ІІ.4 Способи припинення громадянства

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританії та в деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних службовців та інших. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії поширена концепція, за якою юридичний зв'язок між державою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і обов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженим громадянином.

Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливість пов'язується з державним суверенітетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького громадянства у разi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, та в деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiнально-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодавство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужуваних, природних прав людини.

Вiдмiннiсть у регламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить до виникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадянства (апатризм). Як i подвiйне громадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного права сприймається негативно.

З iнститутом громадянства пов'язанi iнститути полiтичного притулку та екстрадицiї (видачi). Вони також спiввiднесенi як з нацiональним, так i з мiжнародним правом.

Конституцiї багатьох держав встановлюють основи правової регламентацiї притулку. «Іноземець, позбавлений у своїй країнi можливостi реально користуватися демократичними свободами, гарантованими iталiйською Конституцiєю, має право притулку на територiї Республiки», - записано в ст. 10 Конституцiї iталiї. У ст. 27 Конституцiї Болгарiї зазначено, що «Республiка Болгарiя надає притулок iноземцям, переслiдуваним за їхнi переконання або дiяльнiсть на захист мiжнародно визнаних прав i свобод». Водночас у деяких Конституцiях прямо забороняється видача iноземцiв, якi переслiдуються за полiтичну дiяльнiсть. Нерiдко в основних законах також забороняється видача iноземним державам своїх громадян. Окремi Конституцiї встановлюють загальнi засади правового режиму iноземних громадян.

У силу вчинення певних кримінальних або політичних злочинів будь-яка особа може бути позбавлена громадянства за вироком суду. Позбавлення громадянства може бути здійснено на основі адміністративного акта щодо осіб, які займаються небажаної для уряду політичною діяльністю.

Позбавлення громадянства здійснюється уповноваженими на це органами держави всупереч бажанням особи. У ряді країн дозволяється позбавляти громадянства тільки натуралізованих громадян за злочини, зазначені в законі, але іноді протягом лише певного терміну після натуралізації (наприклад, шести років в Австрії). В окремих країнах закон передбачає можливість позбавлення громадянства і вроджених громадян, але тільки за дії на користь іноземної держави, які заподіяли збитків державі громадянина, або за умисне ухилення від військової служби. У країнах Латинської Америки позбавлення громадянства (у відношенні як натуралізованих, так і вроджених громадян) використовується в якості додаткового покарання, якого призначає суд за деякі злочини (шпигунство та ін.) Новітні Конституції багатьох країн забороняють позбавляти громадянства. Втрата громадянства відбувається також у результаті розглянутих вище оптапії, трансферту та ін, в деяких з цих процедур є елементи добровільності, в інших - примусовості.

Позбавлення громадянства є санкцією держави відносно особи, що допускає недозволену поведінку. Зазвичай така міра застосовується лише до громадян, що натуралізуються, і те протягом порівняльний недовгого терміну після натуралізації. Так, згідно ч. 1 ст. 16 Основного закону для Німеччини «німецьке громадянство (Staatsangehrigkeit) не може бути відібране. Втрата громадянства може настати лише на основі закону, а проти волі особи – лише в тому випадку, якщо вона тим самим не стає особою без громадянства». Частина 2 ст. 11 Іспанської Конституції встановлює, що «жоден іспанець за походженням не буде позбавлений своєї національності»; що натуралізуються, отже, можуть бути позбавлені. Австрійський закон, що допускає позбавлення громадянства громадян, що натуралізуються, забороняє це після закінчення шести років після натуралізації. Не можна не пригадати у зв'язку з даним інститутом відмічене вище позбавлення громадянства соціалістичних країн як засіб позасудової розправи з «дисидентами». Законодавство про громадянство регулює також конфлікти відносно громадянства дітей у випадках різногромадянства батьків, існуючого спочатку або виниклого унаслідок зміни громадянства одним з них.

Висилка громадян з країни, яка раніше практикувалася в деяких державах тоталітарного соціалізму, в більшості країн заборонена. Відносно іноземців вона може бути здійснена, але тільки за постановою суду (Румунія). У Мексиці будь-якого іноземця може вислати орган виконавчої влади.

Екстрадиція (видача особи від однієї держави іншій для слідства і суду) можлива відповідно до міжнародного договору або без нього, але не допускається видача осіб, звинувачених у політичних злочинах. Зазвичай не видаються власні громадяни за злочини проти іншої держави або її громадян: таких осіб судить свій суд.

Складність, суперечливість і заплутаність сучасного законодавства про громадянство породили такі аномалії, як безгромадянство (апатриди) і подвійне громадянство (біпатриди).