Історія розвитку макроекономічної науки

Історія розвитку макроекономічної науки

Макроекономіка як наука достатньо молода і зароджується в 30-і рр. ХХ ст. Хоча аналіз макроекономічних проблем характерний ще для меркантилізму і класичної політекономії. У 1576 р. Жан Боден обґрунтував залежність рівня цін від співвідношення грошової і товарної маси. У. Петі (1623 – 1687) провів аналіз національного доходу Англії з метою вдосконалення оподаткування і виявив його вплив на економіку і розподіл доходів. Ф. Кене у 1758 р. створює “Економічну таблицю”, яка являє собою першу макроекономічну модель суспільного відтворення. К. Маркс створив моделі простого і розширеного відтворення. Однак лише у 30-і рр. ХХ ст. Дж. Кейнс обґрунтував необхідність виділення макроекономічного аналізу в самостійну галузь економічної науки, яка була б заснована на принципово інших методологічних засадах ніж мікроекономічна теорія й використовувала власний теоретичний апарат. Подальший розвиток макроекономіки пов’язаний з „неокласичним синтезом”, який доповнив макроекономічну теорію методологією рівноважного аналізу; неокейнсіанством, яке розробило концепції економічного зростання та економічного циклу й, відповідно, моделі державного регулювання економіки.

Аж до кінця 70-х рр. ХХ ст. в макроекономіці панує кейнсіанська теорія. Наприкінці 1970-х і 1980-х років відбувається розробка нової макроекономічної теорії заснованої на неокласичній традиції (монетаризм, економіка пропозиції, школа раціональних очікувань). У 1980–1990-ті рр. відбувається оновлення кейнсіанської макроекономіки у рамках „нового кейнсіанства”. Сучасна макроекономіка представлена різними течіями та економічними школами, які взаємодоповнюють одні одну й використовуються урядами країн і центральними банками для розробки макроекономічної політики.

 

Предмет і методи макроекономіки. Методи макроекономічних досліджень.

Макроекономіка вивчає економічні явища з позиції економіки в цілому. Вона характеризує діяльність економічних суб’єктів в сукупності, не вдаючись до хар-ки кожного окремого ек суб’єкта.Предметом м-ки є механізм функціонування ек- с-ми вцілому та взаємодія між національними економіками.

Функції макроекономіки

1) теоретико-пізнавальну, коли пояснює закономірності розвитку національної економіки, процеси та явища економічного життя суспільства.

2) практична функція. Суть її полягає в тому, що макроекономіка виробляє рекомендації для проведення економічної політики

3) світоглядно-виховна функція. її змістом є формування економічного мислення, економічної психології та економічної культури людей. 4) методологічну функцію. Сформульовані нею наукові уявлення про механізм функціонування національної економіки та поняттєво-категоріальний апарат використовують інші економічні науки — галузеві та функціональні. Основним методом макр.-математичне моделювання.Макромодель-мат. рівняння,в яких виражені реальні ек-і процеси в абстрактному та справжньому вигляді.екзогенні параметри-формуються в середині системи і визначити можна шляхом розв’язання рівняння.ендогенні параметри-вихідна інформація.яка вводить в модель ззовні.Моделі можуть бути задані в 2 формах:аналітична(формула),графічна моделі.

Інші методи: 1.метод аналогії, 2.наукової абстракції. 3.аналізу(розчленування об`єкта з метою пізнання його структури)4.синтезу(виявлення функціональних зв’язків між елементами розчленовані системи),5.дедукція,6.індукція(процес пізнання від одиничного фактора до загального),7.метод історичного 8.логічного9..метод порівняння,10.метод агрегування – використання сумарних понять і сумарних розрахункових величин (сукупний попит, сукупна пропозиція, національний продукт, національний дохід, рівень цін, рівень безробіття);11.кількісні методи;12.статистичні методи.

 

 

3.Економічна система як об`єкт макроекономіки. Суб`єкти макроаналізу.

Економічна система -це особливим чином упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ і послуг. Складовими ек. системи-продуктивні сили;ек. відносини;механізм господарювання та розподілу;спосіб організації суспільного виробництва.

Види економічних систем: 1. традиційна економіка(нерозвиненість продуктивних сил;низький рівень продуктивності праці;переважає с/г-во;вплив клімату) 2. Вільна ринкова(до останньої 3 20ст)свобода грошово товарних відносин;держ втруч.зведене до мін. 3. адмін-командна(СССР)велика централізація влади;передбачає суспільний тип власності;виробництво і розподіл регулюється з єдиного центру;директивне планування. 4. змішана економіка(Поєднує ринкову організацію з державним регулюванням економіки)

АМЕРИКАНСЬКА МОДЕЛЬ:1.недоторканість та свобода функціонування об’єктів приватної власності.2.невисокі ставки податків.3.переважає монетарна політика.4.розвинена кредитна с-ма.5відносно низького рівня соц захисту. ЯПОНСЬКА МОДЕЛЬ:1.значний рівень розвитку науки,технологій2.пожиттева система найму3.висока увага до люд капіталу4.тісна співпраця влади з олігополістичними утвореннями.5.високий рів патріотизму.6.інвестування перспективних проектів.7.колектиане переважає над індивідуальним. ШВЕДСЬКА МОДЕЛЬ(Норвегія)1.завдяки високому рівню перерозподілу НД, досягається найвищий рівень соц. захисту.2.великі ставки оподаткування дещо стримують розвиток нар. госп-ва. Для сучасних країн характерна змішана економіка.

Суб’єктами макроекономічної системи є:

1. домашні господарства (містить усі приватні господарства країни,діяльність яких направлена на задоволення власних потреб) Проявляють 3 види ек активності:вони поставляють на ринок ресурси;споживають частину отриманого доходу;заощаджують.

2. Підприемницький сектор-сукупність усіх фірм зареєстрованих у межах країни. Ек активність:купують ресурси і виробляють продукцію, інвестує;

3. державний сектор–перерозподіляє товарні і грошові потоки, регулює економічні процеси;

4. закордонний сектор–містить усі інститути які знах.за межами данної країни. Ця взаємодія втілюється у потоках експорту та імпорту.

 

Макроекономіка та ек політитика.

Економічна політика –комплекс практичних заходів,спрямованих на досягнення певної мети, може здійснюватися державою, окремими ек. суб`єктами. Найчастіше спрямована на запобігання та ліквідацію інфляції,безробіття,на досягнення сталого ек. зростання, збільшення добробуту Н. За інструментами здійснення буває: адміністративна та економічна. Ек. втручання:пряме, непряме. ПРЯМЕ-фіскальна або бюджетно-податкова політика. Основи описані Кейнсом. Полягає у вилученні за допомогою податків частини доходів окремих суб`єктів і направлення їх на фінансування інших суб`єктів. НЕПРЯМЕ-монетарна або грошово кредитна політика. Основи-Фрідмен. Втручання держави нівелює (зводить до 0)основні ф-ї ринку, тому його не слід допускати. Основна проблема–інфляція, з метою її подолання банківським механізмом здійснюється регулювання обсягу грошової маси.

 

 

Антицклічні заходи держави

Антициклічне регулювання полягає в системі способів і методів впливу на господарську діяльність, направлених на пом'якшення циклічних коливань. При цьому зусилля держави мають протилежний напрям для економічної ситуації, яка складається на кожній фазі економічного циклу.

Розрізняють 2 варіанта політики стабілізації: 1.експансія і стримання.

Основні заходи політики експансії: 1.зниження облікової ставки. 2.купівля цінних паперів на відкритому ринку. 3.зниження норми обов'язкових банківських резервів. 4.додаткові витрати державного бюджету. 5.зменшення податкових ставок. 6.зростання заробітної плати. 7.прискорення виконання інвестиційних програм.

Існують 2 підходи до анти циклічного регулювання. Прибічники кейнсіанства орієнтуються на сукупний попит. Більшу увагу вони приділяють регулюючій ролі держави з її фінансово-бюджетними інструментами, які використовуються або для скорочення чи збільшення витрат, або для маніпулювання податковими ставками, стиснення чи розширення системи податкових пільг. При цьому грошово-кредитна політика виконує допоміжну роль. Прибічники класичного або консервативного напряму концентрують свою увагу на пропозиції, тобто забезпечують використання ресурсів і створюють умови для ефективного виробництва, відмовляючи у підтримці низькоефективним виробництвам і секторам економіки та допомагаючи свободі дії ринкових сил.

Сучасні країни з ринковою економікою схильні до поєднання кейнсіанського і класичного підходу до антициклічного регулювання.

 

13. Зайнятість і безробіття. Рівень та види зайнятості. Рівень безробіття.

Зайнятість -це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Раціональна зайнятість — досягнення такої її кількісної і якісної структури, яка сприяє якнайповнішому використанню трудових ресурсів.

Ефективна зайнятість — зайнятість, що забезпечує найвищу ефективність виробництва.

Під повною зайнятістю розуміється ситуація, коли роботу мають всі хто може і бажає працювати. Вона відповідає природному рівню зайнятості.

Неповна зайнятість — це робота в умовах скороченого робочого дня, вторинна - додаткова робота за сумісництвом людей, що мають основну роботу.

Вторинну зайнятість розрізняють за характером участі в праці (постійна, тимчасова, епізодична, разова); режиму праці (неповний робочий час, сезонна); формі участі (сумісництво, трудова угода, на умовах почасової оплати).

Безробіття – це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використовувати свою робочу силу.

Найчастіше рівень зайнятості в економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття.

Рівень безробіття – відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили:

,

де Б – безробітні, З – зайняті, Б′ - рівень безробіття.

Рівень зайнятості–відношення зайнятих до дорослого населення, виражене в процентах.

Природний рівень безробіття – рівень безробіття, при якому чисельність безробітних відповідає кількості вільних робочих місць і існує повна зайнятість. Природний рівень безробіття існує за наявності лише фрикційного і структурного безробіття. У зв’язку з цим, повна зайнятість – це зайнятість за наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного. Природний рівень безробіття відповідає потенційному ВВП.

Безробіття пов’язане з економічними втратами, які характеризує закон Оукена: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1%, то втрати ВВП дорівнюють 2,5%.

 

14 Види безробіття. Природний рівень безробіття…

Якщо робочих місць недостатньо для усіх бажаючих працювати, то виникає неповна зайнятість: певна кількість робочої сили вимушено залишається без роботи.

Безробіття – це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використовувати свою робочу силу.

Найчастіше рівень зайнятості в економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття.

Рівень безробіття – відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили: ,

де Б – безробітні, З – зайняті, Б′ - рівень безробіття.

Рівень зайнятості–відношення зайнятих до дорослого населення, виражене в процентах.

Види безробіття.

1.Фрикційне безробіття - пов’язане зі зміною населенням місця роботи або місця проживання. Таке безробіття існує завжди.

2.Структурне безробіття виникає тоді, коли структура пропозиції робочої сили і попиту на неї не збігаються. Це безробіття також неминуче.

3.Циклічне безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка супроводжується падінням попиту на робочу силу. У фазі піднесення воно відсутнє.

Природний рівень безробіття – рівень безробіття, при якому чисельність безробітних відповідає кількості вільних робочих місць і існує повна зайнятість. Природний рівень безробіття існує за наявності лише фрикційного і структурного безробіття. У зв’язку з цим, повна зайнятість – це зайнятість за наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного. Природний рівень безробіття відповідає потенційному ВВП.

Безробіття пов’язане з економічними втратами, які характеризує закон Оукена: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1%, то втрати ВВП дорівнюють 2,5%.

 

Попит на грошовому ринку.

Попит на гроші – це потреба у певній кількості грошового активу на даний момент часу. Попит на гроші визначається їх функціями. Попит на гроші формується у двох різновидностях: 1.попит на гроші як засіб обігу (транзакційний попит); 2.попит на гроші як засіб заощадження(попит на гроші як актив).

Транзакційний попит на гроші – це потреба у певній кількості грошей для обслуговування угод купівлі-продажу. Величина цього попиту визначається вартістю усіх угод (P ∙ Y) та швидкістю обігу грошей (V). Транзакційний попит на гроші M^dt=P*Y/V

Попит на гроші для транзакцій визначається цінами товарів та їх кількістю й не залежить від ціни грошей (процентної ставки). Тому графічно транзакційний попит можна зобразити вертикальною прямою.

Попит на гроші як актив – це потреба у грошах як різновидності майна у яке можна вкладати і нагромаджувати свої доходи. Формуючи попит на гроші як актив, економічні суб’єкти керуються двома мотивами: страховим і спекулятивним.

Попит на гроші як актив залежить від процентної ставки. Чим вища процентна ставка, тим вища альтернативна вартість зберігання грошей, тим більше можливого доходу втрачають суб’єкти здійснюючи нагромадження у грошовій формі.

Сукупний попит на гроші – це загальна кількість грошей, якою економічні суб’єкти хочуть володіти для здійснення транзакцій та нагромадження активів M^d =M^dt+M^da

Чинники попиту на гроші: 1.процентна ставка (збільшення процентної ставки зменшує попит на гроші і навпаки).

2.номінальний національний дохід. (збільшення номінального національного доходу збільшує попит на гроші і навпаки).

 

Платіжний баланс

Платіжний баланс - це статистичний звіт, у якому в систематизованій формі наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за визначений період. Платіжний баланс – це систематизований запис усіх міжнародних операцій країни за певний проміжок часу. Він відображає співвідношення між розміром всіх грошових сум, які отримані даною країною від інших країн за визначений період і сумою всіх грошових платежів, які були зроблені нею за той же час.

Платіжний баланс має таку структуру:

І. Баланс поточних операцій:

-баланс послуг;

-торговельний баланс;

-баланс трансфертних платежів.

ІІ. Баланс руху капіталу:

-баланс за рахунками довгострокових капіталовкладень;

-баланс за рахунками короткострокових капіталовкладень;

-баланс офіційних резервів.

ІІІ. Статистичні розбіжності.

IV. Підсумковий баланс.

Співвідношення прибуткової і видаткової частин платіжного балансу свідчить про те, яким є його сальдо. Воно може бути активним, коли доходи даної країни перевищують її видатки, або пасивним, якщо видаткова частина балансу перевищує його прибуткову частину. В першому випадку виникає профіцит платіжного балансу, в другому – дефіцит.

Активність чи пасивність платіжного балансу є важливим показником зовнішньоекономічного, в тому числі валютного стану цієї країни. Пасивність платіжного балансу може призвести до знецінення її валюти, а при активному платіжному балансі складаються умови для її укріплення і підвищення її міжнародного авторитету. Активний платіжний баланс здійснює стимулюючий вплив на економіку оскільки розширює сукупні видатки, проте викликає інфляцію. Пасивний баланс має антиінфляційну дію, проте стримує економічний розвиток.

 

Історія розвитку макроекономічної науки

Макроекономіка як наука достатньо молода і зароджується в 30-і рр. ХХ ст. Хоча аналіз макроекономічних проблем характерний ще для меркантилізму і класичної політекономії. У 1576 р. Жан Боден обґрунтував залежність рівня цін від співвідношення грошової і товарної маси. У. Петі (1623 – 1687) провів аналіз національного доходу Англії з метою вдосконалення оподаткування і виявив його вплив на економіку і розподіл доходів. Ф. Кене у 1758 р. створює “Економічну таблицю”, яка являє собою першу макроекономічну модель суспільного відтворення. К. Маркс створив моделі простого і розширеного відтворення. Однак лише у 30-і рр. ХХ ст. Дж. Кейнс обґрунтував необхідність виділення макроекономічного аналізу в самостійну галузь економічної науки, яка була б заснована на принципово інших методологічних засадах ніж мікроекономічна теорія й використовувала власний теоретичний апарат. Подальший розвиток макроекономіки пов’язаний з „неокласичним синтезом”, який доповнив макроекономічну теорію методологією рівноважного аналізу; неокейнсіанством, яке розробило концепції економічного зростання та економічного циклу й, відповідно, моделі державного регулювання економіки.

Аж до кінця 70-х рр. ХХ ст. в макроекономіці панує кейнсіанська теорія. Наприкінці 1970-х і 1980-х років відбувається розробка нової макроекономічної теорії заснованої на неокласичній традиції (монетаризм, економіка пропозиції, школа раціональних очікувань). У 1980–1990-ті рр. відбувається оновлення кейнсіанської макроекономіки у рамках „нового кейнсіанства”. Сучасна макроекономіка представлена різними течіями та економічними школами, які взаємодоповнюють одні одну й використовуються урядами країн і центральними банками для розробки макроекономічної політики.