Поняття і сутність соціальної геронтології.

 

Геронтологія - наука про старість. Геронтологія підрозділяється на фундаментальну геронтологію, соціальну геронтологію і геріатрію. Сьогодні можна виділити трохи найважливіших стратегічні напрямки розвитку геронтології:

Соціальна геронтологія як розділ геронтології – це суспільна дисципліна покликана вирішувати демографічні та соціально-економічні проблеми старіння населення [ 1 ].

Соціальна геронтологія вивчає біологічні процеси старіння людини з метою відшукати соціальні можливості для збереження тілесної і духовної значимості, притаманні літньому та старечому вікові.

Термін “соціальна геронтологія” був уперше вжитий американським вченим Е. Стігліцем у кінці 40-х років минулого століття. На початку 60-х р. м.ст. соціальна геронтологія отримала визначення як самостійна наукова дисципліна [ 18 ].

У соціальному аспекті геронтологія вивчає:

- індивідуальні переживання старих людей;

- місце і становище їх у суспільстві;

- соціальну політику стосовно старих людей.

Соціальна геронтологія має ще один важливий аспект своєї діяльності – соціальну роботу, зміст якої полягає у наступному:

- надання практичної допомоги літнім і старим людям, сім’ям та групам осіб старечого віку з низьким рівнем достатку та порушеними соціальними контактами.

- Соціальна реабілітація (процес відновлення основних соціальних функцій) літніх і старих людей, створення умов, які підвищують їхню соціальну активність. [ 7 ].

- Проведення соціальних експериментів з метою отримання результатів і створення банку даних для покращення життєвих умов та матеріального благополуччя старих людей.

Соціальна геронтологія займається проблемами підвищення якості життя старих людей, розвитку для них служб здоров’я, створення такого життя, щоб у ньому знайшлося гідне місце для старих людей.

Одна із перших соціальних теорій старіння була запропонована американськими психологами Каммінзом та Генрі у 1961 році. Це теорія звільнення, роз’єднання.

Теорія активності. Її прибічники вважають, що в середньому віці, при нормальному старіння, повинні підтримуватись соціальні контакти та активність.

Теорія розвитку і неперервності життєвого шляху. Із позицій даної теорії, для адекватного розуміння життя старої людини необхідно знати специфіку її попередніх життєвих етапів, тобто зміст усього життєвого шляху, який передував старості [ 18 ].

Теорія маргінальності подає старість як стан девіантності. Представники старшого покоління безкорисні, маргінальні, ті, що втратили попередні можливості, впевненість у собі і почуття соціальної та психологічної незалежності.

Теорія вікової стратифікації. Прихильники даної теорії розглядають суспільство як сукупність вікових груп, які мають обумовлені віком відомості у здібностях, рольових функціях, правах та звичках, т. б. суспільство розділене у віковому та соціальному відношенні.

Значимою характеристикою старості є соціальний статус – показник становища людини в соціальній ієрархії суспільства [ 18 ].

Він включає в себе:

- стать;

- професію та становище;

- календарний вік.

Соціальний статус старої людини визначається у першу чергу:

- її професійною активністю, індивідуальними можливостями;

- інтересами поза межами трудової діяльності;

- фізичною активністю, яка відповідає стану здоров’я;

- умовами і способом життя.

Соціальне довголіття являє собою збільшення виживання і середньої тривалості життя у даній популяції, у певний час, у конкретних суспільних, економічних та соціальних умовах.

Індивідуальне довголіття ґрунтується на біологічних особливостях певних індивідів і не залежить від життєвого шляху та соціального статусу.

На думку більшості демографів загальний характер старіння населення знаходиться у прямій залежності від рівня суспільно-політичного розвитку і за своєю природою є прогресивним процесом. Він притаманний тільки нашому часові і має серйозні демографічні, економічні, психологічні, культурні і медичні наслідки. Змінилась вікова структура населення і процеси природного руху – народження і смерті [ 1 ].

Висловлювалась думка, що старіння населення є причиною соціальних конфліктів, оскільки з економічної точки зору старі люди являють для суспільства тягар, причому затрати на їхнє утримання постійно збільшуються (теорія Стігліца) ще в 1949 році особливе незадоволення викликала та обставина, що “сучасна цивілізація дозволяє слабким людям дозріти до літніх років”, у результаті “мільйони таких старих створюють небезпеку для виживання найбільш здібних”. Він вбачав у цьому порушення законів природи, розцінюючи “потурання” суспільства старим людям як “дороговартуюче рицарство”. Саме недомагання та хвороби старих людей, на його думку, є причиною “бюджетної асиметрії” та економічних труднощів.

Проте таке ставлення до людей, які ще вчора створювали матеріальні та духовні цінності, є дуже цинічним та жорстоким. Заявляючи про те, що ці люди є тягарем для суспільства, сучасні політики і державні діячі повинні пам’ятати, що вони таким чином оцінюють своїх батьків, котрі забезпечили їм можливість отримати освіту і, кінець-кінців, дали їм життя.

Кожна працююча людина рік за роком створює значно більше ніж споживає. З першої хвилини трудової діяльності людина починає повертати свій борг за роки довиробничого віку. Вже у віці 30-35 років людина (працююча) повертає суспільству усі засоби, витрачені на її виховання і навчання, а протягом наступних 20-30 років професійного життя вона створює “залишки”, частину яких суспільство повертає у вигляді пенсії і безкоштовної охорони здоров’я.

Історія розвитку людства свідчить про те, що старі люди у різний час займали різне становище у суспільстві і здійснювали на нього неоднаковий вплив.

Американський антрополог і етнограф Я. Морган виділив 3 основних періоди у розвитку суспільства: дикість, варварство і цивілізацію [ 1 ].

16 грудня 1991 року Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Декларація прав старої людини, яка являє собою збірку етичних норм щодо старих людей.

Одним із перших дослідників соціально-психологічних аспектів старості вважається американський вчений Дж. Холл, а його монографія “Старіння, остання половина життя” (1922 р.) була прологом нової науки – соціальної геронтології. Вона почала швидко розвиватися після II світової війни.

Батьківщиною соціальної геронтології вважається США, які першими зіткнулися з економічними проблемами старих людей. Потрясіння, викликані “Великою депресією”, і масові рухи старих людей у 30-ті роки вперше показали, що їхні соціально-психологічні труднощі являють собою гостру соціальну проблему.

У 1928 р. була організована Американська асоціація захисту старості, а в сер.60-х рр.. у Мічиганському університеті була розроблена програма нової навчальної дисципліни – соціальної геронтології.

У наш час США вважаються центром теоретичної соціальної геронтології.

Першочерговим завданням є підготовка спеціалістів – соціальних геронтологів, які повинні добре знати і розуміти процеси старіння, пропонувати реальні заходи для підвищення соціальної захищеності старих людей.