Національно-визвольна війна народів Азії, Африки, Латинської Америки.

Національно-визвольний рух в Африці.

На початок XX ст. європейці завоювали й перетворили на колонії понад 90% території Африки. Колонізаторів приваблювала можливість мати величезний зиск від безжалісної експлуатації дешевої робочої сили африканців — на шахтах і рудниках, де видобували золото й алмази, а також: на каучукових, кавових і цитрусових плантаціях.

Колонізаторська політика європейців зустрічала рішучий опір і сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби.

Понад 13 років англійці намагалися завоювати Східний Судан. Врешті. І їхні війська були оточеній знищені в м.Хартумі суданцями під керівництвом Махді. Лише забезпечивши собі цілковиту перевагу в силі, англійці в 1899р. здобули перемогу над махдістами.

Протягом 1904—1907 рр. героїчний опір німецьким колонізаторам чинили племена героро і готтентотів у Південно-Західній Африці (нинішня Намібія). Німці жорстоко розправилися з повстанцями — із 300 тис, готтентотів живими залишилися тільки 60 тисяч. Інакше склалася доля ефіопського народу. Італійські колонізатори зазнали нищівної поразки в битві при Адуа. Італія мусила визнати незалежність Ефіопії. Але це був виняток. Більшість національно-визвольних рухів у тогочасній Африці закінчилася крахом.

Перша світова війна.

МІЖНАРОДНІ кризи першого десятиліття XX ст., Балканські війни, колоніальні суперечки вкрай загострили міжімперіадістичні протиріччя: англо-німецькі, франко-німецькі, російсько-німецькі і ро­сійсько-австрійські. Поділ Європи на два ворогуючих блоки держав — Антанту і Троїстий союз — означав неминучість широкомасштабного воєнного конфлікту. В рамках Антанти йшла консолідація сил — в 1906 р. між Англією і Францією була досягнута домовленість про спільні дії проти Німеччини, в 1912 р. обидві держави підписали військово-морську конвенцію, і Англія брала на себе оборону французького побережжя. Того ж року аналогічна конвенція була підписана між Францією і Росією. Від Троїстого союзу у зв'язку з італо-австрійськими протиріччями на Балканах відійшла Італія. Німеччина могла опиратися тільки на Австро-Угорщину. Внутрішнє становище цієї імперії було нестабільним і, колись могутня держава, перебувала,під тиском національно-визвольних рухів.

22

Гонка озброєнь у країнах Європи досягла нечуваного розмаху. Франція збільшила війська, з двох до трьох років підвищила термін служби. В Росії в 1913 р. була введена Велика воєнна програма, яка передбачала технічне переоснащення армії. Найкраще змогла підготуватися Німеччина, чиї збройні сили спирались на величезний економічний потенціал. Перша світова війна була однією з найбільш кровопролитних в історії людства. На полях битв загинуло близько 10 млн. чол. Війна почалася І серпня 1914 р. і продовжувалась до 11 листопада 1918 р. Кількість воюючих держав збільшувалася до 1917 р. На боці Німеччини і Австро-Угорщини виступили Туреччина і Болгарія, створивши Четвертний союз. До Антанти приєдналися Японія, Італія, Португалія, Румунія, Сербія, СИТА, Греція. Війну Німеччині оголосили Китай, 14 держав Латинської Америки. Всього у війні взяло участь 38 держав з населенням понад 1 млрд. чол.

Франція прагнула взяти реванш за поразку у франко-пруській війні 1870-—1871 рр., повернути Ельзас і Ло-тарінгію, захопити у Німеччини Рейнську промислову зону, частину колоній.

Урядові й шовіністичні кола Росії висунули ідею вирішення в ході війни «національного завдання»

— вільного виходу до Середземного моря, що передбачало встановлення контролю над протоками Босфор і Дарданелли. Микола II навіть наполягав на включенні до складу Росії Константинополя, західного узбережжя Мармурового моря.

Таємні наміри воюючих держав зумовили рівень Їх підготовки, співвідношення сил і стратегічні плани. Країни Антанти значно переважали своїх суперників за кількістю військ і озброєнь (на 2 млн. чол., майже на 3 тис. гармат, на 286 літаків, мали в 5 разів більше крейсерів). Німеччина мала перевагу в якості озброєнь, швидких темпах мобілізації, виключній маневреності своїх військ, внаслідок розгалуженості мережі шляхів.сполучень тощо.

Початок війни. Стратегічні плани воюючих сторін

28 червня 1914 р. в м. Сараєво членами організації «Молода Боснія» був вбитий австрійський ерцгерцог Франц-Фердинанд. Це було початком світової війни. При підтримці Німеччини Австро-Угорщина пред'явила Сербії ультиматум, вимоги якого були несумісними з державним суверенітетом Сербії. Союзниця Сербії Росія спробувала ліквідувати конфлікт мирним шляхом, висунувши проект дипломатичного демаршу трьох держав — Англії, Франції і Росії. Однак союзники відмовились, а президент Франції Пуанкаре наполягав на проведенні «твердої» політики стосовно австро-німецького блоку. Незважаючи на те, що Сербія погодилася майже з усіма вимогами ультиматуму, Австро-Угорщина 28 липня оголосила війну Сербії. У відповідь Росія почала загальну мобілізацію, а 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, Водночас, відповідно до свого стратегічного плану, Німеччина почала концентрацію військ на західних кордонах і 8 серпня оголосила війну Франції. Берлін висунув вимогу перед урядом Бельгії пропустити німецькі війська через її територію. Порушення нейтралітету Бельгії стало приводом до оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині.

Війна була несправедливого і загарбницькою для всіх держав воюючих блоків, кожна з яких переслідувала виключно свої цілі, намагаючись досягти їх за рахунок сусідів.

Основного метою Німеччини було захоплення величезних територій в Європі і Африці: Бельгії, частини Франції, Прибалтики, більшої частини України, Кавказу, Марокко, Конго, Єгипту, закріпити своє становище у. Туреччині і на Близькому Сході, витіснити Англію із Середземномор'я тощо. Берлін мріяв створити союз європейських держав на чолі з Німеччиною. Виношувалися плани проникнення німецького капіталу в Китай.

Не відставала від своєї союзниці і Австро-Угорщина, чиї наміри, щоправда, були дещо скромнішими. Планувалося захопити більшу частину Балкан, багаті нафтою райони Румунії.

Англія намагалася підірвати економічну могутність Німеччини, знищити її як суперника у торгівлі, встановити одноосібне панування на морях, захопити німецькі колонії, зміцнити своє стратегічне становище в Середземномор'ї, посилити свій вплив на Середньому Сході.

Франція прагнула взяти реванш за поразку у франко-пруській війні 1870-—1871 рр., повернути Ельзас і Ло-тарінгію, захопити у Німеччини Рейнську промислову зону, частину колоній.

Урядові й шовіністичні кола Росії висунули ідею вирішення в ході війни «національного завдання»

— вільного виходу до Середземного моря, що передбачало встановлення контролю над протоками Босфор і Дарданелли. Микола II навіть наполягав на включенні до складу Росії Константинополя, західного узбережжя Мармурового моря.

Таємні наміри воюючих держав зумовили рівень їх підготовки, співвідношення сил і стратегічні

23

плани. Країни Антанти значно переважали своїх суперників за кількістю військ і озброєнь (на 2 млн. чол., майже на 3 тис- гармат, на 286 літаків, мали в 5 разів більше крейсерів). Німеччина мала перевагу в якості озброєнь, швидких темпах мобілізації, виключній маневреності своїх військ, внаслідок розгалуженості мережі шляхів сполучень тощо.

В основі німецького плану війни, відомого як «план Шліфена» (за ім'ям начальника генерального штабу), лежала ідея миттєвої війни (бліцкріга) на Заході проти Франції. В Берліні планували, зосе­редивши велику частину військ, в одній генеральній битві розгромити французьку армію і ще до «осіннього листопада» завершити кампанію на Заході, після чого нанести удар по Росії.

Таким чином, основними фронтами війни були Західний і Східний.

Відповідно до плану німецькі війська вторгайся в Бельгію, захопивши Льєж і Брюссель, увійшли в Північну Францію, що дало їм можливість наступати на Париж. Французька армія й англійський армійський корпус не змогли зупинити німців в боях в Лотарінгії і в «прикордонній битві» поблизу Мобежа в Північній Бельгії. Становище Франції стало загрозливим. Напередодні війни російський Генеральний штаб розробив два варіанти ведення війни — на півночі, в Прусії, проти німецької армії і на півдні — проти армії Австро-Угорщини. Австрійська армія була порівняно слабкою, тому південний напрям видавався більш перспективним — давав можливість вивести Австро-Угорщину з війни, залишивши Німеччину наодинці з могутніми арміями Антанти. Оптимізм російського генерального штабу щодо Австро-Угорщини грунтувався на правильному аналізі її збройних сил. За чисельністю вони були одними з найбільших у Європі, що підігрівало загарбницькі амбіції правлячої верхівки імперії. Проте дві якості австро-угорської армії перетворювали її у вразливого суперника. По-перше, протягом другої половини ХГХ і початку XX ст. вона розвивалась екстенсивне: зростала загальна чисельність і витрати на утримання військ без належного технічного переоснащення, осучаснення військової доктрини, стратегічного і тактичного мислення. Австрійський генштаб дотримувався застарілих поглядів на ведення війни, надаючи перевагу обороні, облозі фортець, пішим передислокаціям військ, ефективним ударам кавалерії й обмеженим діям авіації. По-друге, політичне становище імперії Габсбургів з її невирішеним національним питанням обумовили багатонаціональний склад армії. В ній існували військові формування змішаного складу і формування, утворені за національною ознакою. Це таїло в собі потенційну небезпеку виникнення національних протиріч всередині армії. Зосередження російських військ поблизу Балкан дозволяло російському командуванню розгорнути наступ в напрямку Босфора і Дарданелл. Однак з початком війни дії російської армії були поставлені в повну залежність від подій на Західному фронті.

В розпал німецького наступу на заході 17 серпня російські війська силами двох армій (під командуванням генералів П. Ренненкампфа і А. Самсонова) перейшли в наступ у Східній Прусії, завдали поразки німецькій.армії в районі Гумбінена і почали тіснити Й до Кенігсберга. Німецьке командування змушене було зняти два корпуси із Західного фронту. Скориставшись неузгодженістю дій російських командуючих, німецькі війська під командуванням Гінденбурга і Людендорфа оточили і знищили два корпуси армії Самсонова, а у вересні повністю витіснили росіян із Східної Прусії.

Невдачі на півночі були компенсовані успішним наступом на півдні російського фронту, де як і передбачалося, російські війська захопили 3 вересня Львів, відкинуло австрійські війська за р. Сан, оволоділи фортецею Перемишль. Втрати австрійців складали близько 400 тис. чол., що впритул наблизило Австро-Угорщину до катастрофи.

На Західному фронті німецькі війська відмовилися від обхідного маневру на Париж, що дало змогу французьким військам почати контрнаступ. 5 вересня почалася битва на Марні, внаслідок якої німці відступили від -Парижа, зазнавши значних втрат. Восени 1914 р. продовжувалися локальні бої на півночі Франції і зрештою фронт стабілізувався по лінії Ньюпорт — Ельзас. Почалася позиційна окопна війна.

На Східному фронті восени австро-німецькі війська, побоюючись втратити промислову Сілезію, почали наступ на Варшаву. Однак в ході боїв під Варшавою й Івангородом російські війська зупинили 9-у німецьку армію і розбили 1-у австрійську. Невдачею завершився також наступ німецької армії в листопаді в районі Лодзі (Польща). Російські війська оточили і розгромили велику німецьку армійську групу генерала Шеффера.

Поразки німецької та австрійської армій на Західному і Східному фронтах означали крах німецького «бліц-крігу».

24

Останні місяці 1914 р, позначилися вступом у війну Туреччини, яка зобов'язувалася виступити на боці Німеччини, відповідно до таємного союзного договору від 2 серпня 1914р. Після його підписання в Мармурове море ввійшли два німецьких крейсери «Гебен» і «Бреслау», які змінили співвідношення сил на Чорному морі на користь Туреччини. В жовтні турецько-німецька ескадра почала бойові дії, обстрілявши Севастополь, Феодосію, Одесу і Новоросійськ. В листопаді Росія, Англія і Франція оголосили війну Туреччині. У грудні головні сили турецької армії атакували російські війська в Закавказзі, проте в Сарикамигиській битві були розгромлені, втративши 78 тис. із 90 тис. чол.

У 1915 р. основними фронтами залишалися Західний і Східний. Зрозумівши, що війною на два фронти досягти, вирішального успіху неможливо, німецьке командування вирішило перейти на Західному фронті до стратегічної оборонила основні сили зосередити на сході з метою нанесення вирішального удару по Росії і виведення її з війни. Розрахунки німецького командування спиралися на дані розвідки про недостатню підготовленість Росії до війна: військові запаси були розраховані лише на тримісячну кампанію, і вже 8 кінця 1914 р. багато частин відчували нестачу в боєприпасах і зброї. Вступ у війну Туреччини фактично означав економічну блокаду Росії, яка могла розраховувати лише на власні сили.

Ці фактори зумовили поразки російської армії в 79/5 р. з вражаючими втратами. В лютому-березні в боях біля Мааурських озер німцям вдалося витіснити російську армію із Східної Прусії. А в травні почався широкомасштабний наступ німецьких і австрійських військ на півдні російського фронту. Російські війська залишили Львів, згодом — Варшаву. Лише восени вдалося стабілізувати фронт, але німецькі війська окупували Галичину, Польщу, Литву, частково Прибалтику і Білорусію. Половина російської армії була виведена з ладу (150 тис. вбитих, близько 700 тис, поранених, 900 тис. полонених).

На Західному фронті відбувалися локальні битви у Фландрії і Шампані. Лише в травні німецькі війська активізували бойові дії північніше р. Іпр, де німці вперше застосували отруйні гази. Від газу загинуло 5 тис. і 10 тис. чол. було травмовано, Німеччина починає «підводну війну», і командири підводних човнів отримують наказ топити судна навіть нейтральних держав.

Навесні 1915 р. почалися активні переговори між Італією і країнами Антанти. Італію цікавила західна частина Балканського півострова, а також деякі території, які належали Австро-Угорщині, Туреччині та Албанії. Англія і Франція підтримували ці домагання Італії, і в квітні в Лондоні був укладений таємний договір, за яким країни Антанти обіцяли ці території Італії. В травні 1915 р. Італія розірвала договір про Троїстий союз і оголосила Австро-Угорщині війну. Проте успіхи італійської армії були дуже скромними і не могли вплинути на перебіг подій на інших фронтах.

Після тривалих переговорів у вересні 1915 р. Болгарія офіційно стала союзником Німеччини. В жовтні вона оголосила війну Сербії, і незабаром війська союзників повністю 'окупували її територію. Залишки сербської армії були евакуйовані на грецький острів Корфу. Поразка Сербії мала стратегічне значення — Німеччині вдалося встановити прямий зв'язок з Туреччиною.

На початку 1916 р. головні сили німецької армії були зосереджені на Західному фронті. У лютому почався наступ поблизу Вердена, який прикривав шлях на Париж. Кинувши в бій 12 дивізій, німецьке командування вирішило остаточно розгромити французькі і англійські війська. Битва під Верденом завершилася наприкінці 1916 р. Втрати з кожного боку перевищували 300 тис. чол. Остаточний результат її так і не виправдав сподівань німецького командування.

Не менш кривавою, запеклою і практично безрезультатною була друга найбільша битва на/?. Соммі. В червні—липні англійські та французькі війська перейшли в наступ, намагаючись прорвати німецький фронт і розвинути наступ на Брюссель, Однак добре укріплена оборона німців протягом багатьох місяців стримувала атаки союзників. Не змінило ситуації і введення в бій у вересні нової англійської зброї,— танків. Битва на Соммі завершилася в листопаді і втрати союзників склали понад 600 тис. чол., а німців — 450 тис. чол.

У червні 1916 р. почався наступ російських військ на півдні. Війська під командуванням генерала А. Брусилова прорвали фронт австрійців і німців протяжністю 350 км. Були зайняті Луцьк і Чернівці. Втрати противника складали близько 1,5 млн. чол. Німецьке командування змушене було припинити дії під Верденом і перекинути на схід 6 дивізій. Однак наступ російських армій не приніс стратегічних результатів. Він не був підтриманий іншими арміями. В жовтні активні бойові дії припинились і знову

25

набули позиційного характеру.

Румунія вступила у війну 18 серпня. Під натиском австрійських і німецьких військ румунська армія відступила, залишаючи ворогові свою територію. Лише наприкінці 1916 р. за допомогою російської армії вдалося зупинити австро-німецькі війська, які захопили Бухарест і більшість нафтових свердловин.

У 1916 р. становище країн Четвертного союзу було критичним. Майже половина армій була виведена з ладу, стратегічні резерви закінчувалися, валовий збір зернових скоротився вдвічі, зменшилися розміри посівних площ, була введена карткова система розподілу продовольства. Німеччина опинилася в економічній і військовій блокаді. Англія зайняла майже всі її колонії- Спроба прорвати блокаду в морській битві поблизу Ютландського півострова ЗІ травня 1916 р. закінчилася невдачею. В урядових колах визрівали плани мирних переговорів.

Національно-визвольна війна народів Азії, Африки, Латинської Америки.

Суперечності між передовим Заходом та відсталим Сходом стали в ХХст. однією з найболючіших проблем людства. Східні країни в яких ще значною мірою збереглися феодальні структуру були насильно включені в систему світового капіталістичного господарства; В найбільш розвинутих їз них починають формуватися ринкові відносини, виникають класи буржуазного суспільства, Великобританія, а слідом зі нею й інші метрополії, були зацікавлені в розвитку у цих країнах окремих галузей економіки, зокрема, гірничовидобувної, текстильної, переробної. Проте, колонізатори, коли це було Їм вигідно, підтримували реакційні правлячі кола Й залишали без змін їх традиційний спосіб життя. На початок XX ст. тут накопичується «горючий матеріал». Передові класи країн.Сходу віднімаються на боротьбу як проти Іноземної експлуатації, так І феодальних пережитків. Найефективніше ці процеси відбувалися в Китаї, Індії, Туреччині, Ірані.

СІНЬХАЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1911-1913 р.р, у КИТАЇ.

У-кінці XIX на початку XX ст провідні держави Заходу, а також Росія та Японія прискореними темпами ділили Китай на сфери впливу, перетворюючи цю країну на аграрно-сировинний додаток до своїх економік. Від такої політики страждали, як народні маси, так і новонароджена національна буржуазія Й Інтелігенція. В Китаї піднімалася хвиля національно-визвольної боротьби.

У 1905 р. в Токіо було створено «Китайський об'єднаний революційний союз». В основу своєї діяльності він поклав три народних принципи, що були сформульовані Сунь Ятсеном. Перший з них «націоналізм» полягав у ліквідації маньчжурської династії, вигнанні Іноземців та приходу до влади національного уряду. Другий принцип — «народовладдя», підрозумівав встановлення республіканського правління. Третій — «народне благоденство» — передбачав проведення поступової націоналізації власності іноземних громадян. Таким чином програма «трьох народних принципів» визначила мету

Китайської революції, хоча серед членів «Союзу» ставлення до неї було неоднозначним буржуазно-поміщицькі кола вбачали в цій програмі наступ на їх права і не розділяли її.

В 1906—1907 рр. в Китаї відбулося кілька повстань, організованих «Союзом», але вони закінчилися поразкою і їх керівники емігрували спочатку до Японії, а потім у В'єтнам, звідки були депортовані французькими колонізаторами. Сунь Ятсен перебирається у СІЛА. У зв'язку з піднесенням народного руху правляча в Китаї маньчжурська династія йшла на деякі реформи. Зокрема, відмінялися привілеї дворянства, за європейським зразком реорганізувалася армія, уніфіковувався грошовий обіг, створювалися національні банки, та акціонерні товариства. Значні зміни відбулися в галузі освіти. 1908 р. Кількість учнів гімназій та шкіл з рідною мовою викладання перевищила 1 млн. чоловік.

В країні утворювалися ліберально-буржуазні партії та організації. Уряд обіцяв через 9 років прийняти конституцію.

Проте, смерть імператриці ЦИ СІ та імператора Гуансюя поклали край реформам. На троні опинився 3-х річний Пу І- За нього почала правити реакційна кліка, яка навіть такого поміркованого

13

діяча і монархіста» як Юань ПІІкай відправила у відставку. В цих умовах національна буржуазія піднімається на боротьбу не тільки проти правлячої династії, а й іноземних колонізаторів. Рушійною силою цієї боротьби виступили народні маси.

10 жовтня 1911 р. в Учані поліція напала на слід революційної організації. Розпочалися арешти, щоб запобігти її розгрому, члени організації виступили зі зброєю в руках. До повсталих приєднався гарнізон У чана, згодом студенти та робітники металісти.

Учанське повстання поклало початок широкій революційній хвилі, що прокотилася по всій країні. Найближчими днями влада цинського уряду була повалена в Хянькоу і Ханьяні. В листопадів Шанхаї. 2 грудня повсталі захопили Нанкін — південну столицю Китаю. Практично південь країни відокремився від півночі

На батьківщину з еміграції повертається Сунь Ятсен. 29 грудня делегати провінцій, які зібралися у Нанкіні на конференцію, проголосили утворення Китайської республіки. Сунь Ятсеня обрали її тимчасовим президентом. 1 січня 1912р. він прийняв присягу.

У Північному Китаї до влади прийшов Юань ПЕкай. Спочатку правляча династія запропонувала йому стати головнокомандуючим військовими силами, а потім прем'єр-міністром. Фактично він перетворився в повно-власного диктатора краю. 12 лютого Юань ПІікай змушує регента від Імені 6-ти річного імператора Пу 1 підписати акт Про зречення від престолу. Наступного дня Сунь Ятсень подав у відставку на користь Юань Шікая Нанківські національні збори обрали його президентом. В березні була прийнята тимчасова конституція Китайської республіки, підготовлена ще Сунь Ятсеном. В ній закріплювалися буржуазно-демократичні свободи. Це було великим кроком на шляху до цивілізованого суспільства.

Проте, боротьба за владу після встановлення республіки не припини лася. Юань ПІікай переносить столицю до Пекіна, де мав сильніші позиції, і починає наступ на демократичні сили. В цих умовах Сунь Ятсен в серпні 1912 р. на базі «Союзу» та деяких Інших організацій створює нову партію— Гоміньдан.

На виборах до парламенту навесні 1913 р. ця партія отримала більшість, шість, але Юань Щікай не бажав допускати "й до влади. За його накази було вбито Сун Цзаожена, кандидата від Гоміньдану на пост прем'єр-міністра, а парламент розігнано.

.'У відповідь Сунь Ятсен зажадав відставки Юань Шікая і закликав народ до нового виступу. В травні сім південних провінцій заявили про відділення від Пекіна Почалася громадянська війна між Півднем та Північчю. Проте в кінці літа революційні війська зазнали поразки. В листопаді 1913 р. Юань Шікай заборонив діяльність Гоміньдану. Сунь Ятсен знов був змушений емігрувати.

Після розгону Парламенту з конституції були вилучені статті про демократичні свободи. Почалася підготовка до реставрації, монархії. Але смерть у червні 1916 р. не дала ЮаньШікаю змогу виконати задумане. Найважливішим підсумком революції, що увійшла в історію під назвою сіньхайська (сіньхай — назва року за китайським місячний календарем була ліквідація маньчжурської династії, встановлення республіканського правління. Але, як і раніше, в країні панував іноземний капітал та поміщицьке землеволодіння.

ІРАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1911 РОКІВ

Як і Китай, Іран потрапив в економічну й політичну залежність від Великобританії та Росії, але зберіг своє власне правління — владу шаха. Його адміністрація захищала інтереси найбільш консервативних сил в суспільстві, заважала розвитку країни по шляху прогресу. Крім того в Ірані традиційно Існував глибокий конфлікт між світською та духовною владою майже все населення країни було мусульманами — шиїтами. Вони не визнавали законності влади шаха, який на їхню думку, не був потомком пророка Мухамеда. Тому в Іранській революції 1905—1911 рр. переплелися як соціальні, так і релігійні мотиви.

Революцію в. Ірані можні охарактеризувати як антифеодальну та анти імперіалістичну. Вона була викликана важкими умовами Життя народ;» мас, які зазнавали жорстоких утисків як з боку свого феодально-абсолютинського режиму, так і іноземних поневолювачів. Великий вплив на революційне піднесення мали події 1905—1907р. в Росії, де на нафтопромислах в Баку працювало багато іранських робітників (за деякими даним майже 20% всього пролетаріату). У 1905 р- їх було звільнено й відправлено на батьківщину. Це призвело до загострення ситуації в Ірані. Революційні виступи почалися в грудні 1903 р. в Тегерані на знак протесту проти розправи місцевої влади над старим сеїдом

14

- потомком Пророка, розпочалися мітинги й.демонстрації. Шах пообіцяв покарати винних, але не виконав обіцяний. Влітку 1906 р." піднялася нова хвиля народного невдоволення. Цього разу демонстранти вимагали прийняття конституції та обрання меджлісу (парламенту). Шах змушений був літи на поступки. В жовтні розпочав роботу перший Іранський меджліс, який розробив конституцію, проголосив країну конституційною монархією та прийняв ряд законів про обмеження прав феодальної аристократії.

Національна буржуазія вважала революцію закінченою але народні маси продовжували боротьбу за подальші реформи. За прикладом російських робітників, вони почали створювати органи революційної влади (енджумени), які контролювали дії шахської адміністрації на місцях, вводили тверді ціни на хліб, виконували судові функції тощо.

У квітні 1907 р. меджліс узаконив статус енджументів, хоча і обмежив їх права економічними питаннями. У відповідь в країні поширився рух моджахедів — бійців за віру. ідею та справедливість. Вони формують різні організації, в тому числі й нелегальні, зокрема збройні загони - федаїв — людей, які готові були пожертвувати собою заради ідеї. Новий шах Ірану Мухамед Алі, що вступив на престол у 1907 р., при підтримці урядів Великобританії та Росії, в 1908 р. здійснив двірцевий переворот, розпустив меджліс, увів у Тегерані військовий стан. Комендантом столиці було призначено російського полковника Ляхова, командира іранської козачої бригади.

Наступ реакційних сил викликав нову хвилю масових невдоволень, вершиною яких стало збройне повстання в Тебрізі — адміністративному центрі іранського Азербайджану. Невдовзі всі північні провінції країни виступили проти шаха. Загони федаїв оточили Тегеран і в 1909 р. скинули шаха Мухамеда Алі, який емігрував у Росію. Новий шах Ахмед скликав другий меджліс відновна дію конституції. Нова система виборів привела в парламент ліберальних поміщиків та торговельну буржуазію, які не змогли закріпити завоювання революції. Наприкінці 1911 р. вона була остаточно придушена — меджліс, та енджумени розпущені, прогресивні газети-Накриті. Вирішальну роль в її розгромі відіграли російські та англійські війська.

Але незважаючи на поразку революції, в країні збереглася конституція. Ірак формально став конституційною монархією.

МОЛОДОТУРЕЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. 1908-1909 РОКІВ.

Революційні події в сусідніх державах Росії Та Ірані справили великий вплив на.піднесення національно-визвольного руху в Османській імперії. 1906 р. повстали моряки турецького флоту, а 1907-го р виступили робітники Ерзурума, посилився національний рух арабів. Створюються неле­гальні революційні організації та групи. Серед них виділялася організація «Єднання і прогрес» що спиралася в основному на молоде офіцерство, її метою було відновлення конституції 1876 р., проведення поміркованих буржуазних реформ, модернізація суспільства за європейським зразком.

В Європі членів цієї організації називали молодотурками. Наприкінці 1907 р. в Парижі вони провели з'їзд представників різних організацій, на якому було прийнято рішення про підготовку збройного повстання проти султана.

Воно розпочалося у липні 1908 р..виступом військових частин, розташованих в Македонії під командуванням майора Ахмеда.

Повсталі направилися до Стамбула і були активно підтримані столичним гарнізоном. Це.змусило султана скликати парламент І відновити дію. конституції 1876 р. Молодотурки задовольнилися своєю першою перемогою, їх подальші дії були повільні й нерішучі. Цим скористався султан, який при підтримці духівництва та лідерів реакційних організацій вчинив 13 квітня 1909 р. заколот Хоча молодотурки швидко його придушили, вини не виконали своїх обіцянок і не провели антифеодальної реформи.

Обмежений характер революції в Туреччині пояснюється: слабкістю соціальних сил, що виступали за буржуазний шлях розвитку країни. Негативну роль відіграв і націоналізм молодотурок, їх ідеї пантюркізму, збереження єдиної й неділимої імперії. Вони не поділяли прагнення поневолених народів Османської Імперії створити свої національні держави.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В ІНДІЇ

На відміну від Китаю, Ірану та Туреччини, Індія була безправною колонією Великобританії, у той же час метрополія доклала певних, зусиль І для створення в Індії сучасного сектору економіки, це дало змогу розвиватися пролетаріату, національній буржуазії. Остання навіть мала свою політичну

15

партію — Індійський Національний конгрес, створену ще в 1885 р. Але серед її членів не було єдності поглядів якщо помірковані діячі погоджувалися на самоуправління в _ рамках Британської імперії то радикально настроєні члени виступали за повну незалежність країни. Приводом до початку національно-визвольного руху стало рішення віце короля Дж.Керзона про розподіл на дві частини Бенгалії, однієї з иайбагатших й найквітучіших провінцій. Це означало розкол єдиного народу.У відповідь на такі дії колоніальної адміністрації по всій країні почався «рух свадеші» «бойкот англійських товарів з метою розвитку місцевої промисловості». В 1907 р. Він переріс у рух «свараджі» (самоуправління). Страйки, мітинги, демонстрації проходили в Бенгалії, Пенджабі, Мадрасі та в інших провінціях Індії.

Кульмінацією став загальний політичний страйк робітників Бомбею в липні 1908 р., на підтримку Б. Г.Тітлака, лідера лівого крила Національного конгресу, якого англійці засудили до 6 років тюремного ув'язнення за антибританську, діяльність, бомбейський страйк і піднесення національної визвольного руху змусили колоніальні власті піти на поступки; збільшилося представництво місцевого населення в дорадчих органах влади як в центрі, так і на місцях. В 1911 р. лорд Керзон відмінив своє рішення про розділ Бенгалії і переніс столицю з Калькутти в Делі.

Незважаючи на це національно-визвольному рухові в Індії на початку XX ст. не вдалося досягти своєї мети: для успіху іще не визріли соціальні сили, а авангард руху ще не мав широкої народної підтримки,

МЕКСІКАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1911—1917 РОКІВ

На початку XX ст. Мексіка переживала.глибоку політичну кризу. Як і в Інших країнах Латинської Америки, тут панували великі латифундисти (поміщики), а також значний вплив мав іноземний капітал. Така становище не задовольняло національну промислову та торговельну буржуазію. Вона прагнула добитися-політичної влади. Другою гострою проблемою було аграрне питання. Поміщики-латифундисти присвоїли собі общинні землі.

Це викликало масовий селянський рух. На півночі народне повстання очолив майбутній генерал Панчо Вілья (1877—1923). На півдні Діяла партизанська армія під проводом Еміліо Сапати (1868— 1919). Згодом він теж був удостоєний звання генерала революційної армії.

Селянський рух співпав з активізацією дій ліберальної буржуазії, яку не. задовольняла реакційна політика президента генерала Порфіріо Діаса, який знаходився при владі з і 1876 року.

Політична криза загострилася 1910 р. у зв'язку з проведенням Діасом чергової «виборчої кампанії». На цей раз на відміну від минулих років опозиція мала свого кандидата на пост президента Франсіско Мадеро (1873—1913) син багатого капіталіста, він отримав освіту в СІЛА, видав газету «Демократ»;

був лідером Національно-ліберальної партії. У 1908 р. Мадеро опублікував програму буржуазно-демократичних реформ, яка знайшла безліч прихильників.

Напередодні виборів генерал Діас заарештував Мадеро, але той звільнився під заставу. І виїхав у США. Діас, безумовно «перемін) на виборах. Мадеро - опублікував за кордоном матеріали про фальсифікацію виборів та закликав своїх співвітчизників підняти повстання. У відповідь на цей за клик у різних місцях.країни почалися масові виступи, у тому числі в армійських частинах. Ці події стали початком мексіканської революції.

7 червня 1911 р. Ф. Мадеро повертається до Мехіко. Престарілий диктатор Діас тікає з Мексики. 2 жовтня того ж року Мадеро було обрана президентом. До влади прийшов буржуазно-поміщицький блок ліберальної орієнтації.

Ставши президентом. Мадеро не поспішав виконувати свої обіцяння та запроваджувати реформи:

Він повів боротьбу за роззброєння селянських армій Це привело до розколу єдиного революційного фронту, чим скористалися реакційні.елементи. Спроби уряду Мадеро зменшити вплив іноземного капіталу викликали незадоволення СІЛА.

Змова проти Мадеро остаточно оформилася на початку 1913 Р. її очолив генерал Уерта. 18 лютого президента та його оточення було заарештовано, а через кілька днів — страчено. Президентом став генерал Уерта.

Реставрація диктаторського режиму викликала в країні масове невдоволення. Селянські армії Сапати та Вільї об'єдналися. На шлях боротьби з диктатурою встала буржуазія, землевласники, сільськогосподарські та промислові робітники. Повстанці оточили столицю. В липкої 1914 р. Уерта відмовився від влади, а в грудні в Мехіко вперше зустрілися селянські ватажки Салата та Вілья. Не

16

знайшовши спільної мови, вони відмовилися формувати уряд. Президентом було призначено В. Карренсу.

У січні 1915 р., новий, президент видав закон про аграрну реформу, де передбачалося повернення селянам общинної, землі. Крім того він опублікував ряд інших прогресивних реформ. Однак, продовжував боротьбу з селянськими збройними формуваннями. На початок 1917 р. вони практично буди розгромлені. Трагічно загинули їх керівники Салата та Вілья.

Уряд Карренси прийняв, також ряд заходів по обмеженню іноземного капіталу. Це викликало різке, невдоволення з боку США. Двічі (1914 та 1916 р.р.) американські війська порушуючи кордон, вступали на територію Мексіки, але всенародний опір змушував їх відступати.

В таких, умовах почалася розробка нової конституції, яка виявилася найбільш передовою конституцією того часу. В ній було закріплено республіканську форму правління, основні політичні свободи громадян, визначено: функції законодавчої та виконавчої влади Прийнята вона законодавчими зборами 31 січня 1917 р., а вступила в силу 1 травня 1917 року..

Мексиканська революція була за характером демократичною, антифеодальною, народною революцією. Це визначило й перемогу. Велику роль відіграла національна буржуазія, яка прагнула прийти до влади, провести. необхідні реформи, зменшити вплив реакційних планів та іноземного капі талу. Вході революції було вирішено також аграрне питання.