Спроба державного перевороту в срср. Проголошення, незалежності України. Розпад срср

У ч и т е л ь.

19 серпня 1991 р. засоби масової інформації сповістили громадян країни про утворення у Москві Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), який оголосив про запровадження на півроку надзвичайного стану в окремих районах СРСР.

Призупинялася діяльність усіх політичних партій (окрім КПРС), громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків, встановлювалася жорстка цензура над засобами масової інформації, заборонявся вихід газет, окрім кількох лояльних до ДКНС видань.

У Москві було запроваджено комендантську годину.

Уранці 19 серпня до Києва прибув командувач сухопутних військ СРСР генерал В. Варенников. У супроводі місцевого генералітету він з’явився до голови Верховної Ради УРСР із повідомленням про події, що сталися у Москві. Він попередив, що спроби невиконання наказів ДКНС призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Під час розмови був присутній перший секретар ЦК Компартії України С. Гуренко, який не вимовив жодного слова протягом усієї розмови.

Кравчук зауважив, що генерал перебуває не в Київському військовому окрузі, а у Верховній Раді. На це Варенніков роздратовано відповів: «У Західній Україні немає совєтської влади, суцільний «Рух». У західних областях необхідно запровадити надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПРС, їх газети, припинити та розігнати мітинги. Вам необхідно здійснити надзвичайні заходи, щоб не склалася думка, що ви йдете старим курсом… Армія приведена у повну бойову готовність, і ми вживемо усіх заходів, аж до пролиття крові».

Уранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу, яку підписав перший віце-прем’єр Костянтин Масик, «Про створення тимчасової комісії із запобігання надзвичайним ситуаціям». У ній не було жодним словом зазначено про неконституційність ДКНС, навпаки, йшлося про встановлення дисципліни, посилену охорону режимних об’єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки! (Цього якраз і вимагав ДКНС.)

ЦК КПУ підтримав путчистів. 19 серпня 1991 р. секретаріат ЦК КПУ направив на місця шифротелеграму, де було поставлене завдання партійним комітетам усіляко сприяти діям ДКНС. У своїй лояльності путчистів запевнили більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

У своєму виступі по республіканському радіо і телебаченню 19 серпня 1991 р. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук уникнув оцінки дій ДКНС. Він закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя, а відповідні оцінки і висновки зробить Президія і Верховна Рада України. Та, у свою чергу, посіла вичікувальну позицію і лише ввечері 20 серпня прийняла текст заяви, у якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не розв’яже Верховна Рада, не мають юридичної сили на території УРСР.

Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НР У, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження ДКНС та оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ.

19 серпня 1991 р. Народний Рух України виступив із заявою, де закликав співвітчизників не виконувати накази путчистів, створювати організаційні структури активного опору та ставати до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний переворот і закликала підтримати керівництво Росії у його протистоянні заколотникам.

22 серпня 1991 р. ДКНС було розгромлено.

22 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради прийняла рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України.

23 серпня в опломбованому приміщенні Львівського обкому КПУ були вилучені документи, які засвідчували обізнаність компартійного апарату в Україні з планами перевороту та його схвальне ставлення до дій путчистів.

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради України з доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук. Співдоповіді зробили народні депутати: О. Мороз — від більшості та І. Юхновський — від опозиції.

У доповіді і співдоповідях проголошувалася одна думка: про необхідність вжити рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Йшлося про структури суверенітету та механізм його практичної реалізації.

Щоб надати легітимності цим рішенням, І. Юхновський від імені Народної ради запропонував проголосити акт, у якому мав бути зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт на всенародному референдумі. Народна рада також виступила з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії України.

Л. Кравчук виніс на голосування проект Акта проголошення незалежності України. Конституційною більшістю голосів (346 народних депутатів — «за», 1 — «проти», 13 — «утримався») Акт проголошення незалежності України було схвалено.

Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України призначався на 1 грудня 1991 р., що мав відбутися одночасно з виборами президента України.

Було визнано за необхідне створити Раду оборони, Збройні сили України, прискорити формування Конституційного суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, запровадити в обіг власну грошову одиницю та забезпечити її конвертування.

Із січня 1992 р. на території республіки було заплановано запровадження в обіг купони багаторазового використання. Цим був започаткований вихід України з рубльової зони. 8 жовтня 1991 р. з’явився Закон «Про громадянство України», який регулював набуття українського громадянства радянськими людьми.

Принциповим моментом у цьому законі була неможливість подвійного громадянства, яка сприяла реальному виходу України з Радянського Союзу. 7 листопада було прийнято Закон «Про державний кордон», у якому проголошувалося, що ділянки державного кордону СРСР на території України стають державним кордоном України. Адміністративні кордони УРСР з іншими союзними республіками теж ставали державним кордоном України.

У ході передвиборної кампанії кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об’єднань і рухів, 97 трудових колективів і понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисунення. 95 претендентів одержали підписні листи. Кожному з них потрібно було зібрати 100 тис. підписів на свою підтримку і здати заповнені списки у Центральну

виборчу комісію.

7 претендентів подолали визначений 100-тисячний рубіж і були зареєстровані Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду.

• Л. Кравчук (Голова Верховної Ради України);

• В. Гриньов (заступник Голови Верхової Ради України);

• В. Чорновіл (голова Львівської обласної ради, один із керівників Народного Руху України);

• Л. Лук’яненко (голова Української республіканської партії);

• І. Юхновський (керівник опозиційної Народної Ради у Парламенті республіки);

• Л.Табурянський (голова Української народної партії, підприємець);

• О. М. Ткаченко (міністр сільського господарства України), який на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру на користь Л. Кравчука.

Розподіл голосів виборців на виборах Президента Українї 1 грудня 1991 року (%)

Із 37 885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, узяли участь у голосуванні 31891,7 тис., або 84,18 %. На питанняВсеукраїнського референдуму, який проводився водночас з виборами президента України, «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців, або 90,92 %

5 грудня 1991р. на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук склав присягу президента України і виголосив програмові орієнтири своєї політики. Одразу ж після присяги президент запропонував обрати голову Верховної Ради Івана Плюща, за якого проголосували 261 депутат.