Синхронізація політико-правових систем ВКЛ і Польщі напередодні Люблінського сейму.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Синхронізація політико-правових систем ВКЛ і Польщі напередодні Люблінського сейму.



Передумови об’єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства.

Шлях до об’єднання Великого князівства Литовського з Польщею був доволі тривалий. Започаткувала його Кревська унія 1385 р. з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки – тоді обом державам загрожували рицарі-хрестоносці.

З другої половини XV ст. став набирати сили новий суперник Литви – Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI ст. Велике князівство Литовське у війнах з Московією втратило майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI ст. , коли почалась війна Московського царства проти Лівонії. Литва, що підтримувала ліванців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути цілковитого завоювання з боку Москви, вона мусила знайти надійного союзника. Єдиним реальним кандидатом на таку роль було тоді Польське королівство, з яким Велике князівство Литовське вже вісім разів обговорювало й укладало різноманітні угоди-унії та з яким було пов’язане особою спільного монарха (великий князь литовський обіймав на той час і королівський престол).

 

 

49. Козацькі походи проти турків і татар. Хотинська війна.
На своїх легких чайках вони спускалися вниз по Дніпру, обминали татарську варту в районі фортець Кизи-Кермена і Іслам-Кермена, виходили в Чорне море, нападали на турецькі й татарські фортеці, «окурювали мушкетним димом» Ізмаїл, Кілію, Білгород (Дністровський), Варну, Синоп, Трапезунд, Кафу і навіть Константинополь. Так на багатьох чайках козаки підійшли до західного узбережжя Чорного моря, оволоділи фортецею Варна, що вважалася неприступною, розгромили турецьку залогу, визволили багатьох невільників і щасливо повернулися додому. У 1614 р. козаки двічі перепливали Чорне море і успішно громили на південному березі турецькі міста Синоп і Трапезунд. А весною 1615 р. на 80 чайках запорожці підійшли до самої турецької столиці — Константинополя, яку охороняла тридцятитисячна султанська гвардія, спалили гавані Мізевни та Архіокі. Султан, який у той час рибалив під містом, на власні очі спостерігав дим і полум'я від пожежі в столиці, запаленої козаками. 1616 р. під проводом Петра Сагайдачного козаки здійснили морський похід у Крим, взяли й спалили великий невільничий ринок Кафу, куди татари звозили для продажу бранців, захоплених в Україні. Козаки знищили там 14 тис. турецьких вояків, потопили турецькі каторги (кораблі) і визволили багатьох полонених. Запорожці часто ходили в походи разом з донськими козаками.

Турецький султан і кримський хан вимагали від польського уряду припинити походи козаків, але водночас самі продовжували спустошливі напади на українські землі, розв'язували агресивні війни. У 1620 р. турецько-татарські війська, що налічували близько 80 тис. чол., вторглися в межі Валахії і Молдови. Що ж до польської армії, яку очолював коронний гетьман Станіслав Жолкевський, то вона мала всього близько 10 тис. чол. Як пише автор Львівського літопису, Жолкевський вирішив воювати без козаків, гоноровито заявивши: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ролі (до землі.— Авт.) альбо свині пасти»Біля с. Цецори, над р. Прут під Яссами в Молдові турки й татари вщент розгромили польські війська. С. Жолкевський загинув, його відрубану голову, настромлену на спис, було виставлено біля намету турецького паші, а потім відправлено султанові у Константинополь. Польський гетьман Станіслав Конецпольський та інші польські воєначальники потрапили в полон Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до козаків. Козаки ж, розуміючи, яку величезну загрозу становить турецько-татарська навала не тільки для Польщі, а й для України та всієї Європи, прийняли пропозицію польського сейму про похід проти турків і вирішили послати послів до короля. Серед інших у Варшаву поїхав і Сагайдачний. Козацтво ж на чолі з гетьманом Я. Бородавкою вирушило в Молдову назустріч турецько-татарській армії.Польське військо в кількості 35 тис. чол., головнокомандуючим якого був литовський гетьман Карл Ходкевич, підійшло до Дністра, у середині серпня мостом переправилося на правий берег і стало табором під Хотином. Туди ж з боями підійшли й козаки. Після прибуття до козацького табору з Варшави Сагайдачного за його вказівкою Бородавку схопили і, обвинувативши у тяжких злочинах, скарали на смерть. Гетьманом знову став Сагайдачний. Козацьке військо налічувало 40 тис. чол. До його складу входило і 700 донців.Турецько-татарські війська, очолювані султаном Османом II, налічували понад 150 тис. чол.Унаслідок бойових дій, що тривали понад місяць, турки втратили близько 80 тис. чол. і, не змігши перемогти козацтво та польські війська, змушені були піти на укладення мирного договору. Хоч у поразці турецької армії вирішальну роль відіграло козацтво, мирний договір, укладений 9 жовтня 1621 р. між Туреччиною й Польщею, був спрямований проти нього. Польський уряд зобов’язувався передусім заборонити козакам судноплавство по Дніпру й не допускати їхніх походів на турецькі володіння.

Першими з-під Хотина пішли козаки, не задоволені умовами мирного договору.

У Хотинській війні турки не досягли своєї основної мети — загарбання польських і українських земель. Завдяки мужності козаків було розвіяно міф про непереможність султанської Туреччини, припинено її просування в Європу, ослаблено економічно й політично. Розгром турків під Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народів, передусім балканських, вселив у них віру в можливість визволення з-під турецького ярма.

 

27 дослідження шляхет стану в україніІзидор Шараневич. Його праця „Нарис внутрішніх стосунків у Східній Галичині в другій половині п’ятнадцятого століття”, написана польською мовою і видана у 1869 р. у Львові, є фактично першою синтезою історії Галичини XIV-XV ст. в українській історичній науці / Історія шляхти займає у праці І. Шараневича центральне місце. Найбільш характерною рисою дослідження є те, що, контекст польсько-українського протистояння чи національного гноблення українців, який був центральним для пізніших робіт української історіографії, майже повністю відсутній у цього автора. Автор жодного разу не вживає терміну “українські” чи “західноукраїнські” землі, натомість постійно послуговується терміном Русь, часто в значенні земель Речі Посполитої

“Народницька” історіографія мала вирішальне значення у формуванні історичної науки та модерної візії історії України в ХІХ ст. погляди Володимира Антоновича, одного з найвпливовіших дослідників історіїї України з другої половини ХІХ ст. та засновника тзв. “Київської” історичної школи. В. Антонович сформулював украй негативний погляд на роль шляхти в історії України. За В. Антоновичем, поява та існування шляхти на українських землях були результатом насамперед польського та литовського панування. дослідженнях галицької шляхти пізнього середньовіччя є передовсім заслугою двох учнів В. Антоновича - Михайла Грушевського та Івана Лінниченка. Історія шляхти Галицької Русі та Поділля в інтерпретації І. Лінниченка та М. Грушевського – це приклад того, наскільки подібним був образ польського панування, який конструювали, здавалося б, на перший погляд такі дві відмінні історіографії як українська і російська [101]. На думку І. Лінниченка, внаслідок наданнєвої політики Казимира Великого і особливо Владислава Опольського у Галицькій Русі була створена система ленно-васального землеволодіння, яка наслідувала західноєвропейські зразки. Натомість, М. Грушевський пропонував розглядати тогочасні умови надань руській шляхті як наслідок впливів давньоруської та литовської практики, наводячи на підтвердження цієї тези згадки з документів того ж Владислава Опольського та Коріатовичів Ревізія “народницької” концепції історії шляхти в українській історичній науці відбулася протягом першої половини ХХ ст. Переоцінка ролі соціальних еліт в українській історії пов’язана передовсім з ім’ям Вячеслава Липинського. Поява праць Липинського дала початок новому напрямку в українській історіографії, знаного як “державницький приділяв головну увагу значенню державних інcтитутів та політичних еліт в історії В. Липинський розвинув свою концепцію української історії у студіях шляхтою, що приймала участь у повстанні Богдана Хмельницького, намагаючись підкреслити роль верстви у творенні підвалин нової козацької держави.

Окреме місце в історії вивичення шляхти займає радянський період. За роки радянської влади на Україні історія сусупільних еліт стала справді табуйованою темою для серйозних наукових досліджень. Як переконливо показала Наталя Яковенко у своєму аналізі поглядів українських істориків на характер Люблінської унії та наступної колонізіції Центральної України в XVI-XVII ст., радянська репрезентація цих подій як “польсько-шляхетського завоювання” ґрунтувалася значною мірою на рецепції оцінок Власне в цей час з’явилися високопрофесійні роботи Василя Інкіна про поширення та функціонування інститутів волоського права в Галичині, розвідки Ярослава Дашкевича, Олега Купчинського, А. Генсьорського та того ж В. Інкіна, присвячені розвитку дипломатики на західноукраїнських землях, зокрема вищезгаданим грамотам князя Лева. Новий етап у студіях над шляхтою розпочався в 90-х роках минулого століття Наталі Яковенко. Її книжка „Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)”, написана на принципово нових методологічних засадах, накреслила нові інтерпретаційні можливості та суттєво розширила коло досліджуваних питань /Стосовно історії галицької шляхти, то цінними є спостереження Н. Яковенко щодо зв’зків між різними гілками тих самих панських родів, що проживали на території Галицької Русі та Волині. Серед інших учнів О. Бальцера, які порушували у своїх дослідженнях питання, пов’язані з історією шляхти, потрібно також згадати роботи Войцєха Гейноша про пережитки руського права та групи невільного населення в Галичині XV ст.; розвідку Людвіга Ерліха про функціонування галицького староства в XІV-XVІ ст.; працю Стефана Соханєвіча про війтівства і солтиства Львівської землі пізнього середньовіччя; численні роботи Алоїзого Віняжа з історії приватного права, базовані значною мірою на джерелах, що стосуються руської шляхти; нарешті, джерельні публікації матеріалів львівського консисторського суду Вільгельмом Рольним [8; 76; 97; 98; 151].

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.222.124 (0.005 с.)