Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Татаро-монгольська навала і боротьба українського народу проти золотоординського ярма. Державотворча діяльність данила галицького.

Поиск
Справжнім лихом для Києва та Київської Русі були його давні вороги —кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки подесятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руськікнязівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. онголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільшевід 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добреорганізованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, СереднюАзію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напавна половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількохруських князів, що підтримали його. У бою на річці Калці у 1223 році об’єднане військо зазнало поразки, цесталось внаслідок феодальних міжусобиць через які князі діялинеузгодженно. Шлях на київ було відкрито. Але монголи, надторозпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги йповернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши увнутрішні чвари. Багато пам яток архітектури Києва, та інших українських, булозруйновано внаслідок монголо-татарської навали. та були і феномени. Наприклад мозаїка Софіївського собору, на якій зображено Орантузалишилася цілою і неушкодженою протягом багатьох століть, незважаючи набагаторазове руйнування всього собора. Київський воєвода Дмитро, який керував обороною міста, пораненимпотрапив до монгольського полону. Хан Батий, залишив його живим, зважаючи на неабияку відвагу і досвід воєводи, та мав його собі зарадника. Найтяжчебуло князівствам розташованим ближче до Золотої Орди, тоді як дальнім -Галицькому, Волинському, Київському – було трохи легше. Вони корилисяхану, хоча у внутрішньому житті мали повну волю. Щоб тримати в покорінаселення та збирати з нього данини, хани призначали на руських землях Визвольна боротьба проти загарбників утруднялася посиленням феодальної децентралізації й ослабленням великокнязівської влади. Тимчасове посилення великокнязівської влади при Олександрі Невському, що поширив її на багато міст Смоленської, Чернігівської і Новгородско-Псковской земель, було підтримано ханами, нуждавшимися спочатку в її силі й авторитеті для твердження панування Орди в землях, яких не торкнулася навала, для сприяння в проведенні перепису й обкладання народу даниною. Данило I Романович (1201—1264) — князь Галицько-Волинський і Великий князь Київський (1240), король Русі (1253). Син князя Романа II Мстиславича з династії Рюриковичів.

Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму.

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

1264 — Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломоні».

Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної раздрібленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості князя Данила Галицького. Після падіння ГВК правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське, а потім і Московська держава.


 

10. Українська державність ХІІІ - XIV ст. у європейському політичному просторі. Перехід українських земель під владу Литовської держави З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами. Внаслідок цього галицько-волинський престол певний час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, як виявилося, самостійним володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325-1340) і почав титулуватися «князем землі Руської, Галицької і Володимирської». Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу. У пошуках міжнародної підтримки Юрій II намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Ордою та Литовським князівством. Він одружився з дочкою великого литовського князя Гедиміна Євфімією, а власну дочку, як свідчать деякі історики, видав заміж за іншого литовського князя, сина Гедиміна, Любарта, й, не^маючи власних синів, оголосив, що після його смерті той стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі»В XIV ст. послаблена татаро-монголами, та власної роздробленістю Русь опиняється під владою Великого князівства Литовського після взяття Києва Ольгердом у 1362 році. За Великого князя Литовського Гедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к. Л. (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади. утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі складали абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості пануючої релігії. З 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу.В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381–1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432-1437). Під час останьої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава — Велике князівство Руське.У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу.
11. Суспільно-політичні процеси в Україні у складі Великого князівства Литовського Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом «Ми старини не рушимо, новизни не вводимо», а також виступали під гаслом «збирання земель Русі». Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. На думку М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші. Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів" 1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його місце Михайла Олельковича. Змову було викрито. Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше усуватися від участі в політичній діяльності. Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення.

 

12. Магнати і шляхта, їх місце в державно-політичних структурах Литовської держави в контексті польсько-литовського суперництва.

В 1-й пол. 16 ст. під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 р. шляхта стала надсилати своїх депутатів до сейму. Виключне становище шляхти та магнатів у В. к. Л., закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр. Одночасно князівська влада проводила політику ліквідації автономних князівств на руських землях, адміністративної централізації. За адміністративною реформою 1564—1566 рр. В. к. Л. було поділене на 13 воєводств; на українських землях утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводство. З 2-ї пол. 15 ст. в становищі В.к. Л. відбуваються серйозні зміни: падіння Золотої Орди призвело до втрати союзника в боротьбі з Московським князівством, посилились зіткнення з Московською державою за кордони (у війні 1500 — 1503 рр. Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на В. к. Л. (з 1480-х рр.). Неспроможність протистояти тискові Московської держави в Лівонській війні (1558—1583), а також прагнення шляхти обмежити магнатів, зрівняти права з польською шляхтою дали поштовх до підписання у 1569 р. Люблінської унії. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське утворило з Королівством Польським федеративну державу — Річ Посполиту. У її складі В. к. Л. зберегло певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси (карбувалась власна монета - пенязь), судочинство, що велося на основі Литовських статутів, державну («руську») мову. Одночасно відбувається швидке спольщення та окатоличення В. к. Л. — переселення поляків, поширення польської мови та католицької релігії, домінування польської культури. Майже всі українські землі за Люблінською унією було включено до складу Польщі. У межах В. к. Л. залишились тільки північно-західні руські землі: Берестейщина й Пінщина. шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєд­нати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей на­мір схвалювала значна частина українських феодалів, ли­товські ж, побоюючись втратити своє панівне становище, виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лі­вонській війні змусили їх поступитися. 10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний поль­сько-литовський сейм для вирішення питання про об'єд­нання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосе­редньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі («ко­рони»). В «Акті про приєднання Волині до Польської ко­рони» Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і при­вілеїв місцевих магнатів і шляхти.


 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 260; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.224.30 (0.009 с.)