ТОП 10:

Причини конфлікту: філософський і релігійно-психологічний підхід



Знаменитий західноєвропейський філософ ХYII століття Ф. Бекон, як і всі християнські мислителі, бачить причину конфліктів і нерозуміння в пошкодженій після гріхопадіння природі людини, а крім того, у відмінності виховання, освіти, культурного і духовного рівня різних людей, в спотворенні значення багатьох значущих слів і понять, розвитку помилкових теорій [17, с.18,19]. У цій думці сучасний читач, мабуть, зрозуміє і прийме все за винятком першого - пошкодженої після гріхопадіння природи людини. На нашу думку, повною мірою природа конфлікту, а значить, і способи його подолання стають зрозумілими тільки шляхом отримання знань про людину в рамках християнської антропології і психології.

До бачення людини в християнстві ми вже звертались. Дозволимо собі стисло повторити основні положення. Згідно з християнською антропологією і психологією, людина - це не тільки тілесна, але і душевна, духовна істота, відповідно, її бажання, мотиви поведінки, вся життєдіяльність виявляються не тільки на тілесно-природному, але і на душевно-емоційному, духовно-розумовому рівнях. Людина була створена за образом і подобою Божою. Образ Божий розуміється, як здатність людини відображати Божественну досконалість. До гріхопадіння людина являла одне гармонійне ціле – повну єдність духу, душі і тіла: дух людини був спрямований до Бога, душа вільно підкорялась духу, а тіло - душі. Людина жила вільно за законом любові і тому не могла мати причини для розбіжностей ані усередині себе, ані із зовнішнім світом. Порушивши волю, заповіт Бога, люди порушили свою гармонію – не стало єдності духу, душі і тіла, єдності мети, прагнення, волі. Відірвана від духу душа стала мати потяг до тіла, спиратися на нього, а тіло, що втратило цю прославляючу силу душі і як саме створене з «хаосу», стало мати потяг до чуттєвості, до «хаосу», до смерті [55, с. 133-134]. Розум людський затьмарився, воля ослабла, відчуття спотворилося, виникли суперечності. Людина стала залежною від стихій світу і стихій власних гріховних пристрастей. Це виявилося в тому, що людина перестала жити за законом любові до Бога, ближнього, навколишнього всесвіту, стала на перше місце ставити не Бога і ближнього, а себе, свої інтереси і бажання. Відповідно, спотворилася природа взаємостосунків між людьми: замість любові, згоди і розуміння виникли ненависть, егоїзм, користь, образи, нерозуміння, розбіжності, безвідповідальність, що зробило конфлікти неминучими.

Видний вчений Б. Паскаль відзначає, що без вчення про гріхопадіння неможливо визначити, що таке людина: якщо людину уявляти тільки з одного боку, то вона з'явиться чи то як напівбог, чи то як напівдиявол, що виглядатиме відповідно як помилковий оптимізм або безпросвітний песимізм. Він пише:"Зная превосходство человека, люди не знали его поврежденности: это заставило их избегать лености, но зато вводило в самомнение. Если же они сознавали испорченность своей природы, то не разумели ее достоинств и, избегая таким образом тщеславия, повергались в отчаяние» (цит. за [63, с.589]).

Власне кажучи, ворожий, упереджений образ іншого, застосування подвійних стандартів, покладання відповідальності на іншого в конфлікті, які відзначає Н.В. Гришина, ставлення до іншого як до засобу, про яке пише Е.І. Доценко, або ухвалення економічно вигідного, але аморального рішення, наслідки якого аналізує А.Б. Купрейченко, виходячи з християнського світогляду і є проявами гріховної природи людини. Таким чином, світська психологія, заперечуючи гріховну природу людини, все-таки описує її прояви. Проте, частіше всього, як це і відзначав Б. Паскаль, у світській психології людина уявляється або дуже негативно (класичний психоаналіз), або дійсно як напівбог (гуманістична психологія). Християнське уявлення про людину позбавлено цих крайнощів.

За вченням Слова Божого, образ Божий, хоча спотворився гріхом, але зберігся (Іак.3;9) [5]. «Самый растленный человек может находить в себе остатки образа Божия: он любит жизнь, хотя, по своему невежеству, и не бессмертную, любит истину, хотя только представляемую; ненавидит неправду, хотя только в других; любит похвалу, хотя и незаслуженную, и проч.» [цит. за 50, с. 272].

Виходячи з вищевикладеного нам стане зрозумілою концепція доктора психологічних наук Т.О. Флоренської [60] про те, що в кожній людині присутні два «Я»- наявне «Я» і ідеальне духовне «Я». Наявне «Я»- те, що в наявності, - емпіричне «Я», і те, що на сьогоднішній день в людині є, цей її наявний душевний і психічний стан [87, с. 272 ]. Духовне «Я » (той самий образ Божий) людини виявляється як совість, а також в голосі творчої інтуїції, безкорисливої любові, правди, в прагненні до вічності. Причому совість - це той єдиний для всіх моральний закон, що дозволяє відрізнити добро від зла, зробити правильний моральний вибір в кожному вчинку, думці, бажанні людини. Але, на жаль, далеко не всі і не завжди слухають її голос, бережуть її і тоді совість спотворюється, може стати хиблячою, запеклою, спаленою. Совість в такому стані перестає бути моральним законом для людини.

Відносини між двома типами «Я» людини, описані Т.О. Флоренською, допомагають зрозуміти природу внутрішньоособистісного конфлікту зовсім інакше, ніж це пропонують, наприклад, представники психоаналізу. Духовне «Я» може бути усвідомлюване і неусвідомлене людиною, може бути реалізовано і нереалізоване. Між наявним і духовним «Я» можуть скластися різні типи відносин: єдність і згода, суперечність, конфлікт. Єдність характеризується діалогом двох «Я», коли людина у своїх вчинках керується «голосом совісті, творчої інтуїції, самовідданої любові» [87, с.274]. Суперечність виникає, коли людина робить вибір не на користь духовного, а наявного «Я», на користь своїх бажань, які йдуть в розріз з вимогами духовного «Я». Пониження рівня духовного життя, за зауваженням Т.О. Флоренської, веде до психічної деградації [87, с. 274]. Конфлікт виникає, якщо людина заперечує духовне «Я» не тільки в собі, але коли про це починають говорити інші, це викликає у неї протест, озлоблення, неприйняття людей. «Людина не хоче цього чути, оскільки це заважає їй жити, як вона хоче, як їй подобається» [87, с.275]. Конфлікт нерідко призводить до того, що духовне «Я» витісняється з області свідомості в область несвідомого, відзначає Т.О.Флоренська, але при цьому не перестає існувати, реалізовуючи себе в потворних формах [87, с.275].

Причини конфлікту, за аввою Дорофієм. Етапи розвитку конфлікту і способи управління ним за аввою Дорофієм

Найглибший аналіз природи міжособистісних конфліктів можна побачити у творах преподобного авви Дорофія, що жив у кінці YI - початку YII століть в одному з сірійських монастирів [27]. До обрання духовного терену авва Дорофій отримав серйозне світське виховання і освіту, у тому числі глибокі філософські і богословські знання. А, поступивши в співжиттєвий монастир і з часом ставши його ігуменом і духівником братії, поза сумнівом, мав багатий досвід спілкування, управління великим колективом, знання людської психіки, психології. Тому, якщо говорити сучасною мовою, він був ефективним керівником, бо за час його управління монастир процвітав не тільки в духовному, але і в господарському відношенні.

Повчання авви Дорофія призначені для духовного, етичного вдосконалення, побудови правильних взаємостосунків між людьми, у тому числі між начальниками і підлеглими. Для нас важлива і ситуація, в якій виникала потреба давати такі повчання. Зосередження великої кількості людей, не зв'язаних родинними зв'язками і в той же час таких, що постійно що спілкуються між собою на основі взаємної рівності, в епоху патріархального побуту можна було зустріти тільки в співжиттєвому монастирі. Зараз такий тип соціальних відносин, коли кожна людина не менше половини свого часу проводить в колективі людей, які випадково опинилися разом, став повсюдною реальністю життя.

Вибудовуючи ланцюжок причинно-наслідкових зв'язків, авва Дорофій говорить про те, що відносини між людьми руйнує брехня, вона ж і є причиною конфлікту. Брехня, у свою чергу, також має свої підстави (мотиви). З властивою йому ясністю мислення і схильністю до класифікацій авва Дорофій розділяє брехню на типи: «есть три различных вида лжи: иной лжет мыслию, другой лжет словом, а иной лжет самою жизнию своею» [27, с.114]. Зовсім стисло вчення про три види брехні можна охарактеризувати так: брехня думкою – це коли людина власні припущення, негативну думку про іншу людину приймає за реальність, підозрює в іншому те, чого насправді немає. Причини цього: егоцентризм, бажання викрити іншого, замість того, щоб спостерігати за собою, невміння або небажання побачити в іншому красу образу Божого. Не випадково навіть відомий австрійський психолог К.Г. Юнг говорив, що люди сприймають один одного, проектуючи на інших свої властивості і особливості: жадібний бачить іншого жадібним і т.д.(цит. за [26, с. 265]). Брехня словом - спотворення дійсності, з якоюсь корисливою метою, у тому числі виправдання себе в суперечці, неправильному вчинку. І, нарешті, брехня життям – свідоме приховання вади під виглядом чесноти [28]. Правда – це не просто інформація, яка відповідає дійсності. Це, як підкреслює М. Дронов, особливий стан взаємної відвертості людей. Брехня може міститися і у формально правдивих словах, але таких, що витікають з лукавого серця, в якому потаєним від всіх залишився довгий ланцюг корисливих очікувань і розрахунків на цю «правду» [28, с.238]. Брехні, на жаль, не завжди вдається уникнути, можливі випадки, як підкреслює авва Дорофій, коли потрібно «изменить слово, чтобы не вышло… большего смущения и скорби, или обиды» [27, с.120]. Але людині потрібно бути обережною в таких випадках, щоб не звикнути до брехні, навіть якщо її ціною вдається уникнути гіршого зла, на ній не можна нічого побудувати.

Мотиви брехні, які також є основою всякого гріха, за аввою Дорофієм, це, по-перше, ласолюбство, тобто прагнення виконати всяке своє бажання; по-друге, сріблолюбство – прагнення до придбання матеріальних цінностей; і, по-третє, славолюбство, тобто прагнення до слави, почестей, гординя. Власне, класифікація стародавнього наставника заснована на Новому Заповіті і відповідає двохтисячолітній християнській традиції: « Кто любит мир, в том нет любви Отчей. Ибо все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, ни есть от Отца, но от мира сего» (Ін. 2:15-16) [5]. В даному випадку біблійне поняття «світ» означає сукупність світового зла. Важливо, що і в Євангеліста, і у письменника YII століття ми зустрічаємося з трьома вже знайомими нам рівнями людського життя: тілесний – похіть плоті, ласолюбство; душевно-емоційний – похіть очей, сріблолюбство; духовно-розумовий – гордість житейська, славолюбство [28, с.204].

Чудово, що авва Дорофій як істинний мислитель і вчений дає схему розвитку конфлікту з докладним описом кожного етапу, як у внутрішніх проявах психіки людини, так і в зовнішніх ознаках, для кожного етапу розвитку конфлікту дає практичну пораду щодо його зупинки, при цьому дуже яскраво пояснюючи згубні наслідки подальшого його продовження.

Авва Дорофій налічує чотири етапи розвитку конфліктної ситуації від випадкової сутички до глибоко прихованого в душі зла – злопам'ятності, якщо конфлікт зайшов дуже далеко. Ці етапи: 1) збентеження; 2) дратівливість; 3) гнів; 4) власне злопам'ятність.

Збентеження полягає в обуренні помислів, як реакція на недоброзичливість, образливу для людини поведінку з боку інших. Це внутрішній стан людини, який не виявляється в словах. Його авва Дорофій порівнює з малою вуглинкою, яка димить і кидає іскри. Якщо людина не долає свого збентеження, цей стан переходить до дратівливості: людина прокручує в пам'яті інцидент, згадує, як неправильно з нею повелися, перебирає способи відновлення справедливості і таким чином переходить в наступну стадію конфлікту – гнів. Гнів характеризується бажанням помститися і, як і дратівливість, часто виявляється зовні. На кожній з цих стадій, за порівнянням авви Дорофія, людина підкладає все більше дров у вогонь, що розгорається. Найостанніша стадія конфлікту – злопам'ятність, порівнюється аввою Дорофієм із згаслим вугіллям, яке може зберігатися декілька років, і для того, щоб полум'я розгорілося знов, буде достатньо малої іскри. Злопам'ятність характеризується тим, що людина має погані думки про інших, засмучується при успіху і радіє невдачам іншого (злорадство), відповідає злом на зло словом, виглядом, поглядом. Легше всього зупинити конфлікт на першому етапі. Ясно, що шукати винного – тупиковий шлях, потерпілим вважає себе кожний. Тому найпростіший спосіб, як говорить авва Дорофій, – вибачитися, хто першим помітив у своєму серці збентеження – той першим і повинен від нього звільнитися. Але якщо перший етап упущений і йде подальший розвиток конфлікту, на всіх етапах діє одне і те саме золоте правило: мовчання, молитва за кривдника, співчуття до нього і прощення його від щирого серця. Різниця в тому, що чим далі заходить конфлікт, тим важче його подолати. На жаль, якихось «чудодійних засобів», що «знімають» гнів або злопам'ятність механічно, без праці і внутрішніх зусиль, немає, справедливо відзначає прот. М. Дронов [27, с.137]. Особливо небезпечна злопам'ятність, яка руйнує людину, і боротьба з якою, за виразом авви Дорофія, вимагає пролиття крові, тобто важкої духовної боротьби з цією згубною звичкою, постійної уваги до себе, своїх думок і відчуттів. Потрібно прийняти у своє серце людину, яка викликала в душі обурення, побачити в іншому красу образу Божого.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.172.213 (0.005 с.)