Інститути інфраструктури фінансового ринку як суб'єкти фінансового ринку .

Ринкова економіка – це товарно-грошова економіка. Забезпечення просування товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та спеціального призначення. Вони утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури.

Відомо, що фінансові ринки складаються з великої кількості різноманітних «каналів», за якими грошові кошти «перетікають» від власників заощаджень до позичальників. Ці канали можна поділити на дві основні групи. До першої належать так звані канали прямого фінансування, тобто канали, за якими грошові кошти переміщуються безпосередньо від власників заощаджень до позичальників. Друга група – це канали непрямого фінансування. При непрямому фінансуванні грошові кошти, що переміщуються від домашніх господарств у напрямі фірм, проходять через особливі інститути, до числа яких відносяться, наприклад, банки, взаємні фонди, а також страхові компанії; ці організації називаються фінансовими посередниками. Фінансові посередники є водночас інститутами інфраструктури фінансового ринку.

При непрямому фiнансуваннi визначальну роль в iнвec­тицiйному процесi вiдiграють фiнансовi посередники, якi забезпечу­ють перемiщення коштiв вiд кредиторiв до позичальникiв та змен­шують ризики i витрати, пов' язанi з iнвестуванням коштiв. Саме непряме фiнансування вiдiграє провiдну роль на ринку запозичень, оскiльки основним джерелом pecypciв для корпорацiй та багатьох iнших учасникiв ринку виступають кредитнi ресурси, якi надаються фiнансовими посередниками - комерцiйними банками, а не iнвec­торами.

Основними су­б'єктами ринку виступають iнститути позафiнансової сфери - держа­ва, населення; професійнi учасники ринку - фiнансовi iнститути та iнститути iнфраструктури, а також iноземнi учасники ринку.

Інститути позаф i нансової сфери - це юридичнi особи, рези­денти певної держави, якi займаються виробництвом рiзноманiтних товapiв та наданням послуг, виключаючи фiнансовi послуги. До iнсти­тутів позафiнансової сфери належать промисловi та сiльськогоспо­дарськi пiдприємства, корпорацiї, установи, органiзацiї тощо. Разом з iноземними учасниками ринку вони або вистyпають iнвесторами, або емiтують i розмiщують на ринку власнi фiнансовi активи.

Основним джерелом фiнансування для нефiнансових iнститутiв, зокрема корпорaцiй, вистyпають банкiвськi кредити, iншi види пози­чок, облiгацiї та акцiї. Акцiї є важливим, але не основним джерелом фiнансових pecypciв пiдприємницьких структур, якщо мати на увазi первинний ринок, на якому i вiдбувається залучення вiльних фiнан­сових pecypciв корпорацiями. Основою формування корпоративних pecypciв є фiнансування за рахунок кредитiв, яке належить до непря­мого фiнансування.

Корпорaцiї з високим кредитним рейтингом залучають кошти як на внутрiшньому, так i на зовнiшньому фiнансових ринках, надаючи перевагу ринку, де вартiсть капiталу менша. Вiтчизнянi пiдприем­ницькi структури мають обмеженi можливостi щодо залучення кош­тів на мiжнародному ринку. На нацiональному ринку вони вистyпа­ють переважно як позичальники на кредитному ринку, а також eмi­тенти акцiй та векселiв, не використовуючи з об'єктивних причин таке потужне джерело фiнансування, як корпоративнi облiгації.

Фінансово-економічний механізм ринку фінансових послуг передбачає наявність об’єкта управління – інфраструктури фінансового ринку. Перехідний характер української економіки зумовлює необхідність формування розвиненої ринкової інфраструктури, яка забезпечуватиме нормальне функціонування економіки країни.

Ринкова інфраструктура – це система установ і організацій (банків, бірж, страхових компаній, консультаційних та інформаційно-маркетингових фірм тощо), які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку.
Залежно від видів ринку вона поділяється на інфраструктуру ринку капіталу, ринку засобів виробництва, ринку праці.

Об’єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом із лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.

Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як з кількісної, так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфраструктури не може бути зведений до сукупності лише інституціональних елементів.

У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об’єднання, що представляють інтереси інших інститутів «знизу» (наприклад, Асоціація українських банків). А також інститути, що забезпечують зворотний зв’язок між суб’єктами ринкових відносин (наприклад, засоби масової інформації).

Під законодавчим елементом інфраструктури розуміють відповідну частину господарського законодавства, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфраструктури, так і поведінку суб’єктів ринкових відносин. Власне, він задає «правила гри» в ринковій економіці.

Соціальний елемент відображає рівень ринкового мислення (менталітет) населення і його готовність дотримуватись правил і закономірностей функціонування ринку. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів.

З огляду на викладене, механізм, що здійснює переміщення потоків грошових фондів від населення до виробництва створюється завдяки розвитку інфраструктури фінансового ринку. Автор розглядає інфраструктуру фінансового ринку в декількох контекстах. По-перше, фінансовий ринок та його інфраструктуру як певну автономну систему. Але з припущенням, що його автономність не абсолютна, тому що в реальному житті фінансовий ринок не існує ізольовано від всієї економіки. По-друге, розрізняє глобальну (на національному, світовому, міжнародному рівні) і локальну інфраструктуру фінансового ринку на рівні окремих регіонів (всередині країни або групи країн) та територіально-адміністративних утворень. Як суб’єкти фінансового ринку – інститути його інфраструктури, щоб в умовах ринкової економіки носять обслуговуючий характер щодо фінансового ринку і забезпечують його нормальне функціонування як на мікро-, так і на макроструктурних економічних рівнях, відображають внутрішній і зовнішній попит та пропозицію фінансових активів у рамках централізованої саморегулюючої системи глобальних та локальних фінансових ринків.

У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансового ринку включають наступні структурні утворення: фондові та валютні біржі, комерційні банки, брокерські компанії, інвестиційних дилерів та андеррайтерів, системи міжбіржових і міжброкерських (міждилерських) зв’язків, інвестиційні компанії та фонди, трастові компанії та інвестиційні управляючі, фінансово-промислові групи або фінансові холдингові компанії, фінансові будинки або фінансові супермаркети, страхові компанії, пенсійні фонди, національну депозитарну систему, реєстраторів цінних паперів, інформаційно-консультативні центри, розрахунково-клірингові установи та інші кредитно-фінансові й інвестиційні інститути.

Населення виконує на ринку роль iнвecтopa, придбаваючи ті чи iншi цiннi папери або запозичуючи кошти на кредитному ринку. У кpaїнax з розвиненою ринковою економiкою до 70% населення вкла­дає кошти в рiзноманiтнi фiнансовi активи. 3начна частина насе­лення отримує довгостроковi кредити на придбання житла та на iншi цiлi. В Україні тiльки незначна частина населення займається iнвe­стуванням у цiннi папери. Дуже слабко в Україні представлено довгостроко­ве кредитування населення банкiвськими установами, що є ознакою перехiдного перiоду з нестабiльним та нерозвиненим фiнансовим ринком..

Представниками фінансових інститутів, без яких неможливе функцiонування фiнансового ринку, є комерцiйнi банки, кредитнi спiлки, iнвестицiйнi банкiвськi фiрми, пенсiйнi фонди, страховi та iнвестицiйнi компанii тощо. Основними видами дiяльностi фiнансо­вих iнститутiв на ринку є:

- придбання на ринку одних фiнансових активiв i перетворення їx на iншi, якi задовольняють певним вимогам (трансформацiя ак­тивiв);

- торгiвля фiнансовими активами за свiй рахунок;

- купiвля-продаж фiнансових активiв вiд iмeнi клiентiв;

- допомога в створенні й розмiщеннi на ринку нових фiнансових активiв;

- консультації учасникам ринку щодо iнвестування;

- управлiння активами iнших учасникiв ринку.

Трансформацiя активiв, що здiйснюється фiнансовими посередни­ками, як правило, виконує хоча б одну з таких економiчних функцiй:

- узгодження термінів iнвестицiй;

- скорочення витрат при проведеннi операцiй;

- забезпечення платiжного механiзму.

Прикладом узгодження терменів iнвестицiй є дiяльнiсть банку що­до залучення короткострокових депозитiв та надання довгостроко­вих кредитiв. При цьому за допомогою рiзноманiтних фiнансових iнcтpyмeнтів (державнi борговi цiннi папери, строкові контракти) банк вчасно виконує зобов'язання щодо повернення коштiв, розмiщених на короткострокових депозитах, та не порушує зобов'язань за нада­ними довгостроковими кредитами.

3абезпечення платiжного механізму є однiєю з найважливiших функцiй комерцiйних банкiв. При здiйсненнi розрахункiв вони пе­ретворюють активи, що не можуть бути використанi для платежiв, на активи, якi можуть бути використанi для цiєї цiлi. Сьогоднi, коли переважна бiльшiсть розрахункiв вiдбувається в безготiвковiй формi, банки забезпечують здiйснення розрахункiв мiж учасниками ринку за допомогою кредитних карток, чекiв, платiжних доручень тощо.

Фiнансовi iнститути подiляють на двi основні категорії - депозит­нi та недепозитнi. До депозитних iнститутiв належать комерцiйнi бан­ки, ощaднi банки, ощадні та кредитнi acoцiaцii, кредитнi спілки. Основною функцiєю депозитних iнститутiв на ринку є залучення коштiв у виглядi депозитiв та надання позичок.

Комерційні банки здiйснюють кредитування суб'ектiв господар­ської дiяльностi та громадян за рахунок залучення коштiв пiдпри­ємств, установ, органiзацiй, населення та iнших кредитних pecypciв. Основними операцiями комерцiйних банкiв кpiм залучення i роз­мiщення грошових вкладiв та кредитiв є розрахункове й касове об­слуговування клiентiв, операції з цiнними паперами, довiрчi операції, видача поручительств, гарантiй та iнших зобов'язань, надання кон­сультацiйних послуг тощо.

Комерцiйнi банки виступають основними постачальниками кре­дитних pecypciв на ринку i вiдiграють вирiшальну роль у фiнансуваннi корпорaцiй, залученнi та розмiщеннi фiнансових pecypciв серед галу­зей економiки. 3алежно вiд специфiки державного регулювання кон­кретного нацiонального ринку комерцiйнi банки виконують для учас­никiв ринку ширше чи вужче коло оперaцiй з фiнансовими активами.

Ощадн i банки та ощадн i i кредитні асоціації є фiнансовими iнститутами, якi залучають кошти інвесторів у виглядi депозитiв i надають позики пiд заставу нepyxoмocті. Основним видом дiяльностi таких iнститутiв є фiнансування купiвлi нepyxoмoсті. Позики ощад­них iнститутiв переважно мають довгостроковий характер.

Кредитні спілки є найменшими за обсягом активiв та наймо­лодшими серед депозтних фiнансових iнститутiв. Учасниками кре­дитних спiлок вистyпають фiзичнi особи, об'єднанi за якоюсь озна­кою: спiльним мiсцем роботи, участю в однiй професiйнiй спiлцi чи однiй релiгiйнiй оргaнiзацiї. Головна мета кредитних спiлок - фiнан­совий та соцiальний захист їx членiв через залучення особистих за­ощаджень членiв спiлки для взаємного кредитування.

До недепозитних iнститутiв належать iнвестицiйнi компанії, пен­сiйнi фонди та страхові компанії.

Пенсiйнi фонд и забезпечують працiвникiв доходом пiсля виходу на пенсiю у формi перiодичних виплат. 3асновниками пенсiйного фонду вистyпають корпорaцiї, приватнi фiрми, установи, спiлки, фiзич­нi особи. Кошти залучаються до фонду через надходження перiодич­них внecкiв як роботодавцiв, так i прaцiвникiв. До 90% активiв пенсiй­них фондiв становлять акцiї та цiннi папери з фiксованим доходом, що обумовлюється специфiкою дiяльностi фондiв, а саме необхiднiс­тю здiйснювати перiодичнi виплати пeнcioнepaм протягом тривалого перiоду. Найбiльша частка в активах пенсiйних фондiв належить корпоративним цiнним паперам - акцiям та облiгацiям. Части­на пенсiйних фондiв, як й iнвестицiйнi компанiї, наймають фiнан­сових посередникiв для забезпечення професiйного управлiння ак­тивами.

C т paxoвi компанії є фiнансовими посередниками, що здiйснюють виплати своїм клiентам при нacтaннi певних подiй, обумовлених у страховому полiсi. Власники полiсiв сплачують страховiй компанiї премiї в обмiн на зобов'язання сплатити обумовленi суми в майбут­ньому при нacтaннi певних подiй. Страхова премiя є платою за стра­хування, яку власник полiса вносить страховiй компанії згiдно з договором страхування. Укладаючи договори страхування, стpaxовi компанiї беруть на себе ризики власникiв полiсiв, а отримуючи стра­xовi внески, отримують плату за прийнятi на себе ризики. Стpaxoвi внески використовують для придбання облiгацiй, акцiй, заставних та iнших цiнних пaпepiв.

На страховому ринку основними видами прямих учасників фінансових операцій виступають:

– страховики. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які реалізують різні види страхових послуг (страхових продуктів). Основною функцією страховиків на фінансовому ринку є здійснення всіх видів і форм страхування шляхом прийняття на себе за певну плату різноманітних видів ризиків із зобов’язанням відшкодувати суб’єкту страхування збитки при настанні страхового випадку. Основними страховиками є: страхові фірми і компанії відкритого типу (надають страхові послуги всім категоріям суб’єктів страхування); кептивні страхові компанії і фірми – дочірня компанія у складі холдингової компанії (фінансово-промислової групи), створена з метою страхування переважно суб’єктів господарювання, які входять до її складу (співпадання стратегічних економічних інтересів страховика та його клієнтів у цьому випадку створює широкі фінансові можливості для ефективного використання страхових платежів); компанії перестрахування ризику (перестраховики), які беруть на себе частину (або всю суму) ризику від інших страхових компаній (основною метою операцій перестрахування є дроблення великих ризиків для зменшення сум збитку, який відшкодовується первинним страховиком при настанні страхового випадку;
– страхувальники. Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які купують страхові послуги у страхових компаній та фірм з метою мінімізації своїх фінансових втрат при настанні страхової події. Страхувальниками виступають як юридичні, так і фізичні особи.

I нвестиц i йн i компанії є iнститутами спiльного iнвестування, якi залучають кошти інвесторів i вкладають їх у диверсифiкований порт­фель цiнних паперiв. Фiнансовi ресурси iнвестицiйнi компанiї фор­мують за рахунок розмiщення на ринку власних акцiй та iнвести­цiйних сертифiкатiв, активи - за рахунок придбання пайових та бор­гових цiнних паперiв iнших емітентів. Iнвестицiйнi компанiї вкла­дають кошти в цiннi папери великої кiлькостi емітентів для того, щоб у рамках обраної стратегiї максимально диверсифiкувати портфель i зменшити ризики iнвестування.

Виконуючи на ринку різні функцiї та формуючи ресурси за раху­нок рiзних джерел, недепозитнi iнститути мають спiльну рису. Bci вони вкладають кошти інвесторів у портфель цiнних паперiв i ви­ступають на ринку iнституцiйними iнвесторами.

Kpiм фiнансових iнститутiв, якi забезпечують ефективне розмiщен­ня капiталiв серед галузей економiки, значну роль на фiнансовому рин­ку вiдiграють iнститути iнфраструктури - бiржi та позабiржовi систе­ми, клiринговi центри, iнформацiйнi, рейтинговi агентства тощо. Сааме вони забезпечують стабiльне функцiонування ринку, купiвлю-продаж фiнансових активiв на постiйнiй та впорядкованiй основні, контроль за якiстю фiнансових активiв, що перебувають у обiгу на ринку.

Держава виступає на фiнансовому ринку позичальником, регуляр­но розмiщуючи на зовнiшньому та внутрiшньому ринках свої борго­вi зобов'язання, а також виконує специфiчну i дуже важливу функ­цiю - регулювання фiнансового ринку. Iнодi держава виступає, як iнвecтop, здiйснюючи фiнансову пiдтримку тих чи iнших суб'єктiв гос­подарювання.

Державний сектор пов’язаний з усією економічною системою наступними трьома способами: через податки, державні закупки і, нарешті, через позики. Останній спосіб зв’язку держави в особі уряду з усією економічною системою – державні позики, що здійснюються на фінансових ринках.

Державні витрати не завжди співпадають (точніше – ніколи) із податковими надходженнями. Бюджетний дефіцит, що виникає, покривається за рахунок позик, які здійснюються на фінансових ринках. Ці позики здійснюються шляхом продажу урядових облігацій та інших цінних паперів як фінансовим посередникам, так і безпосередньо домашнім господарствам. Якщо у держави виникає надлишок фінансових ресурсів, то уряд стає «чистим» постачальником грошових коштів на фінансові ринки.

Вплив держави на процес кругообігу фінансових активів на фінансовому ринку позначається через таке джерело, як фіскальна політика. Від ступеня досконалості податкової системи великою мірою залежить ефективність заходів щодо виходу економіки із системної кризи. В Україні непродумана фіскальна політика призвела до посилення приховування національним виробником своїх доходів і перекачування грошей на зовнішні фінансові ринки. Коли економіка знаходиться в депресивному стані, фіскальна політика держави повинна бути спрямована на зниження податкового тиску.

Збільшуючи прямі податки, уряд може збільшити і об’єм грошових коштів, що вилучаються з домашніх господарств. Домашні господарства, в свою чергу, в цій ситуації змушені урізати або заощадження, або витрати на споживання. У будь-якому випадку результатом буде зменшення національного продукту. Це може статися як безпосередньо, тобто через скорочення доходів, що отримують фірми від продажу споживчих товарів, так і опосередковано, з огляду на зменшення об’ємів заощаджень, а це означає, і об’ємів інвестиційних засобів, які фірми можуть витратити на придбання капітальних благ. Зниження прямих податків стимулює як ріст заощаджень, так і ріст споживання, позитивно впливаючи на ріст національного продукту.

Характерним прикладом недоліків системи оподаткування в Україні (яка за своєю суттю повинна бути провідною ланкою в процесі створення привабливого інвестиційного клімату) є діючий порядок оподаткування корпоративних боргових зобов’язань. Його побудовано таким чином, що з сум, залучених від первинного розміщення облігацій або ощадних сертифікатів, емітент зобов’язаний відразу сплатити 30 відсотків податку. Можна припустити, що такий підхід до оподаткування корпоративних облігацій виключить їх з обігу як конкурентів держоблігацій на ринку боргових цінних паперів. З іншого боку, підприємства не мають можливості залучати кошти на фондовому ринку за значно нижчою ставкою, ніж банківський кредит. Якщо кредити необхідно повертати, то облігації можна погашати майном (облігації, конвертовані в акції підприємств) або продукцією, що може бути більш прийнятним для підприємства-позичальника. Перераховані вище проблеми прямо або опосередковано впливають на розвиток фінансового ринку, запровадження нових фінансових інструментів, на обсяги операцій та ліквідність ринку цінних паперів. Згідно зі світовим досвідом, удосконалення податкової системи потребує дотримання таких принципових умов: незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний період, у перспективі основу податкової системи повинні становити прямі податки, за яких об’єктом оподаткування є дохід юридичної та фізичної особи, земля, майно і капітал; непрямі податки слід використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів товарів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, а також для оподаткування предметів розкошу) та невеликого (за ставкою 10 – 12 %) податку на додану вартість; обґрунтовано диференціювати ставки податків, враховуючи об’єктивні особливості й умови надходження доходів; ліквідувати надмірну кількість податкових пільг, які сприяють перерозподілу доходів, деформують вартісні показники в економіці і знижують конкурентоспроможність товаровиробників (пільги можна надавати на певний строк із умовою, що кошти використовуватимуться на визначені державою цілі); система податків повинна бути прогнозованою і сталою; розрахунок податків – простим і зрозумілим, сума податків відносно доходів – поміркованою, що забезпечить певні стимули для розвитку підприємства та повноцінне включення його в механізм національного фінансового ринку; суворо додержуватися системи розмежування податків за бюджетами різних рівнів.

Як показує світовий досвід, зниження ставок податків сприяє пожвавленню підприємницької активності на фінансовому ринку і в підсумку не зменшує, а, навпаки, збільшує податкові надходження до бюджету. Кроком у напрямі стимулювання розвитку фінансового ринку повинно стати звільнення від оподаткування (часткове або повне) доходів від інвестицій, зокрема, у цінні папери виробничих підприємств. Крім того, режим пільгового оподаткування і сприяння притоку іноземних інвестицій доцільно встановити і для самих підприємств, що стали точками зростання.

При стимулюванні розвитку інфраструктури ринку нерухомості центральні органи влади та органи місцевого самоврядування повинні керуватись наступними положеннями: податки на операції з нерухомістю поповнюють дохідну частину місцевих бюджетів; деякі фінансові установи страхують як саме нерухоме майно, так і операції з ним (тобто розвиток ринку нерухомості корелюється з розвитком страхового ринку); державні органи контролю матимуть можливість відслідковувати великі суми «тіньового» капіталу в регіонах, що активно «відмивається» на нині діючому (так званому) ринку нерухомості; під заставу нерухомого майна банки надають кредити (так звана іпотека, що широко розповсюджена в країнах з ринковою економікою); вкладення коштів у нерухоме майно є одним із фінансових інструментів, який має свою дохідність і може приваблювати (враховуючи недовіру до інших ринкових інститутів) як юридичних, так і фізичних осіб.

Податок на нерухомість в умовах ринкової економіки забезпечує вирішення кількох завдань: забезпечення місцевих органів влади достатніми доходами для виконання ними своїх функцій; регулювання цін на ринку нерухомості; попередження спекулятивного зростання цін на нерухоме майно; регулювання відносин у сфері землекористування, будівництва та інвестиційної діяльності; виконання соціальної функції при оподаткуванні нерухомості як основного компонента багатства. Об’єкти нерухомості в системі оподаткування України повинні розрізнятися як нерухомість в якості житла, виробнича нерухомість, прибуткова нерухомість, спекулятивна нерухомість.

Розглянемо ще декілька аспектів впливу регуляторної функції держави, що впливає на фінансовий ринок і діяльність суб’єктів економіки. При інфляційних тенденціях в економіці облікова ставка (рефінансування) збільшується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження залучених інвестиційних ресурсів. Дані обставини гальмують збільшення об’ємів виробництва, зменшуючи, таким чином, інфляційні тенденції в економіці. У випадку економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестиційних засобів, що забезпечує розширення виробництва. При інфляції НБУ збільшує норми резервування. У такому випадку зв’язуються грошові кошти комерційних банків. Обсяг грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження обсягів виробництва, НБУ зменшує норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.

Державне регулювання фiнансового ринку полягає в здiйсненнi державою комплексних заходiв щодо упорядкування, контролю, на­гляду за ринком та запобiганнi зловживанням i порушенням у цiй сферi. Державне регулювання здiйснюетъся з метою:

- створення умов для ефективної мобiлiзацii та розмiщення на ринку вiлъних фiнансових pecypciв;

- захисту прав інвесторів та iнших учасникiв фiнансового ринку;

- контролю за прозорiстю та вiдкритiстю ринку;

- дотримання учасниками ринку вимог aктів законодавства;

- запобiгання монополiзацii та сприяння розвитку добросовiсної конкуренції на фiнансовому ринку.

Хоча в процесi регулювання фiнансового ринку державою реалi­зуютъся рiзнi пiдходи до регулювання дiяльностi професiйних та iнших учасникiв ринку - інвесторів i емітентів, державне регулю­вання має забезпечувати однаковi права й однаковий доступ до рин­ку вcix його суб'ектiв, максималъну прозорiсть ринку, конкурентне середовище, не допускати монополiзацii ринку. За допомогою законiв та нормативних aктів держава впливає на поведiнку учасникiв ринку i певною мiрою спрямовує розвиток рин­ку в заданому напрямi.

Усі учасники ринку беруть участь у cтвopeннi iнформацiйного забезпечення ринку. Суттєва роль у цьому процесi належить держав­ним органам влади, якi формують вiдповiдну законодавчу базу та створюють належнi умови для її дiйового використання.

З поняттям iнформацiйного забезпечення ринку тісно пов'язане поняття "прозорості" ринку - чим повнiшою i достовiрнiшою iнфор­мацiєю володiють учасники ринку, тим "прозорiшим" є цей ринок. Сьогоднi одним iз "найпрозорiших" ринкiв вважають фiнансовий ринок США, на якому учасникам ринку доступна така iнформацiя про фiнансовi активи та їх емітентів, яку в iнших країнах не зобов'я­зують оприлюднювати.