Епідеміогогічне значення води

вода може стати причиною кишкових інфекцій, інфекційних захворювань див 33питання

. 33 Роль води у виникненні та розповсюдженні інфекційних хвороб серед населення

В ода- фактор розповсюдження інфекційних захворювань, фактор передачі збудників хвороб з фекально-оральним механізмом передачі: кишкових інфекцій бактеріальної і вірусної природи(черевний тиф, паратиф А і В, холера, дизентерія, сальмонельоз, ешерихіоз, туляремія, вірусний епідемічний гепатит А[хвороба Боткіна], вірусний гепатит Е, поліомієліт, ентеровіруси[Коксакі, ЕСНО]), гельмінтозів (аскаридоз, трихоцефальоз, анкілостомідоз) біогельмінтозів(ехінококоз, гіменолепідоз), протозойної етіології(амебна дизентерія[амебіаз], лямбліоз), зооантропонозів (туляремія, лептоспіроз, бруцельоз);

Як фактор передачі збудників захворювання шкіри і слизових оболонок (при купанні або іншому контакті з водою): трахома, проказа, сибірка, контагіозний молюск, грибкові захворювання (епідермофітія);

Як середовище розмноження переносників хвороб – комарів роду Анофелес, які переносять малярійний плазмодій(відкриті водойми)

34.Гігієнічна характеристика систем водопостачання населених місць. Розрізняють централізовану і децентралізовану системи водопостачання.Централізована система (водопровід) включає: джерело води (міжпластові напірні або безнапірні води, відкрита природна водойма чи штучне водосховище), водозабірну споруду (артезіанська свердловина, штучна затока з береговим водоприймальним колодязем з фільтру­ючими сітками), водопідйомну споруду (помпи або насоси першого підйому), головні споруди водопровідної станції, на яких проводяться освітлення, знебарвлення, знезараження, а інколи й спеціальні методи покращення якості води (фторування, дефторування, знезалізнення тощо), резервуари накопичення її запасів (резервуари чистої води), насосну станцію другого підйому і водопровідну мережу - систему водопровідних труб, які доставляють воду до споживачів. Децентрал ізоване (місцеве) водопостачання найчастіше здійснюється за рахунок шахтних або трубчастих колодязів, рідше каптажів джерел. У колодязях використовують ґрунтову воду, яка накопичується у водоносному шарі над першим водонепроникним горизонтом. Глибина залягання таких вод досягає кількох десятків метрів. Колодязь в умовах місцевого водопоста­чання одночасно виконує функції водозабірної, водопідйомної та водорозбірної споруди.Відстань від колодязя до споживача води не повинна перевищувати 150 м. Колодязі необхідно розташовувати за нахилом місцевості вище всіх джерел забруднення (вигребу, пло­щадки підземної фільтрації, компосту і т. ін.) на відстані не менше 30-50 м. Якщо потенційне джерело забруднення розташоване вище за рельєфом місцевості, ніж колодязь, то відстань між ними повинна бути не меншою ніж 80-100 м, а в деяких випадках навіть не меншою ніж 120-150 м.Колодязь являє собою вертикальну шахту квадратного або круглого перерізу, що доходить до водоносного шару. Бокові стінки шахти закріплюють водонепроникним матеріалом (бетон, залізобетон, цегла, дерево і ін.). На дно насипають шар гравію завтовшки 30 см. Надземна частина цямрини колодязя повинна підніматися над поверхнею землі не менше ніж на 1 м. Довкола цямрини колодязя влаштовують глиняний замок завглибшки 2 метри, завширшки 1 метр і відмостку у радіусі 2 м з нахилом від колодязя. Для відводу зливових вод влаштовують водовідвідний рівчак. В радіусі 3-5 метрів навколо громадських колодязів повинна бути огоро­жа. Воду з колодязя піднімають за допомогою насоса, або обладнують коловорот з громадським відром. Цямрину щільно закривають кришкою і над нею та коловоротом роблять навіс.Каптаж - бетонований резервуар, побудований біля витоку джерела у підніжжі пагор­ба, гори, з вивідною трубою, через яку постійно витікає вода. Резервуар поділений стінкою певної висоти на дві камери. Перша камера слугує відстійником для піску, що вимивається джерелом, а в другій камері накопичується відстояна вода, яка постійно витікає через вивідну трубу. Місце витікання обладнане водовідвідним бетонованим лотком з нахилом в сторону струмка, річки.

35. Методи очистки води та їх гігієнічна характеристика. Артезіанська вода (міжпластова напірна) здебільшого не потребує очистки, інколи потре­бує лише знезараження, ще рідше - спеціальних методів поліпшення якості. Якщо ж водопровід використовує воду відкритих водойм, вона обов’язково підлягає очистці, яка реалізується на очисних спорудах водопровідної станції і обов’язково передбачає освітлення, знебарвлення і знезараження.Для очистки.води використовують коагуляцію - хімічну обробку води сірчанокислим алюмінієм'за реакцією:

A1₂(S0₄)₃+ ЗСа(НС0₃)₂ = 2А1(ОН)₃ + 3CaS0₄+ 6С0₂

Гідрооксид алюмінію у вигляді досить великих пластівців абсорбує на собі завислі у воді забруднюючі частинки та гумінові колоїдні речовини, внаслідок чого вода освітлюється і зне­барвлюється. Доза коагулянту залежить від ступеня лужності води, наявності в ній бікарбонатів, кількості завислих речовин і температури води. При малій карбонатній твердості (менше 4°) добавляють 0,5-1,0 % розчин соди або гашеного вапна. З метою прискорення коагуляції у воду додають флокулянти (поліакриламід).Після коагуляції вода поступає у відстійники, а потім на фільтри та в резервуари чистої води і насосами другого підйому направляється у водопровідну мережу.Після фільтрації вода обов’язково знезаражується методом озонування, УФ-випроміню-вання або хлорування.

36.Методи знезараження води та їх гігієнічна характеристика. Хлорування-простий, надійний і найдешевший спосіб знезараження води, проте хлор надає воді неприємного запаху, а при наявності в ній хімічнйх забруднень (із-за випуску у водойми стічних вод промислових підприємств) сприяє утворенню хлорорганічних сполук, яким властива канцерогенна дія, та хлорфенольних сполук з неприємним запахом. У зв’язку з цим розроблено метод хлорування з преамонізацією: попереднє введення у воду розчину аміаку зв’язує хлор у вигляді хлорамінів, які воду знезаражують, а хлорорганічні та хлорфенольні сполуки не утворюються.

37.Органолептичні показники якості води та їх гігієнічна характеристика. Органолептичні властивості води поділяються на 2 підгрупи: 1) фізико-органолептичні - сукупність органолептичних ознак, що сприймаються органами чуття і оцінюються за інтен­сивністю сприйняття та 2) хіміко-органолептичні - вміст певних хімічних речовин, здатних подразнювати рецептори відповідних аналізаторів і викликати ті чи інші відчуття. Запах- це здатність наявних у воді хімічних речовин випаровуватись і, створюючи відчут­ний тиск пари над поверхнею води, подразнювати рецептори слизових оболонок носа і синусних пазух, чим спричиняти відповідне відчуття. Розрізняють: природні (ароматичний, болотяний, гнильний, рибний, трав’яний і т. ін.), специфічні (аптечний) і невизначені запахи. Смак і присмак - здатність наявних у воді хімічних речовин після взаємодії зі слиною подразнювати смакові сосочки, розташовані на поверхні язика, і зумовлювати відповідне відчуття. Розрізняють солоний, гіркий, кислий і солодкий смаки. Решта - присмаки: лужний, болотний, металічний, нафтопродуктів і т. ін.Для характеристики інтенсивності запахів, смаків і присмаків води запропоновано п’яти­бальну шкалу: 0 - запах (смак, присмак) відсутній, його не виявляє навіть досвідчений одора­тор (дегустатор), 1 - дуже слабкий, споживач не виявляє, але відчуває досвідчений одоратор (дегустатор), 2 - слабкий, споживач відчуває тільки тоді, коли звернути на нього увагу, 3 - по-мітний, споживач легко виявляє і негативно реагує, 4 - чіткий, вода непридатна для вживання, 5 - дуже сильний, відчувається на відстані, через що вода непридатна для вживання. Колірність - природна властивість води, зумовлена гуміновими речовинами, які вими­ваються з грунту під час формування поверхневих та підземних водойм і надають воді жовто- коричневого забарвлення. Колірність вимірюють у градусах за допомогою спектрофотометрів та фотоколориметрів шляхом порівняння із забарвленням розчинів хромово-кобальтової чи платиново-кобальтової шкали, які імітують колірність природної води.залізо і марганець можуть спричиняти забарвлення води від червоного до чорного, мідь - від блідо-блакитного до синьо-зеленого. Цей показник зветься забарвленням води. Для його вимірювання воду на­ливають у циліндр з плоским дном, на відстані 4 см від дна розміщують аркуш білого паперу, воду з циліндра зливають доти, доки через її стовпчик аркуш буде сприйматися як білий, тобто доки не зникне забарвлення. Висота цього стовпчика у см і характеризує забарвлення води. Каламутність - природна властивість води, зумовлена вмістом завислих речовин ор­ганічного і неорганічного походження (глини, мулу, органічних колоїдів, планктону і т. ін.). Каламутність вимірюють нефелометрами, спектрофотометрами та фотоколориметрами за імітуючою каоліновою шкалою, яка являє собою набір суспензій білої глини каоліну у дис­тильованій воді. Каламутність води вимірюють в мг/л шляхом порівняння її оптичної щіль­ності зі щільністю стандартних суспензій каоліну, в нефелометричних одиницях каламутності (НОК).Протилежна характеристика води - прозорість - здатність пропускати світлові промені. Прозорість вимірюють за методом Снеллена: воду наливають у циліндр з плоским дном, на відстані 4 см від дна розміщують стандартний шрифт з літерами заввишки 4 мм, завтовшки - 0,5 мм, воду з циліндра зливають доти, поки через її стовпчик можна буде прочитати літери. Висота цього стовпчика у сантиметрах і характеризує прозорість води. Температура суттєво впливає на: 1) органолептичні властивості води (запах, смак і присмаки); вода з температурою понад 25 °С зумовлює блювотний рефлекс; за міжнародним стандартом температура не повинна перевищувати 25 °С, найкращою визнається вода про­холодної (12-15 °С) температури; 2) швидкість і глибину процесів очищення та знезараження води на водопровідних станціях: з підвищенням температури до 20-25 °С поліпшуються про­цеси освітлення і знебарвлення води за рахунок кращої коагуляції, погіршується ефективність фільтрації води через активоване вугілля внаслідок зменшення його адсорбційних властивостей, посилюється дифузія молекул знезаражуючих хлорвмісних речовин усередину бактеріальної клітини, тобто покращується знезаражування. Сухий залишок (мінералізація загальна) - це кількість розчинених речовин, переважно (90 %) мінеральних солей, в 1 л води. Воду з сухим залишком до 1000 мг/л називають прісною, від 1000 до 3000 мг/л - солонуватою, понад 3000 мг/л - солоною. Оптимальною вважається мінералізація на рівні 300-500 мг/л. Вода із сухим залишком до 50-100 мг/л має занадто низь­ку мінералізацію, неприємна на смак, 100-300 мг/л вважається задовільно мінералізованою, 500-1000 мг/л - підвищено, але допустимо мінералізованою. Водневий показник (pH) - природна властивість води, зумовлена наявністю вільних іонів водню. Вода більшості поверхневих водойм має pH у межах від 6,5 до 8,5. pH підземних вод коливається в діапазоні від 6 до 9. Кислими (з pH до 7) є болотяні води, багаті на гумінові речовини. Лужними (з pH понад 7) - підземні води, які містять багато гідрокарбонатів.Зміна активної реакції води свідчить про забруднення джерела водопостачання кислими або лужними стічними водами промислових підприємств. Активна реакція впливає на процеси очищення і знезаражування води: у лужних водах поліпшується освітлення і знебарвлення за рахунок поліпшення процесів коагуляції; в кислому середовищі прискорюється процес зне­заражування води. Жорсткість загальна - природна властивість води, зумовлена наявністю так званих солей жорсткості, а саме: кальцію і магнію (сульфатів, хлоридів, карбонатів, гідрокарбонатів та ін.). Розрізняють загальну, усувану, постійну й карбонатну жорсткість. Усувана, або гід-рокарбонатна, жорсткість зумовлена бікарбонатами Са²⁺і Mg²⁺, які під час кип’ятіння води перетворюються на нерозчинні карбонати і випадають в осад за такими рівняннями:

Са(НС0₃)₂ = СаС0₃ + Н₂0 + С0₂.

Mg(HC0₃)₂= MgC0₃+ Н₂0 + С0₂.

Постійною називають жорсткість, яка залишається після 1 години кип’ятіння води і зу­мовлена наявністю хлоридів і сульфатів Са²⁺ і Mg²⁺, які не випадають в осад.Загальну жорсткість води виражають у мг-екв/л. Раніше користувалися градусами жор­сткості: 10° = 0,35 мг-екв/л, 1 мг-екв/л = 28 мг СаО/л = 2,8°.Вода із загальною жорсткістю до 3,5 мг-екв/л (10°) вважається м’якою, від 3,5 до 7 мг-екв/л (10-20°) - помірно жорсткою, від 7 до 10 мг-екв/л (20-28°) - жорсткою і понад 10 мг-екв/л (28°) - дуже жорсткою. Хлориди та сульфати широко розповсюджені у природі, складають більшу частину сухого залишку прісних вод. Надходять у воду водойм внаслідок як природних процесів ви­мивання з грунту, так і забруднення водойми різноманітними стічними водами. Природний вміст хлоридів у воді поверхневих водойм незначний і коливається в межах декількох десятків мг/л. Вода, що фільтрується через солончаковий ґрунт, може містити сотні й навіть тисячі мг/л хлоридів. Залізо. У поверхневих водоймах залізо міститься у вигляді стійкого гуміновокислого заліза (III), в підземних водах - гідрокарбонату двовалентного Fe(II). Після піднімання під­земної води на поверхню залізо (II) окислюється киснем атмосферного повітря до Fe (III) з утворенням гідроксиду заліза (III) за реакцією:

4Fe(OH)₂ + 2Н₂0 + 0₂ = 4Fe(OH)₃.

Гідроксид заліза (III) погано розчиняється і утворює у воді коричневі пластівці, що зу­мовлює її колірність і каламутність. При значному вмісті заліза у воді внаслідок зазначених перетворень вона буде набувати жовто-коричневого забарвлення, ставати каламутною і на­бувати в’язкого металевого присмаку. Марганець. У концентраціях, що перевищують 0,15 мг/л, марганець зумовлює забарвлення води в рожевий колір, надає їй неприємного присмаку, забарвлює при пранні білизну, утворює накип на посуді. Якщо сполуки марганцю (II) у воді піддаються окисленню, то негативний вплив на органолептичні властивості посилюється (при аерації води, яка містить марганцю більше 0,1 мг/л, буде утворюватись темно-бурий осад Мп0₂, при озонуванні з метою знезаражування за рахунок утворення солей Мп⁷⁺(перманганатів) може виникнути рожеве забарвлення).

Мідь. При концентраціях, що перевищують 5,0 мг/л, мідь надає водопровідній воді від­чутного неприємного в’яжучого присмаку. При концентраціях більших 1,0 мг/л забарвлюється білизна при пранні, спостерігається корозія алюмінієвого та цинкового посуду. Цинк. Високий вміст у воді цинку погіршує її органолептичні властивості. При кон­центраціях, що перевищують 5,0 мг/л, сполуки цинку надають воді відчутного неприємного в’яжучого присмаку. При цьому у воді може з’являтись опалесценція та утворюватись плівки при кип’ятінні.