Розділ 9. Вплив екологічних чинників на стан здоров’я людини. 
";


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ 9. Вплив екологічних чинників на стан здоров’я людини.



Розділ 9. Вплив екологічних чинників на стан здоров’я людини.

Внутрішнє середовище організму

Наш організм є надзвичайно складною біологічною системою. Як і будь-яка інша жива система вона піпорядковується загальним закономірностям функціонування. Центральним поняттям виступає поняття про метаболізм. Оскільки жива система це система відкрита, то обов’язковим є надходження до неї певних речовин та виведення продуктів метаболізму – метаболітів. Можна визначити дві групи метаболічних процесів: 1) процеси синтезу – анаболічні реакції; 2) процеси розпаду з вилученням енергії – катаболічні реакції.

Таким чином, метаболічні процеси складаються з двох протилежних процесів – анаболізму та катаболізму. Збалансованість цих реакцій є запорукою нормального функціонування будь-якої живої системи. Анаболічні реакції потребують енергетичного забезпечення, яке, в свою чергу, зумовлює необхідність катаболічних реакцій.

В багатоклітинному організмі, яким є наш організім, здійснення всіх біохімічних реацій відбувається виключно в рідкому середовищі. Відповідно, клітини омиваються водним розчином. Таке рідке середовище називають внутрішнів середовищем організму.

У поняття внутрішнє середовище організму включається сукупність крові, лімфи, тканинної, спинномозкової, суглобної і плевральної рідин, які знаходяться в постійному контакті з клітинами й навколо клітинними структурами тканин, здійснюючи безпосередню реґуляцію обмінних реакцій організму.

Послідовність обміну між різними рідинами організму реґулюється специфічними бар’єрами. При цьому, як у кожній з рідин окремо, так і в організмі в цілому, зберігається динамічна сталість чи гомеостаз, що відіграє значну роль у життєдіяльності організму і його пристосуванні до умов зовнішнього середовища. Це здійснюється за рахунок введення із зовнішнього середовища в організм необхідних речовині виведення з організму продуктів метаболізму. Весь комплекс змін, що відбуваються, спрямований на підтримку не тільки сталості внутрішнього середовища організму, але і взаємин із зовнішнім середовищем, називається гомеостазом або гомеокінезом.

Основними системами, що беруть участь у підтримці гомеокінезу, є: — веґетативна нервова система, що забезпечує всі процеси життєдіяльності організму;

— соматична, що забезпечує поведінкові реакції і здатність до активної діяльності організму в навколишньому середовищі.

 

Кров

Серед рідин організму центральне положення займає кров. Кров складається з плазми і формених елементів (еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів). Підтримання необхідного рівня компонентів плазми залежить від функції всіх систем органів, водного режиму організму.

Функції крові різноманітні, але практично усі вони пов’язані із циркуляцією її по кровоносних судинах. Завдяки цьому кров виконує такі функції:

Дихальна функція. Ця функція полягає в зв’язуванні і переносі О2 і СО2.

Трофічна (живильна) функція. Кров забезпечує всі клітини організму живильними речовинами: глюкозою, амінокислотами, жирами, вітамінами, мінеральними речовинами, водою.

Екскреторна функція. Кров виносить з тканин кінцеві продукти метаболізму: сечовину, сечову кислоту й інші речовини і доставляє їхдо органів виділення.

Термореґуляторна функція. Кров охолоджує енергоємні органи і зігріває органи, які втрачають тепло.

Кров підтримує стабільність деяких констант гомеостазу — рН, осмотичний тиск, ізотонію й ін. Кров забезпечує водно сольовий обмін між кров’ю і тканинами. У артеріальній частині капілярів рідина і солі надходять у тканини, а у венозній частині капілярів повертаються в кров.

Захисна функція. Кров виконує захисні функції, будучи найважливішим фактором імунітету. У складі крові знаходяться компоненти захисту від чужорідних речовин. Це визначається фагоцитарною активністю лейкоцитів (клітинний імунітет) і наявністю в крові антитіл, що

знешкоджують мікроби та їх токсини (гуморальний імунітет). Кров має здатність до згортання, запобігаючи кровотечі.

Гуморальна функція. Кров переносить гормони й інші фізіологічно активні речовини від клітин, де вони утворюються, до інших клітин.Здійснює креаторні зв’язки — передачу міжклітинної інформації за допомогою макромолекул, здатних реґулювати процеси синтезу білка,

диференціювання клітин і т. д. Загальна кількість крові залежить від статі й інтенсивності обміну.

У людини її кількість складає приблизно 6–8 % маси тіла (4–6 л). Ця величина постійна і реґулюється за рахунок процесів водного обміну. Так, надходження великої кількості води в організм веде до активації роботи нирок (підвищення діурезу), що виділяють частину ріди

ни з організму. Решта рідини переходить у тканини, створюючи депо, з якого поступово витрачається, надходячи в кров. При дефіциті рідини в організмі, при недостатньому її надходженні ззовні вода з тканин надходить у кров з одночасним зниженням діурезу (утворення сечі). У звичайних умовах кров по судинах циркулює не вся. Частина її

знаходиться в депо (місцях накопичення): у печінці — до 20 %, у селезінці — до 16 %, у шкірі — близько 10 % від загальної кількості крові. При фізичних навантаженнях, коли потреба в кисні в працюючих органах різко збільшується, зростає й об’єм крові, що циркулює в су

динному руслі за рахунок виходу її з депо.

Кров людини являє собою сполучення рідкої частини (плазми) і формених елементів, між якими існують певні кількісні співвідношення, визначені за гематокритом. Гематокрит — це відношення об’єму еритроцитарної маси до загального об’єму крові.

У чоловіків цей показник складає 40–48 %, у жінок — 36–42 %.

Одним з найважливішїх показників гомеостазу є реакція (рН крові), що обумовлена співвідношенням Н+(водневих іонів) і ОН– (гідроксильних) іонів і створює можливість оптимального перебігу більшості фізико хімічних процесів у клітині.

Для оцінки активної реакції крові використовують водневий показник рН (pover Hydrogen), що є неґативним логарифмом концентрації водневих іонів.

Кров людини має малолужну реакцію, що коливається від рН 7,33–7,47: — рН артеріальної крові — 7,39–7,47 (за рахунок насичення киснем); — рН венозної крові — 7,33–7,35 за рахунок насичення вуглекислим газом і накопичення кислих продуктів метаболізму.

Сумісні з життям значення рН знаходяться в межах 7,0–8,0. Процеси обміну речовин в організмі протікають постійно і, отже, у кров безупинно надходять продукти метаболізму як кислі, так і лужні. Однак рН крові зберігається у відносно стабільних межах, тобто зберігається кислотно-лужна рівновага за рахунок наявності в крові фізикохімічних, біохімічних і фізіологічних механізмів.

 

Білки плазми

До білків плазми крові належать декілька десятків різних білків, що розрізняються за будовою і функціональними властивостями. Проте білки, в основному, поділяють на дві групи: альбуміни і глобуліни. До групи альбумінів належить фібриноген. У плазмі крові міститься приблизно від 200 до 300 г білка. Основну групу білків, близько 60 % від їхньої загальної кількості, складають альбуміни, які за рахунок великої рухливості при відносно

невеликих розмірах молекул і високої концентрації створюють онкотичний тиск. Велика площа поверхні дрібних молекул альбуміну сприяє транспорту кров’ю різних речовин (білірубін, солі важких металів,жирні кислоти, сульфаніламіди, антибіотики, гормони).

Глобуліни плазми — ціла група білків. Молекулярна маса їх від 44 000 до 130 000. Термін циркуляції в глобулінів менший, ніж в альбумінів. Вони виконують найрізноманітніші функції, починаючи від транспортної, до захисної. Так, глобуліни переносять ліпіди, тироксин, гормони кори надниркових залоз, транспортують ліпіди, мідь, залізо, частина глобулінів є антитілами.

Найбільшим білком плазми є фібриноген, що бере участь у зсіданні крові і зупинці кровотечі.

Його вміст у плазмі невеликий, близько 0,3 %. Проте за певних умов він має здатність переходити в нерозчинну волокнисту форму — фібрин. Альбуміни і фібриноген утворюються в печінці. Глобуліни синтезуються в печінці, кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах.

При нормальному харчуванні в організмі здорової людини за добу виробляється близько 17 г альбуміну і 5 г глобуліну.

 

Функції білків плазми

Білки плазми є її функціональними структурами, за допомогою яких здійснюється транспорт живильних речовин, вітамінів, кінцевих продуктів обміну речовин. Продукти обміну речовин, що не засвоєні організмом і підлягають видаленню (сечовина, сечова кислота, білірубін), переносяться плазмою до органів виділення.

Білки плазми беруть участь в утворенні тканинної рідини і лімфи, а також:

1. Забезпечують обмін рідин між кров’ю і тканинами — процес, обумовлений онкотичним тиском.

2. Підтримують сталість рН, будучи однією з буферних систем крові.

3. Є одним з факторів підтримки сталості артеріального тиску за рахунок створюваної ними в’язкості.

4. Перешкоджають осіданню еритроцитів, підтримуючи колоїдну структуру крові.

5. Беруть участь у процесі згортання крові.

6. При участі імуноглобулінів забезпечують захист організму від чужорідних мікроорганізмів і токсичних продуктів їхньої життєдіяльності.

7. Служать переносниками деяких гормонів, неорганічних іонів, ліпідів, холестерину.

8. Є резервом для побудови тканинних білків.

9. Забезпечують креаторні зв’язки.

Формені елементи крові

Гемоглобін

Еритроцити містять дихальний фермент — гемоглобін (Нb), що обумовлює червоний колір крові (рис. 15). На долю гемоглобіну приходиться 34 % загальної і 90 % сухої ваги еритроцита, тобто більша частина його маси. Загальна кількість гемоглобіну в крові варіює в залежності від індивідуальних особливостей, але в середньому його кількість дорівнює: 130–160 г/л крові в чоловіків і 120–140 г/л у жінок, що в загальному для людини з масою 65 кг складає приблизно 600 г. Встановлено також, що 1 м Нb містить 3,5 мг заліза, тобто у всіх еритроцитах організму його міститься біля 2500 мг.

Гемоглобін являє собою складну хімічну сполуку, що складається з 600 амінокислот, його молекулярна маса дорівнює 66 000 ± 2000. Гемоглобін складається з білкової і небілкової частини: білка глобіну і чотирьох молекул гему. Молекула гему, що містить атом заліза, має здатність приєднувати чи віддавати молекулу кисню. При цьому валентність заліза, до якого приєднується кисень, не змінюється, тобто залізо залишається двовалентним (Fe2+). Гем є активною, чи так званою простетичною групою, а глобін — білковим носієм гему.

Рис. 15. Молекула гемоглобіну: 4 ланцюги глобіну забарвлено в різні кольори. Зправа структурна формула гему, що містить двовалентне залізо.

 

Розрізняють три основних фізіологічних сполуки гемоглобіну:

Оксигемоглобін — гемоглобін, зв’язаний з киснем (Hb2 або HbО), утворюєтьсяв легеневих капілярах у зв’язку з високим парціальним тиском кисню в альвеолах.

Дезоксигемоглобін (відновлений) — гемоглобін, що віддав кисень (Hb) у тканинах у зв’язку з високим напруженням в них вуглекислого газу.

Карбгемоглобін — сполука гемоглобіну з вуглекислим газом (HbСО2).

Крім фізіологічних сполук гемоглобіну, існують патологічні:

Карбоксігемоглобін — сполука гемоглобіну з чадним газом (СО), тому що спорідненість заліза до СО перевищує його спорідненість до кисню в 300 разів.

Метгемоглобін (MetHb) — сполука гемоглобіну із сильними окислювачами (перманганат калію, аміл і пропілнітрит, фенацетин), при якому залізо гему з двовалентного перетворюється в тривалентне. При накопиченні цих сполук гемоглобіну в крові порушується транспорт кисню, що призводить до розвитку кисневого голодування.

У посмугованих м’язах, до яких належать скелетні м’язи і м’яз серця, знаходиться речовина аналогічна гемоглобіну і за місцем локалізації називається міоглобіном. Подібність між гемоглобіном і міоглобіном полягає в наявності однієї і тієї ж простетичної групи, однакової кількості заліза, у здатності вступати в зворотні сполуки з киснем і вуглекислим газом.

Корінною відмінністю міоглобіну є менша, ніж у гемоглобіну, щільність його білкової частини — глобіну, що різко підвищує його спорідненість до кисню. Тому міоглобін пристосований до депонування кисню. Міоглобін людини зв’язує до 14 % загальної кількості кисню в організмі. Це має велике значення для постачання киснем м’язів, що особливо ритмічно працюють протягом тривалого часу (м’язи кінцівок, жувальні м’язи, м’яз серця).

У фазі скорочення відбувається перетискання капілярів з фактичним припиненням кровотоку через м’яз. У цей період міоглобін служить одним з основних джерел кисню для працюючої тканини, томущо акумуляція кисню відбувається в період розслаблення м’яза, а віддача його — у період скорочення.

Період напівнасичення міоглобіну киснем відбувається швидше ніж за 0,1 с, завдяки його високій спорідненості до кисню.

Руйнування еритроцитів з виходом гемоглобіну в плазму крові на зивається гемолізом.

У залежності від фактора впливу на еритроцити розрізняють такі види гемолізу:

осмотичний — дія на еритроцит гіпотонічних розчинів;

хімічний — під дією речовин, що руйнують оболонку еритроци

та — кислоти, лугу;

механічний — інтенсивне струшування ампули з кров’ю;

термічний — заморожування і розморожування крові;

біологічний — переливання іншогрупної крові, бактеріально забрудненої, при укусах змій, при дії імунних гемолізинів.

 

Лейкоцитарна формула

Лейкоцитарна формула — це співвідношення різних видів лейкоцитів, виражене у відсотках від загальної кількості. В умовах фізіологічної норми лейкоцитарна формула відносно постійна, представлена у відсотках такими співвідношеннями: нейтрофіли — паличкоядерні 1–6 %, сеґментоядерні 47–72 %; еозинофіли 0,5–5 %; базофіли 0–1 %; лімфоцити 19–37 %; моноцити 3–11 %.

 

Тромбоцити

Кров’яні пластинки, так само як еритроцити і лейкоцити, є самостійними утвореннями крові. У крові дорослої людини міститься 180–320 тис. цих без’ядерних клітин. Їхня кількість піддається добовим коливанням (вдень їх більше, ніж вночі) і коливанням, пов’язаним з певним фізіологічним станом (емоції, фізичні навантаження, їжа). Кров’яні пластинки утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у крові від 5 до 11 днів. Руйнуються в печінці, легенях і селезінці.

У тромбоциті розрізняють плазму (гіаломер) і центральну частину цитоплазми — ґрануломер, що містить три типи ґранул, різних за будовою і хімічним складом.

Тромбоцити містять велику кількість серотоніну, гістаміну, ферменти дихального ланцюга. Тромбоцити, як і лейкоцити, здатні до фагоцитозу і пересування за рахунок утворення псевдоподий (псевдоніжок). До фізіологічних властивостей тромбоцитів належать адгезивність, аґрегація й аглютинація.

Адгезивність — здатність тромбоцитів прилипати до чужорідної поверхні.

Аґрегація — властивість тромбоцитів прилипати один до одного під впливом різноманітних причин, у тому числі і факторів, що сприяють згортанню крові.

Аглютинація тромбоцитів — склеювання їх один з одним, здійснюється за рахунок антитромбоцитарних антитіл.

Цей вид формених елементів крові містить велику кількість серотоніну, адреналіну, норадреналіну, гістаміну, що впливають на розмір просвіту і проникність дрібних кровоносних судин, а також специфічні сполуки — тромбоцитарні фактори, що беруть участь у процесі зсідання крові.

Зниження кількості тромбоцитів до 50 000 у 1 мл супроводжується дрібними крапковими крововиливами (геморагіями) у всіх органах і тканинах за рахунок підвищеної кровотечі з капілярів (тромбоцитопенічна пурпура).

 

Імунна система

 

Ця система являє собою еволюційно вироблену і закріплену «здатність розпізнавати вторгнення в організм чужорідного матеріалу і мобілізувати клітини й утворені ними речовини на більш швидке й ефективне видалення цього матеріалу» (Макфарлейн Бернет) (рис.19).

Рис. 19. Імуна система людини

 

Чужорідні для даного організму сполуки, здатні викликати імунну відповідь, одержали найменування «антигени» (АГ). Теоретично будь яка молекула може бути АГ. У результаті дії АГ в організмі утворюються антитіла (АТ), сенсибілізуються (активуються) лімфоцити, завдяки чому вони набувають здатності брати участь в імунній відповіді. Специфічність АГ полягає в тому, що він вибірково реагує з певними АТ чи лімфоцитами, що з’являються після попадання АГ в організм.

Здатність АГ викликати специфічну імунну відповідь обумовлена наявністю на його молекулі численних детермінант, до яких специфічно, як ключ до замка, підходять активні центри (антидетермінанти) утворених АТ. АГ, взаємодіючи зі своїми АТ, утворюють імунні комплекси (ІК). Як правило, АГ — це молекули з високою молекулярною масою; існують потенційно активні в імунологічному відношенні речовини, розмір молекули яких відповідає одній окремій антигенній детермінанті. Такі молекули носять найменування гаптенів. Останні здатні викликати імунну відповідь, тільки з’єднуючись з повним АГ, тобто білком.

Органи, що беруть участь в імунітеті, поділяють на чотири групи.

1. Центральні — тимус, або вилочкова залоза, і, очевидно, кістковий мозок.

2. Периферичні, чи вторинні,— лімфатичні вузли, селезінка, система лімфоепітеліальних утворень, розташованих у слизових оболонках різних органів.

3. Забар’єрні — ЦНС, сім’яники, очі, паренхіма тимуса і при вагітності — плід.

4. Внутрішньобар’єрні — шкіра.

Розрізняють клітинний і гуморальний імунітет.

Клітинний імунітет направлений на знищення чужорідних клітин і тканин і обумовлений дією Т кілерів. Типовим прикладом клітинного імунітету є реакція відторгнення чужорідних органів і тканин, зокрема шкіри, пересадженої від людини людині.

Гуморальний імунітет забезпечується утворенням АТ і обумовлений, в основному, функцією В лімфоцитів. У процесі еволюції сформувалися дві основні системи захисту організму:

неспецифічна клітинна і гуморальна;

специфічна клітинна і гуморальна.

Неспецифічні — мають більший функціональний діапазон, тому що здатні знешкоджувати ті чужорідні речовини, з якими організм раніш не контактував (спадковий імунітет).

На відміну від неспецифічних, специфічні механізми базуються на досвіді попереднього контакту з чужорідним агентом, до якого уже була вироблена специфічна несприйнятливість (антитіло у відповідь на антиген), що нейтралізує мікроби і віруси і захищає організм від хвороботворних факторів.

Імунні реакції виникають не тільки при проникненні в організм мікробних збудників, але і при надходженні в нього факторів, несумісних зі специфічними білками організму (переливання іншогрупної чи резус несумісної крові; пересадка органів і тканин без врахування їх антигенної сумісності; резус несумісність плоду і матері).

Неспецифічний клітинний імунітет. До цього виду захисту належать неспецифічні клітинні механізми обумовлені, в основному, фагоцитарною активністю ґранулоцитів і моноцитів, що містять велику кількість лізосомних ферментів, а також тромбоцитів і лімфоцитів. Класичні досліди по фагоцитозу були проведені І.І. Мєчніковим.

Реакція фагоцитозу протікає в кілька стадій:

1. Приєднання фагоцита до мікроба.

2. Поглинання мікроба.

3. Злиття його з лізосомою.

4. Внутрішньоклітинна інактивація мікроба.

5. Його ферментативне перетравлення.

6. Видалення незруйнованих матеріалів із клітини.

Останні можуть виступати в ролі антигенів, зв’язуючи, таким чином, воєдино не

специфічні і специфічні захисні механізми.

Специфічний клітинний імунітет. Основну роль у цьому виді захисту відіграють імунокомпетентні Т лімфоцити, утворені в кістковому мозку і диференційовані у вилочковій залозі і, потім надходять у кров. Ці клітини, за рахунок вбудованого в їхню мембрану рецепторного білка й у присутності Т хелперів, утворюють комплекс антиген — антитіло. Причому, одна частина дочірніх Т лімфоцитів зв’язується з антигеном, руйнуючи його. Інша частина дочірніх лімфоцитів, що належать до довгоживучих, утворює групу Т клітин імунологічної пам’яті, що «запам’ятовують» антиген з першого разу і «взнають» його при повторному контакті, утворюючи при цьому велику кількість ефекторних Т лімфоцитів — клітин кілерів.

Неспецифічний гуморальний імунітет. Основними механізмами цього виду імуніте

ту є захисні речовини плазми крові:

лізоцим, являє собою білок, що має ферментативну і муколітичну активність, за рахунок чого пригнічує ріст і розвиток збудників і руйнує деякі мікроорганізми. У невеликих кількостях міститься в слизу кишечника і носової порожнини, слині і сльозовій рідині. Найбільша кількість цього білка зосереджена в ґранулах поліморфноядерних лейкоцитів і в макрофагах, при руйнуванні яких лізоцим виходить у позаклітинну рідину;

пропердин, білковоподібна сполука, що має бактерицидну й антивірусну активність;

інтерферон, який швидко синтезується і швидко вивільняється глобуліновою фракцією крові, що має широкий спектр дії і забезпечує противірусний захист організму ще до збільшення кількості специфічних антитіл.

Специфічний гуморальний імунітет. На відміну від клітинного, гуморальний імунітет утворюється В лімфоцитами лімфоїдної тканини (вузли, мигдалини, органи). Зустрічаючи антиген, імунокомпетентні В лімфоцити починають ділитися, утворюючи двавиди дочірніх клітин:

— один з них перетворюється в клітини імунологічної пам’яті, що розосереджуються в організмі;

— інший вид дочірніх клітин складають клітини, що залишаються в лімфоїдній тканині і перетворюються в плазматичні, які виробляють і виділяють у плазму крові гуморальні антитіла. У цьому процесі беруть участь Т лімфоцити хелпери. При повторній зустрічі плазматичних клітин з антигеном, розвивається швидка і потужна гуморальна відповідь, при якій значно зростає кількість імуноглобулінів у крові (алергійна реакція на пилок чи рослин на лікарську речовину).

Пасивний набутий імунітет. Різновидом захисної реакції організму на проникнення сторонніх факторів є імунітет, що виникає в плоду за рахунок антитіл матері, що прийшли через плаценту. Цей вид захисту може бути створений також шляхом штучного введення в організм активно імунізованих людей імуноглобулінів (антигенів убитих чи ослаблених бактерій і вірусів), що викликають первинну імунну відповідь. При повторному зіткненні з тими ж антигенами специфічні антитіла забезпечать клітинний і гуморальний вид захисту, але більш швидкий і ефективний. Втрата чи зниження здатності організму до імунної відповіді на певні види антигенів, порушення функції імунокомпетентних органів створюють в організмі ситуацію повної втрати опірності організму впливу патогенних факторів. До того ж імунні механізми захисту, в еволюційному аспекті, формувалися й удосконалювалися в тісній взаємодії з антигенними факторами, серед яких мікроорганізми займають провідне місце.

 

Імунна відповідь

 

Загальна схема імунної відповіді надзвичайно складна (рис. 20). Нижче пропонується публістистичний варіант імуннної реакції нашого організму при потраплянні будь-якого антигену у внутрішнє середовище.

Тіло людини походить на фортецю в облозі. Вороги постійно шукають вразливе місце, пролом в цій фортеці. Стіною ж цієї фортеці є шкірний покрив людини. Білок кератин, Який міститься в клітинах людської шкіри являє собою важкопрохідний бар'єр для бактерій і грибків.

Рис. 20. Схема гуморальної та клітинної імунної відповіді

 

Чужорідні агенти на поверхні шкіри не можуть подолати цю перешкоду і проникнути всередину організму. До того ж, зовнішній шар шкіри, що містить кератин, постійно лущиться і оновлюється. Таким чином, ці непрохані гості, будучи затиснутими між шарами шкіри, видаляються з організму разом з мертвої шкірою в міру її оновлення. Проникнути в організм вони можуть тільки через рану на шкірі. Вхідними воротами вірусів часто є дихальні шляхи. Вороги намагаються потрапити в організм через вдихуване нами повітря. Проте їх зустрічають елементи слизу в носі і особливі клітини в легенях (фагоцити), що пожирають ворога. У більшості випадків вони вчасно справляються з ними і беруть ситуацію під свій контроль. А мікроби, які віддають перевагу потраплянню в організм разом з їжею, знешкоджуються соляною кислотою в шлунку і ферментами в кишечнику.

У різних частинах тіла людини (шкіра, складки яким, ротова і носова порожнини, очі, верхні дихальні пут, шлунково-кишковий тракт, статеві органи) є певні мікроби, які не викликають у нас хвороби.

Під час агресії ці мікроби стають на боротьбу з «іноземними» мікробами, бо окупації піддаються і їх власні «володіння». Ми можемо визначати їх як «найманців», що працюють на наш організм. Переслідуючи свої інтереси, вони охороняють займану ними територію. Таким чином, до регулярної армії організму приєднуються і ці «мікропідрозділи».

 

Першу лінію оборони нашого організму займає шкіра. Легкий поріз або рана на шкірі означають, що над організмом вже нависла небезпека, оскільки віруси чи бактерії можуть легко проникнути через них. І в цьому випадку вороги вірусів і бактерій - фагоцити - поспішають на місце події, готові поглинути небезпечні мікроби.

З іншого боку, організм, не втрачаючи часу, починає ремонт рани, щоб запобігти подальше проникнення в нього небезпечних агентів.

Якщо чужорідного мікроорганізму вдасться прослизнути повз прикордонні застави і проникнути в організм, то розвернеться повномасштабна війна. Оскільки на цей раз організм підключить свою регулярну армію і дасть відсіч за всіма правилами бойового мистецтва.

Стратегія нашої захисної системи складається з чотирьох основних етапів:

1. Ідентифікація ворога і перший відсіч.

2. Зміцнення оборони та підготовка озброєння для настання.

3. Атака і бій.

4. Повернення до мирного життя.

Першими на зустріч ордам ворогів виходять макрофаги – клітини, які здатні пожирати ворога (фагоцитоз). Ці клітини вступають з ворогом в «рукопашний» бій, подібно піхоті на передових позиціях фронту. Більше того, макрофаги працюють і в якості розвідників, секретних військових агентів. Після розчленування ворога, частину його вони зберігають при собі. В майбутньому ця частина стане в нагоді для встановлення особи ворога і вивчення його якостей. Макрофаги передають цю частину структурам розвідувального управління організму - інформаційним Т-клітин.

Вірус вступає в контакт з кліткою і міцно чіпляється за її поверхню (абсорбція вірусу на клітці).

У місці контакту вірус виділяє спеціальний фермент, роз'їдає оболонку клітини. В результаті чого в мембрані з'являється отвір. Вірус скорочується і впорскує, що міститься в ньому, нуклеїнових кислот (ДВК або РВК) в клітинну вакуоль.

Проник всередину геном вірусу бере під свій контроль життєдіяльність клітини і, використовуючи її ресурси, Синтезує свої копії.

Усі компоненти вірусу незалежно один від друга прибувають до місць збирання в клітці і монтують нові віруси.

Після утворення достатньої кількості нових вірусів, вони "підривають" клітку і вирушають на пошуки нової клітини-господаря. Весь цей цикл від проникнення вірусу в клітину до його відтворення займає близько 20-25 хвилин.

Під час війни в будь-якій країні оголошується загальна мобілізація. Всі природні ресурси і бюджет йдуть на військові витрати. Економіка перебудовується відповідно військовому становищу, і вся країна приходить в бурхливий рух. Ці особливості властиві й людському тілу. Опинившись на порозі неминучої війни, організм оголошує загальну мобілізацію. Як?

Першої атакує ворога кавалерія (макрофаги). Однак, якщо їх сили нерівні і вона не може впоратися з противником, то починає виробляти спеціальну речовину - «піроген», що є свого роду сигналом загальної тривоги. Ця речовина після довгого шляху досягає мозку і стимулює його центр терморегуляції.

Слідом за цим мозок піднімає по тривозі весь організм, і в людини підвищується температура. При підвищенні температури, хворий, природно, відчуває нездужання і потреба у відпочинку. Таким чином, енергія, необхідна визвольної армії, не витрачається на інші цілі. Як видно, в наявності неймовірно складний план і дизайн людського організму. Війна між чужорідними мікроорганізмами і імунною системою набуває ще 5олее затяжний характер після початку «мобілізації», тобто з того моменту, коли ви вже злягли в ліжко.

Піхоти (фагоцитів) і кавалерії (макрофагів) не вистачило для захисту; піднято на ноги весь організм, і війна дійшла до межі. І в цей самий момент до боротьби підключаються лімфоцити (Т і В-клітини). Кавалерія (макрофаги) передає перехоплені ними відомості про ворога Т-хелперам (Т-помічникам). Ці клітини в свою чергу викликають на поле битви Т-кілерів і В-клітини – найдобірніших бойовиків імунної системи.

Макрофаги приймають на себе перший удар під час захисту організму. Вони поглинають і перетравлюють будь-які чужорідні речовини в крові. Крім того, при зіткненні з ворогом вони відразу ж викликають на допомогу Т-хелперів.

Під час процесу, званого фагоцитозом, макрофаг намагається зловити якомога більше бактерій. Бактерії оточуються нитками макрофага і знищуються клітиною. Після чого бактерії перетравлюються під впливом хімічних речовин усередині макрофага. Іншими словами, макрофаги поглинають, переробляють і використовують отримані в ході переробки матеріали ворога. Як тільки В-клітини отримують інформацію про ворога, вони приступають до виробництва зброї - антитіл. Ця зброя, подібно балістичних ракет, вражає тільки тих ворогів, інформація про які вже «повідомлена. Це виробництво настільки досконало, що тривимірні структури чужорідного мікроорганізму і виробленого зброї повністю підходять один до одного, точно ключ до замка.

Антитіла стикуються з ворогом і нейтралізують його. Після чого ворог подібний підірваному танку без гусениць, дула і боєприпасів. А тим часом інші елементи імунної системи оточують знешкодженого ворога і усувають його фізично.

Тут потрібно звернути увагу ось на що: імунна система може мати справу з мільйонами різновидів чужорідних агентів. І яким би не був цей агент, В-клітини можуть виробляти проти нього відповідну зброю. А це означає, що імунна система має вроджені знання і здатність зробити потрібний ключ до мільйонів видів різних замків. У той час як В-клітини знищують ворога балістичною зброєю, Т-кілери також ведуть проти нього запеклу боротьбу. Деяким вірусам вдається вислизнути від переслідування В-лімфоцитів, сховавшись всередині якої-небудь клітини. Однак Т-кілери обчислюють і знищують клітину разом з причаївся в ній вірусом.

Після розгрому ворога до справи приступають Т-супресори. Вони віддають наказ про припинення вогню і зупиняють діяльність Т-кілерів і В-клітин. Таким чином, організм переходить на звичайний режим. Більшість Т і В-клітин, вироблених у військових цілях, завершують свій життєвий цикл і вмирають. Однак ця вимушена війна не буде забута.

Перед початком війни знадобилося якийсь час, перш ніж ворог був виявлений, і були зроблені відповідні приготування. І при повторної агресії ворога організм буде вже напоготові. Бо тепер у його захисній системі буде постійно служити група клітин «пам'яті», що розпізнає і запам'ятовує характерні ознаки ворога. При можливому нападі надалі, імунна система вже зможе своєчасно відреагувати на ворога і попередити його напад, завдяки інформації клітин пам'яті.

Перехворівши одного разу свинкою або на кір, ми не переносимо їх знову, повторно, тобто набуваємо «імунітет», яким зобов'язані саме цій пам'яті в нашій імунній системі.

Утворення лімфи

Джерелом лімфи є тканинна рідина. У свою чергу, тканинна рідина утворюється з крові в капілярах. У лімфі знаходиться приблизно 60 % білка, у порівнянні з його концентрацією в плазмі, що обумовлює меншу в’язкість і колоїдно осмотичний тиск лімфи, у порівнянні з кров’ю, що, у свою чергу, визначає дифузійну рівновагу між плазмою крові і внутрішньоклітинною рідиною, що підтримується за рахунок лімфи. Проникність капілярів різних органів різна, що й обумовлює кількість і склад білків у лімфі цих органів.

Лімфа, що містить протромбін і фібриноген також має здатність до згортання, але більш тривалого, тому що в лімфі відсутні тромбоцити, а згусток, що утворюється, більш пухкий, ніж кров’яний. Однак навідміну від плазми крові, лімфа має більш високу концентрацію хло

ридів і бікарбонатів. Лімфатична система має лімфатичні вузли, розташовані на шляху від тканин до вен які виконують роль біологічних фільтрів, у яких лімфа очищається від сторонніх часток і мікроорганізмів. За клітинним складом лімфатичну систему поділяють на:

— периферичну, до якої відносять лімфу, що не пройшла ні через жоден із вузлів. У цій лімфі клітини одиничні, в основному, це лімфоцити;

— проміжну, що пройшла через один чи два лімфатичні вузли. Кількість клітин і розмаїтість їх вища у кілька разів, у порівнянні з периферичною лімфою. Тут зустрічаються нейтрофіли, еозинофіли, мало диференційовані стовбурні клітини;

— центральну, що пройшла через усі лімфатичні вузли і знаходиться у великих лімфатичних колекторах, які впадають у яремну вену і грудну лімфатичну протоку. У ній знаходиться велика кількість формених елементів: від 2000 до 20 000 лімфоцитів у 1 мкл (у людини).

Інтенсивне лімфоутворення є результатом впливу екстремальних (травми, опіки, сильні крововтрати), а також лімфогенних факторів (екстракти з п’явок, пептиди, гістамін), що збільшують проникність стінки капілярів.

 

Розділ 10. Травлення

 

Життєдіяльність будь-якої живої системи зумовлена врівноваженістю метаболічних процесів. Однією із складових цих процесів є анаболічні реакції – реакції синтезу складних органічних речовин – складових організму. Постачання необхідних для такого синтезу речовин відбувається за рахунок травної системи та системи розподілу поживних речовин. Еволюційно система органів травлення складаляся як система, що забезпечує дві основні функції: 1) дезінтеграція органічних речовин, які надходять у вигляді їжі, на і більш прості речовини; 2) шляхом такого розщеплення будь-яке джерело органічної речовини полишається властивостей живого і не може виступати в якості антигену.

Травна система людини досягає ефективності розщеплення за рахунок двох процесів – ретельної механічної обробки іжі та подальшого хімічного її розкладу. На рис. 21. зображена травна система людини з її основними відділіами. Таким чином, травлення — це комплекс фізичних, хімічних і фізіологічних процесів, які забезпечують перетворення харчових продуктів зі складних у прості хімічні сполуки, здатні засвоюватися організмом.

 

 

 

Рис. 21. Будова травної системи людини

 

Анатомічна і гістологічна будова травного тракту забезпечує виконання його основних функцій. Травний тракт починається ротовим отвором, за яким слідує ротова порожнина, де їжа піддається механічній обробці і починається її хімічне перетворення під впливом секрету, що надходить зі слинних залоз. Потім ротова порожнина пер



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-19; просмотров: 295; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.89.163.120 (0.002 с.)