Буксируємі гармати польової артилерії виробництва СРСР

 

Друга світова війна підтвердила, що артилерії належить головна роль у вогневому ураженні противника у всіх видах бою. Артилерійські системи, що були створені у Радянському Союзі у 30-40-х роках ХХ сторіччя, -76 мм дивізійна пушка (ДП) ЗІС-3, 85 мм ДП Д-44, 122 мм гаубиця (Г) М-30, 152 мм Г Д-1 у роки Великої Вітчизняної війни показали свою високу ефективність та надійність. Ці артилерійські системи показували свою перевагу не тільки над озброєнням німецької армії, а і перевосходили за своїми тактико-технічними та експлуатаційними характеристиками гармати, які були на озброєнні військ держав антигитлеровської коаліції. Основними з таких артилерійських систем були гаубиці американського виробництва - 105 мм Г М2А1 та 155 мм Г М1А2.

Але згодом час брав своє та вимагав створення нових артилерійських систем з більш якісними показниками. Лідером у створенні буксируємих гармат на довгий час став Радянський Союз.

Однією з перших більш вдалих гармат, створених радянськими конструкторами у післявоєннний час, стала 130 мм пушка (П) зразку 1953 р., яка отримала індекс М-46. Вона була призначена, у першу чергу, для боротьби з артилерією та ураження об’єктів, розташованих у тилу противника. Поставки пушки на озброєння почались у середині 50-х років. Пушка експортувалась у більш, чим 40 країн світу, та в даний час ще знаходиться на озброєнні в багатьох з них. Наприклад, у Збройних Силах Лівії на початок 2004 р. їх налічувалось 330 одиниць (од.). На світовому ринку озброєння пропонуються боєприпаси до цієї системи не тільки радянського виробництва, а і розроблені у Китаї активно-реактивні снаряди (АРС) зі збільшеною дальністю стрільби (Дстр).

Пушка М-46 має незвичний для озброєння Сухопутних військ (СВ) СРСР калібр - 130 мм, який використовувався, в основному, на флоті. Застосування такого калібру у поєднанні з довжиною ствола приблизно 58 калібрів (клб) дозволило створити гармату з досить великою для ПА тих років Дстр - до 27150 м. Вогневі можливості гармати та потужність боєприпасів цілком відповідали вимогам, які панували у той час у поглядах на бойове застосування артилерії.

Конструкція гармати досить традиційна. Особливість ходової частини полягає у тому, що для транспортування гармати у похідному положенні додатково використовувався одновісний передній колісний хід. Завдяки цьому велика маса пушки розподілялась рівномірно не на два, а на чотири колеса, що значно збільшило проходимість гармати, особливо по сипучому ґрунту. Але те, що ствол при переводі у похідне положення за допомогою лебідки відтягувався назад, де кріпився до спеціальних упорів на станинах, значно збільшувало час на перевід пушки у бойове або похідне положення.

Все ж пушка відповідала вимогам того часу та гарно зарекомендувала себе у бойових діях (особливо арабо-ізраїльській війні), тому армії Ізраїлю та Південно-Африканської Республіки (ПАР) взяли собі на озброєння зразки, які були захоплені ними у якості трофейних, а промисловість цих країн самостійно виробляє боєприпаси до них та пропонує до продажі.

У даний час різними фірмами Ізраїлю, Китаю пропонуються варіанти модифікації М-46, які передбачають установку на її лафеті 155 мм стволів довжиною 45 клб, що дає можливість використовувати для стрільби стандартні 155 мм боєприпаси НАТО.

Подальшим кроком у розвитку артилерійських систем у СРСР стало створення 152 мм П М-47. Це стало наслідком тенденції, яка мала місце у розвитку радянського артилерійського озброєння: створення дуплексних систем (двох гармат, які відрізняються одна від одної по калібрам та Дстр, але мають однаковий уніфікований лафет та виконують одні і ті ж вогневі задачі).Пушка М-47 була отримана простим накладенням 152 мм ствола на лафет пушки М-46.

Одночасно в 50-х роках 20 ст. у СРСР велась розробка нової 122 мм корпусної пушки для заміни 122 мм П зразка 1931/1937 рр., яка використовувалась у роки другої світової війни. Пушка Д-74, яка була створена конструкторським бюро (КБ) на чолі з видатним радянським конструктором артилерійських систем Ф.Ф. Петровим, виявилась дуже вдалою: при масі на 1,7т менш, ніж 122 мм П зразка 1931/1937 рр., вона мала Дстр майже на 4 км більше. Пушка була на озброєнні Радянської Армії та експортувалась у Єгипет, Перу, Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР), В’єтнам, Нігерію, Лівію та на Кубу.

Особливістю її будови була наявність у конструкції нижнього станка лафету спеціального піддону, який грав роль центральної опори, на яку спиралась гармата при стрільбі. Таке конструктивне рішення було застосовано вперше у світовій практиці створення буксируємих гармат та значно підвищило стійкість гармати під час стрільби. У поєднанні з використанням катків на кінцях станин це дозволило без особих зусиль та швидко змінювати напрямок стрільби. Вдале застосування Д-74 єгипетською армією у арабо-ізраїльських війнах 60 - 70 рр. минулого сторіччя підтвердило високу ефективність такої конструкції гармати. Для стрільби з неї застосовувались ті ж боєприпаси, що і для попереднього аналогу. При цьому максимальна Дстр склала 24 000 м, а при застосуванні бронебійних снарядів єгипетською армією під час війни з Ізраїлем 1969-1979 рр. була відмічена здатність пробивати броню танків до 185 мм на дальностях стрільби до 1 км.

З появою на озброєнні Д-74 була закладена нова тенденція у конструкції буксируємих гармат ПА - майже всі аналогічні системи, створені пізніше не тільки у Радянському Союзі, а і в інших краінах-виробниках артсистем, мали саме таку компоновку - з відкидною опорною плитою як складовою частиною лафету.

Вдала конструкція лафету 122 мм П Д-74 була використана тим же КБ при створенні у 1955 р. 152 мм пушки-гаубиці (ПГ) Д-20. Ці гармати надходили на озброєння артилерійських частин корпусного та армійського підпорядкування та разом вони склали так званий «корпусний дуплекс», який призначався для використання вогневих завдань у ланці «корпус - армія».

мм ПГ Д-20 була на озброєнні більшості країн Варшавського Договору та експортувалась і в інші країни. Найбільші обсяги поставок були у Алжир, Єгипет, Нікарагуа, Індію.

Артилерійські системи Д-74 та Д-20 відрізняються тільки стволами: довжина стволу пушки Д-74 складає 52 клб, а у Д-20 - 26 клб. Спочатку для стрільби з Д-20 застосовувались ті ж боєприпаси, що і для 152 мм Г Д-1 років другої світової війни. Але згодом у її боєкомплекті з’явились осколково-фугасні снаряди (ОФС) підвищеної потужності, снаряди з готовими убивчими елементами. Крім того, 152 мм ПГ Д-20 здатна вести вогонь керованими снарядами 3ОФ39 «Краснополь» та спецбоєприпасами з ядерним зарядом. Кумулятивний снаряд Д-20 має бронепробиваємість до 250 мм, що на час створення системи забезпечувало пробивання броні майже всіх існуючих у той час танків.

Одночасно у СРСР велись роботи по розробці нових артилерійських систем великої та особливої потужності на колісному ходу. Ними планувалось переозброїти з’єднання артилерії Резерву Верховного Головнокомандування (РВГК), які мали малорухомі гармати часів другої світової війни на гусеничному ходу. Роботи велись Центральним КБ під керівництвом В.Г. Грабіна.

К 1953 р. були розроблені технічні проекти наступних гармат: 180 мм П С-23, 210 мм Г С-33 та 280 мм мортира С-43. Всі гармати були створені з використанням одного уніфікованого лафету. У 1955 р. ленінградський завод «Баррикады» виробив перші 7 пушек С-23, 1 гаубицю С-33 та одну мортиру С-43. Після проведених випробувань всі гармати були рекомендовані до прийняття на озброєння. Але к тому часу партійне керівництво СРСР (і відповідно і Міністерства Оборони (МО)) прийшло до висновків, що далекобійна артилерія своє віджила, та її повинні замінити керовані ракети різної дальності. Тому повномасштабне серійне виробництво 180 мм П С-23 було розгорнуто лише на початку 1970-х рр., коли, крім Радянської Армії, ці пушки отримали ЗС Сірії, Єгіпету, Іраку. Вказана система мала велику Дстр - до 30 000 м, а розроблені до неї ОФС мали більшу потужність дії, ніж снаряди гармат калібру 152 та 155 мм. Спеціально для використання на сипучих ґрунтах була розроблена спеціальна балка, яка вкапувалась, а на неї встановлювалась лобовою частиною нижнього станка гармата та кріпилась цепами.

Позитивні якості радянських артилерійських систем, розроблених у той час, крім вдалих конструктивних рішень, які були закладені у їх будову, також пояснюються і тим, що майже всі вони пройшли опробування у бойових умовах практично після запуску гармат у серійне виробництво. Результати використання артилерійських систем у бойових діях, зокрема у арабо-ізраїльських війнах 1956 р., 1967 р., 1969-1970 рр. та 1973 р., дали змогу конструкторам врахувати недоліки, що виявились під час застосування створених гармат. Так, використання пушки С-23 арабськими країнами у війні з Ізраїлем у 1973 р. показало низькі маневрові якості - пушка мала невисоку проходимість по сипучому ґрунту, особовий склад розрахунків не завжди встигав підтримувати встановлений темп вогню внаслідок великої ваги снарядів та високого розміщення лінії заряджання (процес заряджання механізований не був). Також був виявлений і дуже суттєвий недолік, який мали гармати з будовою, аналогічною С-23 (зокрема 130 мм П М-47). З метою зменшення габаритів системи у похідному положенні конструктори застосували принцип відтягування ствола - при переводі з бойового положення ствол від’єднувався від противідкатних пристроїв та за допомогою лебідки відтягувався у заднє положення, де кріпився до спеціальних упорів на станинах. При переводі у бойове положення все проходило у зворотному порядку. Внаслідок цього, час переводу С-23 у бойове положення або у похідне розрахунком з 14 чоловік досягав 30 хв. (для М-47 показники дещо кращі). Такі часові характеристики ні в якої мірі не відповідали вимогам бою. Тому при створенні наступних зразків гармат конструкторами, що розробляли нові артилерійські системи, принцип відкату ствола назад при переводі гармати у похідне положення вже не використовувався, а гармати М-47 та С-23 з озброєння Радянської Армії поступово були зняті.

У 1960 р. у СРСР на озброєння була прийнята 122 мм Г Д-30, розроблена тим же КБ, яке розробило 122 мм П Д-74 та 152 мм ПГ Д-20. Поява цієї артилерійської системи була обумовлена необхідністю створення нової, більш потужної та ефективної гармати, для безпосередньої підтримки загальновійськових підрозділів. Д-30 призначалась для озброєння артилерійських дивізіонів мотострілецьких полків (як правило, на БТР). Ця система дуже гарно зарекомендувала себе і до цього часу стоїть на озброєнні багатьох країн світу, в першу чергу, країн Співдружності Незалежних Держав (СНД), Варшавського Договору (ВД) та деяких інших. Так, по даним на 01.01.04 р., ЗС Польщі налічують 280 од., Чехії - 154 од., Словаччини - 76 од., Лівії - 190 од. Д-30 надходили на озброєння ЗС Іраку і використовувались армією цієї країни під час ірано-іракської війни. За високу вогневу потужність іракські військові дали для Д-30 назву «Саддам» на честь свого політичного лідера.

В основу конструкції 122 мм Г Д-30 була покладена нова для польової артилерії схема компановки гармати: замість традиційних двох станин, що роздвигаються, лафет має три станіни, одна з яких є нерухомою, а ходова частина розміщується на верхньому станку. Це вперше у світі дало можливість ведення кругового обстрілу без відділення від гармати колісного ходу та пересування станін. Невисока лінія вогню також надала можливість використовувати гаубицю у системі протитанкового вогню (а ЗС Іраку застосовували гаубицю і як засіб безпосередньої вогневої підтримки піхоти, ставлячи гармати для стрільби прямим наведенням між розривами у бойовій ціпі). Невелика вага (3,2 т) та зручність у експлуатації значно підвищили показники маневрових можливостей: швидкість транспортування - до 60 км/год, час переводу в бойове або похідне положення - 1,5-2,5 хв.

Для стрільби з Д-30 використовуються таки типи боєприпасів: осколково-фугасні, кумулятивні, димові, освітлювальні, агітаційні, а також з готовими убивчими елементами.

Досвід використання Радянською Армією Д-30 у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан (ДРА) підтвердив, що загальновійськові частини мають мобільну та ефективну артилерійську систему для безпосередньої підтримки. Артилерійський дивізіон, озброєний 122 мм Г Д-30 або її самохідним варіантом 2С1, був у кожному мотострілецькому або танковому полку. Для розвідки та управління вогнем у бойові порядки загальновійськових підрозділів призначались артилерійські спостерігачі-коректувальники, за командами яких і забезпечувалось ураження цілей. Особливо важливою була можливість гаубиці вести мортирну стрільбу, завдяки чому забезпечувалась стрільба через високі горні гребні. Великим позитивним моментом була можливість ведення вогню у різних напрямках без зміни вогневої позиції та перестановки гармат. Але у той же час були виявлені і недоліки у конструкції гаубиці, внаслідок чого гвинтовий домкрат механізму переведення у бойове та похідне положення був замінений на гідравлічний.

Застосовувалась Д-30 російською армією і під час війни у Чечні. При чому можливість ведення кругового вогню з гаубиці забезпечили у деяких випадках ведення вогню однією батареєю повзводно по двом різним цілям, розташованим у протилежних напрямках.

Для стрільби Д-30 характерна висока точність вогню. Це давало змогу російським артилеристам у багатьох випадках не використовувати громіздкі машини зі складу комплексу командирських машин управління (КМУ), які у гірській місцевості демаскували положення командно-спостережних пунктів, а для розвідки та коректування вогню використовувати лише оптичні прилади (як правило, далекомір 1Д13 ЛПР-1 «Коралон»). Як і при бойових діях у ДРА завдання управління вогнем артилерійських підрозділів виконували артилерійські спостерігачі-коректувальники. Але на цей час загальновійськові командири, особливо у другу половину чеченської війни, надавали коректувальникам більше уваги, спеціально призначаючи особовий склад для їх охорони та перенесення засобів зв’язку та приладів.

Хоч 122 мм Г Д-30 була розроблена більш, як 40 років тому назад, питання зняття її з озброєння не розглядається. У даний час у Російській Федерації (РФ) державним унітарним підприємством «Завод №9» (м. Єкатиренбург) розроблений проект подальшої її модернізації. Згідно цього проекту передбачається установка нових противідкатних пристроїв, нових пневмоколіс та механізму досилку снаряду при заряджанні. Вважається, що заплановані зміни збільшать швидкострільність з одночасним зменшенням фізичного навантаження на особовий склад вогневих розрахунків.

Наприкінці 1960-х років та у більш пізніший час у СРСР були також розроблені і інші буксируємі артсистеми ПА, які знаходяться на озброєнні і у даний час.

У листопаді 1968 р. СКБ Пермського машинобудівельного заводу була розпочата розробка нової 152 мм пушки з підвищеною Дстр. Вона прєктувалась з самого початку у двох варіантах - буксируємо під індексом 2А36 «Гіацинт Б» та її варіант 2А37 для самохідної артилерійської установки (САУ) 2С5 «Гіацинт». Дослідні зразки пушки проходили полігонні випробування у 1971-1972 рр, серійне виробництво почалось у 1976 р. Пушки 2А36 «Гіацинт-Б» надходили на озброєння радянських артилерійських бригад та дивізій. Також незначна їх кількість експортувалась у Фінляндію та Ірак.

ТТХ даної системи та її бойові властивості на час прийняття на озброєння були дуже вражаючими: максимальна Дстр досягала 28,5 км - ОФС та до 33 км - АРС. Для пушки були спеціально розроблені нові постріли, основним з яких був постріл ВОФ39 з ОФС ОФ-29. Цій снаряд важить 46 кг та містить 6,73 кг вибухової речовини А-ІХ-2 (гексоген з алюмінієвою пудрою). З врахуванням швидкострільності пушки 6 постр/хв це значить, що батарея з 8 гармат здатна за хвилину зрушити на позиції противника близько 2,2 т сталі та вибухівки.

Спочатку у боєкомплект гармати входили ще й АРС, кумулятивні та димові снаряди. Згодом були розроблені і касетні снаряди ЗО-13 з осколковими бойовими елементами, касетні снаряди з само прицільними БЕ, які обладнані датчиками цілі, снаряди з ядерним боєприпасам малої потужності (до 2 кт), а також снаряди-постановники радіозавад.

Але самими сучасними артсистемами ПА Радянської Армії були 152 мм СГ 2С19 «Мста-С» (була прийнята на озброєння у 1989 р.) та 152 мм БГ 2А65 «Мста-Б», яка була прийнята на озброєння у 1986 р. Поява ціх двох систем, як і у випадку з «Гіацинт - Б» та «С» стала наслідком нової тенденції у створенні артилерійського озброєння у СРСР, коли одночасно нові системи розроблялись як у буксируємому, так і у самохідному варіантах.

Будова 2А65 дуже нагадує будову Д-20, але довжина стволу 53 клб та застосування нових гідропневматичних противідкатувальних пристроїв дозволило досягнути Дстр до 24,7 км та швидкострільності до 8 постр/хв. Перелік снарядів, які може застосовувати «Мста» аналогічний переліку боєкомплекту «Гіацинту», але снаряди відрізняються аеробалістичною формою та зарядами, якими комплектуються.

Для забезпечення автоматизованого управління вогнем дивізіонів, озброєних гаубицями «Мста-Б» були розроблені комплекси «Фальцет» та «Капусник», застосування яких значно підвищує вогневі та маневрені можливості підрозділів.

Так як у бойових діях у ДРА та у Чечні відповідно Радянською та Російською армією, в основному, застосовувались самохідні варіанти згаданих систем, то позитивні та негативні сторони їх бойового застосування розглянемо далі.

Слід також відмітити, що протягом довгого часу у РФ практично повністю було відсутнє фінансування конструкторської та науково-дослідницької роботи по артилерійській тематиці. Наслідком цього, зокрема, стало досить вагоме відставання ТТХ російських 152 мм гармат від відповідних характеристик модернізованих та нових артсистем західного виробництва. Також відставання намітилось і у рівнях характеристик та можливостей боєприпасів до ціх систем.

Крім відносного зниження вогневих можливостей частин та з’єднань СВ, ці фактори негативно сказались і на конкурентноздатності артилерійських гармат російського виробництва на світовому ринку озброєння. Тому для подолання негативних наслідків російське державне унітарне підприємство «Завод №9» з 1995 р розробило артилерійський комплекс у складі 155 мм буксируємої та самохідної гармат та нову 152 мм Г 2А61 «Пат-Б».

Нова гаубиця «Пат-Б», яка кваліфікується як полкова, розроблена на модифікованому лафеті 122 мм Г Д-30. Можливість використання лафету 122 мм гаубиці без збільшення його розмірів та ваги з’явилась за рахунок використання дульного гальма нової конструкції, який значно зменшує енергію відкату, що діє на лафет. Гаубиця 2А61 використовує снаряди, аналогічні 152 мм системам МЛ-20, Д-1 та Д-20, але на даний час іде розробка нових, насамперед касетних та само прицільних боєприпасів для неї. Незначне збільшення ваги у порівнянні з Д-30 дозволяє використовувати для неї штатний тягач від системи-прототипу та у перспективі переозброювати дивізіони загальновійськових частин з 122 мм гаубиці на 152 мм.

Варіант зі стволом 155 мм, розроблений для експортних поставок, отримав індекс М-389. Ствол та прицільні прилади дозволяють використовувати стандартні боєприпаси НАТО. Завдяки тому, що 122 мм Г Д-30 дуже поширена за кордоном, то у потенційних покупців нової системи не виникне проблем з перенавчанням особового складу, а вогнева потужність у той же час значно зросте.

Досвід Росії з модифікації старих, але добре зарекомендувалих себе систем, заслуговує уваги. Адже на Україні, як і у інших країнах СНД, після розпаду СРСР ще не з’явилося жодної власної артсистеми польової артилерії.

Потрібно також відмітити 120 мм артилерійську гармату 2Б16 «Нона-К», створену НІІ точного машинобудування разом з ОАО «Мотовіліхінські заводи» у 1970-х рр. Вдале використання у ДРА самохідної гармати 2С23 «Нона - С» підштовхнуло конструкторів на створення її буксирує мого варіанту. Гармата була прийнята на озброєння у 1986 р та стала на озброєння артилерійських дивізіонів десантно-штурмових бригад. ЇЇ особливістю є те, що вона може виконувати функції міномету, гаубиці, мортири та протитанкової гармати. Це досягнуто за рахунок використання нової конструктивно-балістичної схеми, яка базується на використання боєприпасів з готовими нарізами не ведучому пояску снаряду.

Для стрільби з неї використовується дуже широка номенклатура боєприпасів: від спеціально створених звичайних ОФС до керованого «Китолов-2», а також, що особливо, стандартні міни як калібру 120 мм (російські), так і калібру 122 мм (західного виробництва). Дстр досягає 8850 м.

На даний час така система (особливо у самохідному варіанті, що розглянемо далі) є найкращим артилерійським засобом батальйонної ланки.