Методологія загальної теорії права

Метод теорії держави і права — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права. Метод не слід плутати з методикою (сукупністю засобів доцільного вивчення явища). Його слід розглядати як вихідну базисну категорію методології.

Методологія (вчення про методи) — система певних теоретичних принципів, логічних прийомів, конкретних засобів дослідження предмета науки. Теоретичні принципи — історизм, єдність логічного та історичного. Логічні прийоми — дедуктивний та індуктивний умовивід, аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Конкретні засоби дослідження — інструменти пізнання, що застосовуються для встановлення знання про досліджуваний предмет.

Методи науки теорії держави і права поділяються на загальні, окремі (конкретні) і спеціальні.

Загальним методом теорії права і держави, як і всіх суспільних наук, є метод філософської діалектики (матеріалістичної та ідеалістичної). Він полягає у підході до вивчення держави і права, який ґрунтується на загальних закономірних зв'язках розвитку буття і свідомості. Наприклад, метод філософської діалектики припускає розгляд права як явища, котре: 1) визначається природою людини і умовами життя суспільства; 2) пов'язано з іншими соціальними явищами, пронизує сферу суспільних відносин — економічних, політичних, духовних та ін.; 3) перебуває у постійному розвитку, якісному відновленні (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, некапіталістичне право).

Загальний метод філософської діалектики розкривається через:

1) логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Це метод діалектичної логіки — логіки теоретичного відтворення ґенези предмета. Відповідно до цього методу пізнання здійснюється в два етапи. На першому етапі пізнання об'єкта сприймається як деяке неподільне ціле. На другому, за допомогою аналізу, об'єкт пізнається конкретними частинами. Абстрактне розуміється як однобічність знання, а конкретне — як його повнота, змістовність. Таким чином, відбувається рух від менш змістовного знання до більш змістовного. Наприклад, теорія держави і права розпочинається з аналізу процесу розпаду первіснообщинного ладу і становлення державно-правових явищ. Потім вивчаються більш складні відносини, що лежать в основі держави і права, причому простіше явище розглядається раніше тому, що його легко зрозуміти, і воно історично передує складнішому явищу;

2) метод (принцип) єдності логічного та історичного. Сутність історичного методу полягає у тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється в усій багатогранності, в усій повноті — із усіма випадковостями, зигзагами, частковостями, що перекручують об'єктивну логіку розвитку; із усім позитивним, що накопичено історичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права важливо відволіктися від усіх випадків, окремих фактів, особливостей, несуттєвого, тобто теоретично відтворити об'єкт у сутнісних, закономірних зв'язках, уявити необхідне — загальне і особливе — у процесі розвитку того чи іншого явища. Метод єдності історичного і логічного в теорії держави і права служить методологічною основою дослідження як закономірностей виникнення і розвитку держави і права, так і закономірностей держави і права, «що встановилися»;

3) системно-структурний метод, котрий припускає, що всі державно-правові явища розглядаються як елементи систем. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, що складаються із систем нижчого порядку і належать до ширших систем. Так, первинна клітина права — його норма — є частиною цілісної системи права; система права — частиною правової системи держави. Норму права можна пізнати лише в тісному логічному зв'язку з іншими нормами; систему права — у зв'язку з елементами правової системи: законодавством, правосвідомістю, правовою культурою та ін. Найчастіше системно-структурний метод дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, простежити зв'язки між причиною і наслідком у державно-правових явищах.

Основні окремі (конкретні) методи теорії держави і права: 1) формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистому вигляді», поза зв'язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами. Його призначення полягає в аналізі чинного законодавства і практики його застосування державними органами, у виявленні зовнішніх, очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони та зв'язки. Він здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, абстракції та інших, що сприяють встановленню зовнішніх ознак правових явищ, їхніх відмінностей одне від одного, виробки понять та їх визначень у стислих формулах. Прикладами можуть бути поняття «суб'єкт права», «нормативний акт», «гіпотеза», «санкція», «дієздатність», «правоздатність» тощо;

2) соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін. Наприклад, засоби аналізу письмових документів (звітів, службових записок тощо) забезпечують достовірність знань про події, факти, необхідні для дослідника;

3 ) статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо, даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо;

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулювання в період первіснообщинного ладу, ранньої державності, сучасної правової держави та ін.;

5 ) порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з'ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв'язки між ними.

Використання порівняльного методу в правовій сфері призвело до формування відносно самостійної науки — порівняльного правознавства (порівняння сучасних правових систем світу), а в державній сфері — порівняльного державознавства.

Спеціальні методи — методи, що грунтуються на досягненнях суспільних і технічних наук:

математичний;

кібернетичний;

психологічний та ін.

З метою різнобічного пізнання держави і права слід користуватися зазначеними методами у сукупності.

 

Юридичний позитивізм

У другій половині 19 ст. домінуючим напрямом стає правовий позитивізм. Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на вірі в експеримент, досвід який з природничих наук переноситися у правові науки. Головне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією, полягає у тлумаченні та систематизації щораз численніших правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації.

Один з представників позитивізму писав: «приватне і публічне право ґрунтується на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця.

Юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від її державної влади і підкореним їй.

У розвитку юридичного позитивізму виділяють такі етапи:

1. Класичний позитивізм Дж. Остіна

2. «Чисте вчення про право» Г. Кельзен.

3. аналітична юриспруденція

Остін пояснював, що закон – це правило, встановлене для панування з баку однієї особи, що мислить, на іншою. З його точки зору, є закони Божі й закони людські. Божі не мають юридичного значення. Людські закони поділяють на позитивні та позитивну мораль.

Позитивні закони встановлюють політичні керівники для політичних підлеглих чи самі громадяни, щоб здійснити свої юридичні права, які їм надано. Правила позитивної моралі або моральні закон, не встановлені вищим політичним керівництвом для своїх підлеглих, включають такі правила, як статути клубів, закони моди, міжнародне право.

Отже за Остіном, закон- це певна команда. Проте він відрізняє закон від такої команди, яка подається з приводу якогось конкретного випадку чи стосується конкретної особи чи події. Закон є командою чи наказом, що зобов’язують особу чи осіб діяти певним чином завжди або утримуватися від певних дій. 

 

Соціологічне праворозуміння

Соціологічне праворозуміння на відміну від нормативного визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб´єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень.

Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні.

Право як "нормальна" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, узагальнені та сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена.

Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка полягає в можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Справжня свобода тісно пов´язана з необхідністю — об´єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і відповідно до них.

Свобода суб´єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб´єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Наявний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб´єкта, але зумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність.

Право і є "царством реалізованої свободи", тієї її сферою, в межах якої соціальний суб´єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні.

Наявна сфера свободи соціального суб´єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб´єктивних правах і обов´язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб´єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини).

Сфера свободи є єдністю протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів. Але й несвобода за сутністю є свободою в тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об´єктивно зумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме остання є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою. Тому якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб´єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об´єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, які притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб´єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, а й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб´єкта, наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Сфера свободи як суттєва риса права набуває втілення:

• у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб´єктів права;

• правоздатності її суб´єктів, тобто їх властивості мати вільну волю, здійснювати вільний вибір;

• правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі суб´єктів, що взаємодіють;

• правових нормах-моделях правової поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

• законах та інших нормативних актах й індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи;

• суб´єктивному праві та обов´язку — форми свободи відповідно як можливості та необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, її масштаб відбиває характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з погляду її відповідності об´єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право — це її міра, яка є:

• формально визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в особливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових прецедентах);

• рівною — свобода різних суб´єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах;

• справедливою — відбиває об´єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

• інституціональною — у розмаїтті своїх проявів, форм становить певний соціальний інститут як феномен, самостійне явище;

• легітимною — загальновизнаною, сприйнятою суспільством;

• універсальною — спроможною врегульовувати різні за природою соціальні відносини.

 

Природно-правовий підхід

Що ж дає природничо-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність даного підходу з позицій природного права полягає в тому, що він дозволяє виявити базисні основи права. Суть ідеї природного права  І полягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природне право - сума вимог, у своїй вихідній основі народжених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто природним перебігом речей. Норми природної права покликані захищати права людини, які зумовлені особливостями його природи. Це - право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова та ін Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням людини і дано йому вже самим фактом його народження і існування як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще й тому, що вимоги природного права мають безумовної непохитністю, категоричністю, непідвладність конкретних ситуацій (у тому числі окремих сваволі осіб), невідворотністю спонтанного настання негативних наслідків при ігноруванні природно-правових вимог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природного права, а також рівень сучасний наукових розробок в цьому напрямку, під природним правом можна розуміти сукупність об'єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (свободу, рівність, справедливість і т. д.), а також універсальних норм і принципів, що знаходяться в підставі всіх правових систем світовій цивілізації.

 

 

Інтегративна юриспруденція

Інтегративна юриспруденція Дж. Холла

Концепція праворозуміння і інтегративного характеру також існує і у західній державно-правовій думці. Прикладом такої концепції можуть слугувати теоретичні побудови Дж. Холла.

З точки зору Дж. Холла, слід виділяти юридичну та динамічну структуру права. Перша - нормативний аспект права - це система норм, яка установлює права та обов'язки суб'єктів права, друга - норми, що реалізуються - процес реалізації юридичних норм. Якщо юридична структура стабільна та стала, то динамічна структура, навпаки має характер, який постійно змінюється, та розвивається. Динамічна структура права проявляється (а відповідно, і може бути зрозуміла) у правовому досвіді. Останній розуміється, як "застосування організованої сили у певних ситуаціях, у яких зачіпаються суспільні інтереси, які виражені через приписи, що містяться у нормах, та які представляють цінності, які захищаються у суспільстві"70.

Право як норма, і право як процес, не протистоять одне одному, а доповнюють один одного. Вони складають одне ціле, яке і слід розглядати як право.

Утім, як бачимо, Дж. Холл намагається поєднати юридичний позитивізм з соціологічним праворозумінням.

Сильні сторони теорії Дж. Холла фактично ті ж самі, що й у теорій, які він намагається об'єднати. У той же час їй властиві й негативні моменти, зокрема, до них можна віднести:

• зникнення чіткої межі між правовим приписом (нормою) і правовідносинами (право-процес);

• фактичне визнання судової правотворчості;

• надання визначального значення для теоретичних побудов категоріям, які мають досить невизначений розпливчатий характер, наприклад, "соціо-правовий комплекс", "суспільно визнаний досвід" тощо.

Утім, розглядаючи сильні та слабі сторони інтегративного підходу до праворозуміння слід мати на увазі, що вони залежать від того, які саме підходи намагається поєднати той чи інший прихильник інтегративного підходу. Це пов'язано з тим, що в інтегративному розумінні проявляться (бажають того чи ні його прихильники) окремі негативні та позитивні аспекти праворозумінь, які поєднуються. При цьому, як правило, виникають також неузгодженості та проблеми, які не притаманні окремим формам праворозуміння, які не є інтегративними. Більше того, взагалі, кожна школа інтегративного праворозуміння тяжіє до якогось одного праворозуміння з тих, що поєднуються. Скажімо, неонормативний підхід до права М. Байтіна тяжіє до нормативної теорії (тобто до вузького розуміння права), тоді як концепція А. А. Попова - до соціологічного.

І, насамкінець зауважимо, що цей підхід стосовно інтегративного праворозуміння є достатньо новітнім.