Ліквідація політичної автономії України і проблеми її культурного розвитку

Скасування гетьманства не означало повної ліквідації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин; її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшення надходжень у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський дістав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали дивитись, "як вовки в лісі". Щодо України ставилося завдання викорінити 3 свідомості народу навіть пам'ять про гетьманство, тобто про Українську державу.

Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій департамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Канцелярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку — сенатові про прибутки й витрати "грошової казни". З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовського. У 1796 р. замість лівобережних намісництв створено Малоросійську губернію з центром у Чернігові й відновлено Слобідсько-Українську губернію. Наступного року почав працювати Генеральний суд. Але напрям роботи нових установ зі зміною назв не змінився. Вони продовжували залишатися загальноімперськими структурами й діяти в інтересах насамперед центральної влади.

Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався українськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. австрійські війська захопили територію Північної Буковини, крім Хотинського краю. До складу Австрійської монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. між Прусією, Австрією та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися під владою Австрії.

 

Гайдамацькі рухи. Коліївщина, її наслідки, оцінка в історичній літературі.

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину. Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна». Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула. У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.
Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух

Селянське повстання 1768 року на Україні відоме під назвою Коліївщина. Термін “коліївщина” був вимудруваний не самими повстанцями, а уніатськими ксьондзами, які перетворили польське слово “жезь” (“різня”) на український еквівалент “коліївщина” (від “колоти” списом чи ножем). У сприйнятті масового антифеодального, народно-визвольного руху як суто “розбійницької” “різні- коліївщини” відбилися жах і ненависть гнобителів перед спалахом народного гніву, бажання принизити значення подій 1768 року для дальшого розвитку визвольної боротьби, спаплюжити славні імена селянсько-козацьких отаманів. Безпосереднім поштовхом до повстання 1768 року було нечуване знущання з українців, які перебували більш ніж під потрійним гнітом: релігійним (на відміну від католиків православні кваліфікувались як єретики), політичним (селянин-кріпак вважався нижчою порівняно з поміщиком істотою, “бидлом”, не мав жодних прав), економічним (кріпак мусив працювати на пана шість днів на тиждень та ще й платив усякі побори), національним (українці вважалися гіршою нацією і всіляко принижувались)

37. Поділи Польщі і подальша доля українських земель.

Перший поділ

5 червня 1772, повноважні представники Прусії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. Згідно з цією угодою:

· Прусія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі - загальною площею 36 тис. км² з населенням 580 тис. чол

· Австрія – Малопольщу і Галичину (Відтоді почався австрійський період історії Львова та краю, тривав він до 1 листопада 1918 року) з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств обшаром 83 тис. км² з 2.650 тис мешканців.

· Росія – східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславом, а, окрім цього – частину Ліфляндії [Латвії], тобто загалом 92 тис. км² площі з 1.300 тис. населення.

Другий поділ

Втручання сусідів привело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні в 1793 році.

Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі шматки:

· до Прусії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії;

· до Росії – українські та білоруські землі;

· Австрійських вимог до уваги не взяли.

Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко. Придушенням повстання зайнялися пруська та російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні – Вільном, а 4 листопада російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу – передмістя Варшави

Третій поділ

Після придушення повстання у 1795-му Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до наступного:

· до Австрії було приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою – Нову Галичину (однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією і Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом – ворогами);

· до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь;

· Пруссія отримала частину Підляшшя і Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії.

В кінці XVIII століття доля українських земель вирішувалась в боротьбі між сусідніми державами Польщею і Росією. Однак вплив Росії на Польщу, яка була послаблена першим її поділом, був дуже великим. Намагання польської партії реформ зробити крок на зближення з Пруссією викликало гнів російської імператриці Катерини II. Цариця поспішно закінчила війни з Швецією та Туреччиною і тоді першим ділом взялася за Польщу. Вона легко порозумілася з Пруссією і отримала право вільно діяти у відведених їй межах. Командуючим російськими військами, ще вели наступ на Польщу, було призначено Кречетникова М.М., який з 1790 року виконував обов'язки президента Малоросійської колегії. Генерал-аншеф Кречетников у своїх мемуарах "Чтения в императорском обществе истории й древностей российских при Московском университете" (1863, т.4, стр.20-35); аналізуючи рух і дії російських військ проти Польщі в 1792 році підкреслює, що наступ здійснювався в двох напрямках: великого князівства Литовського і України. Основу російських частин в Україні становило чорноморське козацьке військо, яке знаходилося у складі корпусу Дерфельдена. Їм протидіяла польська дивізія, яка називалась українською, під командуванням брата польського короля Йосипа Понятовського, а сам король командував резервним полком.
Найбільші бойові дії велися на території південно-східної Волині, і про це повідомляють самі різноманітні джерела. Наприклад, Шепетівський церковний літопис, який писався і редагувався місцевим святенником Георгієм Віленським в 1890-91 pp., повідомляє, що коли 18 червня 1792 р. будувався храм в Шепетівці, з верхнього куполу будівельники спостерігали за ходом бою. Польський історик Балінський М. в «Старожитна Польска» (т.2, стор.925) зазначає,, що 18 червня 1792 року під Шепетівкою розгорілася жорстока битва між українськими чорноморськими козаками і поляками. Битва розпочалася о 7-й годині ранку і велася до 17 годин вечора, поляки були розбиті і змушені були відступати разом зі своїми генералами Пуппартом, Чапським, Бєлгородським і Станіславом Мокроновським в напрямку Дубна