Класифікація електровимірювальних приладів

 

Електровимірювальні прилади можна класифікувати за різними ознаками:

а) призначенням або родом вимірюваної величини (амперметри, вольтметри, омметри і т.д.);

б) рід струму (постійний, змінний або обидва);

в) ступень точності (клас точності);

г) принцип дії і інше.

За принципом дії електровимірювальні прилади розподіляють на 12 систем:

1) магнітоелектричну;

2) електромагнітну;

3) електродинамічну;

4) індукційну;

5) теплову;

6) електростатичну;

7) детекторну;

8) електронну;

9) електролітичну;

10) термоелектричну;

11) вібраційну;

12) фотоелектричну.

Найбільш поширені прилади перших трьох систем.

Магнітоелектрична система. Електровимірювальні прилади цієї системи

застосовують для вимірювання сили струму і напруги в колах з постійним струмом. Лабораторні вимірювання на постійному струмі проводять здебільшого магнітоелектричними приладами.

В магнітоелектричних приладах обертальний момент утворюється в результаті взаємодії магнітного поля постійного магніту і провідника зі струмом, який виготовляють у вигляді котушки. На рис.3 показана рамка магнітоелектричного приладу, що знаходиться в радіальному магнітному полі.

Рис.3

При протіканні струму по обмотці рамки виникають сили F, що намагаються повернути рамку так, щоб її площина стала перпендикулярною до напрямку магнітних силових ліній. При повороті рамки закручуються пружинки, і виникає протидіючий момент. При рівності обертального і протидіючого моментів рухома частина зупиняється.

Обертальний момент в приладах такої системи пропорційний силі струму M₁=к₁ ^.І_. Оскільки протидіючий момент M₂, створюваний спіральними пружинами, пропорційний куту закручування М₂=к₂^.φ, то кут відхилення котушки, а отже, і скріпленої з нею стрілки, буде пропорційний силі струму, що протікає по обмотці:

M₁ = M₂; k₂^.φ = k₁^.I. Лінійна залежність між силою струму I і кутом відхилення забезпечує рівномірність шкали приладу. Це дозволяє виготовлювати їх комбінованими та багатограничними.

Магнітоелектричні прилади належать до числа найбільш точних. Вони виготовляються аж до класів 0,1 і 0,2. Висока точність цих приладів пояснюється рядом причин. Наявність рівномірної шкали зменшує похибки градуювання і відліку. Завдяки сильному власному магнітному полю вплив сторонніх полів на показання приладів надто незначне. Важливою якістю магнітоелектричних приладів є велика чутливість їх і мале власне споживання потужності. Недоліками цих приладів є можливість вимірювань тільки в колах постійного струму та чутливість до перевантажень. Використовують ці прилади здебільшого як амперметри, вольтметри і омметри.

Електромагнітна система. Прилади електромагнітної системи застосовують для вимірювань сили струму і напруги в колах змінного і постійного струму.

Обертальний момент у електромагнітних приладів виникає в результаті взаємодії магнітного поля котушки, по обмотці якої протікає вимірювальний струм, з одним або кількома феромагнітними осердями, що звичайно складають рухому частину приладу.

На рис. 4 показаний вимірювальний механізм приладу з плоскою котуш-кою. Котушка намотується мідним дротом і має повітряний проміжок, в який може входити осердя, що ексцентрично закріплено на осі. Матеріал осердя має бути з високою магнітною проникністю, що сприяє збільшенню обертального моменту при заданій величині потужності, яку споживає прилад, та мінімаль-ним значенням коерцитивної сили, що зменшує похибки від гістерезису.

 

Рис.4.

Магнітне поле котушки пропорційне струмові; намагнічування залізного осердя збільшується із збільшенням струму. В зв’язку з цим можна приблизно вважати, що в електромагнітному приладі обертальний момент M₁ пропорційний квадрату сили струму:

M₁ = k₁ I²

Протидіючий момент M₂, створюваний пружинкою, пропорційний куту повороту рухомої частини приладу:

M₂ = k₂ φ

Рівновага рухомої частини приладу визначається рівністю моментів, діючих на неї в протилежних напрямках, тобто M₁ = M₂, звідки одержуємо

k₁ I² = k₂ φ

Останній вираз показує, що шкала електромагнітного приладу нерівномірна, квадратична.

Одним з недоліків електромагнітних приладів є сильний вплив зовнішніх магнітних полів, тому що власне магнітне поле приладу невелике.

В aстатичному вимірювальному механізмі на осі рухомої частини закріплені два однакові осердя, кожне з яких розміщується в магнітному полі однієї із котушок, ввімкнутих між собою послідовно. Напрямок обмоток вибирають так, щоб магнітні потоки Ф₁ і Ф₂ котушок, рівні за величиною і конфігурацією, були спрямовані назустріч один одному. Вісь рухомої частини такого приладу буде знаходитися під дією суми двох моментів, кожний з яких створюється одним з осердь і діючою на нього котушкою. Якщо такий механізм помістити в однорідне зовнішнє магнітне поле, то один з моментів, для якого напрямок власного і збурюючого полів співпадають, збільшиться, а інший відповідно – зменшиться. Сумарний момент, діючий на систему, а отже, і показання приладу, не зміняться.

Електродинамічна система. В електродинамічній системі приладів обертальний момент виникає в результаті взаємодії магнітних полів нерухомої і рухомої котушок зі струмами. Застосовують ці прилади для вимірювань струмів, напруги і потужності в колах постійного і змінного струмів. В середині нерухомо закріпленої котушки розміщують рухому котушку, з якою жорстко зв’язана стрілка, що переміщується над шкалою.

Протидіючий момент створюється спіральними пружинками. Вимірюваний струм проходить через обидві котушки. В залежності від призначення електродинамічного приладу котушки в ньому з’єднується послідовно або паралельно. В першому наближенні обертальний момент M₁, діючий на рухому котушку, пропорційний як силі I₁ в нерухомій котушці, так і силі струму I₂ в рухомій котушці:

M₁ = k I₁ I₂,

де k - коефіцієнт пропорційності.

При обертанні рухомої котушки пружинки створюють протидіючий момент M₂, пропорційний куту φ, на який повернулась котушка

M₂ = k₂ φ

При рівності моментів M₁ і M₂ рухома котушка зупиниться, тобто

k I₁ I₂ = k₂ φ

якщо котушки з’єднані послідовно, то

φ ≈ I²,

тобто шкала електродинамічного приладу нерівномірна.

На практиці для вимірювання потужності, що споживається в колі, широко застосовується електродинамічний ватметр.

До переваг приладів електродинамічної системи треба віднести можливість вимірювань як на постійному струмі, так і на змінному; достатню точність. Недоліки: нерівномірність шкали амперметрів і вольтметрів, чутливість до перевантажень.

Теплова система. Принцип дії приладів теплової системи грунтується на зміні довжини провідника внаслідок його нагрівання при протіканні по ньому струму. Вимірюваний струм проходить по тонкій дротинці, кінці котрої закріплені. Дріт виготовляється зі сплаву платини з іридієм. При проходженні струму по дротові відбувається його нагрівання, в результаті чого він продовжується, і це викликає відхилення стрілки приладу. Прилади теплової системи придатні для вимірювань як на постійному струмі, так і на змінному. Вони практично не чутливі до зовнішніх магнітних полів, але нерівномірність їх шкали та наявність теплової інерції, залежність показань від температури навколишнього середовища є основними недоліками цих приладів.

Індукційна система. Будова приладів індукційної системи грунтується на взаємодії струмів, що індукуються в рухомій частині приладу, з магнітним полем нерухомих електромагнітів. До індукційної системи належать, наприклад, електролічильники змінного струму, є також ватметри цієї системи.

Вібраційна система. Будова приладів цієї системи основана на резонансі власних коливань рухомої частини приладу коливань змінного струму. Ці прилади застосовуються переважно для вимірювання частоти струму.

Електростатична система. Будова приладів цієї системи грунтується на взаємодії двох або більше електрично заряджених провідників. Під дією сил електричного поля рухомі провідники переміщуються відносно нерухомих.

Електростатичні прилади здебільшого застосовуються як вольтметри для безпосереднього вимірювання високих напруг.

Термоелектрична система. Система характеризується застосуванням однієї або кількох термопар, генеруючих у вимірювальний прилад магнітоелектричної системи постійний струм, що виникає під дією теплоти, яка виділяється вимірюваним струмом. Прилади цієї системи застосовуються здебільшого для вимірювання струмів високої частоти.

Детекторна система. Будова цієї системи основана на тому, що змінний струм випрямляється за допомогою випрямлячів, влаштованих у прилад. Одержаний у такий спосіб пульсуючий струм вимірюється за допомогою чутливого приладу магнітоелектричної системи.

Електронна система. Прилади цієї системи об’єднують електровимірювальні прилади, переважно магнітоелектричної системи, та електронні пристрої (підсилювачі, генератори, перетворювачі, осцилографи, цифрові індикатори і т. д.).

 

 

6. МЕТОДИКА ОБРОБКИ РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДУ

 

6.1. Вимірювання

 

Вимірювання будь-якої фізичної величини називають дію, в результаті якої визначають, у скільки разів вимірювана величина більша/менша за величину, обрану за еталон.

В основу системи SI, як ми бачили вище, покладені сім основних еталонів: метр, кілограм, секунда, кельвін, моль, ампер, кандела – та два додаткові: радіан і стерадіан.

 

6.2. Види вимірювань

 

Процес вимірювання може здійснюватись по різному, залежно від роду вимірюваної величини та прийомів вимірювань. Всі фізичні вимірювання поділяються на прямі та непрямі вимірювання.

При прямих вимірюваннях вимірювана величина безпосередньо порівнюється з одиницею виміру за допомогою приладу з проградуйованою шкалою. До таких вимірювань належать вимірювання довжини - масштабною лінійкою, штангенциркулем, мікрометром, оптиметром, інтерферометрами, лазерним дальноміром; вимірювання маси - на важільних вагах (терезах) за допомогою різноваг, автоматичних або електронних вагах; вимірювання проміжків часу - за допомогою годинника, секундоміра, частотоміра, осцилографа; вимірювання температури - термометром, термопарою, пірометром, термометром опору; вимірювання сили струму - за допомогою амперметра, гальванометра, електронними приладами і т.д. Значення вимірюваної величини при цьому відлічується по шкалі або підраховується число та значення мір, різноваг і т.д.

При непрямих вимірюваннях шукана величина підраховується за результатами прямих вимірювань інших величин, що зв’язані з нею функціональною залежністю. Наприклад, неможливо безпосередньо визначити значення прискорення сили тяжіння g, але його легко знайти із закону вільного падіння -

g =2h /t²

та формули для періоду коливань математичного маятника -

g = 4π²L /Т²

Прикладами непрямих вимірювань є результати вимірювань швидкості руху за величиною шляху та проміжку часу, вимірювання густини за вимірами маси тіла та його об’єму та ін.

 

6.3. Точність вимірів та її роль

 

Немає жодної області техніки, галузі господарства, де не проводились би вимірювання фізичних величин. Вимірювання дозволяють об’єктивно оцінити фізичні явища і використати їх для розвитку науки і техніки. Без вимірювань неможливий контроль за технологією та якістю кінцевого продукту.

Ніяке вимірювання не може бути абсолютно точним. Його результат неодмінно містить певну похибку. Вимірюючи приладом якусь величину, ми не спроможні зробити похибку меншу тієї, що визначається похибкою вимірювального пристрою. Разом з тим немає сенсу домагатися більшої точності вимірювань, ніж це необхідно для вирішення поставленого завдання. Удосконалення техніки вимірювань шляхом підвищення їх точності сприяє не тільки досягненням в науці, але й має важливе практичне значення.

 

6.4. Джерела та типи похибок

 

Вимірюючи якусь фізичну величину, ми будемо одержувати в кожному окремому вимірюванні різні її значення, котрі групуються біля певного значення. Змінивши метод вимірювання тієї ж самої величини, ми виявляємо, що друга серія дає значення, що згруповуються біля якогось іншого значення.

Нехай, наприклад, вимірюють прискорення сили тяжіння методом падаючої кульки, а також за допомогою математичного маятника. В першому випадку одержуємо серію 1, а в другому – серію 11 (рис.3).

 

g1 ∆ g_сист g11

	∆gвип						∆gвип

9,0 9,5 g_іст 10,0 10,5 g (м/с²)

Рис. 3

 

Чому одержуються різні значення в межах однієї серії, чому результати вимірювань однієї і тієї ж величини групуються в окремі серії в залежності від методу вимірювання? Відповідь на ці питання можна одержати, познайомившись з теорією похибок та методами обробки експериментальних результатів.

Припустимо, що ми одержали величезну сукупність вимірювань однієї і тієї ж величини. Які методи маємо застосувати при вивченні цієї сукупності? Розділ математики, який вивчає системи, що складаються з великої сукупності елементів, називається математичною статистикою. В математичній статистиці і теорії ймовірностей доводиться, що середнє арифметичне значення ряду вимірювань наближається до істинного значення краще, ніж більшість вимірюваних значень. Оскільки часто ми не знаємо істинного значення, то логічно прийняти для нього величину середнього арифметичного <g>

<g>= (g₁+g₂+…+g_n)/n,

де n – число вимірювань, g_i – значення окремих вимірювань.

Похибки, що викликають розсіяння результатів коло середнього арифметичного, визначаються випадковими причинами, тому передбачити кожний черговий результат вимірювань неможливо, проте можна передбачити параметри розсіяння результатів коло середнього значення вимірюваної величини.

Крім випадкових, існують ще так звані систематичні похибки, які породжуються цілим рядом причин, наприклад, зіпсованістю або недосконалістю приладів, невірним методом вимірювань, властивостями об’єкту вимірювань. Систематичні похибки можуть не впливати на розсіяння результатів вимірювань коло середнього значення, але знайдене середнє значення буде далеко відстояти від істинного. Величина систематичної похибки визначається так:

∆ g = < g > - g_іст

Це положення наочно представлено на рис. 3.

В процесі вимірювань можуть з’явитись грубі помилки (промахи), котрі виникають в разі використання неперевіреного або зіпсованого приладу, недбалого відліку показу, невірного включення приладу, нерозбірливості запису його показань.

Від систематичних похибок та промахів має позбутись сам експериментатор, застосовуючи найдосконаліші методи вимірювань та проявляючи особливу ретельність та увагу під час вимірювань.

Отже, існують три типи похибок вимірювань:

1. Грубі (промахи).

2. Систематичні.

3. Випадкові.

Перші мають бути вилучені повторними вимірюваннями, які проводяться в дещо змінених умовах, дбайливим проведенням експерименту, повторенням експерименту іншим аналогічним приладом і т.д. Систематичні похибки можна усунути застосуванням досконалих приладів, методів вимірювань, нарешті, використанням теоретичних формул, що найбільш правильно описують зв’язок між спостережуваними та шуканими величинами. Випадкові похибки підпорядковуються теорії похибок, але слід пам’ятати, що використання результатів останньої можливе тільки у випадку помітного розсіяння результатів вимірювань. Вимірювальні прилади, що використовуються в лабораторіях, часто дають систематичні похибки, які значно перевершують випадкові.

 

6.5. Абсолютні і відносні похибки

 

Абсолютною похибкою окремого виміру ∆ g_i називають різницю між виміряним значенням g_і і середнім значенням декількох результатів вимірювань:

∆ g_i = g_і - < g >

Абсолютна похибка не характеризує якість вимірювань. Наприклад, абсолютна похибка вимірювання довжини 1мм нічого не говорить нам про його точність. Якщо вимірювалась відстань 10 м, то точність результату слід визнати високою, проте при вимірюванні діаметра кульки в 10 мм така точність явно незадовільна. Для характеристики якості окремого виміру вводять в розгляд відносну похибку: відношення абсолютної похибки окремого виміру до вимірюваної величини. Абсолютні похибки можуть бути як позитивними, так і негативними, тому що частина вимірювань завжди матиме значення, більш за середні, а інша – менші.

При спрощеному методі врахування похибок часто діють так. Знаходять відношення середнього значення модуля абсолютної похибки

< ∆ g>=(| ∆ g₁|+| ∆ g₂|+ …+| ∆ g_n|)/n

до середнього значення вимірюваної величини, і цим відношенням ε (відносною похибкою) характеризують точність вимірювань:

ε = < ∆ g> / < g >.

Можна знайти таку величину ∆ g, що в середину інтервалу

[<g>- ∆ g, <g>+ ∆ g] (1)

завжди буде попадати задана частка результатів вимірювань. Звичайно ж, значення ∆ g не дорівнює середньому значенню модуля абсолютної похибки. Якщо ставиться завдання, наприклад, щоб в певний інтервал потрапило 90 % результатів вимірів, то таке значення ∆ g буде істотно більше середнього значення модуля абсолютної похибки. Інтервал (1) називають довірчим інтервалом, а частку результатів, що потрапляють в цей інтервал, надійністю вимірювань. При безмежному числі вимірювань надійність наближаються до так званої довірчої ймовірності. Постає питання: чи можна зменшити інтервал (1), зберігаючи незмінною надійність? Відповідь на це та багато інших питань дає статистична теорія випадкових похибок, з якої розглянемо тільки деякі моменти.

 

 

6.6. ЕЛЕМЕНТИ ТЕОРІЇ ПОХИБОК

 

6.6.1. Джерела випадкових похибок

 

Як відзначалося вище, випадковими називають похибки, причини кожної з яких наперед невідомі. Випадкові похибки, як правило, зумовлені великою кількістю причин, що діють при кожному окремому вимірі різним способом. Такі похибки можна звести до мінімуму, але цілком усунути неможливо. Випадкові похибки залежать від дії зовнішніх умов (температура, тиск, вологість і т. п.), що змінюються безперервно. При вивченні випадкових похибок розглядають загальні закономірності, що описують характер розподілу випадкових похибок, розсіяння їх при повторних вимірах та ін.

 

6.6.2. Середнє значення фізичної величини. Математична ймовірність.

 

Нехай при вимірюванні деякої фізичної величини g одержано ряд її значень:

g₁, g₂, g₃, …, g_n, (2)

серед яких є і співпадаючі значення. Середнє значення результатів вимірювань визначається за формулою:

<g>=(n₁g₁+n₂g₂+…)/n, (3)

де n_i - число вимірювань з результатом g_i, так що загальне число вимірювань дорівнює n (n₁ + n₂ +…= n). Величини n₁, n₂, … мають зміст чисел, сприятливих для появи окремих результатів вимірів g₁, g₂, …. Відношення n₁/n, n₂/n, … будуть характеризувати частоти появи даного значення вимірюваної величини. При необмеженому зростанні числа вимірів частоти прямують до усталених значень, кожне з яких називається ймовірністю появи даного значення P_i

(4)

Якщо задані ймовірності появи окремих вимірів, то співвідношення (3) можна переписати у вигляді:

= P₁g₁ + P₂g₂ + … (5)

За формулою (5) визначається середнє значення дискретної величини через заданий дискретний розподіл ймовірностей P_i. Проте часто буває так, що розподіл ймовірностей є неперервною функцією вимірюваної величини чи аргументу, від якого залежить вимірювана величина. Нехай, наприклад, значенню g відповідає ймовірність Р(g), а значенню g + dg - ймовірність Р(g) + dР(g), де dg та dР(g) - безконечно малі величини. Такий розподіл ймовірностей називають неперервним. У випадку неперервного розподілу ймовірностей величину dР(g) виражають через похідну р(g):

dР(g) = р(g)dg, (6)

де р(g) називають законом розподілу ймовірностей фізичної величини g або густиною ймовірностей. В разі неперервного розподілу ймовірностей середнє значення вимірюваної величини подають за допомогою інтегралу:

, (7)

де інтегрування ведуть за всіма значеннями g.

Зауважимо, що при відомому розподілі ймовірностей середнє значення, що обчислюється за виразами (5) та (7), називають математичним сподіванням m фізичної величини g. Різниця тут не термінологічна, а має той смисл, що математичне сподівання при скінченому числі вимірів визначити неможливо, тому що відносна частота появи даної фізичної величини тільки гранично наближається до ймовірності появи даного значення.

 

6.6.3. Дисперсія

 

Введемо в розгляд середнє значення квадрату відхилення результатів вимірювання від середнього:

S_n² = ((g₁ - <g>)² + (g₂ -<g>)² + …+(g_n -<g>)²)/n (8)

При безмежному зростанні числа вимірювань середнє значення випадкової величини <g> наближається до математичного сподівання m, а середнє значення квадрату відхилення від середнього S_n² - до усталеного значення, яке називається дисперсією даної випадкової величини σ²:

σ² = P₁ (g₁-m)² + P₂ (g₂ – m)² +…+ P_n (g_n – m)² (n→∞), (9)

де m - математичне сподівання величини.

При неперервному законі розподілу ймовірностей дисперсію можна подати так:

, (10)

де інтегрування ведеться за всіма значеннями величини g.

Величина σ називається середньоквадратичним відхиленням (стандартним відхиленням або просто стандартом).

 

6.6.4. Нормальний закон розподілу випадкових похибок (закон Гаусса)

 

При досить великому числі вимірювань випадкової величини g закон розподілу ймовірностей був доведений Гауссом в такому вигляді:

, (11)

де g - випадкове значення величини; m - математичне сподівання; σ - стандарт; π = 3,1415925….

При уважному розгляді густини ймовірності (11) здається, що застосування її на практиці неможливо, тому що при конечному числі вимірів величини g залишаються невідомими значення математичного сподівання m і стандарту σ. В дійсності, якщо число вимірів складає не менше 30, то можна користуватись співвідношенням (11), в якому математичне сподівання замінюється середнім арифметичним значенням, а замість стандарту σ використовується величина σ_n:

(12)

 

6.6.5. Довірча ймовірність та довірчий інтервал

 

При вимірюваннях важливо знайти ймовірність попадання результату в довірчий інтервал (1), тобто довірчу ймовірність. Довірча ймовірність P, чи надійність вимірювання, це ймовірність того, що будь-який результат виміру не виходить за межі довірчого інтервалу (1). Це можна записати у вигляді:

P = P(<g> - Δg<g<<g> + Δg) (13)

Вираз (13) свідчить, що результат вимірювань g ймовірністю P ≤1 не виходить за межі довірчого інтервалу. Якщо поставити вимогу більшої надійності, то зрозуміло, що інтервал (1) буде більшим, і навпаки, чим більший довірчий інтервал (1) ми задаємо, тим ймовірніше, що результати вимірів не вийдуть за його межі.

Отже, для характеристики величини випадкової похибки мають бути заданими дві величини: величина самої похибки (довірчий інтервал) і величина надійності (довірча ймовірність). Якщо, наприклад, заданий тільки довірчий інтервал без зазначення відповідної довірчої ймовірності, то ми при цьому не знаємо, наскільки надійні наші результати.

Для нормального закону розподілу ймовірностей (11) величину довірчого інтервалу звичайно подають в частках стандарту σ:

, (14)

причому в (11) замість математичного сподівання m використовується середнє арифметичне значення не менше ніж 20 вимірів. Стандарт розраховують по співвідношенню (12). Нижче наведені довірчі ймовірності для цілих значень e:

 

Довірчий інтервал	Довірча ймовірність
	0,68 0,95 0,997

 

В науковій літературі звичайно наводять величину середньої квадратичної похибки, що відповідає значенню e =1. В цьому випадку не вказується надійність, тому що вона відома (Р = 0,68).

 

6.6.6. Визначення надійності при обмеженому числі вимірювань

 

В умовах фізичного практикуму важко повторити виміри понад 2-5 разів. При такому числі вимірювань розподілом Гаусса скористуватися неможливо. Але виявляється, що існує методика Госсета (Стьюдента), яка придатна для числа вимірювань 2 ≤ n ≤ 20.

Розподіл Стьюдента вже при n =7 відрізняється від гауссівського не більше ніж на 3 %. А при n →∞ він фактично переходить в нормальний розподіл. У випадку обмеженого числа вимірювань замість σ(g) із (11) використовують так звану вибіркову середньоквадратичну похибку середньоарифметичного σ(Δg):

, (15)

Довірчий інтервал при цьому має бути в частках σ(Δg) і називається коефіцієнтом Стьюдента s:

(16)

Для різних значень довірчої ймовірності та числа вимірювань існують таблиці коефіцієнтів Стьюдента, наприклад таблиця 1:

 

Таблиця 1

 

P n	0,1	0,3	0,5	0,6	0,7	0,8	0,9	0,95	0,98	0,99
	0,16	0,51	1,0	1,4	2,0	3,1	6,3
	0,14	0,45	0,82	1,1	1,3	1,9	2,9	4,3	7,0	9,9
	0,14	0,42	0,77	0,98	1,3	1,6	2,4	3,2	4,5	5,8
	0,13	0,41	0,74	0,94	1,2	1,5	2,1	2,8	3,7	4,6
	0,13	0,41	0,73	0,92	1,2	1,5	2,0	2,6	3,4	4,0
	0,13	0,40	0,72	0,90	1,1	1,4	1,9	2,4	3,1	3,7
	0,13	0,40	0,71	0,90	1,1	1,4	1,9	2,4	3,0	3.5
	0,13	0,40	0,71	0,90	1,1	1,4	1,9	2,3	2,9	3,4
	0,13	0,40	0,71	0,90	1,1	1,4	1,9	2,3	2,8	3,3

 

 

Відповідно до заданої довірчої ймовірності і конкретної серії вимірювання, за допомогою таблиці 1 та співвідношення (16) обчислюють величину довірчого інтервалу.

Кінцевий результат записують у вигляді:

g = < g > ± Δg, при P = A %,

де А – надійність вимірювань. Той же результат можна подати в такому вигляді:

P(<g> - Δg<g<<g> + Δg) = А

(тобто ймовірність попадання результатів вимірювань в межі довірчого інтервалу дорівнює А).

 

6.6.7. Порядок обчислень випадкових похибок при прямих вимірюваннях

 

Для обчислення випадкових похибок виміри мають бути зроблені щонайменше 2 рази, а краще 3-5 разів, з вилученням явних промахів.

Після проведених вимірів роботу проводять у наступній послідовності:

1) обчислюють середньоарифметичне значення < g>= (g₁+g₂+…+g_n)/n;

2) обчислюють абсолютну похибку окремих вимірів g_i, а також їх квадрати (Δg_i)²;

 

№	Δgi = gi - < g >	(Δgi )^2
	Δg1= g1 - < g >	(Δg1 )^2
	Δg2 = g2 - < g >	(Δg2 )^2
	Δg3 = g3 - < g >	(Δg3 )^2
…	…	…
n	Δgn = gn - < g >	(Δgn )^2

 

3) обчислюють вибіркову середньоквадратичну похибку середньоарифметичного σ(Δg);

4) задають довірчу ймовірність (в межах від 0,68 до 0,98) в залежності від умов експерименту;

5) за таблицею коефіцієнтів Стьюдента для даного числа вимірів та заданої надійності обчислюють довірчий інтервал;

6) кінцевий результат вимірювань подають у вигляді: g = <g> ± Δg при Р = А;

7) обчислюють відносну похибку вимірів: ε = Δg / <g>.

 

6.6.8. Обчислення похибок при непрямих вимірюваннях

 

В більшості випадків шукану фізичну величину g визначають шляхом обчислень за формулою, в яку підставляють величини x, y, z, …, що вимірюються безпосередньо:

g = f (x, y, z, …)

Вимірювання величин x, y, z, … проводять незалежно одна від іншої, тому довірчий інтервал функції f(x, y, z, …) визначають законом складання випадкових похибок:

; (17)

; (18)

де (17) – закон складання абсолютних незалежних випадкових похибок; (18) – закон складання відносних незалежних випадкових похибок. (Похідні обчислюються при середніх значеннях аргументів.)

Існує й інша можливість обчислення довірчого інтервалу при непрямих вимірюваннях для функції декількох аргументів. Кожний аргумент вимірюється n разів. За виміряними аргументами обчислюють n разів шукану функцію. Обчислення похибок вимірів ведуть за схемою для прямих вимірів (для кінцевих значень функції).

Кінцевий результат записують: g = <g> ± Δg, при P = A.