Міністерство освіти і науки України

Міністерство освіти і науки України

Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації

НТУУ " КПІ "

 Кафедра № ___

 Варіант № 14

РЕФЕРАТ

на тему:

«Початок державного відродження України у 1917 – 1920 рр. Пошук оптимальних моделей державотворення.»

 

Виконав:

Перевірив:

Дата здачі: «___» ____________2007 р.

Підпис: ___________

 

 

Київ – 2007 рік

План

Вступ.

Лютнева революція в Росії.

Початок державного відродження України:

утворення Центральної Ради;

I Універсал Центральної Ради;

Проголошення Української Народної Республіки;

IV Універсал та його історичне значення;

Берестейській договір.

Україна в боротьбі за збереження державної незалежності:

Гетьманський переворот;

Директорія УНР;

Західно-Українська Народна Республіка;

Ризький договір.

Висновок.

Література.

Вступ

1917-1920рр. мають дуже велике історичне значення в історії державного відродження України. Після тривалого періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР.

Лютнева революція в Росії

Кінець лютого 1917 р, став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу, з 23 лютого до 2 березня самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і фактично в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

 Хоч повалити царат було напрочуд легко, знайти йому заміну, прийнятну для всіх, виявилося надзвичайно важко. З’явилося два претенденти на політичну владу. Однім із них був Тимчасовий уряд, сформований із ліберальних депутатів Думи, який прагнув узяти на себе функції управління до тих пір, доки в Росії не встановиться постійна форма правління. Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, оскільки адміністрація перебувала в хаосі, а поліція була майже вся розпущена. До того ж на ньому висів тягар непопулярної в народі війни. З самого початку суперником Тимчасового уряду виступала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. Підпорядкована соціалістам, серед яких більшовики складали лише одну з меншостей, Петроградська Рада являла собою випадкову асамблею радикальної інтелігенції, робітників і солдатів. Подібні органи швидко утворювалися по всій країні. Їх головною метою було поглиблення революції шляхом кардинальної перебудови всього суспільства. Постійне протистояння між цими двома органами склало сутність двовладдя в країні.

 

Берестейській договір

 

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Ще 1 січня 1918 року делегація Центральної Ради прибула до Брест-Литовська, де в той час велися переговори між країнами німецького блоку та Радянською Росією. 9 лютого 1918 року було підписано мирний договір між делегацією Центральної Ради і Центральними державами. Договір обумовлював кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних відносин між Україною і Центральними державами, а також економічних зв’язків. Сторони обопільно відмовлялись від збитків принесених війною. Додатковими умовами мирного договору було надання збройної допомоги УНР у боротьбі з радянськими військами.

18 лютого 1918 року німці розпочали широкомасштабний наступ. Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була піррова перемога. Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим.

Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона зробила ставку.

Протягом року свого існування Центральна Рада мало що зробила. Але це був рік плекання самої ідеї держави і рік безперестанної боротьби за своє існування. Головне, що вона зробила – це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову.

Гетьманський переворот

 

Навесні 1918 року Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал Павло Скоропадський.

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення – гетьманат «Українська держава».

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

За доби гетьманату історики констатують факт певного економічного піднесення України. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, відроджено промислові підприємства. Відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Великим досягненням уряду було у галузі культури та освіти. Створено понад 150 українських гімназій, випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, відкрито два державних університети, засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн. томів. Вершиною освітньої діяльності уряду стало створення 24 листопада 1918 року Української Академії Наук.

Незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Труднощі насамперед полягали утому, що на Україні, крім внутрішньої опозиції, існували дві влади: українська і німецька. Німецькі війська, хоч були запрошені Центральною Радою і вважалися союзними, поводились як господарі країни. Вони втручалися у внутрішню і зовнішню політику України, а головнокомандуючий фельдмаршал Герман Айхгорн і його шеф штабу мали величезну фактичну владу. На внутрішньому відтінку політика гетьмана і його співробітників, здебільшого росіян, викликала опозицію більшості українських політичних партій і загалу українського суспільства.

Директорія УНР

 

14 листопада 1918 року Директорія звернулась до населення з відозвою, в якій гетьман оголошувався узурпатором влади і зрадником української держави. Бойові дії Січові стрільці почали з наступу на київському напрямі. На бік повстанців перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана. 21 листопада війська Директорії оточили Київ. Після тривалих переговорів з німецьким командуванням було досягнуто домовленості про нейтралітет німецьких військ. 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади і в той же день з німецькими військами залишив Київ. Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, закінчилася.

18 грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до Києва. Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. Її виступ досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати чисельну армію і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України.

Однак становище нової влади було дуже тяжке, Директорії не вдалося надовго втримати владу. Всередині уряду не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках об’єднувало, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації. Більшість яких стояла за «радянську платформу», за союз з більшовиками проти Антанти. Друга частина була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. 24 грудня 1918 року в газеті «Известия» - органі ВЦВК – циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР було опубліковано, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність усіх представницьких установ України на своїй території. Тим самим це був наступний крок підготовки для вторгнення радянських військ на українську територію. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Намагання вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» не більшовицької Великої Росії.

У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії – погано підготовлена та організована армія. Під час гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати на 21 тис. бійців. Створена за короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав, поразка директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 року війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

 

Ризький договір

 

3 липня 1920 року Польща розпочала таємні мирні переговори з Радянською Росією. Представники двох держав з’їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. 18 березня 1921 року в Ризі підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнала Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Правобережна Україна була поділена: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся перейшли до Польщі, Східна Волинь – Росії.

 Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.

 

Висновок

Ризький договір закінчив героїчну добу Визвольних Змагань, боротьби за волю України, за її державу, за її національні права. Ця боротьба охопила тільки чотири роки (1917-1921), але ці роки виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «в своїй хаті свою правду й волю». Дуже багато крові пролив український народ, сотні тисяч жертв кращих синів своїх приніс він, щоб здійснити мрії свободи. Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в цій титанічній боротьбі. Але до останньої можливості не піддавався.

Боротьба не скінчилась. Пройдено тільки окремі її етапи. Історія України дає багато прикладів, коли здавалося, що вже вона остаточно переможена, знищена, що її «нема й не буде», - але минає час, і вона виходила знову на історичний кін оновлена й жива.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – 3-е вид., випр., доп., - К.,2006. С. 316-367.

2. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів - 1993. С. 73-94.

3. Історія України. Навчально методичний посібник. Одеса - 1998. С. 184-194.

4. Полонська-Василенко Н. Історія України. К.,1995. С. 462-465, 517-544.

5. Субтельний О.Україна історія. – 3-е вид., пер., доп. К.,1993. С.424-440.

Міністерство освіти і науки України