Установчих зборів. Але універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливали нові чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї.

Відносини між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів продовжувались загострюватись. Після роззброєння більшовицьких частин у Києві, які 30 листопада 1917 року готували повстання для захоплення влади, український уряд вислав їх за кордони України. 17 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів надіслала українському урядові ультиматум, який одночасним «визнанням» УНР втручався у внутрішні справи України. Обвинувачення в «дезорганізації» фронту, роззброєння радянських військ, наданні допомоги контрреволюційному заколотові на Дону та Уралі. Закінчувався документ загрозою проголошення війни.

 

IV Універсал та його історичне значення

 

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 року, Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав 30-тисячному радянському війську наказ про наступ на УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 року. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що 16 січня 1918 року у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного Арсеналу. І хоча це повстання було придушене, втримати Київ все ж не вдалося. Після п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 року увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

 

Берестейській договір

 

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Ще 1 січня 1918 року делегація Центральної Ради прибула до Брест-Литовська, де в той час велися переговори між країнами німецького блоку та Радянською Росією. 9 лютого 1918 року було підписано мирний договір між делегацією Центральної Ради і Центральними державами. Договір обумовлював кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних відносин між Україною і Центральними державами, а також економічних зв’язків. Сторони обопільно відмовлялись від збитків принесених війною. Додатковими умовами мирного договору було надання збройної допомоги УНР у боротьбі з радянськими військами.

18 лютого 1918 року німці розпочали широкомасштабний наступ. Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була піррова перемога. Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим.

Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона зробила ставку.

Протягом року свого існування Центральна Рада мало що зробила. Але це був рік плекання самої ідеї держави і рік безперестанної боротьби за своє існування. Головне, що вона зробила – це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову.