Початок державотворчих процесів. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Початок державотворчих процесів.



Проголошення незалежності України, заборона діяльності Комуністичної партії, перемога на президентських виборах 1 грудня 1991 р. Л. Кравчука і розпад Радянського Союзу створило в Україні нову соціально-лолітичну ситуацію. Відходила в минуле радянська епоха з її тоталітарним політичним режимом, одержавле-ною і підпорядкованою інтересам імперського центру економікою, деформованими міжнаціональними відносинами. Повий час поставив перед суспільством нові завдання: знищення віджилих політичних структур і творення правової демократичної держави; трансформування централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, зорієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні; становлення рівноправних стосунків з іншими державами та перетворення України на сучасну європейську державу.


Суспільні перетворення у таких Масштабах справедливо називають революційними. Історія розпорядилася так, що в Україні ці перетворення відбуваються мирним шляхом. Але їхнім наслідком стало складне й тривале співіснування старого й нового. Ця обставина диктує необхідність злагоди та згуртування усього суспільства, відмови від вузькогрупових інтересів заради всенародних. Вирішальне значення при цьому повинен мати чіткий і послідовний курс на докорінні, фундаментальні реформи з урахуванням реальних інтересів та потреб громадян, їхніх уподобань, звичаїв, традицій, дотримання соціальної справедливості.

Від усвідомлення цієї істини головними соціальними групами й політичними силами країни залежить успіх чи невдача на складному і тернистому шляху подолання старого й віджилого, утвердження нового, збереження перспективи на майбутнє.

Здобуття Україною незалежності, її добробут та вільний вихід з СРСР, що самоліквідувався, поставив проблему розбудови елементів державності. До цього часу Українська РСР мала тільки її формальні атрибути, бо входила до складу СРСР. Ключові питання життєдіяльності республіки вирішувались союзними органами влади, або як тоді говорили — Москвою. Тепер уся повнота відповідальності переходила до України. Вона стала самостійною державою.


Основними ознаками держави є наявність апарату управління (публічної влади); суверенітет, тобто її незалежність у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики; виключне право на прийняття законів та інших нормативних актів, обов'язкових для всього суспільства чи його частини; наявність апарату примусу; розподіл населення за територіальними одиницями; власна грошова, податкова, митна системи тощо.
Ще перебуваючи в СРСР, Україна зробила суттєві кроки до самостійності, прийнявши ряд фундаментальних документів, і, в першу чергу, Декларацію про державний суверенітет. Вона визначила демократичні, гуманні, плюралістичні орієнтири молодої України.
Водночас розвивати елементи державності доводилось в умовах жорсткої економічної кризи, яка з року в рік наростала, загальної криміналізації економіки й суспільства, збереження старої партійно-державної номенклатури, значна частина якої лише формально заявляла про свою відданість ідеям незалежної держави.

Державотворчі процеси ускладнювали тривалі процеси російщення, відсутність ідеї, яка б могла консолідувати суспільство, низький рівень національної свідомості населення деяких регіонів, окремі невдалі кроки на державотворчому шляху.
Спираючись на правові традиції демократичного устрою, молода Україна у розбудові держави орієнтувалася на принцип розподілу влад, який передбачав формування трьох її гілок — законодавчої, виконавчої і судової.
Водночас необхідно було забезпечити створення управлінських структур на місцях — у областях, районах, містах та селах, налагодження їх ефективних зв'язків з центральною владою.
Єдиним законодавчим органом України була Верховна Рада. На час здобуття незалежності вона знаходилась в епіцентрі подій, бо саме у її сесійній залі приймались фундаментальні рішення.
Діючий склад Верховної Ради у кількості 450 чоловік було обрано в 1990 р., коли Україна перебувала у складі СРСР.
Депутатську більшість становили члени розпущеної 1991 р. КПУ. Частина з них залишалась на старих, ортодоксально-комуністичних позиціях, що гальмувало державотворчі процеси.

 

Після обрання Л. Кравчука Президентом України Верховну Раду республіки очолив Іван Степанович Плющ. Він народився у вересні 1941 р. в м. Ворзна Чернігівської області в селянській сім'ї. Після закінчення сільськогосподарського інституту 30 років працював на Київщині, де пройшов шлях від колгоспного бригадира до голови обласної Ради. З 1990 р. — перший заступник Голови Верховної Ради України.
З перших днів незалежності Верховна Рада розгорнула активну законотворчу роботу. Вже 24 серпня 1991 р. парламентом було прийнято постанову «Про військові формування в Україні», за якою усі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувались Верховній Раді.
8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон «Про громадянство». Він надавав право стати громадянином України кожному, хто на момент прийняття Закону мешкав на її території.
У січні-лютому 1992 р. було затверджено інші атрибути державності: гімн «Ще не вмерла України...», синьо-жовтий державний прапор та малий герб — тризуб.
За час своєї практичної діяльності Верховна Рада України Дванадцятого скликання ухвалила майже 400 законів та понад 1100 різних постанов і рішень з життя суспільства і держави.
Але попри велику кількість прийнятих документів, особливо з Питань внутрішньої політики, конкретного механізму їхньої реалізації розроблено не було. З огляду на це, велика частина рішень Верховної Ради України не виконувалась і мала популістський характер, бо не могла реалізуватись через відсутність коштів.
Велика частина прийнятих парламентом законів не мала Прямої дії, а вимагала додаткових роз'яснень, тлумачень, так депутати-демократи, учасники національно-визвольного руху 60-80-х років: Л. Горохівський, О. Шевченко, Л. Лук'яненко, І. Калинець, М. Горинь, С. Хмара, Б. Ребрик, Б. Горинь, В. Чорновіл, Г. Алтунян званих підзаконних актів, опрацювання яких затримувалося на невизначений термін.
Ефективній діяльності Верховної Ради заважало гостре політичне протистояння, відсутність злагодженості в роботі законодавчої і виконавчої 1 грудня 1991 р. на основі відповідного Закону український народ вперше загальним прямим та виконавча голосуванням обрав свого Відповідно до чинної тоді Конституції Президент України був главою держави, тобто вищою посадовою особою, і главою виконавчої влади. Коло його функціональних обов'язків, а значить і відповідальності за майбутнє держави були надзвичайно великими. До них зокрема включались гарантування забезпечення прав і свобод громадян, проведення в життя Конституції і Законів України через органи державної виконавчої влади, представництво України у міжнародних відносинах.
Першим Президентом України новітнього часу став Л. Кравчук. З початку президентства він розгорнув активну державницьку діяльність. Маючи високу фахову підготовку, організаторські здібності, відданість ідеалам незалежності, талант знаходження компромісу, він зумів поступово перебрати на себе (V-повну ініціативу творення державності.

5)Державотворчі процеси в Україні у 1994 - 2001 рр.

Відповідно до Закону, прийнятого Верховною Радою 27 березня 1994 р., було проведено вибори до Верховної Ради України тринадцятого скликання, які показали високий рівень вибори 1994 р. політичної активності населення держави. В голосуванні взяло участь 28,8 мли чол., або 75,6% внесених до списків виборців. Хід виборів контролювався громадськістю та Різними політичними партіями, на території України неребувало майже 600 офіційних спостерігачів, що репрезентували 50 іноземних держав і 12 міжнародних організацій, зокрема -00Н, Європейський Союз тощо.

11 травня 1994 р. у Києві розпочала роботу перша сесія Верховної Ради України тринадцятого скликання. Через недосконалість виборчого законодавства на цей час із 450 депутатів (повний склад депутатського корпусу) було обрано лише 338.
Верховна Рада України 18 травня 1994 р. обрала свого Голову. Ним став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. За нього віддав свій голос 171 парламентарій, що становило 53% обраних на той час депутатів Верховної Ради України.
Олександр Олександрович Мороз народився 1944 р. на Київщині. За освітою — інженер-механік, 12 років працював за фахом у радгоспітехнікумі. У 1983-1989 рр. на різних посадах у партійних та профспілкових органах. З 1989 р. — народний депутат України.
У процесі подальшої роботи відбувалося активне політичне структурування Верховної Ради, тобто розподіл депутатів за фракціями з продекларованою їхніми членами політичною орієнтацією.
16 червня 1994 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністра України. Ним став В. Масол, який у 1987-1990 рр. вже був головою Ради Міністрів УРСР і.мусив піти у відставку піт тиском голодуючих студентів.

Основними конкурентами на президентських виборах, що відбувалися влітку 1994 р., були Л. Кравчук і Л. Кучма. Перемогу в другому турі здобув Л. Кучма. Особливо вагомою була його перевага в Донбасі, східних та південних областях України і в Криму. В центральних і західних областях держави більшість виборців голосувала за Л. Кравчука.
Новообраний Президент України Леонід Данилович Кучма народився 1938 р. на Чернігівщині. Після закінчення Дніпропетровського університету 20 років працював у виробничому об'єднанні «Південний машинобудівний завод», де пройшов шлях від інженера до генерального директора. Згадане підприємство, на якому було задіяно понад 50 тис. чоловік, — єдине в СРСР з виробництва унікальних космічних та стратегічних бойових ракет. У 1992-1993 рр. Л. Кучма обіймав посаду прем'єр-міністра. Згодом, залишивши цю посаду, сконцентрувався на виконанні депутатських обов'язків, був лідером впливової Спілки промисловців та підприємців України.
19 липня 1994 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України новообраний Президент України Л. Кучма склав при сягу на вірність українському народові. Поклавши праву руку на видатну пам'ятку української культури XVI ст. - Пересоп-ницьке Євангеліє. - глава держави присягнув дотримуватися Конституції та Законів України, поважати права і свободи людини, захищати суверенітет України, добросовісно виконувати покладені на нього обов'язки.

У програмній промові Л. Кучми після інавгурації (урочистого вступу на посаду) проголошувалися головні напрями діяльності нової виконавчої влади: зміцнення української державності, безпека, мир, соціальний захист, стабільність суспільства, здійснення радикальних реформ, дотримання законності, розширення міжнародного співробітництва, зокрема з державами СНД.
Перші дні роботи Верховної Ради і Президента висвітлили недосконалість політичної системи України, неврегульованість відносин між окремими гілками державної влади. Державний устрій України поєднував риси парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. У такому поєднанні було закладено основи протистояння і навіть глибокого конфлікту з непередбачуваними наслідками. Виважена політика Президента, Голови Верховної Ради, прем'єр-міністра, більшості обласних керівників до певного часу стримувала розлад у керівництві, але запобігти йому була не в змозі. Необхідно було усунути причини розладів.
У жовтні 1994 р. Президент України Л. Кучма ініціював підписання загальнонаціональної угоди про суспільну злагоду в Україні. Вона мала стати базою для реальної консолідації законодавчої і виконавчої влади, політичних партій і рухів, громадськості задля ефективного здійснення економічних реформ.

Проте через значну поляризацію політичних сил їхнє прагнення до самоутвердження, вказана ініціатива не зустріла широкої підтримки з боку громадськості та окремих політичних сил.
Зросла напруженість у взаєминах усіх гілок державної влади. Як зазначав у виступі на сесії Верховної Ради України 24 грудня 1994 р. Л. Кучма, «відсутність детального, конституційно визначеного розмежування повноважень Президента і Верховної Ради, а також занадто самостійний статус прем'єр-міністра постійно провокували виникнення між ними протиріч». Одним з наслідків цього стала відставка 1 березня 1995 р. В. Масола. Обов'язки голови Кабінету Міністрів покладено на його першого заступника Є. Марчука.
Серйозні суперечності виникали між місцевими радами різних рівнів та їхніми головами. У результаті склалася ситуація, коли, за виразом Л. Кучми, «Україною не править ніхто».
Вибори нового складу Верховної Ради України, що відбулися в березні 1998 р., вперше України 1998 р. проводились за змішаною виборчою системою. Половина депутатів до Верховної Ради вибори 1999 р. обиралась у 225 територіальних виборчих округах, а решта — за партійними списками у загальнодержавному окрузі. Кількість місць у Верховній Раді для кожної з партій і блоків визначалась пропорційно набраних ними голосах по всій державі.
Відповідно до закону про вибори Президента України претендентами на цю найвищу посаду в державі могли стати ті, хто у визначені терміни подав мільйон підписів громадян України на їхню підтримку. Це повинно було обмежити кількість пошу-качів даної посади. Але всупереч очікуванням, Центральна виборча комісія зареєструвала 15 кандидатів, а до виборчих бюлетенів було включено 13.
Виборча кампанія проходила в умовах надзвичайного політичного, ідеологічного та емоційного протистояння. В першому турі виборів, який проходив 31 жовтня 1999 р., 9,5 млн виборців підтримали кандидатуру діючого Президента Л. Кучми, 5,9 млн - лідера комуністів П. Симоненка, 2,9 млн - лідера СПУ О. Мороза, 2,98 млн - лідера Прогресивної соціалістичної партії України - Н. Вітренко. Є. Марчук отримав 2,1 млн голосів виборців, Ю. Костенко — 571 тис, Г. Удовенко — 320 тис. Всі інші кандидати отримали менше 100 тис. голосів. Оскільки жоден з кандидатів у першому турі не набрав простої більшості голосів, до другого туру виборів вийшли Л. Кучма та П. Симо-ненко. Він відбувся 14 листопада 1999 р. За Л. Кучму віддали голоси близько 16 млн. вибор-ців, а за лідера комуністів II. Симоненка - 10 млн.
Вибір українського народу засвідчив його прагнення будувати нове, демократичне суспільство, ринкову економіку, а не повертатися до тоталітарного комуністичного минулого. Водночас вибори показали наявність численних проблем в українському суспільстві, незадоволення значної частини громадян темпами реформ, соціальну незахищеність багатьох верств населення.
Формування більшості у Верховній Раді.Всеукраїнський референдум.
Після виборів розстановка політичних сил в Україні не зазнала суттєвих змін. У Верховній Раді керівні посади продовжували обіймати представники лівих сил.
Ще до виборів Президент України Л. Кучма заявив, що після свого обрання на другий термін він звернеться до народу з пропозиціями щодо внесення поправок до Конституції України, які б дозволили налагодити більш ефективну роботу законодавчої та виконавчої гілок влади, націлити Верховну Раду на розв'язання конкретних соціальних та економічних проблем життя держави. В цих умовах виникла ідея Всеукраїнського референдуму, в ході якого народ повинен був висловити свою думку щодо надання Президенту права розпускати Верховну Раду, якщо в ній не буде сформовано депутатську більшість чи вона своєчасно не зможе прийняти Державний бюджет, скасування депутатської недоторканності та скорочення числа депутатів парламенту з 450 до 300 чоловік.
Більшість населення в цей час підтримувала такі вимоги, а це загрожувало розпуском парламенту. Саме тоді у складі Верховної Ради формується так звана депутатська більшість у кількості 237 чоловік. Реально оцінюючи ситуацію в державі й суспільстві, вона бере курс на консолідацію різних політичних сил у Верховній Раді та об'єднання зусиль законодавчої і виконавчої влади.
Протягом 1995-1999 рр. в Україні змінилось три уряди, які очолювали Є. Марчук (з червня 1995 р.), П. Лазаренко (з травня 1996 р.) та В. Пустовойтенко (з червня 1997 р.). Саме кандидатуру останнього Л. Кучма запропонував Верховній Раді для затвердження і наприкінці 1999 р. Однак необхідної кількості голосів вона не набрала. Після тривалих консультацій і схвалення Верховною Радою у грудні 1999 р. український уряд очолив Голова Національного банку України В. Ющенко. Формування уряду стало додатковим стимулом консолідації суспільства.
Депутатська більшість остаточно сформувалась на початку 2000 р., а 1 лютого 2000 р. п'ята сесія Верховної Ради України, яка зібралась в Українському Домі у кількості 255 чоловік розпочала свою роботу з переобрання керівництва Верховної Ради України. Одночасно депутати обрали Головою Верховної Ради І. Плюща, першим заступником - В. Медведчука і заступником — С. Гавриша.
«Оксамитова революція», як назвали процес формування депутатської більшості журналісти, створила передумови для ефективної співпраці всіх гілок влади в Україні. 16 квітня 2000 р. оголошений ще перед «оксамитовою революцією» референдум все-таки відбувся. Переважна більшість населення України підтримала винесені пропозиції. Однак конкретного механізму їх імплементації вироблено не було.
На початку 2001 року, у зв'язку зі зникненням журналіста Г. Гонгадзе й так званим касетним скандалом політична ситуація в Україні знову загострилась. На початку березня 2001 р. країною прокотилась хвиля виступів опозиційних сил у рамках акції «Україна без Кучми». Політична конфронтація знову стала в епіцентрі життя держави, затьмаривши вирішення численних гострих економічних і соціальних проблем. На цьому фоні пройшов процес розпаду депутатської більшості. Частина фракцій Верховної Ради («Трудова Україна», Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), НДП, Компартії України) ініціювали відставку уряду В. Ющенка, висловивши йому недовіру.
У відповідь на це частина представників національно-демократичних сил заявили про свій перехід в опозицію.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 447; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.220.44.148 (0.015 с.)