Особливості джерел романо-германського права

Переходячи до розгляду джерел (форм) романо-германської правової системи, слід зазначити, що головне місце серед них посідає нормативно-правовий акт. Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. При закріпленні звичаю чи доктрини в тексті закону, вони стають його частиною, змістом. Закони приймаються парламентами країн романо-германської правової системи, мають найвищу юридичну силу і поширюються на всю територію держави, на всіх її громадян. Вони, з точки зору сучасної правової доктрини, повинні виражати волю більшості суспільства, основні права людини, соціальну справедливість, регулювати найбільш важливі питання суспільного устрою, структуру і організацію державної влади і повинні закріплювати правове становище фізичних та юридичних осіб, а також відносини між ними.

За романо-германською правовою доктриною закони поділяються на конституційні (писані закони, що складають основу правової системи – Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р. та інші) і звичайні (кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм). Конституційні закони мають пріоритет щодо інших. Їх верховенство забезпечується спеціальними конституційними судами або верховними судовими органами. Конституційним законам властивий особливий порядок їх прийняття, зміни та скасування, що передбачає згоду на те кваліфікованої частини депутатів. Їх особливий авторитет виражається у встановленні контролю над конституційністю інших законів. Причому органи цього контролю і його способи можуть бути різноманітними.

Формулювання законів здійснюється за двома стилями: закони подаються або в доступній для всіх громадян формі або ж у вигляді, зрозумілому лише для спеціалістів-юристів.

Важливе місце серед звичайних законів займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право має своєю метою не зовнішнє об’єднання та систематизацію нормативного матеріалу (інкорпорацію); а об`єднання змістовного, внутрішнього, заснованого на істотній переробці нормативного матеріалу, поєднання окремих норм, їх кооперацію (кодифікацію). Кодекси мають галузевий характер і виступають свого роду „центрами тяжіння” для інших норм даних галузей.

Загальні норми міжнародного права мають суттєву перевагу перед внутрішньодержавними законами.

Окрім законів, в країнах романо-германської правової системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри та інші документи, що видаються виконавчою владою. Значна частина з них створюється на основі делегованої правотворчості, а їх значення та роль в правовому регулюванні передбачаються повноваженнями, органів, що їх видали. Інші рішення приймаються за ініціативою самих виконавчо-розпорядчих органів. Вони, з точки зору своєї юридичної сили, поступаються актам першої категорії, але їх кількість велика і тому, особливо в тих країнах, де немає чіткої системи контролю за їх прийняттям. Вони мають суттєвий вплив не тільки на організаційні відносини, що виникають всередині виконавчої влади, але і на діяльність громадян, установ, підприємств.

Наступним джерелом романо-германського права є звичай, якому відведена допоміжна роль. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну роль в правовій системі, виступаючи в якості доповнення до закону.

 

Звичай, все ж, не має значення сам по собі. Він є важливим лише тоді і в тій мірі, в якій він слугує для знаходження справедливого рішення. Внаслідок цього юрист не повинен автоматично застосовувати звичаї, його обов’язки – критично відноситись до звичаїв, задавати собі питання: а чи розумні вони?

Не менш важливим джерелом романо-германської правової системи є правова доктрина. До XX ст. правова доктрина, що створювалась в університетах, сприяючи засвоєнню римського права відіграла позитивну роль у становленні романо-германської системи права. З затвердженням буржуазних відносин концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лаванд, К. Бергом – у Німеччині). Відповідно до неї творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися. Тому юридичний позитивізм ще одержав назву статичного (державницького) позитивізму. Головним елементом правової системи, відповідно до поглядів позитивістів, вважалося законодавство. Головним недоліком правового позитивізму було звуження сфери правового регулювання до законотворчості. Позитивом було акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додержання законності кожним членом суспільства.

Наступним джерелом романо-германського права можна вважати судову практику. Хоча, відповідно до сучасної правової доктрини, норми права можуть прийматися лише самим законодавцем або уповноваженими ним органами. Але широкі повноваження, що надаються парламентами судовим органам, обумовлюють розробку суддями принципових рішень, що уточнюють положення закону, а іноді – бувають відмінними від волі законодавця. Подібні рішення виробляються, як правило, вищими судовими інстанціями і конституційними судами в країнах даної правової системи. Враховуючи роль цих інстанцій в судовій ієрархії, всі нижчі судові органи повинні слідувати сформованій вищими інстанціями практиці вирішення справ конкретних категорій під загрозою відміни інших рішень. Таким чином, створюються своєрідні судові норми, тобто правові положення судової практики, котрі враховуються всіма юристами. Ці правові положення публікуються у відповідних судових збірках, набувають практичного значення і стають частиною правової системи.