Метод аналізу історії ек-них вчень

Методико-методологічні засади аналізу історії ек-­ної думки, можуть бути різними залежно від того, якої мети бажає досягти дослідник. Виділяють 2 методи: історичний, або хронологічний, і логіч-ний. Історичний підхід передбачає розгляд ідей, теорій у порядку їхнього виникнення та форму-вання. Він дає змогу проаналізувати сукуп­ність поглядів, ідей на певному етапі сус-ого розв-ку й дальшу еволюцію цих ідей. Такий підхід може по-єднуватися з аналізом со­ц-но-ек-них умов, що в них формувалися ці погляди та ідеї. Логічний метод грунтується на дослідженні еволюції кон-цепцій чи теорій, без достатнього урахування їх-нього зв'язку з іншими тео­ріями та з історичними умовами. У такому разі досліджуються самі тіль-ки теорії, концепції, логіка їхнього розв-ку. Досить часто оби­два методи поєднують.

Існує так званий мотиваційний, або класовий, метод, коли аналіз ек-ної думки підпорядковуєть-ся ек-ній мо­тивації. Визначаються класи, які ве-дуть боротьбу за відповідну част­ку кінцевого про-дукту, а відтак — класова позиція теоретиків, іде-о­логів того чи того класу. Цей метод використо-вував К. Маркс і його послідовники.

Може застосовуватись і територіальний метод, що передбачає досл-ня історії ек-ної думки в певних країнах. Кожний метод має свої переваги і недоліки. Застосовується той чи той метод залежно від того, які зав-ня ставляться. Може використовуватись поєднання різних методів, особли­во у разі навчальних, а не безпосередньо наукових завдань.

 

 

2Складне царсько-храмове господарство Стародавнього Єгипту потребувало централізованого управління та суворої регламентації господарського життя. Стародавній Єгипет був класичною теократичною державою з розвиненою бюрократичною системою управління. Основні економічні проблеми країни знайшли відображення в адміністративно-господарських документах та дидактичних трактатах, за якими протягом багатьох століть чиновники та управителі вчилися керувати державою та керувати господарством. Ці твори дають уявлення про економічні функції глави держави, посадові обов'язки чиновників різних рівнів, розглядають питання організації праці царських ремісників та землеробів, свідчать про суворий облік трудових і матеріальних ресурсів у країні, захищають централізм староєгипетської держави як опори порядку в країні та стабільності доходів чиновників і фараона. Характеризуючи економічну думку Стародавнього Єгипту, слід взяти до уваги, що:Важливе місце серед історичних пам'яток цієї країни займають повчання — своєрідні дидактичні твори, більшість з яких мають форму порад батька синові. Так, наприклад, "Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара" (XXII ст. до н.е.) присвячене прославленню божественної справедливості як основи земних порядків та правил людських взаємовідносин і дає уявлення про економічні та політичні функції фараона. У творі підкреслюється важливість та корисність централізованої управлінської влади та контролю за виробництвом і розподілом. На думку автора, фараон І повинен жорстко підпорядковувати незаможних. "Той, хто бідний, — ворог, ] — стверджується у повчанні. — Будь ворожий до бідняка... карай згідно з І твоїм законом". Водночас правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновництва, возвеличення вельмож та жерців, наближаючи "людину до себе за справи її". У творі висловлюються й інші поради щодо державного управління: "Багатий народ не повстає", "Створи собі пам'ятник любов'ю оточуючих тебе", "Шануй сановників, сприяй процвітанню народу твого", "Твори істину і ти будеш довго жити на землі", "Остерігайся карати | несправедливо" тощо. Згуртованість підданих, вірність царю, ефективне функціонування апарату управління розглядаються як запорука успішного царювання1. Особливу роль у давньоєгипетській літературі відіграють трактати, присвячені прославленню писарів-управлінців, котрі володіли мистецтвом письма. Розвиток державного управління в Стародавньому Єгипті сприяв вирішенню управлінських проблем за допомогою писемних документів. Єгипетське письмо було важким, потребувало довгих років навчання, тому писарі цінувались дуже високо, займали найвищі урядові посади і користувались значними привілеями. Так, наприклад, у "Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі" (XXI—XVIII ст. до н.е.), відомому також під назвою "Сатира на різні професії", талант писця протиставляється гіркій долі представників інших професій, що мають набагато менше почестей та привілеїв. Йдеться насамперед про незалежність, матеріальний добробут, пошану, водночас майже нічого не говориться про обов'язки та відповідальність. Автор послання стверджує, що заняття писаря "..перевершує будь-яке інше заняття; немає рівного йому в землі цій. Адже він (писар) починає процвітати ще дитиною". Однак з часом уявлення про ідеального правителя зазнали змін. Якщо для Ахтоя III вищим призначенням царя була турбота про підданих, то у "Повчанні фараона Лменемхета І своєму синові" зазначається, що підлеглі повинні служити державі та царю. Далі Аменемхет радить сину не довіряти придворним, оскільки жоден із них на це не заслуговує.Цікавими документами соціально-економічної думки Стародавнього Єгипту є "Речення Іпусера"(відома копія XIII ст. до н.е.) і "Пророцтво Неферті" (відома копія XV ст. до н.е.). Вони описують соціальний переворот, що відбувся у XXIII—XXI ст. до н.е. і призвів до розпаду централізованої системи управління, порушивши строгу регламентацію господарського життя та контроль за діяльністю безпосередніх виробників.

Автори наголошують на необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства, висловлюють пропозиції щодо налагодження системи трудових повинностей для будівництва пірамід та іригаційних систем, підвищення військової могутності державиАдміністративно-господарські документи Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, доку менти господарської звітності, юридичні акти) відображають повсякденну господарську діяльність та особливості організації праці царських ремісників і землеробів. Вони засвідчують, що все населення Стародавнього Єгипту було розбите на вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (воїни, жерці, царські землероби і майстри). Розподіл та перерозподіл трудових ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади. Звертає на себе увагу висока централізація більшості господарських функцій, чинопоклонство та бюрократизація державного управління.

Численні біографії заможних єгиптян, що збереглися на стінах їхніх гробниць, та розпорядження про службові обов'язки верховних сановників свідчать про існування поряд з царсько-храмовим комплексом господарства чиновників також посадового володіння майстрів. З метою недопущення розкрадання державного майна чиновниками у Стародавньому Єгипті існувала досить складна процедура доказу права власності на той чи інший об'єкт, про що свідчать матеріали із Дерель-Медіни (друга половина ІІІ тис. ДО н.е.).

Древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких оформляли купівлю-продаж землі, худоби, засобів виробництва, рабів, найманих робітників, боргові зобов'язання, засвідчують зародження товарно-грошових відносин. Однак висока норма процента (50—100 %) і досить жорсткі умови надання позики підтверджують нерозвиненість сфери обігу і панування натурального господарства. Державні приписи Стародавнього Єгипту захищали приватну власність і передбачали систему покарань за крадіжку будь-якого майна: від ударів палицями до смертної кари1.

 

3Економ думки Індіїї та Китаю

Економічна думка Стародавньої Індії формувалася та розвивалася під впливом міфологічного та релігійного мислення, відобразивши особливості староіндійських уявлень про суспільство, його соціальну структуру, господарські явища та процеси: багатство, власність, економічні функції держави тощо.

Найдавніша пам'ятка старовини — збірка пісень "Рігведа" (II тис. до н.е.) засвідчує існування рабовласницьких відносин на початку становлення класичної індійської цивілізації. Особливістю економічної думки Стародавньої Індії є її яскраве релігійне забарвлення. Писемні джерела середини І тис. до н.е. (буддійські та брахманські релігійні трактати) зображають староіндійську економіку як "економіку жертвоприношень"1, у якій майно та заощадження є джерелом пожертвувань, власністю богів. Рабство у буддизмі розглядається як перешкода на шляху духовного спасіння, доступного лише тим, хто має особисту свободу. Власність сприймається невіддільною від особистості. Буддизм не заперечує господарської діяльності мирян, але наголошує на необхідності відмови монахів від власності та економічної діяльності на шляху до спасіння-нірвани.Суспільний та господарський устрій Стародавньої Індії знайшов яскраве відображення у "Законах Ману" (Манавадхармашастрі) — збірці релігійних, моральних, правових настанов, які визначають поведінку людини у приватному та суспільному житті відповідно до релігійних догматів брахманізму. Визначаючи рабство як природне явище, "Закони Ману" виділяють такі його джерела: захоплення в полон, покарання, служба за утримання, народження від рабів, купівля-продаж рабів, передача рабів у спадок. Оскільки кастовий поділ суспільства та існування рабства пояснювались божественною волею і розглядались як наперед визначені та незмінні, то перехід із однієї верни в іншу та зміна роду занять засуджувалися і суворо каралися. Згідно з "Законами Ману", "краще своя справа, погано виконана, ніж добре зроблена чужа справа"1.

Видатною пам'яткою староіндійської економічної думки є трактат "Артхашастра" (IV—III ст. до н.е.), написаний радником царя Чандрагупти І (321—297 pp. до н.е.) брахманом Каутілья. Староіндійською "Артхашастра" означає учення ("шастра") про користь, вигоду ("артха"). Це велика праця, яка складається із 15 окремих книг, які відображають досягнутий рівень суспільного розвитку і дають уявлення про найхарактерніші риси економічної думки Стародавньої Індії. Трактат вміщує настанови для правителя щодо управління державою з метою досягнення економічного та політичного порядку та піднесення країни. Особлива увага приділяється питанням поповнення скарбниці, організації оподаткування та іншим аспектам фінансової політики. Про патріархальний характер рабства у Стародавній Індії свідчать викладені у трактаті положення про те, що раби мають право на володіння власністю, отримання спадку, самовикуп за рахунок власного майна тощо; містяться цінні відомості про права та взаємовідносини каст у Стародавній Індії. Засвідчуючи привілейоване положення брахманів та кшатріїв, трактат покладає обов'язок дотримання та охорони кастового ладу на царя. "Закон для брахмана, — зазначається в Артхашастрі, — навчання, жертвопринесення для себе і для інших, роздавання дарів та їх отримання. Закон для кшатрія — навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, добування засобів до життя військовою службою і охорона живих істот. Закон для вайшя — навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, землеробство, тваринництво та торгівля. Закон для шудри — покірність, ведення господарства у два рази народжених (вищих каст), ремесло та акторство";знайшло відображення розуміння відмінності між вартістю і ціною товару. На думку Каутільї, величина вартості речі визначається кількістю днів праці. Однак ціна товару може перевищувати вартість в результаті конкуренції між покупцями. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна.

У Стародавньому Китаї ми знаходимо високорозвине не суспільне управління, зайняте аграрними, комерційними і фінансовими питаннями. Ці питання порушуються в основному з етичних позицій у китайській класичній літературі, яка дійшла до нас.

Й. Шумпетер

Своєрідність економічної думки Стародавнього Китаю невіддільна від самобутності старокитайської цивілізації як одного із ранніх центрів світової культури. Головні течії суспільної думки Стародавнього Китаю сформувались у VI—III ст. до н.е. Конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм протягом століть вели гостру полеміку з багатьох філософських та економічних проблем. г Визначальний вплив на економічну думку Стародавнього Китаю справило конфуціанство — вчення давньокитайського мислителя Конфуція (551—479 pp. до н.е.). Основні його постулати були систематизовані учнями Конфуція у збірці "Лунь юй" ("Бесіди і міркування"), датованій V ст. до н.е. Соціально-економічна концепція конфуціанства базується на вченні про природне право, згідно з яким в основі суспільного устрою лежить божественна воля. За Конфуцієм, Бог є першопричиною світу, але він не втручається у явища суспільного життя, які пізнаються людським розумом (даром Божим) і становлять природне право.

Конфуцій:

Виправдовував становий поділ суспільства, існування рабства та сувору соціальну ієрархію як вічні та незмінні явища, встановлені Богом і природою. Розумову працю він вважав таланом "вищих" станів, а фізичну —долею "нижчих" верств, основну масу яких становили раби. Згідно з конфуціанством кожна людина повинна знати своє місце у суспільному житті, відповідно до порядку, встановленого Небом: "Цар повинен бути царем, підданий— підданим, батько — батьком, а син — сином".

В основі морально-етичного учення Конфуція лежить ідея культури, людяності, доброти, первісно закладених у кожній людині; встановлення таких міжособистісних стосунків, які б не викликали небажаних вражень та емоцій. Золотим періодом для Китаю Конфуцій вважав перші роки правління династії Жоу (1027—256 до н.е.). Водночас сучасність він характеризував як царство хаосу, нескінченних міжусобиць та заколотів. Відтак мислитель робив висновок про необхідність нової моральної філософії, заснованої на категоріях "жень" (людяності, любові до людини), "і" (вірності обов'язку, справедливості), "сяо" (синівської шанобливості), "куань" (великодушності). Ідеал людини в конфуціанстві — законослухняний громадянин, якого не потрібно присилувати коритись владі. Мудрий правитель, на думку Конфуція, повинен управляти народом з допомогою виховання у підданих благоговіння перед "ритуалом"("лі"), тобто моральним законом.)

Сформулював патріархально-папгерналістську концепцію держави як

"великої сім'ї", керованої "сином Неба" — правителем, який повинен бути "батьком нації", високоморальною та освіченою особистістю, здатною реально впливати на рівноправний розподіл створеного у суспільстві багатства.

Значну увагу приділяв соціально-економічним аспектам державного управління: турботі про народний добробут, забезпечення соціальної стабільності, залучення населення до громадських робіт тощо. Пов'язуючи процвітання держави з багатством народу, мислитель закликав управляти державою на засадах доброчинності, високоморальної поведінки, не обтяжуючи населення тяжкими податками та повинностями.

Вбачав суспільний ідеал у минулому, стверджуючи, що досконалі правила існували лише в глибокій давнині. Конфуцій ідеалізував старовину, обґрунтовуючи консерватизм суспільного устрою та старі патріархальні порядки.

Я передаю, але не створюю; я вірю в давнину і люблю її.

Головну увагу приділяв морально-етичним нормам та програмі морального вдосконалення людини. На думку мислителя, досконала особистість живе за канонами давніх традицій, поважає владу, є скромною, справедливою, невибагливою у побуті. Конфуціанство не засуджувало прагнення людини до збагачення за умов чесних шляхів його здобуття.

Князь великий із князівства Ці запитав Конфуція про те, у чому суть управління державою. Конфуцій відповів:

—Нехай буде цар царем, слуга — слугою, батько — батьком, а син —сином.

Цигун запитав:

Чи знайдеш одне таке слово, якому можна було б слідувати усе життя? Учитель відповів:

Чи не таким є співчуття? Чого собі не побажаєш, того не роби і іншим.

Конфуцій. Афоризми

Подальшого розвитку ідеї конфуціанства набули у працях Мен-цзи (372— 289 pp. до н.е.) та Сюнь-цзи (313—238 pp. до н.е.). У центрі уваги цих мислителів Стародавнього Китаю були проблеми забезпечення соціальної злагоди у суспільстві та стабільності централізованої влади.

Як і Конфуцій, Мен-цзи обґрунтовував "природне" походження суспільних відносин панування та підпорядкування, поділу населення на зайнятих фізичною та розумовою працею. Він доводив закономірність поділу людей на управлінців, які "напружують мозок", та підлеглих, які "напружують м'язи". Центральне місце у його соціально-економічній концепції займає ідея активного втручання держави у господарські справи на основі 12 принципів успішного управління