Стація V «Симон Киринеєць допомагає Ісусові нести хрест»

Дійові особи: Симон Киринеєць, Дружина

(На сцену поволі входить Симон з в’язанкою дров. На зустріч йому вибігає схвильована дружина)

Жінка: Де ти баривсь так довго? Що з тобою?

(Симон мовчки кладе в’язанку дров)

Жінка: Що сталось, Симоне? Чому ти так мовчиш?

І де ти був?

Симон: Ой жінко! Ну облиш!

Жінка: Що з одягом твоїм? (з жахом) На ньому кров!

Симон: Ну нечіпляйся ти до мене знов!

Жінка: Ти… вбив кого?

Симон (сердито): Ото вже наплетеш!

Ти чула про Ісуса?

Жінка: Так, авжеж!

Здається, той чудний Галилеянин,

Що ніби то чуда творив. Ходив

Із учнями і блудними жінками,

А днями чимсь Каяфі не вгодив

На смерть засуджений…То й що із того?

Що сталось, Симоне? Що нам до Нього?

Кажи вже. Ну?

Симон: Я…ніс Його хреста..

Жінка: Ото іще! Чого? Що за біда?

Симон: Я з поля йшов…Аж тут – вони. Вояки,

Оті дурні жидівські посіпаки,

Мене схопили. Що було робить?

Я відмовлявся – де там, зразу бити,

Киями, палицями – хто чим міг…

Жінка: Чого було їм треба?

Симон: Щоб поміг

Хреста нести, бо той вже був не в силі,

Померти міг…

Жінка (здивовано):

Вони…Його жаліли?

Симон: Ото дурна! Боялись. Щоб не вмер

Дорогою, ще поки розіпнуть,

Яка їм радість, як умре тепер?

Жінка: Мені жорстокості такої не збагнуть!

Симон: Я не хотів цього..! Я нехотів дивитись

На це побите і опльоване лице,

На одяг той брудний і на все це,

Але…

Жінка: Ти взяв хреста?

Симон: Узяв…Лиш спершу глянув

Йому у очі…дивний погляд цей:

Від нього гнів мій геть увесь розтанув,

І вже не лиш опльоване лице

Я бачив в Нім…

Жінка: А що ж?

Симон: Я й сам незнаю –

Вже стільки думаю, й ніяк не відгадаю,

Що в нім було…Так. Наче хтось

У мене душу вийняв… і якось,

Немовби ласкою й теплом її зігрів…

Жінка (з підозрою):

Послухай, Симоне, ти те…не захворів?

Ти якось, наче хворий виглядаєш…

Симон: Замовкни, жінко! Що про це ти знаєш?

Чи знаєш ти хоч, що то був за хрест?

Жінка (знизує плечима):

Знаряддя страти…Він важкий, егеж?

Симон: Важкий…Це дивний хрест. Його підняти

Навряд чи зміг би просто чоловік.

Було в нім щось таке, чого повік

Забуть не зможу. Так,…неначе зло

Усього світу на плече лягло…

(грає музика)

Ведуча: А зараз Він, цей хрест забрав з собою,

Від зла звільнив усіх; і нас з тобою,

А сам…повисне зараз на хресті

У болю й муках…і уста святі

Іще раз видихнуть у свій останній час

І подарують прощення…для нас....

Стація VI «Вероніка обтирає лице Ісуса»

Дійові особи: Вероніка, Донька, Ведуча.

(На сцені Вероніка розставляє свічки, поправляє полотно)

Донька (вбігає): Матусю Вероніко!

Вероніка: Що, дитино?

Донька: Ти можеш розповісти про хустину?

Вероніка: Сказати про хустину?

Донька: Я благаю!!!

Я трохи чула, та всього незнаю,

Ти бережеш її, мов скарб який.

Вероніка: Це й справді скарб, що серцю дорогий,

Це не проста хустина з полотна.

На ній – свята реліквія одна.

Донька: Що ж це таке?

Вероніка: А ось поглянь сюди.

Обличчя бачиш? Серед сліз, біди

Його я, як сьогодні пам’ятаю…

Цей образ мені жити помагає.

Донька: Звідкіль узявся він на полотні?

(Музика сильніше і стихає)

Вероніка: Були тоді страшні, похмурі дні…

Єрусалим гудів, від люті п’яний,

На сотні голосів кричав: «Розпни!», «Розпни!»…

Від споминів донині серце в’яне:

На смерть засуджений був без вини

Ісус із Назарету.

Донька: Що ж він вчинив?

За що Його народ так незлюбив?

Вероніка: Незнаю…Чи за те, що годував

Людей голодних, хворих лікував,

І зцілював калік і прокажених,

Втирав сльозу гірку з очей стражденних,

Малих дітей до серця пригортав,

І навіть мертвих з гробу воскрешав.

Донька: Він так любив людей? А що ж вони?

Вероніка: Вони Його розп’яли без вини!

І ще ж непросто так собі розп’яли,

А мучили, безжально катували…

Донька: Ти бачила все це?

Вероніка: Так. Я ішла

Серед натовпу й чула всі слова.

Які юрба Йому у слід кидала…

А кров Йому аж очі заливала,

Із потом змішана… Я з жалю заніміла,

І далі йшла за Ним…Як я хотіла

Зм’якшити біль страждань! Мене штовхали,

Брутально лаяли, Йому ж – в лице плювали!

Донька: За що?

Вероніка: Або ж я знаю? Далі я й незчулась.

З натовпу вирвалась і кинулась услід

Мені кричали – я й не обернулась,

В той час забула я про цілий світ,

Лиш бачила скривавлене обличчя,

Обпльоване і змучене украй.

Я чула лиш, як моє серце кличе:

Хоч краплю співчуття Йому подай!

Я кинулась Йому до ніг…Хустину,

Вхопивши рвучко, в руки подала

Йому…Повір, моя дитино,

Нічого більш зробить я незмогла…

А Він… обтер пекучі краплі поту

З обличчя, що посиніло від ран,

Віддав хустину. І мою скорботу

Побачив, розділив. І знову сам

Поніс того хреста…Мене штовхали,

Кричали щось услід глузливо знов,

А я на їхні крики не зважала,

В ту мить, відчувши, що таке ЛЮБОВ…

Донька: А що хустина?

Вероніка: Найцінніший дар

Мені зоставив того дня Спаситель –

Свій образ на хустині. Бог і Цар

На смерть іде, увінчаний в тернині.

(грає музика)

Ведуча: О, панно Вероніко. Люба панно,

Ви білим рушником, як білим снігом.

Торкнулися Христового лиця –

І жар схолов, як вугіль, почорнів,

І освіжилися, всміхнулись рани Бога,

Немов од поцілунку. Тихі так

Вуста зашепотіли: «Боже милий,

Ми ж недостойні є

Твоїх великих мук. (Р. Брезіцький)

Стація VII «Ісус вдруге падає під хрестом»

(грає музика)

Ведуча: Але той дивний хрест, мов губка,

Щомиті всотує гріхи земні –

І з кожним кроком важчає, мов скеля,

Ісус упав. То десь за океаном

І поруч десь, брат брата вбив…І Каїнів гріх

Ісусів хрест прийняв у себе тяжко,

Ісус упав… (Р. Брезінський)

Стація VIII «Ісус промовляє до плачучих жінок»

Дійові особи: Ведуча, жінка 1, жінка 2, жінка 3, діти.

Ведуча: Він бачив вас, заплаканих в дорозі,

Він ваше співчуття прийняв як дар.

Щасливі ви, бо ваші щирі сльози

Прийняв Христос – Месія, Бог і Цар.

Жінка 1: Вже повели, катюги люті. Це – кінець.

Хто нас потішить на гіркій дорозі?

Лиш Він один є той, хто був у змозі

Потішити журбу людських сердець.

Жінка 2: А хто ж Його потішить? На хресті

За мить повисне, страчений у муках,

Вже наших немовлят не братиме на руки,

Благословляючи…

Жінка 3: А ті слова святі,

Що Він їх промовляв, народ учивши?

Я чула їх… Хоч дивні, а такі –

Аж серце тріпотить, теплом зігрівшись.

Жінка 1: А ці слова, що щойно промовляв

До нас, заплаканих, так ніжно і сердечно:

«Не плачте наді мною!»…Як безпечно

Жила я дотепер… - Тому й сказав:

«Заплачте над собою!»

Жінка 2: Дивно дуже

Слова такі із уст Того почуть,

Кого в цей час уже на смерть ведуть…

«Заплачте над собою…»

Жінка 3: Не байдужа Йому,

Як видно, доля наша теж…

Жінка 1: О, гіркоті моїй немає меж!

«Над дітьми плачте вашими…», - сказав,

А сам від болю й муки умлівав.

Жінка 2: Ті, хто вели Його, також були малими

Дітьми у матерів. А що із ними

Зробилося тепер? Мов озвіріли!

Куди свого дитинства чар поділи?

Жінка 3: А з матері Його як глузували!

Невже своєї матері не мали?

Невже забули материнський жаль?

Жінка 1: Доньки єрусалимські! Ця печаль

Для нас не просто виллється сльозами

Жалю й розпуки. Зараз тут із нами

Сини і доньки наші. І від нас

Залежить те, чи у нелегкий час

З них виростуть не Юди і Пилати,

А, може, ті, хто в серці буде мати

Любов і милосердя й співчуття.

(грає музика)

Ведуча: Це буде ціллю нашого життя.

Чувайте, матері, моліться щиро,

Щоб ваші діти злого не чинили,

Щоб лиш добро в серцях їх проростало,

Щоб їх гріхи Христа не розпинали.

Стація IX «Ісус падає третій раз під хрестом»

Дійові особи: Магдалина

Магдалина:

…І знов упав, моїм гріхом прибитий…

Зневажений, останній між людьми,

Упав, припавши до землі грудьми,

Той, хто зумів мені гріхи простити.

Спасителю! Люблю безмежно я

Тебе всім серцем й грішною душею,

Та прірви не заповнити тієї

Між нами, що несла злоба моя…

Як я хотіла б вилити любов

До ніг Твоїх, як пахощі і миро…

А ти падеш, хрестом прибитий знов,

Серед людських гріхів страшного виру…

Хотіла б принести, як фіміам,

Свою любов, і каяття, і шану…

Тягар гріхів, які прощаєш нам,

Тебе звалив. І прірву цю між нами

Заповнить я не в силі. Але Ти

Береш хреста на себе, щоби знов

Мені простити. І мою любов

Прийняти ще раз…В муках донести

Аж до кінця. І Ти рішуче йдеш

Аж до мети. Там бачиш смерть, та теж

Там бачиш і життя для нас. Ти знаєш,

Що там чекає відчай, але маєш

Живу надію. Ненависті лід

Ти переможеш. І любові квіт…

Навчить Твоїми нас ходить слідами.

Твоїми вічними Господніми стежками…