Самохідні установки польової артилерії виробництва СРСР

Перший час, який пройшов після другої світової війни, потреби Радянської армії забезпечували САУ, розроблені у 1940-х роках та модифіковані пізніше - СУ-76, СУ-85, СУ-100, СУ-122, ІСУ-122, СУ-152, ІСУ-152. Крім того, погляди керівництва СРСР та МО СРСР у 1950-х роках не сприяли розвитку артилерії. Тому роботи по створенню перших після другої світової війни зразків САУ у СРСР розпочались тільки у 1967 р.

Поштовхом для цього стала поява на озброєнні армій країн НАТО наприкінці 50-х - початку 60-х років минулого сторіччя таких самохідних гаубиць та пушек, як: у США у 1961 р - 203,2 мм СГ М110, 175 мм СП М107, 155 мм СГ М109, 105 мм СГ М108; у Англії - 105 мм СП «Аббот» (1963 р); у Франції - 155 мм СП F-3 (1966 р), 105 мм СГ М61 (1965 р).

Але найбільш дійсним приводом стали висновки, зроблені військовими фахівцями по результатам арабо-ізраїльської війни 1967 р, коли широке застосування танкових угруповань вимагало мати на озброєнні високоманеврені артсистеми. Застосування ізраїльською армією 155 мм СГ «Солтам», які являли собою поєднання шасі танку «Супер Шерман» та французької гаубиці М-50, показало, що САУ є потужним озброєнням, яке відповідає сучасним вимогам того періоду.

Першими САУ, створеними радянськими конструкторами, стали 122 мм СГ 2С1 «Гвоздика» та 152 мм СГ 2С3 «Акація». Вони були розроблені у КБ під керівництвом видатного конструктора Ф. Петрова.

Розробка 2С1 розпочалася наприкінці 1967 р. Перші дослідні зразки надійшли на полігонні випробування у серпні 1969 р, а рішення про прийняття її на озброєння було прийнято у 1971 р. Серійне виробництво 2С1 було розпочато у 1972 р.

С1 призначалась для озброєння артилерійських дивізіонів танкових та мотострілецьких (на БМП) полків танкових та мотострілецьких дивізій. Крім СРСР САУ були на озброєнні армій країн ВД, а також експортувалась у Алжир, Анголу, Ірак, Лівію, Сірію та деякі інші країни світу.

СГ 2С1 розроблена по компановочній схемі, яка стала традиційною для САУ: у передній частині розміщено відділення управління та моторно-трансмісійне відділення, бойове відділення займає середню та задню частину корпусу, де встановлена башта з артилерійським озброєнням. Артилерійська частина являла собою модифікацію стволу добре зарекомендувалої себе 122 мм Г Д-30. Різниця була в наявності ежектора для відводу порохових газів.

За рахунок кругового оберту башти досягався круговий обстріл, а електромеханічний механізм заряджання дозволяв досягти швидкострільності 5-6 постр/хв. Досвід бойового використання 2С1 у ДРА показав, що бойова швидкострільність нижче розрахункової: при стрільбі прямим наведенням та при стрільбі з закритої ВП при подачі пострілів з грунту - 4-5 постр/хв, а при подачі пострілів з боєукладки - 2 постр/хв.

Для стрільби використовувались такі ж боєприпаси, як і для Д-30, а возимий боєкомплект складав 40 пострілів.

В якості шасі була використана модифікація тягача МТЛБ, що надало змогу 2С1 форсувати водні перешкоди вплав. Габарити та вагові характеристики дозволяють перевозити САУ у вантажних кабінах середніх військово-транспортних літаків.

Аналогічним шляхом створювалась і 152 мм СГ 2С3 «Акація». За основу артилерійської частини була взята 152 мм ПГ Д-20, а за основу шасі - шасі пускової установки ЗРК «Куб» з дизельним двигуном В-59 потужністю 520 к.с.

Робота по створенню 2С3 велась одночасно з роботами по 2С1, але випробування та доводка до прийняття на озброєння тривала більш довгий час. Це було пов’язане з дуже високою загазованістю бойового відділення при стрільбі. До речі, з досвіду експлуатації даної системи та застосування її у бойових діях, ця проблема конструкторами так до кінця вирішена не була. Особливо вона дала знати при використанні САУ в умовах жаркого клімату - у ДРА та у Іраку.

Перша крупна партія у 70 од. Була вироблена у 1973 р. Як і випадку з 2С1 нова САУ була на озброєнні не тільки Радянської армії, а і армій країн ВД, Іраку, Сірії, Лівії, а після кітайсько - в’єтнамського збройного конфлікту надходила і у В’єтнам.

Вогневі можливості 2С3 були аналогічні можливостям Д-20, тому що ці системи використовували одні й ті ж боєприпаси. Але по результатам бойового застосування САУ у локальних війнах на Близькому Сході та військових навчань був зроблений висновок, що возимий боєкомплект 2С3 недостатній. Тому за рахунок конструктивних змін він був збільшений з 40 до 48 пострілів. Це був один з найкращих показників того часу - більший боєкомплект (60 пострілів) мала тільки ізраїльська 155 мм СГ «Солтам М-68», але вона мала і більші габаритні розміри.

Розміри та вага 2С3 дозволяли перевозити її військово-транспортними літаками. Наприклад, АН-22 здатний взяти на борт дві такі САУ.

САУ 2С1 та 2С3 добре зарекомендували себе в бойових діях в ДРА, особливо 2С1, маневрові якості якої у гірських умовах досить високі. До речі, при бойових діях у Чечні та зараз у 201 мотострілецькій дивізії Російської армії, яка виконує завдання по охороні таджиксько - афганського кордону батарея 2С1 обов’язково включалась та включається та складу ротних тактичних груп.

З 1987 р після появи на озброєнні модернізованих комплексів КМУ на 2С3 стали монтувати апаратуру прийому та передачи інформації. Ці гаубиці отримали індекс 2С3М1 та 2С3М1У. Комплексне використання можливостей КМУ та САУ дозволило значно збільшити можливості дивізіону 2С3: ЕОМ машини начальника штабу дивізіону швидко обробляла дані засічки цілей, які надходили з машини командири дивізіону, враховувала метеобалістичні умови стрільби, визначала витрату снарядів по цілі та видавала вираховані дані для стрільби на кожну САУ. Завдяки цьому, значно скоротився час виконання вогневих завдань та підвисилась точність вогню.

Саме низька оснащеність іракської армії такими автоматизованими комплексами управління вогнем була однією з причин домінування артилерії багатонаціональних сил у війні у зоні Перської затоки та наступних бойових дій у Іраку. Так, укомплектованість артилерійських підрозділів армії Іраку комплексами управління вогнем складала приблизно 10% та, до того ж, ці комплекси радянського виробництва, не модернізовані, значно поступались за своїми ТТХ західним аналогам.

Ще один з недоліків, виявлених у ході вищезгаданих бойових дій - недостатня Дстр 2С1 та 2С3, яка вже не відповідає сучасним вимогам: вражати противника, не знаходячись у зоні досягнення вогню його засобів.

Але, не зважаючи на те, що в даний час згадані САУ та їх модифікації рахуються вже застарілими, вони, вірогідно, ще залишаться у строю протягом першого десятиріччя ХХІ сторіччя. До речі, саме 2С1 та 2С3 у ЗС України складають основу самохідної артилерії. На боку їх позитивних якостей такі показники, як висока надійність, зручність та великий досвід експлуатації, порівняно невеликі експлуатаційні затрати.

З метою підвищення конкурентноздатності на світовому ринку озброєння в Росії розроблена нова модифікація 2С3 з стволом калібру 155 мм. Пропонований конструкторами варіант вирішує багато проблем для потенційних покупців та країн, які вже мають на озброєнні 2С3: ствол дозволяє використовувати стандартні сучасні боєприпаси НАТО, а використання надійного та засвоєного шасі дозволяє обійтись без перенавчання особового складу та заміни ремонтно-технічної бази. Такий підхід можливий і для нашої країни, як що ми дійсно прагнемо до вступу в НАТО.

Якщо створення 2С1 та 2С3 велося з використанням складових буксируємих систем, які себе вже добре зарекомендували, то інші САУ, створені у СРСР, розроблялись другим шляхом - паралельним створенням буксируємого та самохідного вариантів.

Системи 2С5 «Гіацинт С» та 2С7 «Піон» почали розроблятись майже одночасно з 2С1 та 2С3. 152 мм СП 2С5 розроблялась з 1968 р. Роботи велись практично з нуля. Тому на озброєння вона була прийнята у 1976 р, і відразу розпочалась робота по її серійному виробництву, яке тривало до початку 1990-х років. Пушка надходила на озброєння артилерійських бригад та дивізій армійського та окружного підпорядкування. По даним на 1991 р на території СРСР к заходу від Уралу на озброєнні таких зєднань було 1122 од «Гіацинтів» у буксируємо му та самохідному варіантах.

СП 2С5 виконана з відкритим розташуванням гармати у кормовій частині гусеничного шасі. Розміщення основних елементів конструкції схоже на компановку американської 175 мм СП М107, але враховані недоліки, які виявились при використанні американського аналогу у В’єтнамі - ненадійний захист екіпажу від куль та осколків, як на марші, так і у бойовому положенні.

На 2С5 корпус, зварений з катаних бронелистів, захищає розрахунок від куль та осколків, а встановлений під великим кутом лобовий бронелист - від снарядів малокаліберних автоматичних гармат.

Діапазон кутів підвищення дозволяє застосовувати гармату і для навісної стрільби, хоча це для пушек не характерно. Статичність пушки при стрільбі та кучність стрільби при швидкострільності до 5 постр/хв. досягається установкою у бойовому положення опорних сошників у кормовій частині та опорної плити - у носовій. Всі процеси переводу в бойове або похідне положення механізовані, тому час переводу не перевищує 3 хв.

Крім розробки самої системи конструкторами були розроблені і нові боєприпаси, про які вже згадувалось вище. Повний боєкомплект 2С5 складає 60 пострілів, з яких 30 перевозяться у САУ, а ще 30 - на спеціальній транспортно-заряджаючої машині (ТЗМ).

Допоміжне озброєння включає 7,62 мм кулемет ПКТ та, враховуючи досвід арабо-ізраїльської війни 1967 р, коли різко зросла роль засобів повітряного нападу, передбачено встановлення переносного ЗРК «Стріла -2М» з двома керованими ракетами.

Як і 2С3 СП 2С5 є авіатранспортабельною.

Щодо бойового застосування 152 мм пушки «Гіацинт» (як самохідного, так і буксируємого варіантів), то, на жаль, крім вищезгаданого невдалого досвіду застосування артилерії Іраку, інших даних знайти не вдалося.

Розробку 203 мм СП 2С7 «Піон» супроводжували попередні дослідження, пов’язані з можливістю створення артсистеми з Дстр не менш 25 км, які розпочались у грудні 1967 р. Перспективна пушка повинна була призначатись для знищення окремих віддалених важливих об’єктів, руйнування фортифікаційних споруд та нанесення ударів боєприпасами з ядерним зарядом. Від створення буксирує мого варіанту було вирішено відмовитись, а тактико-технічні характеристики на розробку нової самохідної гармати були затверджені у березні 1970 р.

Спеціальне гусеничне шасі «Об’єкт 216» було розроблено та вироблялось Кіровським заводом (м. Ленінград), який проводив і загальну зборку. Артилерійська частина САУ поставлялась заводом «Барикади». Перші серійні зразки почали поступати на озброєння артилерійських бригад великої потужності Радянської армії у другий половині 1970-х років. У даний час, крім армій Росії, України та Білорусії, такі системи мають ЗС Чехії та Польщі.

Компановка 2С7 аналогічна компановці 2С5. Пушка має поршневий затвір для пострілів роздільно-картузного заряджання. Механізм подачи та досилки снаряду працює при любих кутах підвищення та забезпечує такі режими стрільби: 8 постр за 5 зв, 15 постр за 10 хв, 30 постр за 30 хв та 40 постр за 1 годину.

Могутні противідкатувальні пристрої та використання сошника у кормовій частині дозволяють ведення навісної стрільби, що особливо важливо при руйнуванні фортифікаційних споруд.

Основними снарядами є ОФС вагою 110 кг (17,8 кг вибухівки) та з Дстр до 37,5 км та АРС вагою 103 кг і з Дстр, яка на даний час є рекордною для артсистем, які знаходяться на озброєнні, - 49,5 км. Крім вищевказаних снарядів також були розроблені бетонобійний снаряд, снаряд з ядерним боєприпасам та хімічні снаряди.

Завдяки високій для своєї ваги (46 т) маневреності та високому рівню механізації процесу переводу в бойове або похідне положення 2С7 здатна здійснити постріл та залишити ВП швидше, ніж снаряд вразить ціль на максимальній Дстр.

На початку 1980-х рр. конструкторами Кіровського заводу була проведена детальна модернізація 2С7, яка завершилась створенням майже нової системи. Після всебічних випробувань у 1983 р пушка була прийнята на озброєння під найменуванням 2С7М «Малка». У рішенні МО СРСР було вказано, що дана система повністю задовольняє вимогам перспективного озброєння на період до 2010 р.

Найбільш важливі зміни, які відрізняють «Малку» від «Піона», дійсно зробили систему однією з найкращих. Була встановлена апаратура управління вогнем, яка була скомутована з апаратурою КМУ. Зміни в конструкції зарядних укладок збільшили возимий боєкомплект, а нові боєприпаси суттєво підвисили потужність вогневого ураження. Вперше у світовій практиці механізм заряджання мав автоматизовану систему контролю повноти та надійності досилки снаряду, що повністю виключало аварійні випадки, які на 2С7 кілька раз приводили до загибелі та травмування особового складу розрахунків.

Але самою сучасною самохідною артилерійською системою, яка була розроблена у СРСР, стала 152 мм СГ 2С19 «Мста-С». Вона була розроблена у середині 1980-х років КБ заводу «Уралтрансмаш».

Її буксируємий варіант став надходити на озброєння у 1986 р, а роботи на самохідним варіантом ще тривали. Конструктори на свій власний ризик перевищили межі технічного завдання на розробку САУ та вели роботи по досягненню повністю автоматизованого процесу стрільби. Для проведення дослідних та випробувальних робіт з цього питання фінансування не передбачалось і роботи йшли за рахунок ентузіазму колективу КБ та керівництва заводу. На одне з полігонних випробувань прибув Б.М. Єльцин, якій на той час займав посаду першого секретаря Свердловського обкому КПРС. Стрільба велась у повністю автоматизованому режимі без участі розрахунку. Партійний діяч не повірив, що таке можливо без участі екіпажу. За його вимогою стрільба була проведена ще раз, а Б.М. Єльцин особисто знаходився в САУ під час стрільби. Позитивним наслідком його приїзду було те, що питання фінансування робіт та збільшення темпу їх проведення було швидко вирішено на самому високому рівні.

У 1989 р САУ 2С19 була прийнята на озброєння. Про те, яке значення придавало керівництво держави та МО СРСР цій системі говорить той факт, що для її серійного виробництва був побудований спеціальний завод у м. Стерлімак (перші зразки випускались на заводі «Уралтрансмаш»).

Однією з особливостей конструкції 2С19 був високий рівень уніфікації САУ з серійними зразками бойової техніки. Корпус шасі являв собою модифікований варіант Т-72, ходова частина - від Т-80.

Нові розроблені снаряди - касетні з протитанковими суббоєприпасами, керовані, снаряди-постановщики радіозавад - розширили коло завдань, яке може виконувати САУ. Дстр досягла для ОФС 24700 м, а для АРС - 28900 м. Під час демонстраційних стрільб 2С19 на міжнародній виставці в Абу-Дабі розрахунок САУ вразив коректованим снарядом «Краснополь» рухомий танк на Дстр близько 12 км.

Кожна СГ має систему прийому та передачи даних для стрільби, яка скомутована з апаратурою комплексу КМУ «Фальцет». Саме за рахунок командних сигналів з цієї апаратури досягнута можливість ведення стрільби у повністю автоматичному режимі. Механізму САУ самі наводять гармату, подають потрібні боєприпаси з боєукладки та проводять визначену кількість пострілів.

Досвід застосування артилерії у Чечні, особливу у першу кампанію, показав, що необхідність у таких САУ дуже велика. Під час другої чеченської війни артилерія угруповання Російської армії, де була значно збільшена кількість 152 мм СГ 2С19, застосовувала нові види вогню, які вимагали майже ювелірних розрахунків та точності вогню - вогневі мішки, вогневі тиски, вогневе прочісування, вогневі коридори. На відміну від першого періоду бойових дій у Чечні, коли деякі загальновійськові командири намагалися визвати вогонь реактивного дивізіону БМ-21 по вогневій точці бойовиків, розташованій на відстані 400 м від своїх військ, не беручи до уваги той факт, що розсіювання при стрільбі реактивної артилерії перевищує цю відстань, у другий період бойових дій багато вогневих точок противника знищувались високоточними боєприпасами стрільбою з 2С19. При цьому досягались заходи безпеки і як для своїх військ, так і для місцевого населення.

Потрібно також зауважити, що у «Мста-С» виявились і недоліки в конструкції. В першу чергу це пов’язано з довжиною її ствола. Деякі ділянки гірських доріг, які мали хвилєобразний профіль для САУ були непрохідними - гаубиця при подоланні глибоких ям середньої ширини упиралась стволом в дорожне покриття. Це вимагало ретельного вивчення маршрутів висування та, при необхідності, їх додаткового інженерного обладнання. Другий недолік був пов’язаний з недостатньою надійністю механізму подачі пострілів при заряджанні з грунту, який не рідко виходив з ладу.

В цілому слід відмітити, що 2С19 є досить сучасною САУ, яка відповідає вимогам сьогодення.

Військовими фахівцями Росії у даний час як основний засіб артилерії батальйонної ланки розглядається низка систем родини «Нона». Перша машина цієї серії була створена у 1970-х рр. для озброєння артилерії повітряно-десантних військ. На озброєння вона стала надходити з 1981 р та вдало застосовувалась у Афганістані. Її якості як артилерійської системи вже розглядались вище («Нона-К»), тому зверну увагу на нові модифікації.

Для озброєння мінометних батарей батальйонів на БТР була розроблена система 2С23 «Нона - СВК», звичайно, на базовому шасі НТР-80.А для мотострілецьких батальйонів на БМП конструктори розробили 2С31 «Вена» з базовим шасі БМП-3. Саме такі багатофункціональні артилерійські самохідні системи здатні забезпечити надійну вогневу підтримку підрозділів батальону, що і підтвердив досвід їх застосування у Чечні. У деяких випадках батареї, озброєні «Нонами» виконували завдання з меншою витратою боєприпасів та бистрійше за часом, ніж батареї 152 мм гаубиць.