Місце доби в контексті вітчизняного історичного процесу

Це період між К. Р. і Хмельниччиною. Це спадкоємці традиції К. Р.. Період готує вибуховий матеріал для катастрофи се. 17 ст. Період інкорпорації Пд. Русі до різних метрополій. Період розходження, розділення єдиної русі.

Характеристика періоду в соц.-екон. Сфері:

- Оформл. нова соціальна структура

- З’являються суспільні стани(великі групи людей, які вирізняються за місцем у суспільному розподілі праці, а коло їх прав і обов’язків чітко закріплене у праві: шляхта, міщани, духовенство, козаки, кріпосні селяни.

- Поява нових суспільних груп пов’язана з великими гопод змінами, коли натуральне витіснення ринковим.

- Кардинальні економічні демографічні зміни. Зрушення у розташуванні теренів землеробс господ. Провадження ситуації.

- Нова політика

· Ліквідація політико-правові структури що дісталось від К.Р.

· Інтегрування інших сусідних держав та засвоєння їх політичних і правових стандартів, адаптування їх до Руського життя.

· Перетворення Руськ земель з самодостатні політ центри та віддалені маргінальні провінції, існув яких можливо лише на периферії Польськ Литовск Угорськ Татарськ Молдовського світів

· В цей час затирається і майже зникає політ.-правова єдність Руських земель; їх розходження посилюєт включен до різних, не схожих між собою держав

Нової якості набуває державна релігійна та культурна ситуація:

· Форм укр. народність та образ її сучасної території (у Півд-Руськ інтелектуалів)

· Суспільство зіткнулось з релігійною ситуацією, коли місцеве православ’я зустрілось з потужною конкуренцією двох ворогуючих на Європ теренах конфесій: католицизм і протестантизм. Православ’я змушене було змінювати, шукаючи нове обличчя.

· Регулярна взаємодія укр. духовного простору їз Західноєвропейським. Місцевий Візантізм витісняється Європ течіями: гуманізм, реформація, контрреформація, елементи бароко.

·

2. Образ історії певного періоду в ісоріографії – це загальне уявлення в тому числі і істориків про зміст іст процесу певного часу-простору і його якісні параметри.Образи які домінують в уявленнях фахових істориків різного ідейно-наукового спрямування.

«Темний період» - мало джерел. Образ періоду як «Переходової доби», який теж домінував у творах.

Для рос. та укр. істограф головн зміст має оптимістичн характер. Для рос іст – час збирання руських сил для відновл рос держави могутності; приєднання втрачених територій.

Для укр. іст - час підгот народу до відновл державності, здійснення прагнень визволення від польсько-католицької неволі.

Для польск іст- апофеоз польської могутності, тому пере ходовість епохи писемістична. За ним – смуток держ втрат і поступовий занепад.

Істор не приділ цьому часу особлив уваги.

Лише в кінці ХІХ ст. з’являється перші праці: Іван Лінніченко у 1889р. видає працю – «Научное значение западно-русской истории», де порівнює з нерівномірнопобудованою спорудою.

Володимир Антонович – поклав фундамент розробки періоду.

«Очерки истории ВКЛ» - 1885р. де пише про передумовн утвор величезного політ організму і його швидкий занепад: головна причина розпаду – штучне з’єднання в 1 державі двох організацій пов’язаних між собой етнограф типів. Одним її яких (Литовськ) виявляв агресію по до Слов’янського народу.

Антонов – «це період борьби і витіснення руськ елменту у жит. ВКЛ та укр. земель Р. П.- агресивним польсько-литовським елементом.» Це підхопили учні – Грушевський, Баголій.

З процесами Любавського М.К. пов’язане народження організаційного образу «Обласное деление і местное управл лит- рус госуд-ва, во времени издания руського первого статута»

«Литовсько-русский сейм» - 1901р. Образ – гармонійного співіснуваних спільних слов’ян у литовс державі. Литва сприйм як наступ укр. традиції

Литовський іст поч. ХХ ст. Івана Липа «Великое Князевство Литовское от Люблинской унии до смерти Бату» боротьба за збереж незалеж від зазіхань поляків на підступно захоплення ворогом поляки.

Польська істограф: Шайноха, Кучмов, Ябловск – образ гармон словн історії польської цивілізації місії у варварському регіоні, Анже Каминський – «Річ Посполита іст 3 народ».

Радянська істограф: Греков І.Б., Пашута В.Т., Хорошкевич Г., Борис Хлоря.- період відірваних південних і західних руських земель. Класова боротьба з пригнобленням правосл селян укр. і білор від феодалів.

Суч російські істор які намагают відійти від сталості – Кромм, Дмитрієв. Для них іст Укр того часу – не тпольск і не литовська.

Укр. істографія: Народницька школа: Грушевський Антонович і його учені (шк.. Документаліст), Марксинська ланка.

Народ – міщано-селянсько-козацька ланка. Борот проти гнобл польс-литов держав, чужої церкви і власних феодалів.

Державницька школа: Вячеслав Лепинський, Стефан Томіківський, Іван Крепяневич.- провідна роль шляхта, еліта, у кого є гроші.

Суч іст. Укр: Н. Яковенко, О. Русина, Ф. Шабульдо, Н. Старченко, Лесь Довш, Черкасс Б.

Прагн до нормаліз образу, прагн вписати іст Укр в загалбн Європ процеси. Розшир політ образів епохи (форм свідомості- соціал, ріліг, пліт, побут, геофізичн,)

 

48. Київська митрополія фактично розкололася на визнану польською владою грекокатолицьку («з’єднану») і нелегальну, не визнану владою й патронамикатоликами, православну («нез’єднану») церкви. У цих умовах православна церква в Україні вистояла завдяки підтримці віруючих. На захист православ’я піднялися братства. Братчики складали колективні протести проти протиправних дій грекокатоликів та їхніх протекторів на сеймики й Вальний Сейм Речі Посполитої, вели процеси за церковне майно й подавали відповідні матеріали сеймовим послам. Підставою для їхніх дій і виступів на захист православ’я представників інших верств була традиція гарантування королями Речі Посполитої права на свободу совісті в межах своєї держави.

У травні 1599 р. за ініціативою Віленського братства було укладено союз між православними і протестантами для спільного захисту своєї свободи віросповідання.

Активно вела боротьбу за свої права українська православна шляхта на сеймах Речі Посполитої. Це був єдино можливий законний шлях за відновлення православної церкви. 1601 та 1603 рр. православні посли разом із протестантами зірвали роботу сеймів. Після участі української шляхти у збройному виступі проти короля (1606—1607 рр.) сейм прийняв рішення, що православним не повинно чинитися перешкод у відправі богослужінь, і підтвердив права та привілеї церковних православних братств. 1609 р. сейм визнав існування в Речі Посполитій як грекокатолицького, так і православного духівництва. Утиски будь-кого з них повинні були каратися на державному рівні. Важливе значення мало прийняте в 1618 р. рішення сейму, що нікого не можна силою примушувати змінювати віру.

Проте здобутки в сеймовій боротьбі відрізнялися від стану православної церкви на місцях. Проти православних, як і раніше, чинили свавілля й примус: монастирі й церкви силою передавали грекокатоликам, обмежували в правах православну шляхту, не допускали до участі в роботі магістратів православних міщан.

Відновлення ієрархії православної церкви. На початку 20-х рр. XVII ст. важливу роль у захисті православної церкви в Україні відіграли козаки. Гетьман реєстрового козацтва П. Конашевич-Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства. Він підтримав ідею, що народилася у православних колах, про відновлення православної ієрархії без згоди влади Речі Посполитої. Для цього було вирішено скористатися приїздом до Києва в 1620 р. єрусалимського патріарха Феофана. Його охорону забезпечував зі своїми козаками Сагайдачний.

На прохання православних міщан, козаків і шляхти Феофан висвятив київським митрополитом Іова Борецького, а також луцького, володимирського, холмського, перемишльського, полоцького й турово-пінського єпископів. Таким чином було відновлено православну ієрархію.

 

43. Діяльність митрополита Петра Могили щодо зміцнення православної церкви. Після 1632 р., коли Владислав IV погодився легалізувати православну церкву, привілей на Київську метрополію він надав архімандриту Києво-Печерського монастиря Петру Могилі.

Петро Могила (1596—1647) походив із молдавського князівського роду. Освіту отримав у Львівській братській школі та кількох західноєвропейських університетах. Спочатку служив у польському війську, брав участь у Хотинській битві 1621 р., а у 1625 р. прийняв чернечий постриг. Із 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 р. — митрополит Київський і Галицький. Чимало зусиль доклав для легалізації православної церкви, домігся повернення захоплених уніатами монастирів і церков (Софійського собору й Видубицького монастиря в Києві та ін.). Його зусиллями й коштами було вперше ґрунтовно реставровано Софійський собор і багато споруд Києво-Печерської лаври. Могила був ініціатором створення Київського колегіуму (1632 р.), його філій у Вінниці, Кременці і Гощщі та відкриття Слов’яно-греко­латинської академії у столиці Молдавського князівства м. Ясси в 1640 р. Величезну роль зіграв в оновленні православного богослов’я і зміцненні православної церкви в Україні.

Ставши митрополитом Київським і Галицьким, Петро Могила спрямував свою діяльність на реформування церкви. Перш за все він упорядкував церковне життя. Відтепер жоден єпископ не міг посісти кафедру без згоди митрополита. За розпорядженням П. Могили було проведено ретельну перевірку щодо дотримання церковних канонів у минулому під час призначення всіх рядових священиків і видання їм нових свідоцтв із детальним визначенням обов’язків. Для контролю за станом церковного життя й поведінкою духівництва до парафій монастирів і єпископів направляли спеціальних «митрополичих намісників» і «візитаторів». Запроваджувалися спеціальні екзамени на знання пастирських обов’язків для священиків. Для вирішення поточних проблем у єпархіях щорічно скликалися з’їзди священиків — єпархіальні собори. Із метою ліквідації звичаю вирішення тяжб серед духівництва світськими судами П. Могила заснував митрополичу консисторію — церковний судовий орган.

Митрополит упорядкував стосунки з церковними братствами, обмеживши деякі їхні претензії і примусивши їх рахуватися із його владою. П. Могила домігся послаблення негативного впливу права патронату на церковну організацію. Було чітко визначено права й обов’язки патронів, закріплено парафії за впливовими патронами із православної шляхти або братствами. Митрополит залишав за собою право відмови висвячувати на церковні посади запропонованих патронами негідних осіб.

Багато уваги П. Могила приділяв розробці питань православного віровчення і впорядкуванню обрядовості. Митрополитом та його сподвижниками було підготовлено новий православний Катехізис («Православне ісповідання віри») із викладом основ християнського віровчення, що був затверджений Київським церковним собором 1640 р. П. Могила написав великий полемічний твір «Літос, або камінь» (1644 р.) та «Євхарістіон, або Требнік» (1646 р.), у якому визначалися догмати й обряди православної церкви.

 

 

29. Шляхта — привілейований пануючий стан у Польщі, Угорщині, Литві, на українських та білоруських землях, що в ХІV—ХVІІІ ст. входили до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, а з 1569 р.— до Речі Посполитої. Приналежність до шляхетського стану забезпечувала людині широкі корпоративні права й привілеї, що відділяли її від інших верств суспільства.

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. За відбуття військової служби шляхта отримувала різні привілеї.

Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади й сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянинові чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеї в торгівлі та землекористуванні. Був вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказу. Шляхтич, який скоїв злочин, підлягав шляхетському суду й позбавлявся привілеїв.

Шляхетські привілеї були офіційно затверджені місцевою владою.

За Кошицьким привілеєм (1374 р.) польську шляхту було звільнено від усіх повинностей за винятком сплати поземельного податку, а землеволодіння шляхтичів ставало спадковим.

Городельський привілей (1413 р.) передбачав, що всі шляхтичі у Великому князівстві Литовському повинні мати герби, бути католиками й одружувати дочок тільки з католиками.

Червінський привілей (1422 р.) гарантував польській шляхті недоторканність її землеволодінь.

Едлінсько-краківський привілей (1430—1433 рр.) давав гарантію особистої недоторканності польської шляхти, заборону заарештовувати її інакше ніж за рішенням суду і на підставі закону.

За Віленським привілеєм (1447 р.) Казимира ІV Яґеллончика права й вільності польської шляхти поширювалися на руську шляхту всіх земель Великого князівства Литовського.

Цереквицький привілей (1454 р.) зобов’язував польського короля обговорювати разом зі шляхтою законодавчі питання й не дозволяв починати війни без її відома.

Нешавські статути (1454 р.) підтвердили всі попередні привілеї, які отримала шляхта окремих польських земель, а також заборонили приймати будь-які нові закони без згоди шляхти.

Пйотркувський статут (1496 р.) узаконив прикріплення селян до землі, зрівняв західноукраїнських бояр — нащадків знаті колишнього Галицько-Волинського князівства — у правах із польською шляхтою.

Одночасно з наданням привілеїв запроваджувалися й певні обмеження на зростання кількості шляхти за рахунок переходу з інших станів.

Щоб очистити шляхетство від «випадкових людей», великокнязівська влада Литви в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сиґізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти, затверджений сеймом. Водночас поняття «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний — «шляхтич». Наступного року в Литовському статуті — збірнику законів Великого князівства Литовського — було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони є постійним документом. Також статут гарантував шляхті, що її не можна карати без суду.

У 40—50-ті рр. ХVІ ст. були уточнені списки шляхти та їхніх слуг. Відповідно до «Уставу на волоки» (1557 р.), шляхтичами визнавалися лише «бояри стародавні», решта поверталися до станів селянства або міщанства.

У 1563 р. згідно з грамотою великого князя литовського скасовувалися всі обмеження щодо православної шляхти, зокрема, і на українських землях, (деякі історики застосовують щодо неї назву «українська шляхта»). Таким чином, на середину ХVІ ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої.