Розкрийте суть норманської теорії про походження Русі – України та родоводи її правлячих (княжих) династій.

Норманська теорія заснована на поданні від те, що варяги, що згадуються в «Повісті временних літ», є не хто інший як представники скандинавських племен, відомі в Європі під ім'ям норманів або вікінгів. Ще професор Санкт-Петербурзької Академії наук німець Т. 3. Байєр, який не знав російської мови, а тим більше давньоруського, в 1735 р. в своїх трактатах латинською мовою [7] висловив думку, що давньоруське слово з літописів - "варяги" - це назва скандинавів, що дали державність Русі. У пошуках відповідного терміна в древнесеверном мовах, Байєр знайшов, однак, лише єдино наближено нагадує "варяг" слово "верінгьяр" (vasringjar, імен. Відмінок множ. Числа). [8]

Ще одним наріжним висновком є ​​висновок, заснований на даних того ж фрагмента літопису, що слов'яни не змогли самі управляти собою. На цій основі зроблено висновок про те, що варяги, тобто нормани, принесли державність на слов'янські землі. У подібній постановці питання не було нічого незвичайного. Добре було відомо, що багато європейських держав були засновані іноземними правителями, причому в ході завоювання, а тут мова йде про мирний покликання.

Але саме цей висновок і породив настільки запеклий контрвиступленіе М.В. Ломоносова. Треба думати, що ця реакція була викликана природним почуттям враженої гідності. М.В. Ломоносов побачив в історії з покликанням князів вказівку на початкову неповноцінність слов'ян, не здатних до самостійного державного творчості. Дійсно, будь-який російський людина повинна була сприйняти цю теорію як особисту образу і як зневага до російської нації, особливо такі люди, як М.В. Ломоносов. «Німці» були звинувачені в упередженості.

Дуже показовий у цьому відношенні барвиста розповідь історика правда вже XX століття М. О. Алпатова про виникнення норманської теорії: "Тіні двох співвітчизників - Рюрика і Карла XII - витали над тими, на чиїх очах народжувався це питання. Полтавська вікторія розтрощила амбіції завойовників часів Карла XII, норманська теорія, яка будувала російську державність до Рюрика, завдавала удару по амбіціям росіян з історичного прапора. Це був ідейний реванш за Полтаву. Покритий пилом століть древній оповідь про варягів знайшов нове життя, став найгострішим сучасним сюжетом... Варязький питання, отже, народився не в Києві в літописні часи, а в Петербурзі в XVIII ст. Він виник як антиросійські явище і виник не в сфері науки, а в області політики. Людиною, який зробив перший "постріл" в цій баталії, був Байєр "[9].

Реформаторська діяльність князя Володимира Великого

Володимир Великий (980-1015) - один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: остаточно підкорив в’ятичів, радимичів, повернув Перемишль і Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань. В 988р. Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях. Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну, найбільшу європейську державу. “На початку князювання Володимир мусив покласти багато труду у те, щоби утримати разом різнорідні землі і племена. Коли почалася боротьба між Святославичами, дальші землі не почували над собою сильної влади і почали жити своїм окремим життям, як жили колись, у давні часи. Треба було наново силою притягати їх до державної організації. Протягом кількох років Володимир безнастанно був у воєнних походах, з військом виправлявся в різні сторони.” [11] Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки могли володіти Руською державою, яка на той час мала консолідуючу роль. Поділ держави на уділи сприяв зміцненню Русі. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя.

“Володимир був першим реформатором на Русі. Якщо Олег, Ігор, Святослав ставили понад усе військові походи, менше займаючись внутрідержавними справами, то Володимир і діяльність за межами країни підпорядковував завданням внутрішнього життя. “Якщо його попередники були типовими володарями дофеодальної (родоплемінної) епохи, то Володимир своєю діяльністю об'єднав обидві історичні епохи: родоплемінну і феодальну.” [12]

Він усвідомив необхідність проведення правової реформи. У

"Повісті минулих літ" вказується, що Володимир думав і про ратні справи, і про "устав земний", і про державне будівництво, і про регулювання суспільно-правових відносин у державі [13].

Близько 988 р. Володимир продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь стає об’єднаною державою.

За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Протягом ІХ – першої третини ХІІ ст. державне, суспільне, економічне й культурне життя Давньої Русі зосереджувалося в Києві й навколо Києва, в Середній Наддніпрянщині. Незабаром по утвердженні в Києві Володимир почав будівництво міської фортеці площею близько 10га.

Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.

Галицько – Волинське князівство (королівство): історія, роль та місце в українському державотворенні (XII – XIV ст.)

Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Королі́вство Ру́сі (лат. Regnum Russiæ; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене внаслідок об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.

Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.