Зображення бідноти та зубожіння селянина в оповіданні «Мужицька смерть»

Кожним новим оповіданням Лесь Мартович виявляв швидкий ідейно-творчий зріст та удосконалення письменницької майстерності. Велику славу принесло йому оповідання «Мужицька смерть» (1898 p.), що і темою, і трагічним звучанням було близьке до творів «Сам собі винен» І. Франка, «Банку рустикального» О. Кобилянської, «Синьої книжечки» В. Стефаника та «Чічки» Марка Черемшини. Знову йшлося про болісний процес перетворення селянина в жебрака.

Лесь Мартович показував бідноту, що безрезультатно намагалася вирватись із лабет податкових екзекуторів, банків, лихварів та куркулів. Один з персонажів оповідання «Мужицька смерть» говорить: «Чоловік, що працює, та йому вже на роду написано, аби з нього шкіру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийдеся збирати – нема що. Поле не вродить, то хапайся хоть бритви: дають у банку, бери в банку. Тисне банк, то ти питай милосердної душі, аби зарятувала. Та й лучиш саме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само мліє з голоду, як ти. Залізеш лихвареві в руки, то-с господар із його ласки, доки йому до вподоби, аби-с був господарем» [13, 158].

В цих словах типова тяжка історія життя Гриця Баната. Колись у нього був достаток. Але померла роботяща дружина, а другу ревматизм зробив калікою. Господарство почало занепадати. Щоб заплатити «дачки», Гриць узяв борг у банку. Щоб розрахуватися з банком, позичив грошей у лихваря Коропа. Пройшло небагато років, а борг виріс удвічі. Господарство зовсім зруйнувалося. Немає ніякої змоги у Гриця розрахуватися з боргами, і лихвар зазіхає вже на його ґрунт. Бідняк із горя став пити сивуху, а потім тяжко захворів. Каліка-жінка не дає Грицеві й хвильки спокою, все нагадує, що він помре, а її з дітьми чекають жебри. Вона над живим ще мужем голосить: «Чи я годна довги сплатити, чи я годна податки заплатити, чи я годна відумерщину оплатити, чи я годна діти вигодувати, чи я маю хоча за що тебе поховати?»

Гриць бадьориться, вдає, що ще одужає і все буде добре, але й сам розуміє, що виходу з цієї біди нема, що його поле вже «в чужих руках», що остання земля «сьогодні-завтра не його. Довги на ній такі, що й сто літ живи, то стільки не приробиш».

Коли з'являється екзекутор, щоб забрати речі за несплачений зубожілим селянином податок, тоді «по селі зойк і плач... Це так само, якби хто пустив чутку, що йде чума, й холера, й пожежа. Одного обібрали до сорочки, другому забрали муку з корита...» [13, 161] Жінка розповідає Грицеві, як «діти небіжчика Гаврила та валялися цілий місяць, як песята, попід людські плоти». «А ви ж гадаєте, – говорила сусідка Проциха, – що в нас гаразди, що ми не на такій стежці? Ой кумко, кумко! Таже бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду вмирати» [13, 167].

Коли помер Гриць і його несли в домовині, «цвинтар заступав собою цілий виднокруг від сходу сонця... Ніби за тим цвинтарем і не було вже нічого далі на світі» [13, 175]. Цей пейзаж набуває в оповіданні символічного звучання.

Багато селян так зубожіло, що легше було вмерти, аніж виплутатися з боргів. Про дітей-сиріт Михайло-сусід говорить: «Пролетарі!» А Процисі здавалося, що це слово повторювали й дзвони.

Бідняк Михайло згадує, як на селі з'явився лихвар Короп: «Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узявся за гиндель, та назбирав суми суменні. Та й де він тілько маєства назбивав? Таже в селі й не видко тільки маєства» [13, 160]. А сусід Іван відповідає йому: «Та як не назбивати, як лупить з остатнього» [13, 161]. Селяни одверто, прямо в очі Коропові говорять: «Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи... Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте» [13, 155]. Злочинів лихваря «не списав би й на воловій шкурі».

З лютою ненавистю ставляться бідняки й до «першого багача у селі» Сафата [15, 111].

Таким чином, «Мужицька смерть» – одне з найтрагічніших оповідань Леся Мартовича. Але і в ньому письменник не відходить від властивої йому манери оповивати серпанком гумору розповідь про трагічне, передавати його в комічній формі. Так, наприклад, змальовані два Микити – великий і малий, які, одягнувши однакові нові кожухи, сховалися у хворого Гриця від екзекутора. Вони чують, як жінка картає Гриця за те, що той збирається вмирати. І от малий Микита допікає своєму кумові: «А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сегодня тягли душу за податки, а жінка би сказала: «Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак чи умреш» [13, 165]. Дмитро дотепно відповідає малому Микиті: мовляв, не врятувати тобі свого нового кожуха від екзекутора, – той неодмінно повернеться і стягне цю одіж з плечей.

Письменник прагне передати оптимізм та дотепність, що не залишали бідняків і в найтяжчих обставинах. Важко селянам, але в розпач вони не впадають, не втрачають почуття власної гідності, відкрито виявляють свою ненависть до багачів.